– Зараз накажу викликати кеб. Через чверть години будемо до ваших послуг. Якщо маете намiр телеграфувати додому, мiстере Гакстейбл, нехай там у вас думають, що розслiдування все ще ведуть у Лiверпулi. Адже, здаеться, саме туди занесло вашу зграю гончакiв? А я тим часом спокiйно, без завад, попрацюю бiля самих дверей вашоi школи, i, можливо, чуття не пiдведе двох таких старих нишпорок, як ваш покiрний слуга й Ватсон, i ми спробуемо дещо рознюхати на мiсцi.
Увечерi на нас вiйнуло свiже холодне повiтря графства Дербi, де знаходилася знаменита школа доктора Гакстейбла.
Коли ми пiд’iхали до неi, вже стемнiло. На столi в передпокоi лежала вiзитiвка. Лакей щось прошепотiв директоровi, i той схвильовано обернувся до нас.
– Герцог тут, – сказав вiн. – Герцог i мiстер Вайлдер чекають на мене в кабiнетi. Ходiмо, джентльмени, я представлю вас.
Я, звiсно, знав цього найвiдомiшого державного дiяча зi свiтлин, але вiн виявився зовсiм не таким, як на портретах. На килимi бiля камiна перед нами стояв вишукано одягнений, величноi постави чоловiк iз худим, вузьким обличчям i довгим гачкуватим носом, що якось безглуздо стирчав. Вiн був блiдий, як смерть, i цю блiдiсть особливо пiдкреслювала його довга яскраво-руда борода, крiзь яку на бiлiй жилетцi виблискував золотий ланцюжок вiд годинника. Колишнiй мiнiстр свердлив нас крижаним поглядом. Поруч iз ним стояв зовсiм ще молодий юнак, невеликий на зрiст, зi жвавим, нервовим обличчям i розумними блакитними очима – як я здогадався, його особистий секретар Вайлдер. Бесiду почав саме вiн, i почав одразу ж, з достатньо рiшучою й навiть уiдливою iнтонацiею:
– Докторе Гакстейбл, я був у вас сьогоднi вранцi, але, на жаль, спiзнився й не мiг завадити вашiй поiздцi до Лондона. Як менi сказали, ви вирушили туди за мiстером Шерлоком Голмсом iз тим, аби доручити йому розслiдування цiеi справи. Його свiтлiсть здивований, докторе Гакстейбл, що ви зважилися на такий крок, не порадившись попередньо з ним.
– Коли я дiзнався, що полiцiйнi розшуки нi до чого не призвели…
– Його свiтлiсть далеко не переконаний у цьому.
– Але мiстере Вайлдер!..
– Як ви знаете, докторе Гакстейбл, його свiтлiсть не хоче, щоб ця справа набула розголосу. Вiн вважае за краще не посвячувати в неi зайвих людей.
– Це легко виправити, – пробурмотiв переляканий педагог. – Мiстер Шерлок Голмс може повернутися до Лондона ранковим потягом.
– Не збираюся робити цього, професоре! – iз ввiчливою посмiшкою сказав Голмс. – Пiвнiчне повiтря таке приемне й настiльки корисне для здоров’я, що я вирiшив згаяти кiлька днiв тут, на рiвнинах, а вже розважатися буду, як зумiю. Чи знайду притулок пiд вашим дахом, чи в сiльському заiздi, це, природно, залежить лише вiд вас.
Нещасний педагог розгублено роззявив рота, але тут його врятував звучний бас рудобородого герцога, що прозвучав наче гонг, яким закликають до обiду.
– Мiстер Вайлдер мае рацiю, докторе Гакстейбл, вам варто було б порадитися зi мною. Але оскiльки ви вже посвятили мiстера Голмса в усю цю справу, з нашого боку було б нерозумно вiдмовлятися вiд його допомоги. Вам немае потреби селитися в сiльський заiзд, мiстере Голмс, буду радий прийняти вас у себе в Голдернесс-холi.
– Красно дякую, Ваша свiтлосте. Однак в iнтересах нашоi справи, мабуть, менi краще залишитись тут, на мiсцi подiй.
– Не хочу вас неволити, мiстере Голмс. Але якщо вам знадобиться якась iнформацiя вiд мене чи мiстера Вайлдера, ми до ваших послуг.
– Менi, мабуть, усе ж доведеться побувати в Голдернесс-холi, – повiдомив Голмс. – А зараз, сер, я лише хотiв би знати, як ви пояснюете таемниче зникнення вашого сина.
– Важко сказати, сер.
– Даруйте, якщо торкнуся неприемноi для вас теми, але без цього нiяк не можна. Чи не думаете ви, що до цього причетна герцогиня?
Мiнiстр зволiкав iз вiдповiддю.
– Нi, не думаю, – сказав вiн урештi-решт.
– Тодi саме собою напрошуеться iнше пояснення: можливо, хлопчика викрали, щоб отримати за нього викуп? Таких вимог не було?
– Нi, сер.
– Ще одне запитання, Ваша свiтлосте. Я знаю, що ви писали синовi в день його зникнення.
– Нi, це було напередоднi.
– Справдi. Але вiн отримав ваш лист саме того дня?
– Авжеж.
– Чи не було в цьому листi чогось такого, що могло схвилювати його або подати йому iдею втекти?
– Певна рiч, нi, сер!
– Лист ви вiдправили особисто?
За герцога роздратовано вiдповiв секретар:
– Його свiтлiсть не мае звички персонально надсилати свою кореспонденцiю. Цей лист залишили разом iз iншими на столi в кабiнетi, й усю кореспонденцiю я поклав у торбу для пошти.
– Ви впевненi, що серед iнших листiв був i цей?
– Атож, я його бачив.
– Скiльки листiв ви написали того дня, Ваша свiтлосте?
– Чи то двадцять, чи то тридцять. У мене широке листування. Але, менi здаеться, що ми дещо вiдхилилися вiд сутi справи.
– Нi, чому ж! – заперечив Голмс.
– Я порадив полiцii спрямувати пошуки на пiвдень Францii, – продовжував герцог. – Повторюю: не думаю, щоб герцогиня була здатна пiдштовхнути сина на такий жахливий вчинок, але вiн, за своеi завзятостi, мiг утекти до матерi, тим бiльше, якщо тут не обiйшлося без пiдбурювання та сприяння цього нiмця. А тепер, докторе Гакстейбл, дозвольте вiдкланятися.
Я вiдчував, скiльки ще запитань залишаеться в Голмса, але герцог одразу поклав край розмовi. Витончений аристократизм цього вельможi не дозволяв йому вдаватися до балачок про сiмейнi справи зi сторонньою особою, i вiн, можливо, боявся, що кожне нове запитання пролле безжалiсне свiтло на старанно затемненi закутки його життя.
Вiдразу пiсля вiдходу герцога й мiстера Вайлдера мiй приятель зi звичним для нього завзяттям узявся до працi.
Ретельний огляд кiмнати хлопчика нiчого не дав, крiм остаточноi впевненостi в тому, що вiн мiг утекти лише у вiкно. У кiмнатi вчителя-нiмця серед його речей також не знайшлося нових доказiв. Плющ пiд вiкном не витримав його ваги, i, посвiтивши лiхтариком на галявину, ми побачили там глибокi вiдбитки пiдборiв. Прим’ята трава – ось едине, що свiдчило про цю незбагненну нiчну втечу.
Шерлок Голмс пiшов, залишивши мене самого, i повернувся лише по одинадцятiй. Вiн дiстав десь велику мапу околиць, розклав ii в моiй кiмнатi на лiжку та поставив посерединi лампу. Потiм закурив i став зосереджено розглядати свое надбання, час вiд часу вказуючи менi на цiкавi для нього пункти задимленим бурштиновим мундштуком люльки.
– Це справа захоплюе мене все бiльше й бiльше, Ватсоне, – зiзнався мiй товариш. – Цiкава справа, дуже цiкава… Але зараз, коли приступаю до неi, менi хотiлося б звернути вашу увагу на певнi географiчнi деталi, якi можуть виявитися важливими в ходi слiдства. Погляньте на цю мапу. Оцей заштрихований квадрат – школа, застромлю сюди шпильку. Ось шосе. Воно проходить повз школу зi сходу на захiд, i вiдгалужень вiд нього немае на цiлу милю в той та iнший бiк. Якщо нашi втiкачi рухалися дорогою, iншого шляху для них бути не могло.
– Згоден.
– За щасливим збiгом обставин, можемо перевiрити, що дiялося на шосе тiеi ночi. Ось тут, де зараз моя люлька, з дванадцятоi до шостоi ранку чергував полiсмен. Як бачите, це перше перехрестя в схiднiй частинi шосе. Полiсмен нi на мить не залишав свого поста й стверджуе, що неодмiнно помiтив би дорослого чоловiка з хлопчиком, якби вони там пройшли. Я спiлкувався з ним сьогоднi ввечерi, i, менi здаеться, його словам можна вiрити. Отже, цей кiнець шосе виключаеться. Тепер поглянемо, якi справи в захiднiй його частинi. Там е заiзд «Рудий бугай», господиня якого занедужала. Вона посилала за лiкарем у Меклтон, але той був в iншого хворого й приiхав до неi лише вранцi. Чекаючи на нього, у заiздi не спали всю нiч i раз у раз дивилися на шосе, чи не iде медик. За словами цих людей, повз заiзд нiхто не проходив. Якщо вiрити iм, виходить, що й захiдна частина шосе не залишае у нас жодних сумнiвiв. Отже, втiкачi обрали якийсь iнший шлях.
– А велосипед? – сказав я.
– Авжеж, велосипед. Зараз ми ним займемося. Продовжимо ж нашi мiркування. Якщо втiкачi не вийшли на шосе, отже, вони подалися або на пiвнiч, або на пiвдень вiд школи, не iнакше. Зважмо обидвi гiпотези. На пiвдень вiд школи знаходилося дике поле, подiлене на дрiбнi дiлянки; кожна вiдокремлена вiд iншоi кам’яною стiною. Проiхати тут на велосипедi неможливо. Отже, i це припущення треба вiдкинути. Тепер звернiмо нашi погляди на пiвнiч. Там бачимо гай, який називають Косим клином, а за ним, на десять миль углиб, простягаеться заболочена рiвнина, дуже вже горбиста в бiк пiвночi. Лiвiше вiд неi стоiть Голдернесс-хол, до якого по шосе десять миль, а навпростець – усього шiсть. Рiвнина ця сумна та безлюдна. На нiй розташовано кiлька маленьких скотарських ферм. Вiвцi, корови та болотянi птахи – ось единi мешканцi цiеi мiсцини. Далi, як ви самi бачите, проходить Честерфiлдське шосе. Вздовж нього стоять два-три котеджi, церква й заiзд. Позаду – пагорби, високi та малодоступнi. Упевнений, що нашi пошуки треба спрямувати сюди, на пiвнiч.
– Але ж велосипед! – повторив я.
– До чого тут велосипед! – утрачав терпець Голмс. – Хорошi велосипедисти iздять не лише шосейними дорогами. Рiвнину пересiкае безлiч стежок, крiм цього, тiеi ночi яскраво сяяв мiсяць… Зачекайте! Що це?
Тривожний стукiт у дверi – i вiдразу слiдом за ним у нашу кiмнату ввiйшов доктор Гакстейбл. Вiн тримав у руках блакитне кепi з бiлою нашивкою на козирку.
