а мiж ними розкидано маки.
Там, там
там, там,
козаки,
козаки,
козаки…
Менi хочеться ходити з одрiзаною головою Данте на руках
i слухать про любов до Беатрiче.
1923
* * *
Оддзвонила давно Революцiя.
Чую, чую – бетони кричать…
І нiкому тепер не молюся я,
й запеклася на серцi печаль.
І солодко смiються вiтрини,
а снiжинки в розпуцi летять…
Десь далеко цвiтуть мандарини
i задумано хвилi шумлять…
1923
* * *
Не бiля стiнки я, й не кров моя холоне,
i вiтер не трiпа розiрвану шинель, —
пiд громом i дощем розкидано колони,
i б’ють броневики в обличчя нам огнем.
Ой, б’ють броневики… Атака на залiзо…
Гарячим дзвоном б’е… а в ротi з пилом кров…
З розбитим боком смерть по рейках лiзе, лiзе…
І кров’ю капотить на щебень семафор…
І згадуеться знов далекий полустанок,
i од снаряду дим над житом раз у раз…
Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне,
й свободи на землi ще не прийшла пора?!
Де пил i бур’яни, пiд небом Перекопу
паруе тепла кров аж до далеких зор…
Я чую, як гуде в диму земна утроба,
де падали вони пiд орудiйнi зойки…
І все, куди не йду, далекий полустанок
i од снаряду дим над житом раз у раз…
Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне,
й свободи на землi ще не прийшла пора?!
1922
* * *
Минай, проклята нiч, минай!
Розбийся на скалки, стривожена душа!..
Ще довго мандрувать, коханню ще не край.
Ша, мое серце, ша!..
Терпкий холодний жах… Вiтри моi коханi…
Я мрiю розiп’яв на золотiй стернi.
В степах блукае дзвiн над синiми снiгами,
i меркнуть димарi в рожевiм туманi…
Я – чорний езуiт. Ти не приходь до мене.
Не знатимуть вуста египетських очей.
Хай в стрiсi шарудить сумний ноктюрн Шопена,
i плаче молодик над схиленим плечем…
Кривавi коси хмар, мов згадки про минуле…
Обличчя татарви… далекий стяг… Сiрко…
Ах, не пiду тепер я по садках Стамбула,
на скелях Хортицi не розкладу огонь!..
Минай, проклята нiч, минай!..
Розбийся на скалки, стривожена душа!..
Ще довго мандрувать, коханню ще не край.
Ша, мое серце, ша!..
1922
* * *
Вiрi Б.[12 - Вiра Б. – Вiра Каспарiвна Берзiна (1904–1992) – перша дружина В. Сосюри, яка народила поетовi двох синiв – Олега i Миколу.]
Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт
лиш приходе подiбне кохання.
В день такий розцвiтае весна на землi,
i земля убираеться зрання…
Дише тихо i легко в синяву вона,
простягае до зор своi руки…
В день такий на землi розцвiтае весна
i тремтить од солодкоi муки…
В’яне серце мое од щасливих очей,
що горять в туманi надi мною…
Розливаеться кров i по жилах тече,
нiби пахне вона лободою…
Гей ви, зорi яснi… Тихий мiсяцю мiй…
Де ви бачили бiльше кохання?…
