1Нема героя в мене! Чи не диво —тепер, коли заледве не щодня,з газетних шпальт волаючи жадливо,новий герой увагу зупиня!Але, оскільки доля їх примхливоскидає геть здебільшого з коня,я обираю краще Дон Жуана,хоч доля на кону його й погана.2Був Кемберленд – отой м’ясник із ятки,і Вулф, і Гренбі, славлені без мір,Бургойн і Веллінгтон, яких нащадкище не стомились славити з тих пір —всі «дев’ять поросят одної матки»,як говорив колись у нас Шекспір.Був Бонапарт і Дюмур’є, которіувічнені в «Кур’єрі» й «Моніторі».3Дантон, Бріссо, Марат і Лафайєтсебе зуміли славою укрити,і досягли своїх військових метБарнав і Гош – французькі фаворити.Було чимало й ще. Про всіх поетв своїй поемі міг би говорити.Ці імена повсюди в світі знано,але вони римуються погано.4Був Нельсон – бог війни на Альбіоні,але змінився напрямок подій,і Трафальгар поглинули бездонніліта, в яких побляк і той водій.Віднині вже моряк, як в роки îні,не викаже піхоті гонор свій.Король наш повернув до суші круто,Тож і Дункана, й Нельсона забуто.5Були й до Агамемнона тямущі,які чинили лихо та добро,але вони забулися – тому щоминуло їх поетове перо.Хто в тому винен? А донині сущі,сказати б, не захоплюють… і протаких не створиш гарного романа.Ось я чому і вибрав Дон Жуана.6«In medias res»44 епічно починати —це правило Горація. Затимуявлення герой повинен датипро все, що спершу коїлося з ним:про рай, чи грот, чи сад побіля хатиз шатроподібним деревом старим,де наш герой обняв свою кохануі де пилось, як в тиші ресторану.7Такий був метод – наслідок звичаю.Але, на щастя, метод цей не мій.Я починать з початку полюбляю,дотримуючись розвитку подій.Тому з батьків героя й починаю,хоч темі буду змушений отійвіддати гибель часу і роботи,якщо ви, розуміється, не проти.8Він родом із Севільї. Саме звідти,де помаранчі й дами – золоті.Не марно твердять: той не жив на світі,хто не відвідав рай той у житті.Ще Кадіс є… про нього говорития трохи згодом маю на меті.Отож батьки у злагоді та миріжили в Севільї, при Гвадалквівірі.9Гідальго був і лицар знаменитийЖуанів батько, тобто дон Хосе.Під ним скакун, мов з вершником ізлитий,бувало, мчить стрілою – не повзе.І родовід такий, що – не запитуй:не кожного так доля вознесе.Тож дон Хосе і народив героя,а той… не мовлю поки що того я.10Освічена була в Жуана матиі мала теж достоїнства свої.Її добропорядність порівнятимогли хіба що з розумом її.Тож поруч з нею навіть програватимав дон Хосе – сам голова сім’ї,і через це не дивно, що в окрузіїм заздрили і вороги, і друзі.11Вона напам’ять знала Кальдерона,Лопе де Вегу знала, і тому,коли актор непевно мимрив з кону,то за суфлера правила йому.Могла і фору в справі цій законнудонна Інеса дати будь-кому:тож мнемонічні лекції й трактатибуло їй зайве слухати й читати.12Великодушність – ось її чеснота.А коник – математика. Воналюбила розмірковувати доти,аж поки філософська глибинане доведе до повної нудоти,сягнувши геть затемненого дна.Шовки вдягала тільки ті, що личать,хоч назвами своїми й пантеличать.13Вона в латині тямила чималоі знала грецькі літери. Ручусь,що самотужки книжку прочиталаі мовою французькою якусь.Та з рідною поводилась недбало.А спробуй, навіть силою примусьвисловлюватись ясно чоловіка,коли він розмовляє, мов заїка!14Англійській та єврейській віддавалаІнеса перевагу над всімаі твердила, що схожість небувалаіснує поміж ними недарма.Та чи вона на те підстави мала,нехай наука вирішить сама,хоч «Я ваш Бог» єврейською і схожена звичний вигук наш «побий вас боже!».15Жінки, які патякають без діла,трапляються нерідко. Але цяще більше навіть висловити вмілабагатомовним виразом лиця.Як Ромілі, в собі вона волілазнайти життєвим справам рішенця,хоч вкоротив життя він, як відомо,коли не всі були у нього вдома.16Роман Еджворт, що вискочив з оправи,трактат з моралі, цифра на ногах —ось чим вона була по суті справи.І навіть, Пані Заздрості на жах,жіночих вад, крім чесності й добра, вине віднайшли б у неї і в думках.Коротше – цноти втілення знаменне.Що все-таки найгірше, як на мене.17Святі за неї більші мали вади,а що спокус пекельних не було,то ангел-охоронець від посадивідмовився, святенникам на зло.Вірніш чинити навіть Бога радиі макасарське масло б не могло,призначене для зрощення волосся;та й дзиґарям точніше б не вдалося!18Вона була довершена до краюі в намірах, і в діяннях своїх.Та все це, кажуть, швидко набридаєу світі, де за первородний гріхАдама й Єву видворено з раю.Отож, лише повторюючи їх,плоди, що так їх нехтувала мати,героїв батько пробував зривати.19Він був гультяй веселий і гульвіса,який з навчанням знатись не бажав,і жінка теж була йому на біса.А що розвал родин, як і держав,нас веселить – і це хороша риса, —то світ йому коханок приписав.Хоча для справи прикрої цієїцілком буває досить однієї.20Та при своїх достоїнствах дружинасебе вважала кращою за всіх,тож, кинута, була вона повиннатерпіти, щоб не викликати сміх.Та почуттів ображена людинане вміє часом стримати своїх.Тож день і ніч не стомлювалась дбати,щоб зуха на гарячому впіймати.21Нічого в світі легшого немає,аніж ловити гострих на язик.Нерідко і розумного, буває,хапають, бо таїтися не звик.І той, і той нарешті потрапляєпід горезвісний жінчин черевик,що завше перетворюється в зброюдля справжнього жіночого розбою.22Шкода, що вчені й ввічливі дівчатаодружуються з темними людьми!Коли вони їх пробують навчати,тікають з дому, наче від чуми.Я скромний і до того ж нежонатий —позбавлений подружньої тюрми.Скажіть, панове: навіть і щасливі,під черевиком стогнете не всі ви?23Нерідко дон Хосе сварився навітьз дружиною – ніхто не знав за що.То, звісно, ґандж, коли чуже цікавить.Мене це не обходило. Якщов мистецтві є така важлива навіть,яку опанував я, то ніщоопріч уміння з виглядом невиннимвертати мир посвареним родинам.24Надумав якось справу я добрячу —мирити їх під час подібних чвар,але не слід втручатися, як бачу,в незбагнені світи подружніх пар.Там потерпів я ще одну невдачу,діставши ще болючіший удар,коли малий Жуан на мене зверхупомиїв повну вихлюпнув цеберку.25З народження малий зробився бісомі всім давався боляче взнаки,немов навчали стати чортом лисимйого на власних прикладах батьки.Приніс би кожен користь і собі сам,застосувавши віжки чи різки,або коли б віддав його до школи,де чортеня не шкодило б ніколи.26Жили вони, неначе два шакали,і навіть не розлучення тоді,лиш смерті одне одному жадали.Але, як люди світські, і в бідіпомітити нагоди не давали,що вже це не недавні молоді.Та запалало враз, як на жаровні,і вирвалося полум’я назовні.27Донна Інеса скликала раптоводо себе цілий натовп лікарів,щоб ствердили законно й науково,що в чоловіка розум помутнів.Коли ж їй не повірили на словоі зажадали фактів, а не слів,то мовила, на мученицю схожа:«Моя вимога – тільки воля Божа!»28Був записник до того ж у Інесиз реєстром чоловікових гріхів —там зберігались прізвища й адресижінок, яким Хосе благоволив.Її святі подружні інтересивесь вищий світ обстояти хотів —хто речником зробився, хто суддею:всі зайнялися справою цією.29Всі твердили: та гляньте їй у вічі!Та це ж спартанка! Отже, як вони,простити вправі зради чоловічілише, якщо він вернеться з війни.Не раз була присутня і не двічі,коли його ганьбили ці пани,і всі кричали в захваті про неї:«Яка душа у жінки оцієї!»30Байдужість наших друзів у хвилини,коли прокльони сиплються на нас,я думаю, вважати ми й повиннісугубо філософською якраз.Приємно зберегти чуття невинніта бажане здійснити водночас!Виходить, що прокльони ті законні,якщо не ми мстимося, а сторонні.31Тому, коли наклепник до недавніхще додає і наклепів нових,нічого неприродного нема в них.Брехня – звичайний засіб задля тих,хто має втіху в брехнях безугавнихі в доданні новіших до старих.Вони і не здогадуються навіть,що наклеп нас прикрашує і славить.32Отож їх доброзичники мирилиі дальні, і близькі до них колись.Старалися і родичі щосили,але мети й вони не домоглись.Хтось був за те, аби їх розлучили,хтось, навпаки, аби вони зійшлись.Коли ж уже погодились експерти,враз дон Хосе додумався померти.33Ця прикра й несподівана подіяі друзів спантеличила, й Інес,бо, як від них довідався тоді я,зірвався найцікавіший процес.Адже була розважитись надія,а привід враз розвіявся і щез!І на мерця, який вчинив погано,посипалися докори й догани.34Небіжчик обійшовся без покари,але було поховано тодітак само й адвокатські гонорари,і прецікаві виступи в суді.Коханки роздаровували чари —одна попові, ще одна судді,а лікарі казали, що помер вінвід того, що не витримали нерви.35Та заслужив і доброго він слова,хоч правити не міг би за взірець.Я тверджу так, бо знав його чудово,а ще тому, що справі тій кінець.Коли ж грішив небіжчик випадково,то ось мій справедливий рішенець:у тому винне тільки виховання,та й вдача теж – причина не остання.36І хоч були значні у нього вади,він мав також достоїнства значні.Хай це дарує втіху, бога ради,і ворогам, і друзям, і мені.Адже ніхто не дав йому поради,коли він був, вважай, уже на дніі вибір мав єдиний – чи померти,чи по судах тинятися до смерті.37Він вмер, не залишивши заповіту,і власність з рук до рук не передав,тож Дон Жуан маєтність розмаїтуяк юний син його успадкував.Інесу ж в опікунку знаменитуперетворив закон – поборник прав:відомо, що дітей опікуватиніхто не вміє так, як добра мати.38От і взялась виховувати синавдова найрозумніша серед вдів,і врахувати все була повинна —щоб на коні по-лицарськи сидів,і щоб, коли проб’є його хвилина,не розгубився в розпалі боїв —протистояти міг ворожим юрмам,і монастир жіночий брати штурмом.39Їй вчителі корилися в усьому,і опікунка змушувала їхЖуанові щепити, як нікому,мораль в найвищих виявах своїх.Про сон вона забула і про втому,аби не перейшли вони порігі часом не проскочило єдине —наука з анатомії людини.40Жуан вивчав історію античнута безліч непотрібних дисциплін,немов для того тільки, щоб практичноне міг їх застосовувати він.Інеса пильнувала педантичноі зважувала все з усіх сторінз надією, що знати він не буде,як плодяться й розмножуються люди.41Цей метод, часто вживаний і нині,не вдовольняв при вивченні часів,коли ще розважалися богиніу товаристві фавнів та богів.Бо як було тлумачити хлопчиніте, що вони без блузок та штанів?Тож радила Інеса «Одіссею»,і вчителі погоджувались з нею.42Овідій – цей розпусник і гуляка —стоїть з Анакреоном упритул.Мораль не схвалить, далебі, ніякай того, що витворяв колись Катулл.Лише Вергілій був не забіяка,та й в нього є розпусницький намул:його «Formosum pastor Corydon»’у45святенник не читатиме з амвону.43Лукрецій сороміцький та безбожний —поганий харч для шлунків молодих,і Ювенал – хоч твір його й не кожний,теж надто вже колючий, як для них.Одвертістю своєю він спроможнийзбентежити і грішних, і святих.А Марціалові солоні епіграми —то просто бруд, говорячи між нами.44Жуан читав ці твори у виданні,яке сумлінно звірив видавецьі де місця не зовсім бездоганніпокреслив геть цнотливий олівець.Проте усі уривки ті поганідбайливо перенесено в кінець,де, як дотепно вибрані цитати,їх кожен міг в додатку прочитати.45Це надзвичайно спрощувало справу,звільняючи від пошуків ловця,бо, як навмисне, юним на забавубула вся покидь виставлена ця.І так воно триватиме по праву,допоки не поверне на місцяхтось розумніший викреслене зновуі не прикриє виставку чудову.46Та й молитовник теж було негожедавати юнакові: як на зло,малюнками такими ж слово Божеу ньому ілюстровано було.Чи не вважав чудій якийсь, що зможесловесне ними вирізнити тло?Отож собі його лишила мати,щоб іншого Жуанові придбати.47Його читати змушували вдомаЄвангеліє й житія святихФоми, Ієроніма, Хризостома,і він читав з цікавістю про них.(До речі, це напевне аксіома,що серед богоборців запальнихвіддати першість треба Августину,чия «Спокуса» зваблює людину).48Вона заборонила й Августина,і гріх її на себе я беру.І покоївку в домі через синане молоду тримала, а стару.Була її це тактика єдина,коли вела ще з чоловіком гру —цю тактику, щоб клопоту не мати,я раджу всім жінкам застосувати.49І хоч у набожності й благочестіЖуан і жив, не знаючи біди,він мужнім ріс і очі мав розверзті,був красенем і хлопцем хоч куди.А що перебував на перехрестіміж церквою та матір’ю завжди,то мав тією стежкою, гадаю,потрапити прямісінько до раю.50Отож він спершу гарна був дитина,як говорив не раз я перед цим,в дванадцять мати вже була повиннапишатись навіть підлітком таким.Щоправда, часом вибухи у синатраплялися, властиві молодим,але загал їх легко переносив,допоки формувався цей філософ.51Я з висновком своїм не поспішаю,бо добре знав Жуанових батьківі щось розпізнавати, як гадаю,в людських серцях навчитися зумів.До того ж я і наміру не маюпо матерях судити про синів,та й не люблю я злого лихослів’я —його завжди уникнути умів я.52Отож мовчу. І є на те причина.Скажу лише: якби мені свогодоводилось виховувати сина,я б день і ніч не змушував йогочитати катехізис, і дитинапішла б до школи вчитися того,чого навчився я в її гостиннихі пам’ятних мені до скону стінах.53Учитись там! Хвалитися не стану.Та й не вернуть минулого назад!Не вводитиму грецькою в оману —її забув я зовсім… Verbum sat!46Хоч сам здобув освіту я й погану,та все-таки, я думаю, хлоп’ятне так потрібно нині научати,як Дон Жуана научала мати.54В шістнадцять літ він гарний був до біса,стрункий і худорлявий, наче паж,хоч не такий, як пажі ті, гульвіса.Та входила завжди Інеса в раж,коли його якась потвора лисадорослим називала – терпла аж.Бо передчасність, як вважала ненька,великий ґандж і хиба чималенька.55Були у неї друзі бездоганні,та Джулія трояндою цвіла,і – ні! – не поступилася б Діані.Краса її природною була,як пас Венери, сіль, що в океані,чи Купідонів лук або стріла.Хоч порівняння, котрих уживаю,вже досить заяложені, я знаю.56Очей її блискучість і принадуїй мавританська кров передала.(В Іспанії вважають це за ваду,хоч в тім провина Джулії мала).Як Боабділ, лишаючи Гранаду,до Африки тікав не спроквола,в Іспанії лишилась прабабуся, —чи справа в ній, сказати не беруся.57Її з якимсь гідальго одружили,коли настав одружуватись строк.Йому б, напевне, предки не простилитакий зухвалий і ганебний крок —самі вони старалися щосилилише племінниць брати і тіток,хоч всім відомо – шлюб такого родуздебільшого погіршує породу.58Цих двоє перемішувачів крові,хоч і були батькам, як в серце ніж,та хлопчики пішли від них здорові,дівчатка не потворні, як раніш.Обставини, щоправда, випадковінащадків їм давали впереміш:я навіть чув, що жінка та зухвалачастенько незаконних дарувала.59Що б не було, родина розрослася.Минали покоління, линув час,з’явився син, а в цього лоботряса,звичайно, рід так само не загас,і народилась Джулія – окрасародини, що тепер цікавить нас, —як мати, чиста й гарна, і так само жу двадцять три устигла вийти заміж.60Вона напрочуд гарні мала очі(я сон завжди втрачаю від таких!),ввижалось – зір той виказати хочене гнів, а шал сподівань запальних.Коли ж уста всміхалися дівочі,от-от, здавалось, вивержеться з нихогонь жаги – якби свідома силайого велінням волі не гасила.61Її волосся темне, мовби туча,облямувало високо чоло,шовкові брови, темні та блискучі,як дві веселки вигнуто було,уста рожеві та небалакучі —все це іспанське сонце їй дало.Ставна на зріст. (А я – чому не знаю —малих на зріст жінок не полюбляю.)62Її посватав чоловік самітний,якому вже минуло п’ятдесят.Та у жінок звичай тепер новітнійі змога є купюру розмінять,щоб, коли муж твій п’ятдесятилітній,було їх краще два по двадцять п’ять.Та є у мене твердити причини,що й тридцять – непогано для мужчини.63Усе це прикро. Але як на мене,то винна тільки сонця сухозлоть.Його проміння дике і шаленерозпалює і труїть нашу плоть.І навіть піст і бдіння цілоденнене в силі хіть ганебну побороть.На Півдні кожен легше піддаєтьсявсьому тому, що любощами зветься!64Щасливі люди Півночі святої,де править доброчесність золота!Моральні там підтримує устоїмороз, що грішні душі огорта.(Себе в обіймах стужі крижаноїзмиряв святий Антоній неспроста!)Там за розпусту встановили митоі мають суддям грішники платити.65В Альфонсо ще була краса і сила,та Джулія і в пестощах своїхйого лише терпіла – не любила.Немало є на світі пар, що їхбуденщина об’єднує безкрила,бо дуже мало спільного у них.Альфонсо ревнував, але нікомупризнатись не насмілився б у тому.66Хтозна чому, та Джулія дружилаз Інесою – неначе завдякитому, що хоч їх дещо і різнило,обох єднали де в чому смаки.Базіки теревенили щосили,неначебто ще в молоді рокиІнеса при Альфонсові, бувало,про стриманість сувору забувала.67Уся Севілья тільки те і чула:цей флірт триває, судячи з ознак!І Джулію Інеса пригорнула —не розіллєш водою їх ніяк.Альфонсо був у захваті: мамулайого хороший схвалювала смак!Та хоч плітки і ширились зухвалі,Інеса їх спростовувала й далі.68Чи Джулія прочула власним вухом,чи просто здогадатися змогла,не знаю… Ані словом, ані рухомвона того відчути не дала.Можливо, що не відала і духомабо цілком байдужою була…Коли ж від світу крилася й таїла,то, визнаю, – робила це уміло.69Якщо лише тринадцятий хлопчині,а жінці вже не менше двадцяти,за ласки їхні чисті і невинніне можна їм, звичайно, доректи.Та двадцять три вже їй минуло нині,і встиг Жуан шістнадцяти дійти…За кілька літ міняються на дивовзаємини – на Півдні особливо.70Та байдуже, яка тому причина,а ніжність ласки їхньої – не та.Зробився соромливішим хлопчина,а жінка часто очі одверта…Вона вже розуміти все повинна,та не такі Жуанові літа:він уявити наслідки не в силі,як сухопутник – океанські хвилі.71А Джулія і в стриманості ніжна —ледь-ледь його торкнеться і тремтить.І хоч уже доросла і заміжня,в очах небесна хилиться блакить…Коли ж рука Жуанова й недвижнаїї руки торкнеться мимохіть,в душі його здіймаються флюїдине менші, ніж від палички Арміди.72І відтепер, коли його стрічала,вже усміхом обличчя не цвіло, —її печаль і туга небуваластавала більше схожа на тепло.І те, що зір свій Джулія ховала,ознакою зневаги не було:лукавство у закоханих безкрає —воно їх прикидатися навчає.73Та пристрасть – як її ти не приховуй,вона ще дужче в тьмі палахкотить.Так само неба колір загадковийвіщує грім, а не ясну блакить.А почуття – хоч в стіни замуровуй,вони проникнуть і несамохіть,бо машкара – то прикриття погане,крізь неї швидко істина прогляне.74Тим видаються глибшими зітхання,чим глибше ти їх хочеш затаїть,і тим солодші свідчення кохання,чим важче їх в очах перехопить.І дрож перед розлукою останній,і зустрічі вичікувана мить —все це прикмети ніжної любові,що їх впізнати важко юнакові.75Лихий кінець відчувши в перспективіі знаючи, до чого справа йде,гонила мрії Джулія звабливіі гамувала серце молоде.Молилася вона Пречистій Діві —мовляв, нехай Господь не доведе,а потім довго радилася з нею,в жіночих справах кращим судією.76Вона клялась не бачити Жуана,а полетіла в гості до Інес.Хвала Пречистій Діві полум’яна:на щастя, він прогулювався десь!Та хтось іде… Рятуй, небесна панно!Чи не Жуан? – Даремно смієтесь:того разу, здається, Божа Матиїї не спромоглася врятувати…77Кінець кінцем вона собі поклала,що страх – то недостойність і ганьба,що тільки гордість все перемагалаі, отже, переможе. Та хібавона пильніш про декого не дбалаі з почуттям сестри, а не раба,не ставилась ніколи до особи,яка їй більш за інших до вподоби?!78Та коли б хтось, скажімо, перед шлюбомїй, як коханець, був би до душі,то доброчесна жінка навіть з любимне переступить певної межі!Коли б він навіть виявився грубим,йому сказати можна: ми чужі! —поклавши край нахабнику тим самим.…Ось тактика, яку я раджу дамам.79До того ж чи на світі вже немаєкохання платонічного… з якимсвята чи літня літнього кохає,лиш почуття поділюючи з ним?Так Джулія, закохана без краю,казала, грішне сплутавши з святим.Я їй так само радив би цей засіб,і від спокус вона убереглася б.80Така любов – погоджуюсь – цнотлива.Цілують ручку, а тоді уста…Зі мною не було такого дива.Але попереджають неспроста,що це межа і начебто важлива,бо з дальшого вже злочин вироста.Тож хай уникнуть вас пекельні муки!Я попередив і вмиваю руки.81Отож любов не плотська та безсила,яка не вразить і не потрясе, —кохання, котре дасть людині крила,навчить і душу в небо вознесе! —так Джулія для себе встановилащодо Жуана, ладного на все.Але чого любов навчити мала?Та Джулія й сама того не знала…82Збадьорена й захищена бронеюсвідомості своєї чистоти,упевнилася Джулія, що з неюжаданого їй вдасться досягти.Отож над поведінкою своєювідкинула контроль – і до мети.Чи наміри здійснились благородні,ми з вами ще побачимо сьогодні.83Цей план їй здався чистим і невинним.Взаємини з хлопчиськом не моглиподати харч пересудам і кпинам.Але якби плетухи й завели,то чиста совість з спокоєм невпиннимзневагою б на те відповіли.Так, чисту совість мавши до могили,і християни християн палили.84Якби, скажімо… О, помилуй боже!якби раптово з мужем сталось щось…І все-таки усяке ж статись може,тож припущу цю думку inter nos47.(Тут entre nous48 було б ужити гоже,бо все це їй французькою верзлось,але тоді, така неоцінима,пропала б у моєму вірші рима).85І все-таки вона це уявила:Жуан уже дорослий і змужнів,вона – вдова, до того ж дуже мила…Хай через кілька років, а не днів.Набув би повноти душі та тіла,то й у коханні більше б розумів…В коханні серафима молодого,що перед цим говорено про нього.86Та досить вже про Джулію. Пора вжеповолі й до Жуана перейти.Що коїлося в серці не добравши,він, як Медея, рано розцвістизумів, але, розгублений, не знав ще,якої досягнути висотизмогла у ньому пристрасть, що безкраєчоловікам блаженство обіцяє.87Розгублений, Жуан тікав до гаю,блукав блідий і стомлений з лиця,і, самоти шукаючи з відчаю,не знав, що значить стомленість оця.Що ж, самоту і сам я полюбляю,та самоту султана – не ченця.І ліс люблю – не з гротом поокремим,а краще, так би мовити, з гаремом.88Поет сказав чудово: «О кохання!Лиш в захваті й безпеці настаєу пристрасті почате царюваннябезмежне та божественне твоє!»Не ставитиму зайвих запитань я,і все-таки одне у мене є:як поєднати з захватом безпеку,таку від нього рисами далеку?89Поет в рядках, що ви їх прочитали,в свідомості усіх лишивши слід,жадав, щоб люди клопоту не мали —і тільки так їх розуміти слід.Він не хотів, щоб марно турбували,коли він любить або їсть обід.Що ж до безпеки… Раджу вам до хатилише певніше двері замикати.90Жуан блукав над берегом у тиші,в журбі й сум’ятті падав на траву…В таких місцях поет поему пишеабо сюжети бачить наяву.Тут і читати створене зручніше.Проте я застереження вживу:якщо не Вордсворт виростив ті квітиі можна щось у творі зрозуміти.91Він так поринув у свої глибини(не Вордсворт, а Жуан), що самотазняла душевний біль до половини.Та він не знав, що пристрасність отаі хижа спрага значити повинна,і, на свої не зваживши літа,зробився метафізиком побожним —цілком, здається, Колріджу тотожним.92Він розпочав про всесвіт міркувати,про зорі та вогонь, як Прометей,про землетруси та аеростати,про війни й анатомію людей, —про все, що заважає нам пізнативеликий світ непізнаний оцей,і врешті, захлинувшись від любові, —про очі донни Джулії чудові.93У тому, хто думки такі плекає,глибокодумність, а не простотузавжди мудрець досвідчений вбачає.Та в людях, що їх ловлять на льоту,нічого, крім базікання, немає.Але ж юнак – яку він мав мету?Було від філософії тут мало:він ріс – змужніння роль відігравало.94Замислювався він над буйством квітів,над голосом вітрів… А як колиі про богинь, які до фаворитівспускалися і смертними були.Та батько-Час його найбільше нітив:минув, неначе лезом відтяли,і знову завдяки його химеріЖуан спізнився нині до вечері!95Він розгортав Боскана й Гарсіласо,і обіймало раптом відчуття,що до небес душа його зняласяі вже нема на землю вороття.Містичної поезії окраса —здіймали книги ті серцебиттяі, як в казках шановної бабусі,зчиняли бурю, як при землетрусі.96Отак у спробах явне зрозумітиминали дні Жуанові в гаю.А бракувало серця, щоб любити,грудей, на котрі голову своюрозчулено він міг би похилити —отих єдиних в цілому краю,і ще чогось, чого не називаю,тому що за потрібне не вважаю.97Цей настрій хворобливий, як нірвана,вже Джулія помітила. Протепредивно, що Інеса до Жуанаі словом не обмовилась про те.Чому? Бо спостережливість погана?Чи правило любила золоте,яке велить, щоб за синами матигріхів не поспішала помічати?98Адже й таке на практиці буває —мовчить і чоловік, коли межуйого дружина з кимсь переступає,вторгаючись у царину чужу…(Яка при цьому заповідь страждає?Не знаю точно, отже, не скажу.)В таких випадках – тільки мовить слово,не до ладу воно обов’язково.99Чоловіки швидкі на підозріння,та поціляють не в стрілецький круг, —той, в чий город би слід жбурнуть каміння,здебільшого поводиться, як друг.І не своє стрілецьке неуміннякленуть, зазнавши кпинів і наруг,і не своє вважають глупство винним,а ґандж, властивий друзям і дружинам.100Бувають і батьки короткозорі,хоч кожен пильно стежить, наче рись.І враз німіють в розпачі та горі:сини з дівками ділися кудись!Зламались плани точні та суворі,хто в тому винен – свари піднялись…Матуся плаче, батечко зітхаєта спадкоємців власних проклинає…101Але Інеса – не сліпий мужчина:все помічала, стежила, як тать.Тож слід гадати, що була причинаЖуанових спокус не помічать.Хотіла ще довиховати сина?Або урок Альфонсові подать? —мовляв, у тому саме і біда вся,що на дружину надто покладався?102Одного дня, улітку… Слід сказати,що літо – найпідступніша пора,як і весна, звичайно, коли гратикров починає в жилах і стара.І в тому тільки сонце винувате —його зваблива і лукава гра.Коти шаліють в березні. А в травні —і господині їхні достославні.103Дванадцятого червня… (Точні числа —а я люблю вживати саме їх —це станції, де доля наша кисламіняє коней змилених своїх.Над царствами й народами нависла,летить вона й лишає, як на сміх,лише хисткі надії на чудове,що їх нам обіцяють богослови.)104Дванадцятого червня, пів на сьому(або о сьомій), в сутінках густихвона сиділа в гроті, у якому,либонь, ховались гурії. (Про нихі Магомет згадав, а ще по тому —і Мур-Анакреон в рядках палких.Хай ліра їхня славиться й трофеї,що їх вони одержали за неї!)105Вона сиділа не сама – з Жуаном.Не знаю, хто і як це влаштував.Та вгадувати ми того не станем.Коли зійшлися – і не для забав —удвох і кожне з личком непоганим,заплющитись найкраще, я б сказав.Але, на жаль, заплющуються рідко,коли при світлі місячному видко…106А Джулія цвіла, немов жоржина —пашіли щоки, повнились уста.І не вважала Джулія, що винна…О, як слабкий в коханні вироста,а дужий раптом слабшає зневинна!І нітиться розважливість пуста,і схоже, що злітаєте до зір ви,хоч саме й наближаєтесь до прірви.107Вона плекала думи безтурботніпро те, що і Жуан іще юнакі що й саму її спокуси жоднініколи ще не звабили… Однакзгадала, що Альфонсові – півсотні,а, як відомо, це поганий знак,бо цифра ця не до вподоби жінці,хіба що – коли йдеться про червінці.108«Я вже казав вам п’ятдесят разів» —так гнівна починається догана.«У віршах цих по п’ятдесят рядків» —це означає (звістка препогана!),що вам поет читати їх схотів.У п’ятдесят – любов не бездоганна,хоча її відомий сурогаткупити можна теж за п’ятдесят.109Але Альфонсо Джулія любилаі чесною дружиною була —примусити б її ніяка силаподружню честь зганьбити не могла.І певна в тому, Джулія премилаправицю Дон Жуанову взяла:і треба ж так невдало помилиться —здалося їй, що це її правиця!110Так само несподівано щокоювідчула і руки його тепло.А зір пашів цнотливістю такою,що й вгамувати сили не було.Дарма Інеси, повне неспокою,передчуття цих двох не розвело!Чи, може, хибним виявився засіб?Моя матуся так не повелася б.111У нього очі сяяли незвично,немов благали: «Дужче потискай!»І потиск був, звичайно, платонічний…Вона б від нього, як велить звичай,негайно відсахнулася велично,як од змії отруйної – і край,якби підозрівала, що дружинаповодитись так з іншим не повинна.112Жуан вчинив, як з радісного диваі ви вчинили б, я гадаю, теж —припав до ручки вдячно і поштиво,і знітився, мов крикнув: «Не бентеж!»Кохання спершу діє соромливо…Та знітилась і Джулія. Але ждолала не душі несамовитість,а страх, що голос зірветься і видасть.113А місяць звис і з темряви нічноїпалав огнем диявольських натхнень.Під ним не всидиш в тиші та спокої,бо голова – неначе п’яна впень.За дві години ночі отакоїнакоїш більше, як за довгий день…І як при цьому вигляд немовлятинаш баламут спромігся зберігати!114Цей дивний час спокîю чарівноготамує звабу в схованках своїх —байдужим не лишає він нікогоі самовлади позбавляє всіх.Сліпуче срібло променя нічноговселяє млость солодку, наче гріх,і почуття, які хвилюють душу,назвати незбагненними я мушу.115Біля Жуана Джулія тремтіла,його відчувши руку на собі.Неначе і пручалася невміло,але не вивільнялась в боротьбі.А потім… Потім, хоч і не хотіла…Та краще вже мовчати, далебі!Я каюся і червонію знову —дарма і розпочав про це розмову.116Платоне! О вигаднику й фантасте!З підмогою своєї маячніта спроб на людство вплинути зубастедорогу ти, як видиться мені,зумів до аморальності прокластипрямішу, ніж поети визначні.Ти шарлатан, наївний, як малятко,чи сват і звідник – в кращому випàдку.117А Джулія могла лише стогнати —для каяття забракло навіть слів.Кохання та помірність поєднатиніхто в житті, здається, ще не вмів.Вона і відсіч пробувала датидопоки мозок не потуманів,і поступатись почала – відколи«нізащо» прошептала і «ніколи».118Його величність Ксеркс винагороду,як твердять люди, обіцяв тому,хто, замість всім відомих, насолодунезнану досі винайде йому.Я ж до відомих схильність маю зродута ще й в помірних дозах. І тому,радіючи з дарів земного раю,на небесах нового не шукаю.119О насолодо! Знаємо чудово,що ти погибель наша! Я даюзавжди собі весною чесне слово,що поведінку виправлю свою.Та навесні повторюється зновувсе те, що душу зваблює мою…І все-таки, якщо знайду підтримку,я досягну мети своєї взимку.120А зараз Муза змушена, як бачу,зректися планомірної ходи.А ти вже не обурюйся, читачу,цнотливіший за неї, як завжди.Це – поетична вільність. Що я втрачуу викладі роману, – сам суди.Я щиро перепрошую, бо дужешаную Арістотеля, мій друже.121Довільність ця потрібна задля того,щоб уявити місяці, колигерої вдвох від червня золотогобез нас до листопада прожили.Тепер точніші числа ні до чого,бо далі вже події попливлибез ладу в хронології: як видко,календаря дотримувались рідко.122Та нам той червень варто пам’ятати.Приємно, коли день уже завмері загортає ніч у темні шатиканал, де пропливає гондольєр;приємно, коли небо осявативиходять зорі з неосяжних сфер,а вранці сяє райдуга над нами,подібна до золоченої брами;123приємно чути пса свого вищання,до рідних повертаючись домів;приємно в миті зустрічі й прощанняпізнати зір, що запалахкотів;приємні – жайвір, що співає зрання,дзвін ручая та зелень берегів;пісні дівчат нас тішать молодечі,дзижчання бджіл та гомони малечі.124Чудовий час збирання винограду,коли п’янкий тече на землю сік;приємно, з міста їдучи, розрадузнайти в селі, до котрого утік;плекає скнара зîлота принаду,подовжує батькам дитина вік;нас тішить помста (особливо жінці),грабіж – солдатів, моряків – червінці.125Приємно спадок добрий діставати,коли раптово дядечко помер,та ще коли нам дня того чекатибагато літ доводиться тепер!Не хочуть старигани помирати,пускати в сейф і до високих сфер,а поки жив той дядечко та хворів,ми вже в лабетах клятих кредиторів…126Приємно заслужити нагородучи віршами, чи кров’ю – все одно;приємно з другом впасти у незгоду,коли вже він набрид тобі давно.Вино чи ель приємніші за воду;заступництво – приємне і воно;приємні стіни батькової хати,хоч ти й почав уже їх забувати.127Та перша мить кохання молодогов сто крат миліша й радісніша нам,і не забути захвату отого,як не забув гріха свого Адам.Солодкий плід! На світі після ньогонема чого згадати юнакам —і Прометей, проміння вкравши Боже,уяви полонити вже не може.128Людина – найхимерніша істота:досвідченій в мистецтвах дотепер,досліджувати нині їй охота!Наш вік, до того ж, схильний до химер,відкрив кумедним витівкам воротау межах різних галузей і сфер.Тож починали б з правди! А не вдасться,тоді в облуді спробували б щастя.129Яких лише цей вік в лиху годинунам винаходів спірних не приніс!Той винайшов для людства гільйотину,той для безносих —паперовий ніс,той – засіб переламувати спину,той – ліки, щоб хребет міцнів і ріс,той з віспою боровся, від коровибацили в тіло вводячи здорове!130Як твердять, нас в полон картопля візьме —я чув, що з неї хліб уже печуть;кривляються мерці від гальванізму,неначе віри в смерть свою не ймуть;А скільки нині маємо вже скрізь мимашин, які і шиють нам, і тчуть!Здолали віспу, та коли б до гробане довела нова якась хвороба…131Хвороба ця з Америки неначе,то хай би поверталася назад:там збільшилось населення – тим пачев країні тій навести міг би ладпомір, який поставив би, одначе,її з цивілізованими в ряд.Проте ще більше для американцівстрашна зараза наших псевдопранців.132Наш вік – це час кмітливості людської,і винайшов, стараючись чимдуж,він досить патентованої зброїдля вбивства тіла і спасіння душ.Є лампи вже конструкції нової —світи, лиш настанови не поруш.Немає в тому лиха і малого,якщо рівняти з лихом Ватерлоо.133Феноменальна у людей природа:для них у світі завше, як на сміх,смертельний гріх – найбільша насолода,а насолода – то смертельний гріх!Одних чарують гроші, інших врода,кохання, сяйво успіхів своїх…Та всі хисткі і звивисті доріжкине віддалять від смерті анітрішки.134А потім що? Та хто зна! Вже не рано.Тож на добраніч. Час уже менівертатись до початого роману.Вже листопад хмурнішав у вікні,коротшав день, з вечірнього туманугора в снігу біліла вдалині.Гуло в затоці, хвилями обнятій,а сонце скромно гаснуло о п’ятій.135Як твердить сторож, хмари пелехатізаткали ніч – ні місяця, ні зір.Довкіл вогню сиділи люди в хаті.Люблю і я вогонь той з давніх пір —камін, цвіркун, балакуни затяті,серед яких ні хмурих, ні зневір.І, щоб, як кажуть, нас минули свари,до цього ще й шампанське та омари.136Пробила північ. Джулія збираласьуже лягати в ліжко, та за митьв будинку враз такий здійнявся галас,що навіть мертвих міг би розбудить,якби вони в книжках не прокидались,коли сюжет ожити їм велить.Хтось грюкає, вигукує і кличе:«Прокиньтесь, донно Джуліє! Та швидше!»137«Відкрийте! Слово честі, я не винна!Я стежила, невидима ніким!Там дон Альфонсо й ціла половинаСевільї йде озброєна за ним!Яка ганьба! Лише одна хвилина,і пан увійде з натовпом отим.Нехай ваш гість вистрибує до саду:не високо, до того ж не з фасаду!»138І ось Альфонсо справді у кімнаті,а з ним при зброї душ із двадцять п’ять.Усі вони, як водиться, жонаті,і сон жінок не звикли шанувать,та ще коли дружини заповзятілоби їм полюбляють прикрашать.Заразливе ж бо зрадництво жіноче:прости одній, грішити інша схоче!139Не знаю, звідки все те узялося —і підозріння, й вихватка оця.Коли у мужа сиве вже волосся,йому таке, либонь, не до лиця.Чи гарно, коли тільки щось здалося,тягти до спальні дурня й мудреця,щоб інші пересвідчились у тому,від чого страшно робиться й самому!140Нещасна й сонна Джулія ридала.А тут іще, з’явившись, як мана,служниця і досвідчена, й буваладоводячи, що спала тут вона,і друге простирадло геть зібгала:мовляв, дивіться – пані не одна.Пощо була ця вигадка новітня,що пані й справді спала не самітня?!141Відтак вони – і покоївка, й пані,яких і страх, і сором опосів,вляглися поруч, наче у чеканніудару з боку лютих ворогів.Отак жінки, буває, на світанніз пивниці ждуть своїх чоловіків,а ті белькочуть, зборюючи втому:«Усі ще п’ють, а ми пішли додому».142Та Джулія за мить опам’яталасьі крикнула: «Альфонсо! Боже мій!Що сталося? Навіщо я дісталась,ще молода, потворі отакій?!Що означає напад цей і галас?Чи ви не п’яні часом? То мерщій,коли не довіряєте, шукайте!»А він: «І обшукаю, так і знайте!»143Перекопали шафи й гардероби —шукав і він, шукали і вони.Знайшли усе, що в дамської особидля туалету служить з давнини —обручки і намисто, і оздоби,білизну для зими і для весни…Кололи шафи шпагами зухвалоі меблів передряпали чимало.144Під ліжко дуже пильно зазиралиі там накрите кришкою знайшли…все рівно що… не те, чого шукали.Віконниці розкрили: як колисліди необережно залишалина клумбах чоловічі закабли.Чомусь не турбувало їх нітрішки,що зовсім не обшукували ліжко!145А язичок у Джулії тим часомані на мить єдину не вгавав.«Шукайте! – до образ жіночих ласимвона волала. – Бог мене скарав,на лихо одруживши з цим матрацом!Та зараз він терпець мені урвав.Коли ще суд існує, я покинуцей дім, що був мені за домовину!146Так, дон Альфонсо, ви мені відниніне чоловік… якщо ви ним були!Чи личить так поводитись людині?Ви ж п’ять чи шість десятків прожили!Ви шанувати честь мою повинні,а ви її ганьбити почали.Як сміли ви подумати, що зможуя зважитись на річ таку негожу?!147Чи прав своїх зреклася я назавше,глухого, як березовий кілок,духівника столітнього обравши,для того, щоб дістати цей урок?А він завжди захоплено казав же,що я найдоброчесніша з жінок!Що я заміжня, – це для нього диво.О, як же засмутиться він жахливо!..148Чи залицяльників під час коридивідштовхувала я завжди на те?Лише в театр ходила й на обіди,або до церкви на Різдво святе!Вдавала я, що варті всі огиди,а ви отак борги віддаєте?Та граф О’Ріллі – цей герой Алжиружалівся, що сувора я надміру!149А той співак з Італії – Каццані,що склав для мене стільки серенад!А друг його – славетний Корніані,що божеволів од моїх принад!А всі англійці, турки, росіяни —ніхто в мені не бачив жодних вад.Лорд Коффіхауз так запив шалено,що дуба дав з прихильності до мене!150І герцог Айкр, і дон Фернандо Нуньєсбіля моїх принижувались ніг.А ви? Хіба порядний опікунецьз дружиною так повестися б міг?Спасибі, що принаймні ви у цю нічпустити в хід не зважились батіг!Якими виглядаєте смішнимиви з шпагою й пістолями своїми!151То ось чому поїздку з прокуроромви термінову вигадали вдвох!Користолюбець з виглядом суворим,це, мабуть, він здійняв переполох.Мовчить… Йому виправдуватись сором…Либонь, язик до щелепи присох.Ні, він не дбав про друга дорогого —ми з вами правдолюбцям ні до чого.152Коли з’явився він, щоб акт складати, —будь ласка, не соромтеся, пишіть!Я можу вам перо й чорнило дати,вигадуйте провини самохіть!Та шпигунів гоніть негайно з хати —служниця ось роздягнена стоїть!»Тим часом дівка в розпалі шепоче:«Коли б могла їм видряпати очі!»153«Хоч стовбула переверніть шухляди!Ось шафа – обійдіть з усіх боків.А ось камін – найкраще від громадисховатись там – він майже догорів.А я посплю. Благаю бога радиповодитись тихіше шукачів.Коли добро те знайдете чудове,то покажіть мені його, панове.154До речі, після вашої навали,коли ви розбудили весь квартал,скажіть хоча б, кого ви тут шукали,хто спричинив увесь оцей скандал?Як звуть його? Чи особисто знали?Чи здатний він служить за ідеал?Якщо вже честь поставлено на карту,то знати слід, чи справа риску варта.155Не поспішайте тільки убивати,якщо сивин устиг він досягти.Та й чоловік не має ревнувати —адже йому нема ще й тридцяти!Не думала моя покійна мати,що в світі є такі, як ви, кати…Я плачу, хоч нема такої звички.Антоніє, подай мені водички.156Можливо, ви ревнуєте до неї —бо спали ми з Антонією вдвох,коли ввійшли до спальні ви цієїі здійняли такий переполох?Прошу – як знов з’явитись надихне іблагословить вас іншим разом Бог,то попередьте, воїни чудові,щоб ми були прийняти вас готові.157Ну, от і все я вам сказала зразу.І знайте, як уміє в глибиніневинне серце зносити образу,яку й назвати соромно мені.Нехай тепер лікує вас від сказусумління, вчинки судячи сумні.Бог покарає вас за цю провину.Антоніє, подай мені хустину!»158Вона замовкла й на подушку впала,бліда, в сльозах гарячих і рясних —мов небо, котре хмарами заткало,а дощ січе у блисках вогняних.Волосся, плечі криючи недбало,темніло чорним розсипом на них,уста тремтіли, й серце стугоніло,і віддихи її стрясали тіло.159Лице Альфонсо соромом залито.Антонія тим часом, наче змій,ходила, позираючи сердитона пана й супровід його сумний.Лиш прокурор всміхався гордовито,кохаючись у певності своїй:він добре знав – якщо в родині свара,то буде й суд, а, отже, і покара.160Задерши ніс, примружуючи вічка,він вже до всього втратив інтерес.Його лише оживлювала звичказатіювати вигідний процес.Зібрати факти – справа невеличка:збере, хоч огризайся, наче пес.І показання знайдуться, і свідки,хоч би й взялись вони не знати звідки.161Альфонсо ж, опустивши очі долу,стояв, неначе геть осоловів:образивши дружину напівголу,він обшуком нічого не довів.Що міг вписати він до протоколу,крім справедливих Джуліїних слів,що з уст її обурено і строго,мов те каміння, сипались на нього?162Немов пощади просячи у неї,Альфонсо щось промимрив незначне.Вона ж з-під хустки скиглила своєї, —гляди, от-от істерику почне,тремтіла, мов пелюстка орхідеї,нещастя проклинаючи нічне,мов та жона Іова. І жахливапостала перед доном перспектива.163В безсилому він мимрив намаганніі покоївки ледь почув слова:«Ідіть, якщо ви хочете, щоб панікінець кінцем лишилася жива!»«Бодай її!» – лайнувся він востаннє,і щоб не сталось гіршого, бува,подався геть, як дівчина зухвалаповажному невдасі наказала.164Пішли слідом і «posse comitatus»49, —усі ті свідки, котрих він привів.Лиш прокурор, що прагнув розібратисьу діях, що Альфонсо їх вчинив,не поспішав з кімнати забиратисьі ґулею на лобі заплатив,коли услід їм дівка невмолимаіспересердя хряпнула дверима.165І зразу ж… раптом… О ганьба та сором!Подібного й уява не знесе…Чи буде світ завжди на очі хворим?Таж доброчесність жінці над усе!Отож лиш двері з гуркотом суворимгойднулися, мов трясця їх трясе,враз Дон Жуан прожогом, наче кішка,блідий від страху, вискочив із ліжка!166Не розумію, де він там сховався.Гнучкий, він міг скрутитися в клубок.Я б не жалів, якби він там зостався,а не лише від переляку змок.Приємніше, як я переконався,вмирати поміж двох таких жінок,ніж пурхнути ураз в небесні сфери,мов Кларенс, з бочки доброї мадери!167Я б не жалів його, бо хлопець щойновчинив тяжкий і непрощенний гріх.В шістнадцять літ вражає він незгойно.В такому віці злочинів своїхсумлінням виміряти недостойно.Це в шістдесят, пригадуючи їх,ми мріємо, аби чорти запеклівагу їм трохи зменшили у пеклі.168Та цю пригоду добре пояснилиусім відомі хроніки старі:як цар Давид постарів, відмінилипігулки та мікстури лікаріі прописали, щоб додати сили,йому гарненьку жінку до зорі.Але Давида оживила люба,а Дон Жуан ледь-ледь не врізав дуба…169Та що було робити їм? Щомитіміг дон Альфонсо знову увійти.Всі звивини у мозку переритібули уже в Антонії. Знайтивона не вміла засоби невжиті —як Джулії безпеки досягти.А Джулія мовчала і з нестямидо Дон Жуана тислася устами.170Уста злилися врешті і, розкуті,знов їхні почуття сягнули меж.Була готова пристрасть спалахнути,і небезпеку нехтуючи теж.«Та годі пустувати, шалапути!» —лайнула їх Антонія. Та все жвсміхнулася, хоч трохи й сухувато:«Найкраще в шафі красеня сховати.171Тож відкладіть-бо гру свою дитячута в руки хоч на мить себе візьміть!Що вийде з цього, я чудово бачу:все це скінчиться кров’ю мимохіть.Ви помрете, а я роботу втрачу,а пані честь жіночу заплямить!І все це через милу вашу пику…Не регочіться! І поменше крику!172Нехай би він хоч справжній був мужчина…(Ховайтеся ж!), хоч років тридцяти.Дивуюся з вас, пані: це ж дитина!(Та й дон Альфонсо може увійти!)Ну ось: замкнулись в шафі… Молодчина!А далі що? О, господи прости!(Ви ж, Дон Жуане, не озвіться звідти!Та ще вночі не здумайте хропіти!)».173Тепер, після тривалого ваганняАльфонсо вже без почту увійшові покоївки припинив повчання,що становили сенс її розмов.Він їй сказав: «Ідіть, пора не рання».І за таких невигідних умовАнтонія досвідчена і д³йшлавзяла свою свічу і тихо вийшла.174І ось, сум’яття борючи безкрає,Альфонсо розпочав свій монолог:підстав для перепрошень він не має,хоч засудив свій вчинок – бачить Бог.Та є причини – він їх приховає,чому здійнявся цей переполох…Він нітився, і фраза його кожназаплутана була й пустопорожня.175Та Джулія мовчала, хоч готовабула у неї відповідь. Протеви всі, жінки, коли про зраду мова,чоловіків завжди одним б’єте:тут і брехня годиться загадкова,і крик, і плач, і натяки на те,що чоловік дарма коханця шиє,коли в самого тих коханок три є!176Була у неї навіть перевага,бо про роман Альфонсо та Інесчудово знала вся оця ватага.(Чи до лукавства й ви не вдаєтесь,коли раптово купчиться увагана тому, що накоїли ви десь!)Вона мовчала й з жалю до Жуана,який вважав, що мати бездоганна.177Мовчати ще була одна причина:Альфонсо Дон Жуана не назвав.Виходить, хто щасливий той мужчина,ревнивець і уявлення не мав.Він би радів, звичайно, як дитина,коли б ім’я коханця розгадав.За цих умов, сказавши про Інесу,вона могла вказать йому адресу.178Тут натяк міг би наслідками злимискінчитись. Тож корисніше – мовчи.(Це слово блякле, але йде до рими.)Жінки, цією стежкою йдучи,упоруються з справами складними,так раптом факти вивернувши чизбрехавши так граційно, що, буває,це навіть їх на диво прикрашає.179Їм досить тільки ледь почервоніти,щоб ми уже повірили. Булотаке й зі мною – ніде правду діти.А запереч, то вийде, як на зло.Коли ж голівку ладні вже схилити,а з милих вічок рясно потекло,ми танемо… і, причинивши двері,готові мирно сісти до вечері.180Альфонсо змовк і попросив простити.Та Джулія на те відповілаумовами, що важко їх здійснити,бо перша з них пов’язана булаз відмовою таке задовольнити,до чого в нього спрага чимала.Він, як Адам в раю, похмуро никаві враз набрів на пару черевиків.181Жіночі не запали б навіть в вічі:ну, черевики… Що в тій дивині?Але були це явно чоловічі(О, як це важко визнати мені!Крізь землю провалитись ладний тричі,я весь тремчу, як у страшному сні.)На черевики глянув він скандальніі, ошалілий, вискочив із спальні.182Він вибіг, щоб схопитися за шпагу.А Джулія – до шафи стрімголов.«Мерщій! Він приведе усю ватагу!Тікайте, він от-от увійде знов!Ось ключ. Мій любий, виявіть відвагу,та швидше, бо пролитись може кров!Надворі ніч, ніхто вас не пізнає —ще ні душі на вулиці немає!»183Порада ця була цілком практична,але, на жаль, запізно надійшла.Така буває плата наша звичназа досвід, котрий доля нам дала!Жуан з кімнати вибіг блискавичноі вже дорога в сад його вела, —і раптом дон Альфонсо з кулаками…Але Жуан притис його до брами.184Борня була на славу. Свічка згасла.Антонія волала: «Це розбій!»,а Джулія, в огонь підливши масла,до крику додавала голос свій,немов у пастці зопалу зав’язла.І Дон Жуан ще дужче рвався в бій,як лев, що, не зважаючи на втрати,не має думки мучеником стати.185Не встиг Альфонсо шпагу оголити,бо передчасно випустив з руки.То ще гаразд, що Дон Жуан вхопитиїї не зміг, а мав лиш кулаки.Він в розпалі зумів би навіть вбити…Подумайте ж про любчиків, жінки,і водночас про муки чоловічі,аби не овдовіти зразу двічі!186Альфонсо стис Жуана й стоголосокричав, а той душив його, як вовк.Кров потекла (щоправда, тільки з носа).Та кулаком Жуан його притовк,рвонувся, аби швидше дати чосу,із-під Альфонсо, що на мить замовк,і як Іосиф, втік до огорожі,хоч тільки цим вони, здається, й схожі.187Людей, що збіглись, наче на пожежу,видовище це кинуло у дрож:на Джулії розірвано одежу,як, звісно, на Антонії також;затятість демонструючи ведмежу,реве Альфонсо – лев серед вельмож,а Дон Жуан, в чім народила мати,чимдужче намагається тікати.188Тож пісня і кінчається на тому.Чи слід розповідати, як Жуанбіжить, не озираючись, додому,приховуючи стид від громадян?Як ранком у порядку судовомурозлуки зажадав шановний пан;які плітки Севілью потрясалиі що про це в газетах написали?189Коли б ви ознайомитись хотілиз процесом тим – з дебатами сторін,зі свідченнями, що набрали сили,і з присудом, яким скінчився він,то все те кілька звітів відтворили,щоправда, не без деяких відмін.Але найкраща збірка у Гернея:він до Мадрида їздив ради неї.190Інеса, щоб скандал той пригасити,обітницю дала – розпочаласвічки перед Мадонною палити —їх мала бути кількість чимала.Коли вона клялася щось вчинити,то діяла завжди не спроквола,і Дон Жуана в Кадіс відіслала,звідкіль невдовзі шхуна відпливала.191Аби моралі й досвіду надбатиі там характер виправити злий,послати сина вирішила матидо Франції й Італії мерщій.А Джулію за монастирські ґративідправив муж – моральності носій,і як там потерпала бідолашка,з її листа довідатись не важко.192«Ти їдеш… Що ж, добра тобі бажаю.Це прикро – поблизу тебе нема.На юне серце права я не маюі залишаюсь жертвою сама.Та радістю я сповнена до краю:мій гріх – кохання: мучусь недарма!А в плямах аркуш, наче на біду, мій…та це не сльози – навіть і не думай.193О, я люблю тебе, як і любила!За це я щастя й волю віддала.І хоч сама себе я осудила,зате, як в сні, щасливою була.Що з почуттям боротися несила, —хіба це злочин? Похибка мала!Пишу тобі, бо це душі потреба,а не якісь претензії до тебе.194Життя для жінки – то лише кохання,а для мужчин – то крихітка дрібна.Утіхи світські, мандри, полювання —все це задовольняє їх сповна.Багатство, слава, гулянки до рання,відвага, бій, солодощі вина —ось скільки справ принадних у мужчини,а у жінок кохання – то єдине.195На тебе шлях вдоволення чекає.«Мене кохали», – скажеш ти комусь.А в мене навіть виходу немає —я вже в ганьбі довіку залишусь.Знесу я все, чим Бог мене карає,та спробуй пристрасть змовкнути примусь!Прости мені, мій любий, і прощай же.Кохай! Хоч слово це даремне майже.196Слабка душа себе ще переможе,хоч кров кипить і жар в ній не пригас.Все це на хвилі після бурі схоже —щоб улягтися, їм потрібен час.Моє жіноче серце тільки й можетремтіти, коли думаю про нас,мов компас, що ніколи й на хвилинуне упускає ціль свою єдину.197Не маю більш нічого вже сказати,але пишу, бо потяг не ослаб.Коли б нещастя вміло убивати,до дня такого я не дожила б.Смерть не воліє спокій даруватитим, хто її лихих жадає зваб.Я це прощання пережити мушу,щоб вічно за твою молитись душу».198Вона листа на аркуші писала,що мав по краю смужку золоту.Перо тремтіло, й серце калатало,тріпочучи, мов пташка на льоту.І про печатку теж вона подбала,що мала напис «Elle vous suit partout»50і сонях у тонкому візерунку.Був також віск найвищого ґатунку.199Така була Жуанова пригода —хоч перша, та невдала і сумна.Тож публіки мені потрібна згода:чи схоче далі слухати вона?Хоч осуди її чи нагородамене обходять мало вже здавнà,якщо ці спроби визнають за вдалі,я через рік писатиму і далі.200Поема ця складатися повинназ дванадцяти, як я гадаю, книг.Три епізоди. Буде в них картинакохання, війн і сутичок морських,жагуча пристрасть, боротьба невпиннаі панорама пекла буде в них —все, як Гомер з Вергілієм робили,думок епічних сповнені та сили.201Я це зроблю за правилами школи,які нам Арістотель заповів,і стільки в нашу пору, як ніколи,вже наплодили дурнів і співців.Вони без рим плетуть свої глаголи.А я – за рими, я за їхній спів!Той, хто творити вміє Бездоганне,на інструменти скаржитись не стане.202Є в мене певний виграш в порівнянніз епічним даром цих моїх братів(я не кажу, що виграші останнісвіт оцінити досі не зумів),бо кожен з них в святому пориваннів сюжетах безліч вигадок наплів,тим часом – ця історія на дивоприродна буде, точна й справедлива.203А тих, що мають сумнів, одсилаюдо історичних драм та оперет,до видатних легенд отого краю,до правдою прославлених газет,до певних фактів, що, як уповаю,запевнять вас, що правий був поет.Та бачили ж усі на власні очі,як чорт забрав Жуана тої ночі!204Якби я впав до рівня прози раптом,то поетичні заповіді б склаві першість безперечно перебрав там,де слави попередник мій надбав.То був би приклад правдам і неправдам,і твір цей знаменитий я б назвав«Лонгін і пляшка, або Що нам треба,щоб стати Арістотелем для себе».205Ось правила мої: незмінно віруйв троїсту силу – Мільтон, Драйден, Поп;є Колрідж, Вордсворт, Сауті нещирий —п’яниця, божевільний або сноб;не впораєшся з Краббом, хоч і хирий;об Кембела розбити можна лоб;а з музою уславленого Муразаводити не варто шури-мури.206Ти Созбі не берись імітувати —облиш його Пегаса та пісні.І свідчень не повинен ти давати,якщо в них є хоч крихітка брехні.Пиши такі поеми і трактати,які читати схочеться мені,бо батога критичного візьму яі без жалю до тебе застосую.207Коли б хто-небудь в бракові моралімене обвинуватити схотів,то хай припинить вихватки зухвалі,допоки ще його я не огрів.Хай прочитає, що пишу я далі,і від лихих утримається слів.Про свій кінець задирливі та зліснідізнаються з дванадцятої пісні.208Якщо ж і після сказаного вищеви бевкнете у пресу будь-коли,що, прочитавши твір, мовляв, і ви щеморалі в ньому досі не знайшли;якщо ви не придивитеся ближче,а значить, глузд втрачати почали, —коли ви піп, скажу: «Ви брехуни всі»,а генерал, – скажу, що помилився.209Від публіки чекатиму я схвалиоцим епічним задумам моїм.Як впереміш з забавою давалинам ліки – несвідомим і малим,аби молочні зубки проростали, —так грішне я мішатиму з святим.Ті, що бояться власну думку мати,бабусин «Вісник» можуть почитати.210Я цей журнал передплатив для неї, —за це редактор обіцяв мене,як і поеми не чіпать моєї.Коли ж, вчинивши свинство визначне,зречеться він обіцянки своєїі гудити поему розпочне,я людям право матиму сказати,що гроші він украв од передплати.211Домовленість подібна гарантуємені тепер широке визнання,і байдуже – що місячники всуєабо газети скажуть навмання.В житті не дбав ніколи завчасу я,аби мене минала та гризня,«Квартальник», як і «Единбурзькі вісті»,щодо незгодних дуже норовисті.212«Non ego hoc ferrem calida juventa,consul Planco»51, – Горацій говорив.Отож, коли при мутних водах Брентия навіть ще й рядка не сотворив,скрутні бували в мене теж моменти,але до справедливості поривбув дужчий, ніж сьогодні, коли ТретійГеорг царює, стримуючи лет їй.213Тепер мені вже тридцять пролунало —вже сивіти й волосся почало.Час про перуку дбати. Та чималосивин уже і серце здобуло!(Що буде в сорок?) Так моє невдалораніш за весну літо одцвіло…Життя прожито й гроші. Непокорамоя тепер слабіша, ніж учора.214Невже у душу, памороззю вкриту,не западе вже свіжість, що могладобути радість відгомонів світу,як мед, що з квітки п’є його бджола?Невже його нема у надрах цвіту?Ні, він іде не з того джерела,а з нашого уміння розпізнатиу кожній квітці власні аромати.215Ти, серце, замінити вже ніколине зможеш світу цілого мені.Колись його ввібравши видноколи,ти б’єшся вже тепер в самотині.Нема солодких мрій уже. Хоч кволе,ти відтоді не стало гіршим, ні.З’явилася досвідченість серйозна,хоч де було узятися їй, – хтозна.216Минула зваба ніжного похмілля —дівчат, жінок, а особливо вдів, —вже через них дійти до божевілляя не спроможний нині, як умів.Не п’ю бордо і не роблю зусилля,щоб натяк на взаємність завидніві щоб, як всі джентльмени, ґандж надбати,я скнарою тепер волію стати.217Я честолюбства не плекав до скону, —стражданню й насолодам недармайого приніс я в жертву безборонну.І ось плоди старань мого ума:тепер кажу, як голова Беконарекла: «Є час, був час, часу нема».Так, світлу юність з мріями яснимия передчасно обміняв на рими!218У чому зваба слави? Чи не в тому,щоб аркуш вірші сповнили й пісні?Це – висхід на вершину, що в густомудовічно потопає туман³.Чи ради того в захваті святомуми пишемо поеми в наші дні,аби портрети наші виставляли,коли згниють в землі оригінали?219На що ж надія? Першу пірамідуколись Хеопс для себе спорудив,вважаючи, що славі дітись ніде,коли свій труп у ній він прихистив.Але нема від мумії і сліду —знайшлись цікаві до подібних див.Чи ж варто домагатись монументу,коли й Хеопса знищено дощенту!220А я – філософ. Я собі невпинноповторюю відоме і старе:з живої плоті доля робить сіно,усе, що народилося, помре.Якщо одержав молодість, як віно,то час її все рівно відбере.Отож радій, що дні прожив хороші,молися Богу й заощаджуй гроші.221Тепер дозвольте, милий мій читачуі ще миліший пане покупець,потиснути вам руку на додачу.Бувайте! Бог воздасть вам за терпець.Полюбимось, то ще я вас побачу,а ні, – хоч не набрид би під кінець!Яке було б поводження знаменне,якби поети приклад брали з мене!222«Іди ж, мій плоде самоти, із хати,пливи й пливи морями многоліть».Якщо можливо Сауті читатиі Вордсворта не важко зрозуміть,чому б мені надій на те не матиі слави не жадати мимохіть?Рядки в лапках – це Сауті. Бога ради,не припишіть мені його тиради!
