А ти, кохання, прикростей богиня!
206
З тобою зазнае тяжких аварiй
подружня честь i вiдданiсть мiцна.
Нi Магомет не був одним iз парiй,
анi Помпея честь не омина,
у славi Цезар, в шанi Велiсарiй,
великi та достойнi iмена,
та схожiсть iхня не у високостi,
а в тому, що усе це – рогоносцi.
207
Кохання i фiлософiв творило:
i Епiкур, i навiть Арiстiпп
нас ревно аморальностi учили
або зручноi практики… Коли б
вони ще додали нам трохи сили,
аби його уникнули ми хиб,
якоi б слави вчення те надбало!
«Кохай i пий…» – слова Сарданапала.
208
Та Джулiя… Невже зродила втому
вона так швидко в милого свого?
О, безсумнiвно, мiсяць винен в тому —
нове кохання – витiвка його.
Коли не так, якого б чорта в ньому
з’являлася нi з того, нi з сьог?
непереборна кидатися звичка
до кожного привабливого личка?
209
Ненавиджу нестiйкiсть хворобливу,
текучу й невловиму, наче ртуть!
Я з вдач таких завжди даюся диву.
В менi постiйнi нахили живуть,
i я любов плекаю незрадливу.
Та, на хистку заманюючи путь,
з’явилась вчора дiвчина премила
i почуття непевнi породила…
210
В менi фiлософ мовив: «На дозвiллi
ти про подружнi узи краще дбай!»
«То так, – сказав я, – але зубки бiлi
та очi цi менi вiщують рай…»
«О, схаменись!» – в античному вiн стилi
гукнув: мовляв, чужого не займай!
Чого домiгся мудрий дiдуган цим,
що був не греком, а венецiанцем?
211
Спинитися? Напевне, доведеться.
Але й писати далi на час?.
Усе, що в нас розбещенiстю зветься, —
довершеностi шана i красi.
Тож не про нас, а про природу йдеться,
з якою ми погоджуемось всi.
Милуемося ж статуею в нiшi, —
то чи живi створiння не гарнiшi?
212
В цих почуттях – шукання iдеалу,
як здатностi, що Бог нам дарував;
це платонiчнi нахили загалу,
що вiд тварин рiзнять нас або трав:
без них життя пригаснуло б помалу.
Я почуття цi коротко б назвав
спостерiганням з домiшкою хiтi
для нашого спалахування в свiтi.
213
Цi почуття нам коштують багато!..
Що, коли б справдi випало i нам
завжди до однiеi почувати
те, що до Єви почував Адам?
Наскiльки меншi ми зазнали б втрати
сердечних сил з грошима пополам,
якби у нас була одним-едина
на все життя нам суджена дружина!
214
Душа, як небо, – теж частина раю.
Як в небi, в нiй бувае день i нiч,
гримить гроза, коли з-за виднокраю
зринае хмара… І сльозами з вiч
ряснiе дощ – кiнця йому немае.
Густий туман i мряка навсiбiч
така, що й промiнь вибитись не може,
що на англiйський клiмат дуже схоже.
