– Як тiльки полiцiя кинулася хибним слiдом, розслiдування справи на мiсцi, ймовiрно, велося вже не так завзято?
– Його просто припинили.
– Отже, три днi пiшли коту пiд хвiст. Яка ганьба!
– Аякже, каюся. Маете рацiю.
– Але загадку ще можна розплутати. Я iз задоволенням вiзьмуся за цю справу. Скажiть, чи вам вдалося встановити якийсь зв’язок мiж зниклим хлопчиком i вчителем нiмецькоi мови?
– Та нiякого зв’язку мiж ними не було.
– Учитель викладав у його класi?
– Нi, i, наскiльки я знаю, вiн навiть жодного разу з ним не розмовляв.
– Дивно, дуже дивно! У хлопчика був велосипед?
– Нi.
– А всi iншi велосипеди на мiсцi?
– На мiсцi.
– Ви в цьому впевненi?
– Цiлком.
– Сподiваюся, ви не думаете, що нiмець iхав глухоi ночi велосипедом, та ще й з хлопчиком на руках?
– Звiсно, нi.
– Тодi як ви все це пояснюете?
– Можливо, вони взяли велосипед для вiдвернення уваги, сховали його десь, а самi пiшли пiшки.
– Усе може бути. Але, погодьтеся самi, якийсь дивний спосiб вiдвернути увагу. Адже в комiрчинi стояли й iншi велосипеди?
– Атож.
– Чи не краще йому було б сховати два велосипеди, якщо вiн хотiв навести вас на думку, що вони поiхали, а не пiшли пiшки?
– Маете рацiю.
– Отож-бо й воно. Нi, ця теорiя нiкуди не годиться. Але саме собою зникнення велосипеда може послужити вiдправним пунктом для подальшого розслiдування. Зрештою, це не така рiч, яку легко сховати або знищити. Ще одне запитання: чи хтось вiдвiдував пiдлiтка напередоднi його втечi?
– Нi.
– Можливо, на його iм’я були якiсь листи?
– Так, один лист був.
– Вiд кого?
– Вiд його батька.
– Ви переглядаете пошту своiх учнiв?
– Нi.
– Чому ж вирiшили, що лист прийшов вiд його батька?
– Конверт був iз гербом, й адреса написана незграбним почерком герцога. До того ж герцог сам згадав, що писав синовi.
– Як часто хлопчик отримував листи до цього?
– Останнiми днями на його iм’я нiчого не було.
– А з Францii йому часом не писали?
– Жодного разу.
– Ви, звiсно, розумiете, до чого я хилю. Або лорда Солтайра викрали силою, або вiн утiк iз власноi волi. Остання гiпотеза пiдказуе, що хлопчик не мiг би зважитися на такий вчинок без зовнiшнього впливу. Якщо до нього нiхто не приходив, отже, вплив вiдбувався за допомогою листiв. Ось чому менi важливо знати, хто йому писав.
– Навряд чи зможу тут чимось вам допомогти. Наскiльки я знаю, йому писав лише батько.
– І батькiвський лист надiйшов у день втечi. Якi взаемини були мiж батьком i сином: хорошi, дружнi?
– Його свiтлiсть нiкого не удостоюе своеi дружби, його поглинули важливi державнi справи. Навряд чи йому доступнi звичайнi людськi почуття. Але по-своему вiн ставився до сина незле.
– Однак серцем хлопчик був цiлком на боцi матерi?
– Ще б пак.
– Вiн сам це казав?
– Нi.
– А хто? Герцог?
– Ну що ви! Певна рiч, нi!
– Тодi звiдки про це знаете?
– Менi доводилося не раз бесiдувати з секретарем його свiтлостi, мiстером Джеймсом Вайлдером. Вiн i поiнформував мене потай про настроi лорда Солтайра.
– Зрозумiло. До речi, останнiй лист герцога знайшли в кiмнатi хлопчика вже пiсля втечi?
– Нi, вiн узяв його зi собою… Мiстере Голмс, чи не час нам уже на вокзал?
