як бджiл в рою, що тулиться до стрiх,
а серце – джерело бездонне, звiдки
смоктати можна мед, немов iз квiтки.
188
Вони були самi, та не як всi тi,
що, вдома замикаючись на ключ,
самiтними себе вважають в свiтi.
Поеднанi з мовчазнiстю цих круч,
iз обширом землi та неба злитi,
серед пiскiв, що мрiли обiруч,
вони були самим життям, в якому
вмирати не доводиться нiкому.
189
Вiд слуху зацiкавленого й зору
печера боронила iх, як дiм,
i, наче одне в одному, в ту пору
жили вони усiм еством своiм.
Кохання правду чисту i сувору
тлумачило й пояснювало iм,
мов яблуко, що вистигло на древi,
майбутню долю визначивши Євi.
190
Обiтницi Гайде не вимагала,
та не давала любому й сама —
вона, либонь, ще навiть i не знала,
що i клянуться часто надарма,
що i любов трапляеться невдала
i що вiд лжi гарантii нема:
мов пташка, до коханого летiла
i до облуди не було iй дiла.
191
Вона була закохана, та й годi!
Якби прирiк на смерть i душi Бог,
душа Гайде з Жуановою в згодi
в обiймах i застигнули б удвох.
Та пристрасть завдяки своiй природi
спалахувала й гаснула в обох,
аби новий породжувати спалах
в серцях, лиш на хвилину занепалих.
192
Та ба! Вони такi ще недозрiлi,
закоханi й беззахиснi були!
А час настав, коли душа не в силi
з собою управлятися; коли
миттевоi сягаеш врештi цiлi
i потрапляеш враз до кабали,
щоб непомiрно дорого платити
за щастя забуття несамовите.
193
Чудових, мов троянди в первоцвiтi,
нiхто б iх розлучити не зумiв.
Такоi пари, мабуть, i на свiтi
ще не було – крiм наших прабатькiв!
Гайде, звичайно, знала всi казки тi
про пекло й Стiкс, який до пекла вiв,
але забула саме в ту хвилину,
коли згадати iх була повинна.
194
Ось нерухома, наче напiвп’яна,
з очима, туги повними й тепла,
Гайде припала до свого Жуана —
улюбленого нiжно обняла;
а ось iх знову пристрасть первозданна
в одне у сяйвi мiсяця злила,
i стали вони схожi на чудову,
небачену скульптуру мармурову.
195
Знеможений, Жуан заплющив очi,
схилилась обважнiла голова,
чоло на груди падае дiвочi
i кожен порух серця вiдчува.
Немов у снi, нечутно вiн шепоче —
не розбереш, це стогiн чи слова.
І власне серце млiе небувало
вiд щастя, що його воно спiзнало.
196
Дитя, що блиск вогню спостерiгае,
молiльник при молитвi та чернець,
араб, що в домi гостя пригощае,
i скнара, що набив свiй гаманець, —
всi мають удоволення безкрае.
Але воно й не схоже на взiрець
