для того, хто щасливоi години
чатуе сон коханоi людини.
197
Той, хто заснув, – таким вiн виглядае
спокiйно врiвноваженим! Таким
слабким та безпорадним, що немае
i змоги в чомусь мiрятися з ним!
Те, чим вiн снить, що, може, вiдчувае,
i непроглядне й неясне, як дим,
i все-таки обожнений вiн нами
з принадами своiми та грiхами.
198
Так в нiч кохання бiля океану,
на теплих скелях берега того
охороняла спокiй Дон Жуана
i сновидiння лагiднi його
Гайде – така закохана й кохана.
І свiт вiд дня сотворення свого
не бачив зiр, щоб очi iх срiблястi
засяяли хоч раз в такому щастi.
199
Але кохання жiнки, як вiдомо,
чудове та жахливе водночас:
у грi тiй програш – наче вибух грому —
життя померкло, пломiнець погас.
Ось через що i мстять вони по тому,
так злiсно переслiдуючи нас,
хоч, муки нам нещадноi завдавши,
вони й самi вимучуються завше.
200
Та iхня правда! Зверхня наша влада
завжди несправедлива щодо них.
Єдиний вихiд – це подружня зрада.
В полонi почуттiв своiх святих,
чужа душа – одна для них принада.
Коли ж розпусник зрiкся i затих,
лишаеться – вбрання, облуда, дiти
i незнання: куди себе подiти.
201
Одна нового прагне, iнша пити
або молитись щиро почина,
чи, щоб лихi обставини змiнити,
свою родину кидае вона.
Та дiе скрiзь прислiв’я знамените:
брехня у хижi й п?лацi – одна.
А е й такi, що в нападi нiрвани
писати ще заходяться й романи.
202
Гайде у тому досвiду не мала.
Вона в краiнi сонячнiй жила,
де трави палить спека небувала
i поцiлунок спалюе дотла.
Народжена в коханнi, теж кохала,
лукавити з Жуаном не могла,
нiчого не боялася й нiкого
в полонi почуття полум’ян?го.
203
О, скiльки нам доводиться платити
за той солодкий, радiсний полон!
В рiшучу мить цю радiсть зупинити
i глузд повинен був би, i закон,
чи на жадання це несамовите
накласти низку певних заборон.
Дивуюся, що Каслрей навiть з нього
ще не бере податку, як з усього!
204
Тож – вiдбулося! Бiля океану
вони серця з’еднали i тiла,
i свiдком нiч Гайде та Дон Жуану
пiд час вiнчання iхнього була.
Вони – подружжя! Славу та осанну
iм провiстив не пiп, а нiч i мла.
Трава в печерi постiллю була iм,
а свiт – i домом затишним, i раем.
205
Кохання! Цезар був твоiм забралом,
Тiт був твоiм володарем з мечем,
Антонiй був рабом твоiм невдалим,
Катулл – спiвцем, Горацiй – тлумачем,
Сафо – вона з усiм своiм загалом
наслiдувачiв сiрих та нiкчем
лише мудрець або панчоха синя.
