i проповiдь розумна й урочиста,
що мае все ж недолiки своi.
Подайте нам вина й жiнок на втiху,
а проповiдь лишiть собi для смiху!
179
Людина мусить випити хоч трохи.
Вино i слава, золото й любов —
до них завжди тяжiють випивохи,
яких ще глузд ханжi не поборов.
Життя було б таке без нього вбоге,
без випивки у жилах скисла б кров.
Тож пийте для душi своеi й тiла,
допоки голова не заболiла.
180
Щоб насолоду, гiдну Ксеркса, мати,
запам’ятайте раз i назавжди:
покличте слуг, звелiть мерщiй подати
карафку вiскi з пляшкою води.
З ним i шербет не можна порiвняти,
бургундське теж не тичеться сюди, —
пiсля кохання, битви або сплiну
у вiскi втiху бачу я едину.
181
Той берег… Я змальовував, здаеться,
його… Авжеж. Тепер вiн бовванiв
мов з туману. Як влiтку тут ведеться,
на морi штиль… Ледь уловимий спiв
пташок навкiл… i скеля як фортеця…
А унизу, побiля берегiв
вузеньке пасмо збуреноi пiни,
що мливо перемiшуе камiнне.
182
Вони вже вiддалилися вiд гроту.
В походi батько. Матерi нема.
Лиш покоiвка, що усе достоту
виконуе покiрно, як нiма,
про коси виявляючи турботу,
щоб панна не чесала iх сама,
про сукнi, що з упертiстю маляти
Гайде iх вiдмовляеться мiняти…
183
Був милий час вечiрнього спок?ю
iз холодком, властивим тiй порi,
коли криваве сонце за горою
сiдае, щоб спочити до зорi,
i свiт сповито тишею такою,
що порух серця чути… а вгорi
недвижно сяе зiрка одинока,
подiбна до розплющеного ока.
184
Вони, за руки взявшись, наче дiти,
гуляли на терасах кам’яних
i зупинялись, щоб перепочити
бiля печер, неначебто для них
споруджених вiтрами нарочито —
для потаемних зустрiчей таких.
Стояли i, обнявшись, таемниче
тулилися обличчям до обличчя.
185
Ще небо сяйвом заходу яскрiло,
палало море свiтлом вогняним,
а вже нiчне з’являлося свiтило —
зростало i срiблилося над ним.
Об скелi хвилi хлюпали безсило,
а двое, мов замилуванi тим,
в полонi молодечоi нестями
зливалися гарячими устами.
186
О сило i тривалосте цiлунку
закоханоi юнки й юнака!
Подiбний вiн до Божого дарунку,
що, наче промiнь, в серце проника.
У скронях кров одгукуеться лунко,
а поцiлунок плине, як рiка,
вимiрюючись мiрою одною —
тривалiстю, а значить – довжиною.
187
А в них вони тривали бозна-скiльки —
коханцi не вимiрювали iх:
тяглись одне до одного i тiльки
у почуттях кохалися своiх.
Неначе уст даровано iм стiльки,
