Перестав вовтузитись i плакать
на снiгу розстрiляний мороз…
Котяться хвилi широко —
хвилi-мовчанки до нiг…
Мiсяцю куля влучила в око, —
нiч.
Але я не впаду до колiн i нiколи
не буду спати.
На устах запеклася пiна —
моя кривава мати…
І сичить пiд ногами вiтер…
Мов до серця чимсь припекло,
мов голосять, жалiються дiти
за селом…
Електричним поривом, подихом гроз
до бою, до бою на Захiд!..
Перестав вовтузитись i плакать
на снiгу розстрiляний мороз…
1921
Із збiрки «Осiннi зорi» (1924)
* * *
Хто розумiе цей жах, коли душа така одинока?…
Коли хочеться кривавими пальцями
схопити за горлянку небо
i видерти йому останне око – Сонце…
то розумiе цей жах, коли душа така одинока?…
Мое серце – Благбаз[10 - Благбаз – Благовiщенський базар у Харковi.] в часи вiйськового комунiзму,
коли далi були такi пахучi, такi червонi…
А тепер всi в кровi, i душа, i долонi, —
i пропадають моi огнi за муром…
О, моя далека Революцiе!..
Одгукнись на моi крики лунко!
Скоро буде вечiр
i в тихiй кiмнатi зазгучать, заридають
солов’i поцiлункiв.
Скоро
буде
вечiр.
Коли буде знати про Перекоп кожна дитина,
i зацвiтуть електричними зорями i земля, i небо,
коли темп життя так змiниться,
що будуть вiки за одну хвилину, —
тодi прийде кiнець непу…
О, моя червiнькова Украiно!..
Коли кожному дурневi стане ясно,
що таке пролетарська культура,
i будуть легендами i сучаснi подii, i сучасна людина,
тодi згадають i про Володимира Сосюру,
о, моя червiнькова Украiно!..
А зараз:
мое серце – Благбаз в часи вiйськового комунiзму,
коли далi були такi пахучi, такi червонi…
Простягаю в простори кривавi долонi,
де пропадають моi огнi за муром…
Листопад 1922
МАКИ
Л. В. Пилипенко[11 - Пилипенко Людмила Володимирiвна – дружина украiнського письменника Сергiя Володимировича Пилипенка (1891–1934), яка мала певне вiдношення до лiтературного процесу в Украiнi.]
Менi хочеться ходити з одрiзаною головою
Данте на руках
i слухать про любов до Беатрiче…
Шелестiли жита, хвилювали жита,
а мiж ними розкидано маки.
Там, ???????????там
там, там
козаки,
козаки,
козаки…
Мiсто.
Нiч.
Огненнi крики в повiтрi…
Хто це на вухо менi
вие тоненько i хитро?…
Голову я нахилю, —
дивиться грiзно хорунжий…
Мамо, а може, я сплю,
може, чого занедужав?…
Мiсто.
Нiч.
Огненнi крики в повiтрi…
Хто це на вухо менi
вие тоненько i хитро…
Шелестiли жита, хвилювали жита,
