Дон Жуан
Джордж Гордон Байрон
Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Джордж Гордон Байрон (1788—1824) – найвiдомiший англiйський поет-романтик. Знаменитий дендi, аристократ-бунтар, вiдважний борець за свободу та пристрасний коханець, визнаний генiй i «володар думок» початку XIX столiття – став справжньою iконою стилю для свого поколiння.
«Дон Жуан» – пiдсумковий твiр Байрона з унiкальним для нього – не «байронiчним»! – героем. На змiну одиноким страждальцям на зразок Чайльд-Гарольда приходить безтурботний гульвiса. Дiя розгортаеться то в гаремi турецького султана, то у вiйську пiд командуванням Суворова, то при дворi Катерини II, то в Лондонi… Іспанський аристократ i сластолюбець, який часом не в змозi протистояти своiм пристрастям, але нерiдко i сам стае об’ектом домагання жiнок, Дон Жуан у поемi Байрона стае поцiновувачем насолод на вiдмiну вiд свого iсторичного прототипу – розбiяки та дуелянта.
Джордж Гордон Байрон
Дон Жуан
«НЕ-ПРИМХЛИВИЙ» ДОН ЖУАН: МІЖ АКЦЕНТУЙОВАНОЮ НЕРІШУЧІСТЮ ТА МЕЛАНХОЛІЙНОЮ УТОМОЮ
Нема героя в мене! Чи не диво – тепер, коли заледве не щодня, з газетних шпальт волаючи жадливо, новий герой увагу зупиня! Але, оскiльки доля iх примхливо скидае геть здебiльшого з коня, я обираю краще Дон Жуана, хоч доля на кону його й погана.
Дж. Байрон, «Дон Жуан»
Джордж Ноел Гордон Байрон (George Noel Gordon Byron; 22 сiчня 1788 р., Лондон, Велика Британiя – 19 квiтня 1824 р., Месолонгiон, Грецiя) – один iз найяскравiших представникiв англiйського романтизму, чия творчiсть мала значний вплив на iншi лiтератури, зокрема, й украiнську. Байрон народився в Лондонi у старовиннiй, але збiднiлiй шляхетськiй родинi. Гордон – друге особисте iм’я, дане пiд час хрещення; це iм’я збiгаеться з дiвочим прiзвищем матерi. У десять рокiв Байрон успадкував титул лорда та Ньюстедське абатство, старовинний маеток у графствi Ноттiнгемшир. Саме тут майбутнiй письменник був свiдком виступiв луддитiв, тут починае формуватися його активна громадянська позицiя та полiтичнi погляди, спрямованi в майбутньому на боротьбу iз соцiальною несправедливiстю. У 1799 роцi Байрон починае навчання у школi доктора Гленi, де провчився два роки. «Години дозвiлля» (1807) – перша, ще не цiлком самостiйна збiрка вiршiв. Сатирична поема «Англiйськi барди й шотландськi оглядачi» (1809) поклала початок полемiцi Байрона з романтизмом, якоi вiн не припиняв протягом усього життя. Байрон критично ставився до поетiв «озерноi школи», висмiював iх за зраду прогресивних iдей, захоплення середньовiччям i мiстикою. Вияви цiеi полемiки знаходять свое вiдлуння i в поемi «Дон Жуан».
Лiтературну славу й свiтове визнання Байрону принесла перша пiсня «Чайльд Гарольдовоi мандрiвки»[1 - Такий переклад назви твору здiйснив П. Кулiш.] (1812), написана пiд враженням пiсля мандрiв Португалiею, Іспанiею, Грецiею, землями Османськоi iмперii. Саме у цьому творi Байрон уперше заявив про своi симпатii до нацiонально-визвольноi боротьби поневолених народiв i про свою ненависть до загарбницьких воен.
Повернувшись до Англii, письменник бере активну участь у полiтичному життi, виступае в палатi лордiв проти закону про смертну кару для луддитiв та iн. Обурення, пов’язане з тогочасною полiтикою уряду, Байрон втiлив у сатиричнiй «Одi авторам бiлля проти руйнiвникiв верстатiв» (1812). У цi ж роки вiн створюе лiричнi вiршi, в яких тема кохання поеднуеться з волелюбними iдеями, а також цикл так званих схiдних поем («Гяур», «Абiдоська наречена», 1813, «Корсар», «Лара», 1814, дещо пiзнiше – «Мазепа», 1818, та iн.). «Дон Жуан» почасти також можна назвати «схiдною поемою», лiро-епiчним твором, у якому увиразнено орiентальну рецепцiю i якому притаманна сатирично-iронiчна спрямованiсть. У зазначених поемах експлiковано суперечностi свiтогляду Байрона – протест поета проти реальностi, сповненоi фальшувань i несправедливостi. Сприйняття навколишньоi дiйсностi викликае у митця песимiстичнi настроi. Настроi трагiчноi самотностi, вiдчаю, заперечення можливостей суспiльного прогресу виявились у вiршi «Пiтьма» (1816), у фiлософськiй драмi «Манфред» (1817) та в деяких iнших творах, написаних пiсля другого вимушеного вiд’iзду Байрона з батькiвщини внаслiдок переслiдувань його панiвними полiтичними класами Англii. Цi настроi в особливий спосiб оприявненi i в завершальному прижиттевому творi письменника – поемi «Дон Жуан». Мотив свiтовоi скорботи виникае насамперед пiд впливом свiтоглядноi кризи, яку митець пережив пiсля занепаду iдеалiв Французькоi революцii та реставрацii «старого режиму» в Європi пiсля падiння Наполеона.
«Дон Жуан» – magnum opus Джорджа Гордона Байрона. Цю поему (або ж роман у вiршах, за iншою класифiкацiею) написано впродовж 1819—1824 рр., твiр незавершений через смерть автора. На думку І. Франка, «Дон Жуан» був «останнiм i найбiльшим твором Байрона <…>, над яким автор працював шiсть рокiв i не завершив його». Дуже високо оцiнив згаданий твiр Гете, називаючи його найгенiальнiшим поетичним твором XIX столiття. Франко ж, передусiм, бачив у «Дон Жуанi» широку панораму европейськоi дiйсностi, яскраву картину тогочасного суспiльного ладу. Головними у змiстi «Дон Жуана», на думку І. Франка, е не пригоди героя, а величнi описи та вiдступи, жарти та натяки»[2 - Мельник О. Джордж Гордон Байрон у критичнiй та творчiй перцепцii Івана Франка / Оксана Мельник // Украiнське лiтературознавство. – 2008. – Вип. 70. – С. 222. Про Франкову рецепцiю творчостi Дж. Байрона також див.: Соколець Ф. Т. Шевченко та І. Франко про творчiсть Байрона // Всесвiт. – 1978. – № 9. – С. 192—193.].
О ви, блакитноокi й бiлорукi
Фемiди, що засудите мiй твiр,
невже таки не трапить вiн до друку
І пiде мiй рукопис на папiр
в крамничку, де солодощi на штуку
розпродуе кондитер-бузувiр?
«Дон Жуан» – пiдсумок свiтоглядних шукань i духовних поривань, що оприявнили енциклопедичний манiфест боротьби проти соцiального гноблення й рабства, мiлiтаризацii Європи, фальшування духовних цiнностей, подвiйних стандартiв тогочасноi европейськоi (англiйськоi, зокрема) буржуазii, морального зубожiння церкви, яка бiльше не поеднувала людину з Богом, а була iнкорпорована в полiтичний лад краiни. «Дон Жуан» – значний за обсягом художнiй твiр, який постае своерiдною вiзуалiзованою мапою свiту першоi третини ХІХ ст. Ідеться про те, що у цiй лiро-епiчнiй поемi оприявнено значну кiлькiсть етнокультурних i етноментальних стереотипiв, клiшованих форм сприйняття «Свого» й «Чужого»; цей твiр наскрiзь iмагологiчний, тобто «зiтканий» iз рiзних етнообразiв i ментальних проекцiй, за якими бачиш доволi непривабливу людську сутнiсть, надiлену численними вадами. У словах оповiдача маемо чимало iмагологiчних характеристик, як-от:
І, хоч як ви, либонь, запам’ятали,
мiй гнiвний розум та нещаднiсть рим
на рiдну кров братiв моiх напали,
коли ще був я зовсiм молодим,
тi вихватки нi успiху не мали,
нi снiв моiх не вивiтрили тим.
Шотландцiв я картав, але велику
краiну гiр кохатиму довiку.
Людина, позбавлена справжнього зв’язку з Богом, деформована викривленою мораллю, яка мае обслуговувати iнтереси панiвних верств, сама починае утверджувати власнi спотворення за морально-духовнi чесноти, вдягаючи на себе рiзнi маски праведностi й благопристойностi. Отже, ця поема (роман у вiршах) – не лише чергова версiя легенди про севiльського Дон Жуана, а окремий свiт уявлень, подеколи iронiчних i сатиричних, у яких у дошкульнiй формi репрезентовано тогочасне суспiльство, яке задихаеться вiд фальшивих правил, викривлених норм i штучних обмежень. Зображенi у творi суспiльнi верстви пiддано висмiюванню, iронiчнiй зневазi, сатиричному викриттю.
Крiм «чорт би вас побрав» Жуан одвiку
не знав англiйських виразiв i слiв,
але чомусь як милiсть превелику
вiн сенс цiеi фрази розумiв.
Окреме мiсце у творi посiдае оповiдач. Саме йому належить роль «мудрого блазня»; людини, здатноi казати правду про свою добу й людей у нiй, поширювати досвiд мудрецiв i поетiв, якi у рiзний час говорили й писали про тi базовi цiнностi, якi визначають сутнiсть людського життя. Часто, пригадуючи минулий досвiд, оповiдач дорiкае часовi теперiшньому, у якому вiдбулось змiзернення особистостi.
Поет сказав чудово: «О кохання!
Лиш в захватi й безпецi настае
у пристрастi почате царювання
безмежне та божественне твое!»
Не ставитиму зайвих запитань я,
i все-таки одне у мене е:
як поеднати з захватом безпеку,
таку вiд нього рисами далеку?
Поет в рядках, що ви iх прочитали,
в свiдомостi усiх лишивши слiд,
жадав, щоб люди клопоту не мали —
i тiльки так iх розумiти слiд.
Вiн не хотiв, щоб марно турбували,
коли вiн любить або iсть обiд.
Що ж до безпеки… Раджу вам до хати
лише певнiше дверi замикати.
Подеколи мiркування оповiдача нагадують фiлософськi сентенцii, у яких розкрито сутнiсть творчостi, поетичного мистецтва;
подеколи перед читачем виринають ескапади обр?з i незадоволення, вияви помсти й самоiронii.
В поезii нема нiчого важче,
анiж початок – може, лиш кiнець:
Пегас неначе вгору пiднiма ще,
та раптом зводить справу нанiвець,
крило необережно пiдламавши,
i як Люцифер падае чи мрець.
Ми високо злiтаемо в гординi,
мов знать, на що ми здатнi, не повиннi!
Там, де оповiдач нiби хоче подiлитися мудрiстю, одразу виникае «iронiчне зняття» високочолостi. Комунiкативнi стратегii мiстять «подвiйне дно»: щойно читач пiдготувався занотувати важливу сентенцiю, йому дають зрозумiти, що нiчого вiчного у цьому плинному свiтi немае, тож дiйснiсть потрiбно сприймати через «окуляри iронiчного скепсису».
Я змолоду вважав себе чудовим
i, щоб усi вважали так, хотiв.
Прийшла пора словам невипадковим,
i визнання здобути я зумiв.
Але черствим вкриваеться покровом
уява, i бракуе навiть слiв,
i те, що романтичним виглядало,
таiть уже комiчного чимало.
Лише такий пiдхiд здатний убезпечити людину вiд розчарувань або ж самозахоплення, наслiдки якого вельми сумнi. Зрештою, оповiдачевi притаманна здатнiсть смiятися не лише над навколишнiм свiтом, а й над собою. Байронiвському «Дон Жуану» властиве самопародiювання, часом у раблезiанськiй манерi. Лист Юлii допомагае авторовi досягти трагiчноi напруженостi, проте лише на незначний промiжок часу. Байрон не може не розповiсти, що потiм сталося з листом. Пiд час мандрiвки з Севiльi до Кадiса у Дон Жуана на кораблi починаеться морська хвороба. Перехилившись через борт, вiн ненавмисно забризкуе блювотою послання Юлii, написане на паперi iз золотим обрiзом i фiлiгранною кiноварною печаткою. Варто пам’ятати, що на той момент Дон Жуану лише шiстнадцять рокiв, вiн недосвiдчений i нездоровий. Таке поеднання рiзних, подеколи протилежних стильових регiстрiв видаеться оригiнальним, смiливим художнiм прийомом. Дослiдники вважають, що саме цей епiзод мав на увазi Вiльям Гезлем, пишучи про дивовижну здатнiсть Байрона до самопародiювання: «За класичним сп’янiнням маемо полоскання розчином соди <…>. Пiсля блискавок i шторму нам розповiдають про домашнiй побут i рукомийник»[3 - Ridenour G. The Style of «Don Juan» / G. Ridenour. – New Haven : Yale University Press, 1960. – P. 19.].
Розум оповiдача гострий, дотепний, вiн висмiюе й пародiюе, але водночас у такому поглядi на свiт наявна особлива дошкульна вiтальнiсть, iронiчна життестверднiсть.
Учитись там! Хвалитися не стану.
