Байронiвський Дон Жуан не мае притаманноi романтизму винятковостi характеру, неймовiрноi пристрастi, що мае здатнiсть керувати людьми. Проте героевi притаманна винятковiсть долi, яка й визначае його незвичайнi пригоди в екзотичних свiтах. Вiд романтизму у цьому творi маемо й уже згаданий мотив нескiнченноi мандрiвки, пiд час якоi романтичний герой зазвичай, змагаючись iз реальнiстю, створюе себе й вiднаходить глибинне фiлософське розумiння свiту. Дон Жуан у замку лорда Генрi натрапляе на таемницi й жахи, створенi аристократичним розумом, який вiдчувае утому вiд свiту. Привид чорного ченця, який так жахае Дон Жуана, насправдi виявляеться графинею Фiц-Фальк, яка прагне заволодiти юнаком.
«Дон Жуан» Дж. Байрона належить до творiв, щодо яких лiтературознавцi не мають одностайноi думки стосовно жанрового визначення. Традицiйно «Дон Жуана» визначали як поему, проте у сучасному лiтературознавствi дедалi переконливiшою постае думка про те, що все ж таки роман у вiршах або просто роман. «Дон Жуана» схарактеризували як роман росiйськомовнi перекладачi 1940-х рр. Г. Шенгелi i Т. Гнедич[12 - Див.: Шенгели Г. Послесловие переводчика // Байрон Дж. Г. Дон Жуан. – М., 1947. «Тем временем я кончил, написав, / Как в первой песне этого романа…» («Дон Жуан» у пер. Т. Гнедич, пiсня 2, октава 216).]. У 1950—1980-тi рр. твiр визначають як роман О. Петрова, Н. Берковський, М. Гузик та iн.[13 - Докл. див.: Кургинян М. Джордж Байрон. – М., 1958; Петрова Е. Н. Байрон. – Л., 1959; Берковский Н. Я. Статьи и лекции по зарубежной литературе. – СПб., 2002 (лекцiя про Байрона була прочитана 1971 р.); Гузик М. А. Жанровое своеобразие романа Байрона «Дон Жуан» // Метод, жанр, поэтика в зарубежной литературе. – Фрунзе, 1989.].
У зарубiжнiй критицi «Дон Жуана» нечасто називають романом[14 - Беликова А. В. «Евгений Онегин» Пушкина и «Дон Жуан» Байрона – романы в стихах // Вестн. Моск. гос. ун-та. Сер. 9. Филология. – 1982. – № 2.]. Романна атрибуцiя суперечить розумiнню цього жанру у самого Байрона, щоправда, в iсторii лiтератури ми маемо не поодинокi приклади, коли письменники й лiтературознавцi по-рiзному визначали жанрову належнiсть художнього твору. Дж. Байрон характеризував «Дон Жуана» як епопею, хронiку, епос, сатиру, найчастiше просто як поему, проте нiколи як роман. Окреслення «Дон Жуана» як роману сприяли iнтенсивнi лiтературознавчi дискусii 1930-х рр., детермiнованi розвитком радянськоi пушкiнiстики. У доволi значнiй кiлькостi дослiджень цей твiр порiвнювали з романом у вiршах «Євгенiй Онегiн». У монографii Н. Драгомирецькоi[15 - Див.: Драгомирецкая Н. В. А. С. Пушкин. «Евгений Онегин»: манифест диалога-полемики с романтизмом. – М., 2000.] один iз роздiлiв мае назву «Два вiршованих романи: «з героем» i «без героя». Наголошуючи на термiнологiчнiй неусталеностi того часу, дослiдниця зауважуе, що в «Дон Жуанi» Байрон залишаеться романтиком, а от Пушкiн у своему романi – реалiст. А от сам Дон Жуан у текстi поеднуе обидвi цi риси: iдеалiстичнi поривання й реалiстичну тверезiсть мислення:
Був мрiйником Жуан i реалiстом.
В поняттях цих розбiжностi нема, бо все, про що ми мрiяли колись там, в реальностi iснуе недарма.
Безсмертний дух своiм промiнням чистим проник в усе, де морок i пiтьма, та ми, над краем вiчностi посталi, не знаемо, що буде з нами далi.
Д. Лукач вважав, що «внутрiшня форма роману е, таким чином, процесом руху проблематичного iндивiда до себе, як шлях вiд смутноi зануреноi в наявну дiйснiсть, гетерогенну i, з погляду iндивiда, позбавлену значення, до ясноi самосвiдомостi»[16 - Лукач Г. Теория романа // Новое литературное обозрение / Г. Лукач. – 1994. – № 9. – С. 36.]. «Роман – це форма змужнiлостi i зрiлостi…»[17 - Там само. – С. 39.] Зрештою, для Д. Лукача «роман – це епопея залишеного Богом свiту…»[18 - Там само. – С. 40.]. У байронiвському «Дон Жуанi» ми маемо «процес руху проблематичного iндивiда до себе», дистанцiювання вiд свiту, небажання сходитися з недосконалою реальнiстю у герцi. Англiйський «Дон Жуан» поринае у свiт рефлексiй, якi, зрештою, скеровують його до апатичного сприйняття дiйсностi, яку таки не пiд силу змiнити окремому iндивiдовi. Михайло Бахтiн, окреслюючи iманентну сутнiсть роману, наголошував на iдеях «релятивiзацii» його художнього простору або ж процесi тимчасовоi контекстуалiзацii, який уможливлюе i спрямовуе «дiалогiчний» потенцiал роману. На думку М. Бахтiна, дiалогiчним романам притаманна неможливiсть досягнення балансу мiж «сенсом» («смислом») та «iстиною». Дiалогiзм байронiвського «Дон Жуана» детермiнований наявнiстю у цьому творi iронiчного й дотепного блазня-оповiдача, який водночас единий, хто мае здатнiсть бачити реальнiсть у фiлософський, дiалектичний спосiб. Оповiдач не стверджуе iстини, але пiдважуе «iстини» попереднiх культурноiсторичних епох рiзними додатковими «смислами», передчуваючи iдею Ф. Нiцше про множиннiсть iстин.
У працях росiйських радянських лiтературознавцiв часто для окреслення жанровоi специфiки «Дон Жуана» використано термiн «поема» й уточнено, що маемо справу iз «романом у вiршах»[19 - Докл. див.: Аникст А. А. История английской литературы. – М., 1956; Елистратова А. А. Байрон. – М., 1956; Елистратова А. А. Дневники и письма Байрона // Байрон Дж. Г. Дневники. Письма. – М., 1963; Клименко Е. И. Английская литература первой половины XIX века. – Л., 1971; Усманова Р. Джордж Гордон Байрон (1788—1824) // Байрон Дж. Г. Собр. соч.: в 4 т. – М., 1981. – Т. 1; История зарубежной литературы XIX века / под ред. Н. П. Михальской: в 2 ч. – Ч. 1. – М., 1991.]. Дослiдники наголошують на тому, що жанр роман у вiршах – рiзновид не роману, а саме поеми. Виникнення цього жанру пов’язано з характерним для 1820-х рр. розпадом системи не тiльки класицистичних, а й романтичних жанрiв. Науковцi вважають, що подiбне явище типологiчно подiбне до новелiзацii лiрики середини XIX ст. (твори Некрасова, Огарьова та iн. зараховують до жанру «лiричноi новели»).
Треба зауважити, що байронiвський «Дон Жуан» – специфiчна iнтерпретацiя легенди про севiльського спокусника. На думку дослiдникiв, цей твiр «настiльки не пов’язаний з вiкопомним сюжетом, який, власне, й згадуеться лише раз, на початку першоi пiснi, що головний герой мiг би носити будь-яке iнше iм’я, i це не потягло б за собою нiяких зрушень у нашому сприйняттi й оцiнцi Байроновоi поеми»[20 - Стрiха М. Украiнська прем’ера «Дон Жуана» / Максим Стрiха // Дон Жуан у свiтовому контекстi / упоряд: Вiра Агеева. – К. : Факт, 2002. – С. 249.]. У цьому творi «кохання, прагнення до перемоги над жiнками – не основна пристрасть героя Байрона, а тим бiльше не едина його пристрасть. Не менш сильною в ньому е пристрасть благородного воiна»[21 - Нусинов И. История литературного героя / И. Нусинов. – М. : Гослитиздат, 1958. – С. 386.]. Про це свiдчать, зокрема, епiзоди аварii на кораблi (вiдмова Дон Жуана iсти м’ясо своеi собачки), порятунку Лейли пiд час узяття Ізмаiла, а також турбота Дон Жуана про подальше виховання дiвчинки. Проте iз грекинею Гайде ми бачимо: Дон Жуан здатний на палкi й нiжнi почуття. «Вони спалахують на прекрасному дикому островi, на тлi багатоi пiвденноi природи. Тепер героем керують «природнi почуття». Любов Дон Жуана до дочки пiрата чиста й шляхетна – вiн довго не може забути дiвчину, навiть коли розплачуеться за свое почуття кров’ю i кайданами. «Наiвна вiдданiсть героiнi й малодосвiдченiсть героя надають iхнiм почуттям чистоти й поетичностi, яких немае у подальших епiзодах»[22 - Клименко Е. Английская литература первой половины ХІХ века: очерк развития / Е. Клименко. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1971. – С. 94.].
Життя для жiнки – то лише кохання,
А для мужчин – то крихiтка дрiбна.
Англiйська версiя легенди вражае браком «конфлiктностi та драматичноi напруги як всерединi душi героя, так i в його дiалозi з реальнiстю. Найбiльш значимим е те, що герой практично нiчого не долае, вiн пливе за життевою течiею, якась сила ставить його в скрутне становище, i вона ж береже його у ризикованих ситуацiях»[23 - Даниленко В., Тверiтiнова Т. Трансформацiя легенди про Дон Жуана в однойменному романi у вiршах Дж. Байрона / В. Даниленко, Т. Тверiтiнова // Зарубiжна лiтература в школах Украiни. – 2010. – № 11 (листопад). – С. 49.]. Натомiсть своерiдним антиподом Дон Жуану постае iронiчний i вiльнодумний оповiдач, надiлений пристрасним i гострим розумом, здатним препарувати «болотяну дiйснiсть»:
Та нащо я про все це теревеню?
Перо до рук узявши та папiр,
я жар, тотожний справжньому натхненню,
в собi вiдчув. І, хоч здiймати спiр
з ученими i всталеному вченню
не маю змоги йти наперекiр,
до зiр злетiти засобами вiрша
я хочу, змогу маючи не гiршу.
Я i пливу, i плавав проти вiтру,
хоч щодо зiр слабкий мiй телескоп.
Та пристань я лишив свою нехитру,
i хвилi стрiв мiй утлий човен в лоб,
бо i секстант давно вже, i клепсидру
я маю власнi для смiливих спроб.
Мiй човник пройде i на мiлководдi,
де кораблям i пробувати годi.
На вiдмiну вiд iспанського джерела в англiйському романтичному iнварiантi Дон Жуан позбавлений внутрiшнього драматизму, вiн не стiльки борець iз дiйснiстю, скiльки споглядач, його iнтенцii не активнi, а, радше, контемпляцiйнi, зануренi не стiльки назовнi, скiльки в себе.
Коли вщухають шал i поривання,
i стигне кров, i спокiй настае,
опосiдае старiсть (часом – рання,
що наслiдком зiтхань глибоких е).
І кашель, як сумне ii надбання,
вже позначае наше житiе,
а замiсть нас кохае та радiе
онук, по вiнця сповнений надii.
На думку А. Кузьманенко, «Дон Жуан – пасивний спостерiгач (при облозi Ізмаiла в його душi виникае спiвчуття до жертв кривавоi бiйнi, вiн бачить несправедливiсть iснуючих порядкiв, але це не викликае в ньому нi внутрiшнього, нi зовнiшнього протесту), у його дiалозi з реальнiстю практично вiдсутня драматична напруженiсть. Його вродженiй смiливостi (практично несвiдомо, з якогось пориву, вiн рятуе Лейлу) i оптимiзму протиставляються набутi за час мандрiвок байдужiсть i цинiзм. Вiн – iграшка випадку, проте навiть за найризикованiших обставин героя рятуе якась таемнича, невiдома сила. До того ж, героя до пригод призводить не прагнення до будь-яких змiн, а сама дiйснiсть з ii постiйними соцiальними або ж природними катаклiзмами»[24 - Кузьманенко А. В. Cоцiумний простiр «Дон Жуана» Дж. Н. Г. Байрона: особливостi комунiкативноi структури»: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://philology.knu.ua/library/zagal/Literaturoznavchi_ studii_2012_35/373_378.pdf – С. 374.]. Байронiвський Дон Жуан часто вагаеться, жiнки навколо нього постають формою пiзнання «iнших свiтiв» (у творi наявнi чотири пари антитетичних жiночих персонажiв: Юлiя – Інеса; Гайде – Катерина II; Гюльбея – Дуду; Аделiна – Аврора). У деяких сценах цiеi поеми жiнки виявляють значно бiльшу активнiсть, нiж протагонiст. Зрештою, герой переходить у стан «саркастичноi апатii», йому водночас притаманнi сплiн i гострий розум, утома i розчарованiсть.
Не п’ю бордо i не роблю зусилля,
щоб натяк на взаемнiсть завиднiв
i щоб, як всi джентльмени, гандж надбати,
я скнарою тепер волiю стати.
Пiсля зустрiчi з командором доном Альфонсо протагонiст остаточно розчаровуеться у навколишньому свiтi. У поемi образ Командора позбавлений оригiнального мiстицизму, що можна пояснити загалом скептичним ставленням письменника до середньовiчноi фiлософii та мiстицизму. Оспiвування мiстичних iнтенцiй вiн вважае шкiдливим i небезпечним, позаяк занурення у трансцендентний свiт унеможливлюе адекватне пiзнання навколишньоi дiйсностi. Мiстицизм забирае людину з тiеi реальностi, яка потребуе гострих оцiнок у результатi аналiтичного сприйняття, а також вольових рухiв, спрямованих на переформатування дiйсностi як соцiально-полiтичноi системи, яку в часи письменника було деформовано.
Байронiвський Дон Жуан – це мандрiвник i вiдкривач iнших свiтiв, який показуе недосконалiсть свiту. Але вiн на вiдмiну вiд Чайльда Гарольда не змагаеться з реальнiстю й не прагне бути тiею рушiйною силою, яка переiнакшить свiт. Подеколи сам вiн видаеться жертвою жiнок, iхнiм «васалом», який пливе за течiею, вiддаючись пориванням i примхам тiлесностi. Англiйська публiка чекала вiд Байрона справдi напруженого драматичного твору, який вiдповiдав би енергiйностi i пристрасностi оригiнальноi легенди про iспанського викрадача сердець. «Жуан – особистiсть яскрава й привертае увагу тих, iз ким вiн зустрiчаеться, особливо жiнок: недарма вiн мае класичне iм’я переможця жiночих сердець»[25 - Клименко Е. Английская литература первой половины ХІХ века: очерк развития / Е. Клименко. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1971. – С. 93.]. Проте англiйський Дон Жуан позбавлений цiеi конфлiктностi й драматичностi, проте вiн усе одно постае внутрiшньо цiлiсним, надiленим гострим розумом («А я – фiлософ…»), який, зрештою, розчарувавшись у можливостi змiнити свiт, вбирае в себе мотив скорботи та втоми вiд боротьби з вiтряками. На думку сучасних iнтерпретаторiв поеми, «численнi любовнi пригоди Дон Жуана – результат не його особистих викрутасiв та iнтриг, спрямованих на те, щоб спокусити чергову жертву. У ньому немае нiчого спiльного нi з легендарним «севiльським перелюбником» – доном Хуаном де Тенорiо, нi з героями Тiрсо де Молiна i Ж.-Б. Мольера, для яких усе життя зводиться до пошуку черговоi жертви, й нарештi – iз гофманiвським Дон Жуаном, для якого любовнi перипетii – своерiдна помста Боговi. Кожна нова амурна iсторiя в байронiвського Жуана виникае внаслiдок сформованих обставин, з якими герой не хоче вступати в боротьбу. Усi цi пригоди – своерiдна капiтуляцiя перед дiйснiстю»[26 - Кузьманенко А. В. Cоцiумний простiр «Дон Жуана» Дж. Г. Н. Байрона: особливостi комунiкативноi структури»: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://philology.knu.ua/library/zagal/Literaturoznavchi_ studii_2012_35/373_378.pdf – С. 374.].
В англiйськiй версii знято пуантову напругу в сюжетi «Дон Жуан – Командор». В оригiнальнiй легендi образ шляхетного Командора втiлюе мотив «розгрiшення», позаяк лише той, хто надiлений iнфернальною силою, здатний порятувати землю вiд «демона кохання». Байронiвський Дон Жуан – демон iз вихолодженим серцем, у якому немае й слiду вiд пекельноi матерii. Хiба що можна говорити про надтонкий i вразливий розум, здатний пiдмiчати й викривати недосконалiсть зовнiшнього свiту. Тогочасна дiйснiсть ще холоднiша, нiж серце цього «англiйського» Дон Жуана, який постае у текстi поеми не змiем-спокусником, а Прометеем[27 - Докл. див.: Павличко С. І Прометей, i демон / Соломiя Павличко // Дон Жуан у свiтовому контекстi / упоряд. В. Агеева. – К. : Факт, 2002. – С. 161—174.]. Крiм того, у «Дон Жуанi» Дж. Байрона наявна окрема «галерея персонажiв-чоловiкiв (батько Жуана дон Хосе, командор дон Альфонсо, пiрат Ламбро, росiйський полководець Суворов, англiйський лорд Генрi Амондевiлл), що супроводжують головного героя протягом усього роману, змiнюючи один одного. Серед цiеi галереi виокремлюеться дон Альфонсо. <…> цей образ – своерiдна пародiя на традицiйне уявлення про образ легендарного Командора. У попереднiх лiтературних версiях «Дон Жуана» Командор е втiленням шляхетностi й честi, тому Жуан покараний ним абсолютно справедливо. У Дж. Байрона Альфонсо – людина, що не вирiзняеться нi розумом (епiзод у кiмнатi дружини), нi особливою хоробрiстю, анi високими моральними якостями (згадаймо, наприклад, його роман з Інесою). Єдина риса, що вирiзняе його з натовпу – неприборканi ревнощi (хоча й вони досить традицiйнi для iспанцiв). І все ж таки Альфонсо – перший, хто почав руйнувати в Жуанi кращi з людських якостей – юнацьку наiвнiсть i простодушнiсть»[28 - Кузьманенко А. В. Cоцiумний простiр «Дон Жуана» Дж. Г. Н. Байрона: особливостi комунiкативноi структури»: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://philology.knu.ua/library/zagal/Literaturoznavchi_ studii_2012_35/373_378.pdf – С. 376.].
Герой прагне визволити свiт, показавши, що людство йде хибним шляхом, наслiдуе хибних героiв i кумирiв. Ще виразнiше ця iдея представлена у словах автора, який нещадно викривае людську природу, акцентуючи на приземленостi людських бажань. Людину ошукують, бо вона сама часто прагне бути ошуканою («В пiтьмi живуть звичайнi громадяни…»). Можливо, тому в поемi й немае глорифiкованостi в описi Суворова та iнших полководцiв. Суворов у поемi «зображений за принципом “входження в ряд”» iнших полководцiв (Наполеона, Веллiнгтона та iн.), яких поет розглядав як негативних iсторичних дiячiв, звичайних загарбникiв й анексiонерiв. Вiдомо, що непiдробними героями для Байрона залишалися тiльки спартанський цар Леонiд, що вiдбив навалу персiв, i визволитель Америки Джордж Вашингтон»[29 - Кузьманенко А. В. Cоцiумний простiр «Дон Жуана» Дж. Г. Н. Байрона: особливостi комунiкативноi структури»: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://philology.knu.ua/library/zagal/Literaturoznavchi_ studii_2012_35/373_378.pdf – С. 377.]. Вiйськовi командувачi в поемi Дж. Байрона – жорстокi тирани, якi пiдкорюють свiт вiдповiдно до власноi волi та власних уявлень про порядок. Проте iдеальний лад так i лишаеться незбагненним для людини. За байронiвським Дон Жуаном, пекло не в серцi протагонiста й не пiд землею; пекло створено на землi, у соцiальному свiтi, у якому бiльше немае прагнень до краси, справедливостi, iстини, доброти. Усi класичнi морально-етичнi категорii постають викривленими й здрiбнiлими, як i людськi душi.
Вiдмовившись вiд зовнiшнього драматизму, в оригiналi спричиненого зiткненням героя зi знавiснiлою реальнiстю, яка не може сягнути внутрiшнiх iнтенцiй Дон Жуана, Дж. Байрон у поемi лише подеколи експлiкуе внутрiшнiй драматизм, детермiнований поведiнкою донжуанiвського батька-гульвiси та освiченоi й розумноi матерi. Англiйський класик показуе Дон Жуана як персонажа з «подвiйним кодуванням»: як людину, яка мае риси акцентуйованоi особистостi, за К. Леонгардом, але водночас i людини слабкоi, яка – заручник власноi волi й жаги життя. У Байрона Дон Жуан як приклад «акцентуйованоi особистостi» подiбний до Гамлета, поведiнку якого, вiдповiдно до поглядiв К. Леонгарда, «можна спробувати пояснити, виходячи зi структури його особистостi. В особi Гамлета перед нами особистiсть <…> iнтровертна. Вiн навiть друзям досить неохоче вiдкривае свiй внутрiшнiй свiт. Цiею рисою визначаеться лiнiя його поведiнки, його постiйнi коливання: з одного боку, намiр помститися за батька, з другого, його небажання зробити конкретнi кроки в цьому напрямi. Про етичнi мiркування Гамлета навряд чи можна говорити, якщо вже вiн, не замислюючись, вiддае в руки ката Розенкранца i Гiльденстерна. Впадае в око схильнiсть принца данського постiйно вдаватися до роздумiв»[30 - Леонгард К. Акцентуированные личности / К. Леонгард. – Ростовна-Дону : Феникс, 2000. – С. 146.].
Байронiвський «Дон Жуан» мiстить символiчний «каркас», сконструйований iз двох мiфологiчних тем: старозавiтна легенда про грiхопадiння Адама й античний мiф про Прометея. Ф. Нiцше зауважував, що «обидва мiфи перебувають у зв’язках спорiдненостi, як брат iз сестрою <…>. Усе найкраще, чого може досягти людство, воно досягае в результатi злочину, а потiм людство змушене прийняти i його наслiдки»[31 - Ницше Ф. Рождение трагедии из духа музыки / Ф. Ницше. – М. : Азбука-классика, 2000. – C. 106.].
На думку М. Джозефа, Дж. Байрон вiдштовхувався вiд героiчноi версii мiфу про Прометея, яку пропонуе Есхiл, – образ титана уособлюе мрiю про прогрес людства, саме прометеiвський первень у людинi здатний виправити згубнi наслiдки першогрiха[32 - В оригiналi маемо такi слова: «…man, immortal and Promethean, reaches out for knowledgeand power. Byron is in the tradition of those who have believed that, in attempting to conquer his limitations, man is attempting to repair the damage of the Fall» (Joseph M. Byron the Poet / M. Joseph. – L. : Gollancz, 1964. – P. 231).]. Е. Ловелл зауважуе, що «падiння людини, через яке так обурюеться Байрон з огляду на несправедливiсть наслiдкiв цього явища, усе ж надзвичайно важливий факт для нього»[33 - Lovell E. J. Byron: The Record of a Quest. Studies in a Poet’s Concept and Treatment of Nature / E. J. Lovell. – Austin : University of Texas Press, 1949. – Р. 250.]. Дж. Рiденаур зазначае, що Байрон «у жодному разi не е некритичним поплiчником Викрадача Вогню»[34 - Ridenour G. The Style of «Don Juan» / G. Ridenour. – New Haven : Yale University Press, 1960. – P. 88.], тож прометеiвський дискурс репрезентований не так оптимiстично, як наголошуе М. Джозеф.
Що ж, «можна стверджувати, що, з двох мiфiв Байрон загострюе iдею первинноi подвiйностi людини i самоi цивiлiзацii, що виникла в результатi порушення заборони. Грiхопадiння й викрадення божественного вогню визначили початок iсторичного часу, позаяк саме у них криеться причина всiх подальших негараздiв людства, але водночас це i можливiсть подолання грiхопадiнням суперечливостi та обмеженостi людини»[35 - Михайленко Е. Н. Образ байроновского Дон Жуана в контексте мифа о грехопадении / Е. Н. Михайленко // Вестник Кировского государственного университета. – 2016. – № 11. – С. 54.]. Недосконалiсть людського ества знаходить свое втiлення не тiльки на рiвнi iндивiдуального iснування, а й виявляе себе в усiх царинах буття «пiсляадамовоi» цивiлiзацii. Дж. Байрон експлiкуе неоднозначне ставлення до цивiлiзацii, яка постала в результатi руйнiвноi й водночас творчоi дiяльностi: «Man’s a strange animal, and makes strange use // Of his own nature, and the various arts»)[36 - «Людина – дивна тварина, яка у дивний спосiб використовуе власну природу i рiзнi мистецтва» – прим. Д. Д. (The Complete Works of Lord Byron. Paris.: Baudry’s European Library. 1837. – Р. 128.)]. Репрезентацiею протилежних векторiв у дiяльностi людини для Байрона постае вакцинацiя проти вiспи й одночасне винайдення порохових ракет. Отже, людство для письменника – роздвоений феномен: з одного боку, воно прагне до творення, а з другого, постае величезною небезпекою для себе. Якщо в мiстерii «Каiн» теорiя Кюв’е була використана як наукова гiпотеза, яка пояснюе геологiчне минуле Землi, то в «Дон Жуанi» вона постае як метафора, за допомогою якоi письменник, iронiзуючи з приводу майбутнього, акцентуе на «нерозумностi» сьогодення. Для Байрона свiт «нерозумний», позаяк у ньому немае жодного стосунку до людського розуму, а отже, теперiшнiй свiт не може бути адекватно осмислений за допомогою здорового глузду i в логiчних категорiях. «Дон Жуана» доцiльно розглядати як зразок романтичноi мiфотворчостi, позаяк у творi репрезентовано унiверсальну за своiм значенням модель людського свiту.
Дон Жуан i в оригiнальнiй iспанськiй легендi, i в англiйськiй версii надiлений даром-прокляттям, щоправда, у поемi його дедалi бiльше занурюе сплiн, розпач, песимiзм, герой висловлюе сарказм до зовнiшнiх подiй, не прагнучи змiнити iх доконечно або ж вагаючись у найвирiшальнiшу мить. Його «жага до пiзнання» мае хворобливий характер, але вiн цiкавий саме з огляду на цю викривленiсть, неправильнiсть, притлумлену екстравагантнiсть (знову ж таки порiвняно з iспанським оригiналом, який знайшов свое втiлення i в iспанському, i у французькому театрi).
У легендi «трансгресивнiсть» Дон Жуана пов’язана з неможливiстю зустрiти жiнку, яка внутрiшнiм свiтом або iнтелектом дорiвнювала б цьому героевi (такий мотив особливо увиразнено в «Камiнному господарi» Лесi Украiнки»). Свiт навколо нього слабкий, грiховний, iз численними вадами; люди в ньому заздрiснi та дволичнi. Натомiсть Дон Жуан постае справжнiм героем, який, попри весь демонiзм духу, видаеться значно чеснiшим, нiж тi, з ким йому доводиться зустрiчатися. Колись Ж.-П. Сартр назвав свою передмову до видань Ж. Жене «Святий Жене». У текстi йшлося про рiзнi вияви маргiнальностi французького письменника, який видався Сартру «святим» саме через власну позицiоновану грiховнiсть. На вiдмiну вiд бiльшостi Дон Жуан не прагне бути не-собою, видаватися кращим, моральнiшим, чеснiшим. Зрештою, вiн вiдчувае втому вiд свiту, у якому наявнi сфальшованiсть i штучнiсть. В оригiналi байронiвський каламбур особливо промовистий:
Man’s a strange animal, and makes strange use
Of his own nature, and the various arts,
And likes particularly to produce
Some new experiment to show his parts;
This is the age of oddities let loose,
Where different talents find their different marts;
You’d best begin with truth, and when you’ve lost your
Labour, there’s a sure market for imposture.
Зауважимо, що в донжуанiвськiй версii Лесi Украiнки характеристика суспiльного оточення набувае ще гострiшоi форми, iдеться про усталенiсть лицемiрства, «що зветься кодексом чеснот»[37 - Украiнка Леся. Зiбрання творiв : у 12 т. – Т. 6. / Леся Украiнка. – К. : Наукова думка, 1977. – С. 159.]. У байронiвськiй поемi чимало афористичних висловлювань i морально-етичних сентенцiй, присвячених людськiй природi.
Краса – красi! (Цитатою меткою
Люблю знання пiдкреслити своi!)
Дон Жуан цiлiсний, його внутрiшнiй свiт дорiвнюе зовнiшнiм дiянням або ж дистанцiюеться вiд свiту за лаштунками сарказму i втоми.
Дон Жуан – традицiйний образ, тобто такий, який започатковував окремий лiтературний дискурс, iнспiруючи численнi культурно-мистецькi трансформацii, рiзнi вияви iнтертекстуальностi, новi моделi власноi iнтерпретацii вiдповiдно до змiнених соцiально-психологiчних умов. Дон Жуановi можна закинути демонiчнiсть, деструктивнiсть, жорстокiсть, але вiн iманентно цiлiсний; персонаж не прикриваеться нормами штучноi моралi або ж не прагне видати власну поведiнку за «праведну», вдаючись до моральних деформацiй i комунiкативних вивертiв. Герой прагне сприймати свiт таким, який той е, а водночас i самостверджуватися, не примiряючи до себе iнших/чужих масок i не зростаючись iз ними.
В оригiнальнiй легендi персонаж надiлений особливою волею до життя i волею до влади. Вiн – передвiсник нiцшеанського повороту у фiлософii, зокрема, у моралi. Для Дон Жуана Бог давно помер i помер передусiм в образi церкви, iнституцii, яка бiльше не здатна генерувати справжню вiру. Дон Жуан – це втiлення справжньоi сили, яка може зносити на своему шляху рiзнi перепони. В образi, який конструюе Дж. Байрон, спостерiгаемо риси, притаманнi як англiйському, так i нiмецькому романтизму. Передусiм iдеться про шеллiнгiанське бачення дiалектичного зв’язку людини i природи, про прагнення природи «розвинути» себе в людинi, перейшовши на якiсно iнший рiвень розвитку. Воля Дон Жуана не знае обмежень i прагне постiйного розвитку. Водночас ця воля не мае аналогiв або ж, вiдповiдно до категорiй фiлософii Фiхте, «Я» Дон Жуана не може натрапити на «Не-Я». Дон Жуан не типологiчний, а акцентуйовано-унiкальний, надiлений гiпертрофованими рисами, якi нiколи не зможуть знайти адекватного сприйняття у свiтi людей. Дон Жуан – це Янус, який мае два обличчя. Одна частина його ества людська, але е iнша частина, яка не живе законами суспiльного договору, моралi, усталеноi етики, що взоруе на релiгiйнi догми. Саме тому твiр Дж. Байрона i здобув такого карколомного успiху: читачi мали можливiсть спостерiгати за героем, який мае надлюдськi риси; Дон Жуан – це переднiцшеанська Над-Людина, яка не мае «зачiпок» за реальнiсть, яка вiльна й свавiльна, подiбно до персонажiв, якi уособлюють свавiлля природи та ii стихiй у драмiфеерii «Лiсова пiсня» Лесi Украiнки. Дон Жуан – представник байронiчноi парадигми героiв-вигнанцiв, надiлених духом боротьби й iманентною суперечнiстю, амбiвалентнiстю, психологiчно-метафiзичною роздвоенiстю.
Безперечно, Дон Жуана можна зарахувати до категорiй акцентуйованих особистостей, до яких належать Гамлет або ж Родiон Раскольнiков. Цей персонаж Дж. Байрона мае значний вольовий потенцiал, iнспiрований особливою внутрiшньою вiтальнiстю. Для окреслення iманентноi сутностi Дон Жуана доцiльно пригадати бергсонiвське поняття «?lan vital». По сутi, йдеться про iнварiант фаустiвського духу, який нiколи не може спинитися у пiзнаннi реальностi, в отриманнi задоволення вiд вчування у життя. Проте, йдеться не про контемпляцiйну стратегiю, не про спокiйне й гармонiйне замилування життям, а про його перетворення, постiйну трансформацiю й перевiрку на мiцнiсть. Дон Жуан – це демон, який поеднуе одночасно риси як Фауста, так i Мефiстофеля. Його вiтаiстична iнтенцiя спрямована на пiдкорення iнших, а отже, йдеться про модель суб’екта-колонiзатора, який завойовуе тiла й пiдкорюе серця. Але саме у цьому й полягае телеологiчнiсть Дон Жуана як частини власного свiту: сенс його життя полягае у перевiрцi свiту й людей на здатнiсть залишатися людьми, на здатнiсть вiдчувати кохання й Любов. Дон Жуан вiдповiдно до позитивiстського бачення – заручник власних комплексiв i травм, якi настiльки потужнi, що нiколи не можуть бути проговоренi до кiнця, а отже, герой позбавлений права бути «вилiкуваним». Проте, чи може Дон Жуан бути «здоровим», позаяк це означало б i його «нормальнiсть»? Цей персонаж iманентно акцентуйований, i його вихiд за рамки як зовнiшнi, так i внутрiшнi уможливлений саме наявнiстю значноi кiлькостi травм i больових точок, якi керують поведiнкою героя. У часи, на якi припадае розвиток англiйського романтизму, ця хворобливiсть набувае меланхолiйно-апатичного забарвлення у результатi гiрких розчарувань щодо переформатування реальностi. «Розум та вiдвага Дон Жуана, його героiзм та чиннiсть, багатство його почуттiв, його здатнiсть кохати, його краса, усi тi властивостi, що вивищують його над середнiм рiвнем придворних франтiв та джентльменiв, мали б стати джерелом великого життя. Але заповнити своi роки вагомим змiстом вiн мiг лише в iншому суспiльствi, <…> а може – i в iншу епоху. У сучаснiй Європi усi його принади можуть використовуватися тiльки для салонних перемог»[38 - Нусинов И. История литературного героя / И. Нусинов. – М. : Гослитиздат, 1958. – С. 387.].
