– Ось знахiдка! – вигукнув вiн. – Слава Богу! Нарештi ми натрапили на слiд нашого хлопчика! Це його кепi!
– Де його знайшли?
– У фургонi циганiв, котрi стояли табором на рiвнинi. Вони знялися з мiсця у вiвторок. Сьогоднi полiцiя завiтала до них i провела обшук у фургонi. Й ось що знайшли.
– Як це до них потрапило? Як вони це пояснюють?
– Викручуються, брешуть. Присягаються, нiби знайшли кепi на рiвнинi у вiвторок уранцi. Нi, цi негiдники мусять знати, де хлопчик! На щастя, iх усiх посадили до в’язницi. Страх перед законом розв’яже iм язики. А може, й не лише страх, а й гаманець герцога.
– Ну, що ж, гаразд, – видихнув Голмс, коли лiкар вийшов iз кiмнати. – У будь-якому разi, це пiдтверджуе мою теорiю, що тiльки пошуки на рiвнинi дадуть якiсь результати. Полiцiя тут нiчого не робила, якщо не брати до уваги арешт циганiв. Погляньте на мапу, Ватсоне. Рiвниною бiжить струмок. Мiж школою та Голдернесс-холом вiн подекуди заболочений. Погода зараз така суха, що шукати слiди в iнших мiсцях не мае сенсу, а серед болiт, можливо, щось i залишилося. Завтра зайду за вами з самого ранку, i ми спробуемо пролити свiтло на цю таемничу iсторiю.
Наступного дня, прокинувшись удосвiта, я побачив бiля свого лiжка високу, довготелесу постать Голмса. Вiн був одягнений i, судячи з усього, уже встиг побувати на вулицi.
– Я обстежив галявину та комiрчину з велосипедами, – повiдомив мiй приятель, – потiм пройшовся Косим клином. Пiдiймайтесь, Ватсоне, у сусiднiй кiмнатi вже стоiть какао. І попрошу вас поквапитися, бо нам ще багато доведеться за сьогоднi зробити.
Обличчя в мого товариша розпашiлося, очi блищали, як у людини, котра поспiшае взятися за свою улюблену роботу. Це був iнший Голмс – жвавий, енергiйний, зовсiм не схожий на зануреного в себе блiдого мрiйника з Бейкер-стрит. І, дивлячись на його струнку постать, вiд якоi вiяло силою, я збагнув, що день нам видався напружений.
Але почався вiн iз надзвичайно гiркого розчарування. Сповненi надiй, ми вирушили в дорогу бурою торф’яною рiвниною, яку перетинало безлiч стежок, протоптаних вiвцями, i незабаром вийшли до свiтло-зеленоi заболоченоi галявини, що пролягла мiж нами та Голдернесс-холом. Якщо хлопчик утiк додому, вiн не мiг оминути ii, i тут мали залишитися його слiди або слiди вчителя-нiмця. Але нiчого такого ми не знайшли. Мiй приятель iшов уздовж краю цiеi зеленоi галявини i, насупивши брови, уважно придивлявся до кожноi темноi плями на ii вкритiй мохом поверхнi. Овечих слiдiв тут було безлiч, а пройшовши далi ще кiлька миль, ми побачили й вiдбитки коров’ячих ратиць. І бiльше нiчого.
– Осiчка, – зазначив Голмс, обводячи похмурим поглядом рiвнину, що розстелилася перед ним. – Он там iще болота, i мiж ними е вузький прохiд. Дивiться! Погляньте! Що це?
Ми ступили на кучеряву чорну стрiчку стежки. У самiй ii серединi, на сирiй землi, чiтко виднiлися слiди вiд велосипедних колiс.
– Ура! – вигукнув я. – Ось i велосипед!
Але Голмс похитав головою, i вираз його обличчя був не стiльки радiсний, скiльки здивований i насторожений.
– Велосипед е, та не той, – зауважив вiн. – Я вивчив сорок два рiзних вiдбитки велосипедних шин. Цi, як бачите, фiрми «Данлоп», та ще й iз латкою. У Гайдеггера були палмерiвськi, iз повздовжнiми смужками. Про це менi сказав учитель математики Евелiнг. Отже, проiжджав тут не Гайдеггер, а хтось iнший.
– Хлопчик?
– Якби ж ми могли довести, що вiн мав велосипед! Але нас запевняють, що велосипеда в нього не було. Цi слiди, як ви можете самi переконатися, ведуть вiд школи.
– Або в напрямку школи.
– Нi, мiй любий, Ватсоне. Вiдбиток заднього колеса завжди глибший, бо на нього припадае бiльша вага. Ось бачите? У кiлькох мiсцях вiн збiгся з менш ясним вiдбитком переднього та знищив його. Нi, велосипедист точно iхав вiд школи. Можливо, вiн не мае жодного вiдношення до наших розшукiв, але все ж перед тим, як продовжити, слiд пiти назад цим слiдом.
Так ми й вчинили, i через двiстi-триста ярдiв там, де стежка звернула зi заболоченоi дiлянки, вiдбиток велосипедних колiс зник. Але далi стежку перетинав струмок, i за ним слiди знову вiдновилися, хоча iх i встигли затоптати корови. Потiм стежка заглибилася в Косий клин – гай, що доходив майже до самоi будiвлi школи. Велосипедист, вочевидь, виiхав iз цього гаю. Голмс сiв на валун i пiдпер пiдборiддя руками. Поки вiн незворушно так сидiв, я встиг викурити двi цигарки.
– Ну, що ж, – сказав нарештi мiй товариш, – завбачлива людина, звiсно, може помiняти шини свого велосипеда, щоб заплутати слiди. Але мати справу зi злочинцем, котрий мае аж такий дар передбачення, було б для мене великою честю.
Залишимо це питання невирiшеним i повернiмося до болота, бо там ще не все обстежили.
Ми продовжили свiй ретельний огляд заболоченоi дiлянки рiвнини й незабаром були належно нагородженi. Голмс побачив ще одну брудну стежку i, пiдiйшовши до неi, радiсно зойкнув. Посерединi тягнулися тонкi, як телеграфнi дроти, смужки. Це були вiдбитки палмерiвських велосипедних шин.
– Ось де проiжджав гер Гайдеггер! – схвильовано промовив Голмс. – Моi висновки були не такi вже й кепськi, Ватсоне!
– З чим вас i вiтаю.
– Але до кiнця ще далеко. Прошу вас, не ступайте на стежку. Ходiмо цим слiдом. Вiн, либонь, скоро урветься.
Однак у цiй частинi рiвнини раз у раз траплялися тонкi мiсця, i хоча велосипедний слiд часто губився, ми щоразу знаходили його.
– Помiчаете, – сказав Голмс, – що тут велосипедист натиснув на педалi? Це цiлком очевидно. Погляньте ось сюди, де збереглися слiди i переднього, i заднього колеса. Вони однаково чiткi. А це можна пояснити лише тим, що велосипедист перенiс центр ваги на кермо, як роблять спортсмени. О Боже, вiн упав!
На бруднiй стежцi виднiвся широкий i довгий мазок. Далi були помiтнi вiдбитки черевикiв, а потiм знову з’явився велосипедний слiд.
– Колеса послизнулися? – спитав я.
Голмс пiдняв зi землi зламану гiлку. На мiй жах, жовтi квiти були забризканi чимось червоним. На стежцi й в заростях дроку темнiли бурi плями згусткiв кровi.
– Кепськi справи! – сказав Голмс. – Зовсiм зле! Не ступайте сюди, Ватсоне, вiдiйдiть подалi. Отже, що можна прочитати тут? Вiн упав поранений… пiднявся… знову сiв на велосипед… рушив далi. Стежкою пройшов табун. Та ж не бугай його заколов! Але iнших слiдiв тут немае. Уперед, уперед, Ватсоне! Плями кровi, вiдбитки велосипедних колiс – уже за цими слiдами ми його точно знайдемо!
Нашi пошуки не затягнулися. Велосипедний слiд почав дивно петляти вологою лискучою стежкою. Я поглянув уперед, i раптом перед моiми очима блиснуло щось металеве. Із заростей дроку ми витягнули велосипед iз палмерiвськими шинами. Одна педаль у нього була погнута, кермо та передне колесо суцiльно залитi кров’ю. Трохи далi з трави виднiвся черевик. Ми кинулися туди й побачили злощасного велосипедиста – високого бородатого чоловiка в окулярах iз розбитим правим скельцем. Причиною його смертi був нищiвний удар, що проломив йому череп. Те, що вiн ще мiг проiхати кiлька метрiв пiсля такого поранення, свiдчило про його вражаючу живучiсть i силу духу. Черевики чоловiк одягнув на босу ногу, а пiд пiджаком виднiлася нiчна сорочка. Жодних сумнiвiв: перед нами лежав учитель-нiмець.
Голмс дбайливо перевернув тiло й оглянув його, потiм сiв i замислився. Дивлячись на стривожене обличчя мого товариша, я зрозумiв, що ця страшна знахiдка не дуже просунула вперед наше розслiдування.
– Просто не знаю, як нам бути, Ватсоне, – сказав нарештi Голмс. – Я схильний рухатися далi. Нашi пошуки настiльки затягнулися, що нам i годину не можна втрачати. З iншого боку, треба повiдомити полiцiю. Хiба можна залишати тут тiло цього бiдолахи!
– Пошлiть зi мною записку.
– Але я не можу обiйтися без вас i вашоi допомоги! Стiйте, он там хтось рiже торф. Покличте цього селянина, нехай приведе сюди полiцiю.
Я виконав прохання Голмса, i вiн вiдправив до смертi переляканого фермера зi запискою до лiкаря Гакстейбла.
– Отже, Ватсоне, – знову озвався мiй приятель, – сьогоднi вранцi ми з вами натрапили на два слiди. Перший залишив велосипед iз палмерiвськими шинами, i бачите, куди вiн нас привiв. Друга наша знахiдка – слiд вiд латаноi данлопiвськоi шини. До того, як вирушити цим другим слiдом, треба пiдсумувати, що ми знаемо, i вiддiлити iстотне вiд несуттевого… Насамперед хочу наголосити, що хлопчик утiк iз власноi волi. Вiн вилiз у вiкно й зник один або зi спiльником. У цьому немае сумнiвiв.
Я схилив голову на знак згоди.
– Атож. Тепер займемося нещасним нiмцем. Хлопчик устиг одягнутися, отже, вiн готувався до втечi. Але нiмець, мабуть, одягався поспiхом i тому втiк навiть без шкарпеток.
– Безсумнiвно.
– Що його змусило вистрибнути у вiкно? Те, що вiн побачив, як хлопчик утiкав. Хотiв наздогнати й повернути учня. Хапае свiй велосипед, кидаеться в погоню за втiкачем i гине на болотах.
– Усе нiби так i е.
– Тепер пiдходжу до найсуперечливiшоi частини своiх мiркувань. Переслiдуючи маленького хлопчика, дорослий чоловiк мав би просто побiгти за ним. Адже наздогнати його було б зовсiм не важко. Але нiмець, котрий, за словами доктора Гакстейбла, був прекрасним велосипедистом, чинить iнакше – кидаеться в комiрчину за своiм велосипедом. Звiдси висновок: вiн побачив, що хлопчик скористався кращим способом пересування, нiж власнi ноги.
– Іншими словами, узяв чийсь велосипед?
– Вiдновимо картину втечi до решти. Нiмець гине за п’ять миль вiд школи – i гине, зауважте, не вiд кулi, яку могла б випустити в нього навiть дитина, а вiд безжального удару по головi, завданого рукою дужоi людини. Отже, у хлопчика був спiльник, i вiддалялися вони так хутко, що хороший велосипедист наздогнав iх лише на п’ятiй милi. При оглядi мiсця, де вiдбулася трагедiя, ми виявили лише вiдбитки коров’ячих копит. Я зробив ширше коло, крокiв на п’ятдесят, i не побачив жодноi стежини. Другий велосипедист не мав жодного стосунку до вбивства, а людських слiдiв там i не було.
– Голмсе! – вигукнув я. – Це неможливо!
– Браво! – сказав вiн. – Висновок вичерпний. У моему викладi подiй е щось неймовiрне, отже, я припустився помилки. Але ви весь час були зi мною й усе бачили на власнi очi. Де ж я помилився?
– Можливо, вiн розбив голову пiд час падiння?
