– Де ж ви зберiгали цi небезпечнi рукописи? – вражено спитав я.
– Та он там, зашитими в матрацi, – показала Марiя Гаврилiвна, – у своiй кiмнатi.
Колишня ув’язнена сталiнських концтаборiв не була наiвною людиною i, очевидно, знала, що сховати такi товстi рукописи у власнiй квартирi вкрай важко. Напевно, вона покладалася на те, що акт передачi в 1973 р. архiву поета до державного спецсховища приспав недремне око КДБ…
Передача до Інституту лiтератури рукописiв згаданих трьох творiв В. Сосюри уможливила iх публiкацiю, що й було зроблено нами з нагоди 90-рiччя поета, яке вiдзначалося у сiчнi 1988 р. У перших двох номерах журналу «Киiв» з’явився роман «Третя Рота», надрукований того ж року видавництвом «Радянський письменник». Журнал «Вiтчизна» опублiкував уривки з поеми «Розстрiляне безсмертя». Тривалою й незрозумiлою донинi була боротьба редакцii журналу «Киiв» за публiкацiю поеми «Мазепа» (1988. – № 12), доки московський критик Юрiй Барабаш не написав грунтовноi статтi «Ще одна лiтературна версiя “Мазепи”».
Вихiд у свiт неопублiкованих творiв В. Сосюри спричинив поповнення фондiв вiддiлу рукописiв Інституту лiтератури. Варiанти поем «Мазепа» i «Вiтчизна» передали І. М. Дзюба i П. П. Ребро, а найуважнiший читач моiх сосюринських публiкацiй М. Є. Сиваченко подарував ось таку заяву:
До Бюро парткому СРПУ члена ВКП(б)
Володимира Сосюри
З А Я В А
В зв’язку не тiльки з перевiркою партдокументiв, але з морально-полiтичних мiркувань я хочу, щоб Ви мене звiльнили вiд гнiту, що душить мене вже багато-багато рокiв.
Я приховав вiд партii кiлька фактiв з моеi бiографii.
Я це робив з моральних мiркувань, але я вже бiльше не можу i прошу Вас покарати мене за мiй злочин. Я вважаю, що я не достоiн бути в святих комунiстичних лавах.
Я приховав:
1. Що одного мого вiрша «Пiсня ця родилась в темнiм, темнiм гаi…» – було надруковано в однiй з Харкiвських газет в 1918 р. за нiмецькоi окупацii.
2. Деякi моi вiршi друкувалися в вiйськових газетах петлюрiвськоi армii i однiй з газет громадських (здаеться, в лiвоесерiвськiй) в Кам’янцi на Подiллi.
3. Що в 1918 р. <…> на грошi Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збiрку моiх поезiй «Пiснi крови», де на обкладинцi було мое справжне прiзвище – Сюсюра.
Правда, прiзвище мое Сосюра, бо так пiдписувався мiй батько, а дiд – навiть «Соссюр». Отже, теперiшне мое прiзвище «Сосюра» не е маскування.
Ще до вiйни в будинку творчостi, в Одесi, один молодий болгарський поет спитав мене, чи то моя збiрка «Пiснi крови». Я спочатку сказав, що нi. А потiм довго мучився, пiдiйшов до нього i сказав: «Пiснi крови» – моя збiрка. Вiн менi нiчого не сказав. <…>
3.1 – 49.
Спинимося на третьому цитованому пунктi заяви (два iншi не беремо до уваги), де мовиться про збiрку «Пiснi крови», тривалi пошуки якоi поки що не увiнчалися успiхом. Цiеi книжки досi не виявлено нi в бiблiотеках Украiни, нi в зарубiжних книгосховищах. Немае ii i в Книжковiй палатi Украiни. Отже, що це – авторський мiф, витворений у хвилини розпачу чи в станi депресii, що iнодi бувало саме тодi, коли над головою поета згущувалися хмари? Вивченням iсторiй хвороб В. Сосюри годилося б зайнятися медикам, але, як з’ясували фiлологи, у жоднiй iз психiатричних лiкарень, де перебував поет (здебiльшого на примусових лiкуваннях), не знайдено жодних записiв про перебiг захворювань та лiкування. У нашому розпорядженнi лише iсторiя хвороби i смертi В. Сосюри, що сталася 8 сiчня 1965 р. у санаторii в Кончi-Заспi пiд Киевом. Цю фатальну iсторiю зберiг, а точнiше – приховав вiд «архiву» вiдомий терапевт i лiтератор М. Д. Фененко, про що мовитиметься нижче.
Чи ж iснувала збiрка, що передувала першим двом книжкам В. Сосюри («Поезii» i «Червона зима»)? Чи могла вона зникнути безслiдно, не потрапивши навiть до бiблiографiчного покажчика Яшека i Лейтеса «Десять рокiв украiнськоi лiтератури» (X., 1928) та iнших бiблiографiчних видань?
У «Ваплiтянському збiрнику», виданому Канадським iнститутом украiнських студiй (Торонто: Мозаiка, 1977), було надруковано два вiршi В. Сосюри («Там чорний лотос…» i «Ми любим на словах буть сильними душею…») iз архiву украiнського письменника А. П. Любченка (1899–1945). Публiкуючи цi два вiршi у збiрнику, професор Ю. Луцький подав таку примiтку:
«Рукопис збiрки вiршiв В. Сосюри переховуеться в архiвi Любченка. На титульнiй сторiнцi зошиту е напис: «Хай жеве (!) вильна Украiна», а дальше:
Вiршi
В. Сосюри
На добрий вспомин борцю за волю залитоi сльозами i кров’ю Неньки О. Шаркому вiд В. Сосюри».
У блокнотi е 15 коротких поезiй, написаних Сосюрою в перiод вiд квiтня 1918 р. (Верхне) до 15 лютого 1919 р. (Проскурiв) пiд час перебування автора в армii УНР.
Розвiдка упорядника про цю збiрку появилася англiйською мовою (Luckyj George S.N. A Luricist’s Record of the Revolution: A Note on an Unpublished Collectionof Versesby Volodymyr Sosyura// Canadian Slavonik Papers. – № 3. – Р. 103–108) i в украiнському перекладi в журналi «Молода Украiна» (березень 1960 р.). (Див. також: Бурляй Ю. Заокеанськi фальсифiкатори // Лiтературна Украiна. – 1962. – 27 лют.). Тут i друкуються лише двi поезii зi збiрки, яка мае в собi бiльше iсторичноi, нiж лiтературноi вартостi («Ваплiтянський збiрник»).
У 1999 р. я звернувся iз проханням до професора Ю. Луцького, який перед тим надiслав менi опис архiву А. Любченка, виготовити для архiву В. Сосюри, що зберiгаеться як окремий особовий фонд у вiддiлi рукописних фондiв i текстологii Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни, хоча б копiю того зошита. Вiдповiдь не забарилася: професор повiдомив, що пiвроку тому (у 1999 р.) цю копiю вiн уже надiслав професору В. Моренцю, який, до речi, вперше опублiкував надану йому нами заяву В. Сосюри до бюро парткому СРПУ. В. Моренець надав i нам копiю рукописного зошита В. Сосюри, оригiнал якого зберiгаеться разом iз архiвом А. Любченка в Торонтському унiверситетi в Канадi.
Подаемо опис копii рукопису зошита В. Сосюри, оригiнал якого поки що нам недоступний.
[1] На спомин («Збулось уже все те, що слухав я до бою…»). Вiрш переписано рукою А. Шаркого, але е правка В. Сосюри у 8-му рядку. Пiдпис А. Шаркого пiд вiршем перекреслено. Без дати.
[2] Нi, Нi!.. («Чи сонце встало, чи нiч настала…»). Автограф калiграфiчним почерком В. Сосюри помiж рядками рукопису початку п’еси невстановленого автора (Дiя 1-ша, ява 1). Останнього рядка вiрша немае. Без дати.
[3] Зiрницi («Зiрницi нас кличуть, зiрницi нас звуть…»). Травень 1918 р., м. Бахмут. Автограф В. Сосюри помiж рядками рукопису драматичного твору невстановленого автора.
[4] Пiсня («Пiсня ця родилась в темнiм, темнiм гаю…»). Червень 1918 р., м. Бахмут. Автограф В. Сосюри помiж рядками рукопису драматичного твору невстановленого автора; впоперек аркуша наявнi записи невстановленоi особи господарського характеру.
[5] «Я бачив, блiдий брат з журливими очами…». Грудень 1918 р., м. Сватово. Автограф В. Сосюри.
[6] Сок кохання («Чого це так нiжно… задумливi сни…»). Сiчень 1919 р. Автограф Сосюри. Бракуе 3-го рядка вiрша.
[7] Послiднiй бiй («Горять, горять вогнi. Новi палають зорi…»). Сiчень 1919 р., м. Лозова. Автограф В. Сосюри.
[8] «Там чорний лотос, там чорний лотос…». Сiчень 1919 р., м. Лозова. Автограф В. Сосюри.
[9] На вартi («Стою на вартi. Червоний мiсяць…»). 13 сiчня 1919 р., м. Лозова. Автограф В. Сосюри.
[10] Що вам?… («Темна нiч нас б’е крилами…»). м. Вапнярка, 8 лютого 1919 р. Автограф В. Сосюри.
[11] «Лiг на лани вже морок ночi…». 29 сiчня, ст. Павлиш. Автограф В. Сосюри.
[12] «Ми любим на словах буть сильними душею…». Лютий 1919 р., ст. Знам’янка. Автограф В. Сосюри.
[13] «Сум червоний… Ранок нiжний…». Лютий 1919 р., м. Проскурiв. Автограф В. Сосюри.
[14] Для… («Не сяють спiви цi натхненою красою…»). 24/II/19 р., м. Проскурiв. Автограф В. Сосюри.
[15] «До зброi! Як один, хто в грудях серце мае!» 14–15 лютого 1919 р., м. Проскурiв. Текст вiрша пiдписано О. Шарким, про що свiдчить напис В. Сосюри: «Рукою Шаркого».
Усi вiршi, крiм першого («На спомин»), було надруковано: Сосюра В. Вибранi твори: у 2 т. – К.: Наук. думка, 2000. – (Серiя «Бiблiотека украiнськоi лiтератури»). Там само надрукованi вiршi «Я знаю: буде час, i сонце ясне стане…» i «То не вiтер вiе iз тьми-домовини…», опублiкованi автором свого часу в газетi «Украiнський козак» 27 червня i 1 липня 1919 р., розшуканi в газетних архiвах Вiнницькоi державноi обласноi унiверсальноi науковоi бiблiотеки iм. К. А. Тимiрязева краезнавцем iз мiста Бара М. Й. Йолтуховським.
У кiлькох лiтературних газетах з’явилися повiдомлення про сенсацiйну знахiдку директора Хмельницького лiтературного музею В. Горбатюка у «книгосховищах» Кам’янець-Подiльського унiверситету. Зокрема, газета «Лiтературна Украiна» у святковому номерi, присвяченому Дню незалежностi Украiни (23 серпня 2007 р., № 32/5220), у рубрицi «Публiкацii ЛУ» надрукувала статтю В. Горбатюка «Грiзна зброя “козака Сосюри”», де опублiковано тексти двох вiднайдених вiршiв – «Останнiй бiй» (3 строфи, а не 8, як повiдомлялося в ЗМІ) i «То не вiтер вiе iз тьми-домовини…». В. Горбатюк згадуе там i про збiрку «Пiснi крови», видану у Проскуровi – теперiшньому Хмельницькому, де вiн очолюе лiтературний музей.
Багатьох шанувальникiв творчостi В. Сосюри не полишае надiя, що, можливо, саме в Хмельницькому – у мiстi, де видавалася ця збiрка, можна ii вiдшукати. Звичайно, мiсцем ii зберiгання можуть бути рiзнi населенi пункти Украiни чи закордону, адже молодий болгарський поет ще в довоенний час засвiдчив те, що вiн знав (очевидно, й мав) цю збiрку.
А поки що можемо будувати лише версii щодо змiсту збiрки «Пiснi крови». Очевидно, до неi могли увiйти в першу чергу опублiкованi в перiодицi вiршi: «Я знаю: буде час, i сонце ясне встане…» (Украiнський козак. – 1919. – 27 черв.), «То не вiтер вiе iз тьми-домовини…» (Украiнський козак. – 1919. – 1 лип.), «Останнiй бiй» (Селянська громада. – 1919. – 3 серп.). А далi – тi, що записанi переважно самим В. Сосюрою до зошита, який опинився в архiвi А. Любченка. Можливо, не все з цього зошита увiйшло до збiрки, але iнших творiв поки що не знайдено. Хочеться вiрити, що перша збiрка «Пiснi крови» врятувалася вiд нищiвних лабет занадто пильних органiв – борцiв з так званим украiнським буржуазним нацiоналiзмом i десь лежить у колишньому чи й нинiшньому сховищi «спецхрану». «Не може ж так буть!» – як писав великий поет,[2 - П. Тичина, вiрш «І Белий, i Блок, i Єсенiн, i Клюев…» (1919).] – щоб лишилися тiльки слiди в згадках автора та його сучасникiв…
Архiв В. М. Сосюри
Творча спадщина Володимира Сосюри набагато об’емнiша, нiж ii досi знав наш читач. Про це свiдчать публiкацii, що почали з’являтися з 1988 р. у перiодицi, та окремi видання творiв поета, поява яких стала можливою завдяки вивченню його архiву.
