вдягнули у турецькi шаровари
i ноги взули в грецькi постоли.
Пiстолiв, що iх мають яничари,
як i чалми та шаблi, не дали,
але й без них вiн турком або греком
мiг легко бути визначений деким.
161
Тепер Гайде раптово осмiлiла —
дала нарештi волю язику
i до Жуана так заторохтiла
на мовi, ним не чутiй на вiку,
що, мабуть, не могла б нiяка сила
перепинить словесну ту рiку,
якби сама не втямила раптово,
що вiн не розумiе анi слова.
162
Вона про силу усмiшки згадала,
про жести i про спалахи очей,
i знахiдка та виявилась вдала —
цю мову полюбляв ще Гiменей.
А вiдповiдь в очах вона читала
на вияв красномовностi оцей,
i кожен погляд був, неначе слово
ясне i зрозумiле iм чудово.
163
Отак, ii повторюючи миги
та усмiшки, i навiть рухи рук,
Жуан зробив значнi, сказати б, здвиги
у вивченнi найкращоi з наук.
І астроном не зазирае в книги,
неначе нерозважливий малюк,
а дивиться на небо, щоб зумiти
обчислити невидимi орбiти.
164
Найкраще мови змолоду вивчати
по рухах уст i позирках жiнок,
та ще коли жiнки отi – дiвчата
i ти стоiш не далi, як за крок.
Вiд успiхiв вдоволень можна мати
не менше, як вiд прикрих помилок:
всi правила поводження з жiнками
я так i вивчив, кажучи мiж нами.
165
Я i англiйську – мову Альбiону
погано знаю, бо вивчав ii
по Сауту, Барроу i Тiллстону.
То звiдки ж знати грецькоi тii!
Щотижня красномовнiсть iхню сонну
я в мислi перекачував своi.
Що ж до поетiв любленого краю,
то я iх не люблю i не читаю.
166
А про жiнок помовчу… Вже зi мною
давно порвали лондонськi пани,
хоча, як до вигнанця, з теплотою
колись до мене ставились вони.
Тож попливли у безвiсть за водою
i вороги, i друзi давнини,
як i жiнки, що згинули, мов тiнi
в химерному нiчному сновидiннi.
167
Жуан до слiв чудовоi сильфiди
уважно прислухався й почуттiв
уже в душi палкiй своiй таiти,
мов та черничка, далi не умiв.
Вiн покохав Гайде. І, дiтись нiде, —
ви б закохались в неi й поготiв!
Тим часом i чорнява говоруха
в Жуана закохалася по вуха.
168
Удосвiта (либонь, занадто рано
для пестуна подiбного) щодня
приходила Гайде до Дон Жуана —
провiдати в гнiздечку пташеня.
Немов троянда свiжа та духмяна,
що тихий сон його обороня,
вона лише схилялася над лiжком,
чола його доторкуючись нишком.
169
Жуан ожив, – рожевiсть, наче хвиля,
обличчя залила йому до скронь.
Здоров’я – буцiм сон пiсля похмiлля,
