мов пiсля бурi – тиха оболонь.
Та пристрастям сприяе i дозвiлля,
мов гас, який пiдтримуе вогонь:
Церера й Бахус учать так – i мало
без них би нас Венера турбувала!
170
Коли нам серце сповнюе Венера
(любов без серця не така смачна),
пiдносить миску локшини Церера,
а Бахус пiдливае нам вина.
Та кращае й вiд устриць атмосфера,
i вiд яець не гiршае вона,
i тiльки Бог про те напевне знае —
Нептун чи Пан усiм тим пригощае.
171
Прокинувшись, Жуан завжди знаходив
снiданок, котрий радував без меж,
а також очi – лагiднi на подив,
що хвилювали й радували теж,
ще й покоiвку, котру супроводив
очима не байдужими… Але ж
спочатку вiн купався, пiсля чого
йшов до Гайде та снiдання смачного.
172
Була Гайде i юна, i цнотлива,
i сором не гнiтив ii нiяк,
коли в затоцi радiсно й щасливо
купався Богом посланий юнак.
Вiн був, як образ втiленого дива,
неначе щастя здiйсненого знак,
з якого iм радiти треба спiльно,
бо щастя – це надбання обопiльне.
173
Яку давали радiсть iй велику
тi зустрiчi отут, бiля води,
i доторки без остраху та лiку,
такi приемнi й лагiднi завжди!
Це, може, й надто – бути з ним довiку…
Та розлучитись… О, не доведи!
Вiн був ii здобутком i коханням,
одним до скону – першим i останнiм.
174
Вiдвiдини кiнчалися щасливо,
бо батько серед клопотiв i справ,
хоч i завжди уважливий на диво,
вiдсутностi дочки не помiчав.
І ось вiн вивiв човен свiй квапливо,
помiтивши купецький пароплав,
i в море вийшов, вкритий темнотою, —
не Іо красти, з iншою метою.
175
Гайде i змалку матерi не мала,
i виросла без неi з пелюшок.
Тож мить тепер i виявилась вдала,
щоб не тремтiти iй за кожен крок.
І опинилась дiвчина зухвала
вiльнiша набагато за жiнок,
що, будучи замiжнiми, крiзь грати
повиннi навiть в люстро зазирати.
176
Вiдвiдини тепер були тривалi,
розмови теж – вiн все вже розумiв.
Вони могли й прогулюватись далi
пiд захистом скелястих берегiв,
де стiльки днiв, як човен на причалi,
не рухався Жуан i тихо скнiв, —
гуляли, в море дивлячись безкрае,
де сонце десь за обрiем сiдае.
177
Пустельнi тут мiсця були та дикi —
пустельне узбережжя, а за ним
гранiтнi скелi – спершу невеликi,
а далi вищi, з верхом крейдяним.
Над бухтою завжди чаiнi крики,
i рев прибою, i туман, як дим,
який зникав, коли теплiло лiто
i море, наче озеро, розлито.
178
Дзюрчав струмок, мов те вино iскристе
у келихи з важкоi сулii.
Вино – роса душi моеi чиста!
Смаком не перевершуе ii
