– Серед болiт, Ватсоне?
– Навiть не знаю, Голмсе.
– Зосередьтеся, ми розгадували й важчi загадки. Матерiалу для мiркувань у нас досить, треба лише вмiло використати його… Тож ходiмо далi, Ватсоне. Палмерiвськi шини повiдомили нам усе, що могли. Тепер поглянемо, куди нас заведе залатана данлопiвська.
Ми вирушили цим слiдом, але незабаром перед нами потягнулися пологi, зарослi вересом пагорби; струмок залишився позаду. Іти далi не було сенсу, адже вiдбитки данлопiвських шин могли вести або до Голдернесс-холу, чиi величавi вежi здiймалися лiворуч, або до приземистих сiрих хатинок, за якими, якщо вiрити мапi, проходило Честерфiлдське шосе.
Коли ми опинилися всього за кiлька крокiв вiд старого, доволi непоказного на вигляд заiзду з пiвником на вивiсцi, Голмс раптом скрикнув i схопив мене за плече, щоб не впасти. У нього пiдвернулася нога, а, як вiдомо, у таких випадках людина стае зовсiм безпорадною. Вiн сяк-так дошкандибав до дверей заiзду, де з люлькою в зубах сидiв кремезний, смаглявий чоловiк середнього вiку.
– Здоровенькi були, мiстере Рюбен Гейз, – привiтався Голмс.
– А хто ви такий i звiдки знаете мое iм’я? – поцiкавився чоловiк, змiрявши Голмса пiдозрiлим i недобрим поглядом.
– Воно написане на вивiсцi у вас над головою. А власника завжди впiзнаеш. Скажiть, чи немае у вас якогось вiзка в каретнику?
– Нi.
– Я на праву ногу ступити не можу.
– Не ступайте, якщо не можете.
– А як же менi йти?
– Якось на однiй нозi дострибаете.
Вiдповiдi мiстера Рюбена Гейза не вирiзнялися надмiрною люб’язнiстю, але Голмс стерпiв його свавiлля з дивною щирiстю.
– Слухайте, шановний, – звернувся вiн, – ви ж бачите, яке зi мною сталося лихо. Нам аби до мiсця дiстатися, а як i на чому, менi байдуже.
– А менi й поготiв начхати, – вiдрубав цей похмурий суб’ект.
– Я тут у важливiй справi. Дайте менi свiй велосипед i отримаете соверен за послугу.
Господар нашорошив вуха:
– А куди вам iхати?
– У Голдернесс-хол.
– Чи не до самого герцога в гостi? – спитав власник заiзду, насмiшкувато зиркаючи на наш забризканий брудом одяг.
Голмс щиросердно засмiявся:
– Герцог прийме нас iз розпростертими обiймами.
– А це чому ж?
– Бо ми повiдомимо йому хорошу звiстку про його зниклого сина.
Мiстер Гейз сiпнувся:
– Невже знайшли?
– З Лiверпуля дали знати, що вiн там. Його ось-ось знайдуть.
Щось тiнню промайнуло цiею грубою, зарослою щетиною пикою. Мiстер Гейз раптом подобрiшав.
– У мене менше причин бажати йому добра, нiж у будь-кого iншого, – кинув вiн, – бо я служив у нього кучером, а вiн дуже прикро зi мною вчинив. Постачальник сiна наплiв йому про мене сiм мiшкiв гречаноi вовни, тож мене прогнали, навiть рекомендацii не дали. Але я однаково радий, що молодий лорд знайшовся в Лiверпулi. Гаразд, допоможу вам доправити цю добру звiстку до Голдернесс-холу.
– Дякую, – вклонився Голмс. – Але ми спочатку повечеряемо, а потiм ви дасте менi свiй велосипед.
– Я його не маю.
Голмс показав йому соверен.
– Кажу ж вам, велосипеда немае! Кiньми доiдете.
– Гаразд, – сказав Голмс. – Нагодуйте нас, а потiм ще про це побалакаемо.
Коли ми залишилися самi в кухнi, вимощенiй плиткою, нога в Голмса раптом, нi з того нi з сього, перестала болiти. День хилився до вечора. Ми зголоднiли й не квапилися вставати з-за столу. Занурений у своi думки, Голмс кiлька разiв, не перестаючи мовчати, пiдходив до вiкна. Воно виходило на подвiр’я, завалене смiттям. В одному його кутку стояла кузня, де працював брудний, замурзаний пiдлiток, в iншому – стайня. Пiсля однiеi з таких прогулянок Голмс знову всiвся за стiл i раптом схопився, голосно скрикнувши.
– Є, Ватсоне! Знайшов! – зрадiв вiн. – Тепер усе ясно. Ватсоне, ви бачили вiдбитки коров’ячих копит сьогоднi вранцi?
– Бачив.
– Де?
– Та всюди. І на болотах, i бiля того мiсця, де бiдолаха Гайдеггер зустрiв свою смерть.
– Правильно. А тепер, Ватсоне, скажiть, чи багато корiв ви помiтили?
– Корiв я не бачив.
– Дивно, Ватсоне! Всюди вiдбитки коров’ячих копит, а самих корiв нiде не видно. Правда, дивно?
– Так, справдi.
– Тепер, Ватсоне, напружте свою пам’ять i спробуйте уявити, як виглядали цi слiди на стежцi.
– Уявив.
– Пригадуете? Інодi вони були такi… – вiн став розкладати на столi хлiбнi крихти: – :::: А iнодi такi: – :. :. :. :. А подекуди навiть такi: – .:. :.: Згадали?
– Нi.
– А я готовий пiдтвердити це пiд присягою. Втiм, ми ще повернемося туди й перевiримо все на мiсцi. Яким же я був слiпим, що не зробив з цього вiдповiдних висновкiв!
– Яких висновкiв?
