«Ну, що ж, – сказав я, засмiявшись, – нiчого серйозного не сталося, хiба що ви вкрай заплутали мене. Отже, будьте ласкавi, сер, пiти до приймальнi, а я знову займуся вашим батьком».
Приблизно пiвгодини старий джентльмен розповiдав менi про симптоми недуги, а потiм, виписавши рецепт, я вiдпровадив його до сина.
Я вже казав вам, що в цей час мiстер Блессiнгтон зазвичай був на прогулянцi. Незабаром вiн прийшов i пiднявся нагору. І вiдразу ж я почув, як вiн збiгае вниз. Мiстер Блессiнгтон увiрвався в мiй кабiнет у панiчному страху.
«Хто заходив до моеi кiмнати?» – вигукнув вiн.
«Нiхто», – вiдповiв я.
«Ви брешете! – волав вiн. – Пiдiймiться й погляньте». Я вирiшив не звертати увагу на його свавiлля, бо чоловiк був у нестямi вiд жаху. Ми пiднялися нагору, i вiн показав менi слiди, що залишились на пухнастому килимi.
«Гадаете, це моi?» – верещав вiн.
Таких великих слiдiв вiн, певна рiч, залишити не мiг, i вони були явно свiжi. Сьогоднi вдень, як ви знаете, iшов сильний дощ, й у мене побували лише батько з сином. Отже, поки я займався батьком, син, котрий чекав у приймальнi, з якоюсь невiдомою менi метою заходив до кiмнати мого постiйного пацiента. З кiмнати нiчого не зникло, але слiди, без сумнiву, свiдчили, що там таки хтось побував.
Менi здалося, що мiстер Блессiнгтон хвилюеться якось надмiру, утiм, тут би кожен втратив спокiй. Опустившись у крiсло, вiн буквально ридав, i менi коштувало неабияких зусиль привести його до тями. Це вiн запропонував менi звернутися до вас, i я вважав його пропозицiю цiлком доречною, оскiльки подiя справдi дуже дивна, хоча й не така жахлива, як це здалося мiстеру Блессiнгтону. Якби ви поiхали зараз зi мною, то менi хоча б вдалося заспокоiти його. Втiм, менi здаеться, вiн навряд чи здатен пояснити, що його так схвилювало.
Шерлок Голмс слухав цю довгу тираду дуже уважно, i я збагнув, що справа його захопила. Як завжди, його обличчя нiчого не вiдображало, лише повiки набрякли, але, пихкаючи люлькою, вiн випускав густiшi клуби диму щоразу, коли лiкар розказував черговий дивний епiзод. Як тiльки наш гiсть закiнчив свою розповiдь, Голмс мовчки схопився, вiддав менi мого капелюха, узяв зi столу свiй власний i подався слiдом за Тревельяном до дверей.
Не минуло й чвертi години, як ми пiд’iхали до будинку лiкаря на Брук-стрит. Це був скромний, нiчим не примiтний будинок, в яких живуть лiкарi, котрi практикують у Вест-Ендi. Хлопчик-слуга вiдчинив нам дверi, i ми негайно пiднялися нагору широкими сходами, вкритими якiсним килимом.
Але тут сталося щось дивне… Свiтло нагорi раптом згасло, i з темряви долинув пронизливий, тремтячий голос:
– Я маю револьвер. Ще крок, i буду стрiляти.
– Це вже переходить усякi межi, мiстере Блессiнгтон! – обурився доктор Тревельян.
– А, це ви, лiкарю? – з темряви почулося зiтхання полегшення. – А джентльмени з вами – справдi тi, за кого себе видають?
Ми вiдчували, що з темряви нас допитливо розглядають.
– Атож, тi самi.
– Гаразд, можете пiднятися, i якщо вас дратують заходи обережностi, до яких я вдався, то прошу вибачення.
Кажучи це, вiн знову запалив газ на сходах, i ми побачили перед собою дивного чоловiка, вигляд котрого, як i голос, свiдчив про розхитанi нерви. Вiн був дуже гладким, але колись, либонь, був ще товстiшим, бо щоки в нього висiли, як у гончака, великими складками. Його обличчя було хворобливо блiдим, а рiдке рудувате волосся вiд пережитого страху стирчало дибки. Його рука стискала револьвер, який вiн сховав у кишеню, коли ми пiдiйшли.
– Доброго вечора, мiстере Голмс, – сказав вiн. – Дякую, що приiхали. Ще нiкому так не була потрiбна ваша порада, як менi зараз. Сподiваюся, доктор Тревельян уже розповiв вам про зовсiм неприпустиме вторгнення в мою кiмнату?
– Саме так, – пiдтвердив Шерлок Голмс. – Мiстер Блессiнгтон, хто цi двое людей i чому вони вам докучають?
– Розумiете, – метушливо забелькотiв постiйний пацiент, – менi важко сказати щось певне. Та й звiдки менi знати, мiстере Голмс?
– Отже, не знаете?
– Заходьте, будь ласка. Зробiть ласку, увiйдiть.
Вiн вiдвiв нас у свою спальню, велику й обставлену зручними меблями.
– Бачите це? – спитав вiн, вказуючи на велику чорну скриню, що стояла бiля спинки лiжка. – Я нiколи не був особливо заможною людиною, мiстере Голмс… За все життя лише раз вклав грошi в справу… Доктор Тревельян не дасть менi збрехати. І банкiрам я не вiрю. Я б не довiрив своi грошi фiнансистовi нi за що на свiтi, мiстере Голмс. Мiж нами кажучи, усi своi маленькi статки я зберiгаю в цiй скринi, i тепер розумiете, що я пережив, коли в кiмнату до мене проникли незнайомi люди.
Голмс пильно поглянув на Блессiнгтона та похитав головою.
– Якщо будете мене дурити, нiчого не зможу вам порадити, – сказав вiн.
– Але я ж все розповiв.
Розчарований, Голмс рiзко повернувся до нього спиною.
– На добранiч, докторе Тревельян, – промовив вiн.
– І ви не дасте жодноi поради? – тремтячим голосом вигукнув Блессiнгтон.
– Моя порада вам, сер, казати саму лише правду.
Через хвилину ми вже були на вулицi й рушили додому. Перетнули Оксфорд-стрит, пройшли половину Гарлi-стрит, i тiльки тодi мiй приятель нарештi озвався.
– Даруйте, що марно витягнув вас iз дому, Ватсоне. Але якщо подумати, справа ця цiкава.
– А я не бачу тут нiчого серйозного, – зiзнався я.
– Цiлком очевидно, що двое… може, iх навiть бiльше, але будемо вважати, що двое… iз якоiсь причини вирiшили дiстатися до цього чоловiка, Блессiнгтона. У глибинi душi не сумнiваюся, що як у першому, так i в другому випадку той юнак проникав у кiмнату Блессiнгтона, а його спiльник вiдвертав увагу.
– А каталепсiя?
– Вправна симуляцiя, Ватсоне, хоча менi й не хотiлося казати про це нашому фахiвцевi. Симулювати цю недугу дуже легко. Я i сам так робив.
– Що ж було потiм?
Зовсiм випадково обидва рази Блессiнгтона вдома не було. Настiльки незвичний час для свого вiзиту до лiкаря вони вибрали лише тому, що тодi в приймальнi не бувае iнших пацiентiв. За збiгом обставин, Блессiнгтон гуляе саме в таку пору – вони, мабуть, не надто добре знають його звички. Певна рiч, якби задумували простий грабунок, вони б, принаймнi, спробували обшукати кiмнату. Крiм цього, я прочитав в очах Блессiнгтона, що вiн боiться за власну шкуру. Важко повiрити, що, маючи двох таких мстивих ворогiв, вiн нiчого не знав про iхне iснування. Вiн, звiсно, чудово знае, хто цi люди, але в нього е причини приховувати правду. Будемо сподiватися, що завтра вiн стане балакучiшим.
– А чи не можна припустити iнше, – спитав я, – без сумнiву, зовсiм неймовiрне, але все ж переконливе? Можливо, усю цю iсторiю з каталептиком-росiянином i його сином вигадав сам доктор Тревельян, котрий мав потребу потрапити в кiмнату Блессiнгтона?
У свiтлi газового лiхтаря я зауважив, що моя блискуча версiя викликала в Голмса посмiшку.
– Любий Ватсоне, – пояснив вiн, – це було перше, що менi спало на гадку, але розповiдь медика мае пiдтвердження. Цей юнак залишив слiди не лише в кiмнатi, але й на килимi, що лежить на сходах. Вiн дiйсно iснуе. Носить черевики з тупими носаками, а не гостроносi, як Блессiнгтон, i вони на дюйм iз третиною бiльшi за розмiром, нiж лiкарськi. Ну, а тепер слiд пiти спати, бо я буду здивований, якщо вранцi не отримаемо якихось новин iз Брук-стрит.
Передбачення Шерлока Голмса збулося, але новина була трагiчною. О пiв на восьму ранку, коли похмурий день ще тiльки займався, Голмс уже стояв у халатi бiля мого лiжка.
– Ватсоне, – заявив вiн, – нас чекае екiпаж.
– А що сталося?
– Справа Брук-стрит.
– Є новини?
– Трагiчнi, але якiсь невиразнi, – повiдомив вiн, пiдiймаючи фiранку. – Погляньмо… ось аркуш iз нотатника, i на ньому нашкрябано олiвцем: «Заради бога, приiжджайте негайно. П. Т.». Наш приятель лiкар, здаеться, теж втратив голову. Покваптесь, любий Ватсоне, нас там дуже чекають.
