Все це я витягнув зi своiх квапливих записiв, якi хоч i були зробленi на мiсцi подii, але не можуть дати належноi iлюстрацii хаосу, що запанував на той час в аудиторii. Здiйнявся такий гамiр, що декотрi жiночки вже рятувалися втечею. Загальному настрою пiддалися не лише студенти, а й солiднiша публiка. Я особисто бачив, як сивобородi стариганi схоплювалися з мiсць i трясли п’ястуками в гнiвi на професора, котрий закусив вудила. Велелюднi збори вирували та кипiли, наче смола в казанi. Професор вийшов уперед i здiйняв руки догори. У цьому чоловiковi вiдчувалися така сила та вiдвага, що крикуни поступово змовкли, приборканi його владним жестом i владним поглядом. І зала принишкла, приготувавшись слухати.
– Не стану вас затримувати, – продовжував Челленджер. – Чи варто даремно гаяти час? Істина залишаеться iстиною, й ii не похитнути жодними вибриками дурних молодикiв i, з жалем мушу додати, не менш дурних джентльменiв похилого вiку. Я стверджую, що вiдкрив нове поле для наукових дослiджень. Ви це заперечуете. (Загальний лемент.) Тодi проведiмо експеримент. Чи згоднi ви обрати з-помiж нас одного або кiлькох представникiв, котрi перевiрять справедливiсть моiх слiв?
Професор порiвняльноi анатомii пан Саммерлi, високий жовчний дiдуган, у сухуватому виглядi котрого було щось, що надавало йому схожостi з духiвником, пiднявся з мiсця. Вiн забажав дiзнатися, чи не е заяви професора Челленджера результатом його поiздки в верхiв’я рiчки Амазонки, що сталася два роки тому? Професор Челленджер кивнув.
Пiсля цього пан Саммерлi поцiкавився, яким чином професору Челленджеру вдалося зробити нове вiдкриття в мiсцях, обстежених Воллесом, Бейтсом та iншими вченими, котрi цiлком заслуговують на довiру?
Професор Челленджер вiдказав на це, що пан Саммерлi, либонь, сплутав Амазонку з Темзою. Амазонка набагато бiльша за Темзу, й якщо пан Саммерлi бажае знати, рiчка Амазонка та рiчка Орiноко, що сполучаеться з нею припливом, покривають загалом площу в п’ятдесят тисяч квадратних миль. Тому немае нiчого дивного, якщо на такому величезному просторi один дослiдник виявить те, чого могли не помiтити його попередники.
Пан Саммерлi заперечив iз квасною мiною, що вiн щось чув про рiзницю мiж Темзою й Амазонкою, яка полягае в тому, що будь-яке твердження щодо першоi легко можна перевiрити, чого не можна сказати про другу. Вiн був би надзвичайно зобов’язаний професору Челленджеру, якби той вказав, пiд якими градусами широти та довготи лежить та мiсцевiсть, де живуть доiсторичнi тварини.
Професор Челленджер вiдповiв, що досi вiн утримувався вiд оприлюднення цiеi iнформацii, маючи на це вагомi пiдстави, але зараз, звiсно, з певними застереженнями – вiн готовий надати ii комiсii, обранiй аудиторiею. Можливо, пан Саммерлi погодиться увiйти в цю комiсiю й особисто перевiрити правильнiсть твердження професора Челленджера?
Пан Саммерлi. Ще б пак, погоджуюся. (Бурхливi оплески.)
Професор Челленджер. Тодi я зобов’язуюся надати всю необхiдну iнформацiю, яка допоможе вам дiстатися до мiсця. Але, оскiльки пан Саммерлi мае намiр перевiряти мене, то вважаю справедливим, аби його також хтось перевiряв. Нiде правди дiти, подорож буде пов’язана з багатьма труднощами та небезпеками. Пану Саммерлi потрiбен молодший супутник. Можливо, бажаючi знайдуться у цiй залi?
Ось так неждано-негадано настае перелом у життi людини! Чи мiг я подумати, входячи в цю залу, що опинюся на порозi найнеймовiрнiших пригод, таких, якi менi навiть не снилися! Але Гледiс! Хiба не про це вона торочила? Гледiс благословила б мене на такий подвиг. Я схопився з мiсця. Слова самi собою зiрвалися у мене з язика. Мiй сусiд Генрi Тарп тягнув мене за маринарку та шипiв:
– Сядьте, Мелоуне! Не клейте з себе дурня при такiй купi люду!
Тiеi ж митi я побачив, як в одному з перших рядiв пiднявся високий рудуватий чолов’яга. Вiн сердито блиснув на мене очима, але я не здався.
– Пане голово, я хочу iхати! – повторив я.
– Ім’я, iм’я! – вимагала публiка.
– Мене звати Едвард Данн Мелоун. Я репортер «Дейлi газетт». Слово честi, буду цiлком неупередженим свiдком.
– А ваше iм’я, сер? – звернувся голова до мого суперника.
– Лорд Джон Рокстон. Я бував на Амазонцi, добре знаю цi мiсця i тому маю всi пiдстави пропонувати свою кандидатуру.
– Лорд Джон Рокстон набув свiтовоi слави як мандрiвник i мисливець, – сказав голова. – Але участь у цiй експедицii представника преси була б не менш бажаною.
– В такому разi, – заявив професор Челленджер, – пропоную, щоб цi збори уповноважили обох цих джентльменiв супроводжувати професора Саммерлi в його мандрiвцi, метою якоi буде розслiдування правильностi моiх слiв.
Пiд вигуки й оплески всiеi зали наша доля була вирiшена, й я, приголомшений величезними перспективами, якi раптом вiдкрилися в моему життi, змiшався з людським потоком, що хлинув до дверей. Вийшовши на вулицю, я смутно, нiби крiзь сон, бачив юрбу, що з реготом гналася по тротуару, i в самому ii центрi чиюсь руку, озброену важкою парасолькою, що мастила по головах студентiв. Потiм електрична карета професора Челленджера рушила з мiсця пiд веселi вигуки бешкетникiв i стогони потерпiлих, й я подався далi по Рiджент-стрит, поглинений думками про Гледiс i про те, що мене чекало попереду.
Раптом хтось торкнувся мого лiктя. Я озирнувся i побачив, що на мене глузливо i владно дивляться очi того довготелесого чоловiка, котрий зголосився разом зi мною податися в цю надзвичайну експедицiю.
– Пан Мелоун, якщо не помиляюся? – сказав вiн. – Вiдтепер ми з вами будемо товаришами, чи не так? Я живу за два кроки звiдси, в «Олбенi». Можливо, ви знайдете для мене пiвгодини? Дуже хочу про дещо з вами погомонiти.
Роздiл 6. Я був бичем божим
Лорд Джон Рокстон звернув на Вiго-стрит, i, минувши один за одним кiлька похмурих проходiв, ми заглибилися в «Олбенi», цей знаменитий аристократичний мурашник. У кiнцi довгого темного коридора мiй новий знайомець штовхнув дверi й обернув вимикач. Жарiвки зi строкатими абажурами залили величезну кiмнату рубiновим свiтлом. Озирнувшись iз порогу, я вiдразу вiдчув тут атмосферу вибагливого комфорту, витонченостi i водночас мужностi. Кiмната свiдчила про те, що в нiй вiдбуваеться безперервна боротьба мiж вишуканiстю смаку ii заможного господаря i його ж парубоцьким нехлюйством. Пiдлога була встелена пухнастими шкурами та химерними килимами всiх барв веселки, вивезеними, iмовiрно, з якогось схiдного базару. На стiнах висiли картини та гравюри, цiннiсть яких була зрозумiла навiть менi, не зважаючи на мое невiгластво. Свiтлини боксерiв, балерин i коней для перегонiв мирно уживалися з полотнами чуттевого Фрагона-ра, батальними сценами Жирардо та мрiйником Тернером. Але серед цiеi розкошi були й iншi речi, що яскраво нагадували менi про те, що лорд Джон Рокстон – один iз найвiдомiших мисливцiв i спортсменiв нашого часу. Два схрещених весла над камiном – темно-сине i червоне – свiдчили про колишне захоплення греблею в Оксфордi, а рапiри та боксерськi рукавички, що висiли тут же, запевняли, що iхнiй господар пожинав лаври i в цих царинах. Усю кiмнату, як архiтектурний фриз, оперiзували голови великих звiрiв, звезенi сюди з усiх куточкiв землi, а перлиною цiеi чудовоi колекцii була голова рiдкiсного бiлого носорога з гордовито закопиленими губами.
Посеред кiмнати на пухнастому червоному килимi стояв чорний iз золотими iнкрустацiями стiл епохи Людовика XV – чудова антикварна рiч, по-блюзнiрськи поцяткована кружальцями вiд склянок й опiками вiд недопалкiв сигар. На столi я побачив срiбну тацю з курильним приладдям i полiрований мисник iз пляшками. Мовчазний господар зараз же налив два високих келихи i додав до них содовоi iз сифону. Повiвши рукою в бiк крiсла, вiн поставив мiй келих на столик i простягнув менi довгу глянсувату сигару. Вiдтак сiв навпроти i спрямував на мене пильний погляд своiх дивовижних свiтло-блакитних очей, що мерехтiли, наче крижане гiрське озеро.
Крiзь тонку паволоку диму сигар я придивлявся до його обличчя, знайомого менi по багатьох фотографiях: нiс iз горбинкою, худi, запалi щоки, темно-руда чуприна, що вже рiдiе на макiвцi, закрученi мотузочком вуса, маленька, але зухвала еспаньйолка. У ньому було щось i вiд Наполеона III, i вiд Дон Кiхота, i вiд типово англiйського джентльмена – аматора спорту, собак i коней, характерними рисами котрого е пiдтягнутiсть та енергiйнiсть. Сонце i вiтер загартували до червоного його шкiру. Волохатi, низько навислi брови надавали i без того холодним очам майже лютого виразу, а пооране зморшками чоло лише збiльшувало лютiсть його погляду. Тiлом вiн був худорлявий, але мiцний, а що стосуеться невтомностi та фiзичноi витримки, то не раз було доведено, що в Англii достойних суперникiв у нього мало. Незважаючи на своi шiсть iз гаком футiв, аристократ здавався людиною середнього зросту. Це через легку сутулiсть.
Таким був знаменитий лорд Джон Рокстон, i зараз, сидячи навпроти, вiн уважно розглядав мене, покусуючи сигару, i жодним словом не порушував тривалоi незручноi мовчанки.
– Отже, – сказав вiн нарештi, – вiдступати нам уже не вдасться, милий юначе. Адже ми з вами стрибнули кудись стрiмголов. Але ж коли ви входили до зали, iмовiрно, у ваших думках нiчого такого не було?
– Менi таке навiть не примарилося б.
– Саме так. Менi також не примарилося б. А тепер ми з вами загрузли в цiй iсторii по самiсiнькi вуха. Я всього три тижнi тому повернувся з Уганди, встиг орендувати котедж у Шотландii, угiддя й усiляке iнше. Отакоi! Вашi плани, мабуть, також зруйнованi?
– Та нi, таке вже маю ремесло: адже я журналiст, працюю в «Дейлi газетт».
– Так, звiсно. Ви ж казали про це. До речi, тут е одна справа… Ви не вiдмовитесь допомогти?
– Із задоволенням.
– Але справа ризикована… Як ви на це?
– А в чому ризик?
– Я заведу вас до Беллiнгера, ось у чому ризик. Ви про нього чули?
– Нi.
– Та що ви, юначе, на якому свiтi живете? Сер Джон Беллiнгер – наш найкращий жокей. На рiвнiй дорiжцi я ще можу з ним позмагатися, але в перегонах з перешкодами вiн мене вiдразу ж заткне за пояс. Так от, нi для кого не таемниця, що як тiльки у Беллiнгера закiнчуеться тренування, вiн починае пиячити. Це вiн називае «вирiвнювати лiнiю». У вiвторок вiн допився до бiлоi гарячки i з того часу бешкетуе. Його кiмната якраз над моею. Лiкарi кажуть: якщо бiдолаху не погодувати хоча б насилу, то йому гаплик. Слуги цього джентльмена оголосили страйк, бо вiн лежить у лiжку iз зарядженим револьвером i погрожуе всадити всi шiсть куль у першого, хто до нього припреться. Маю сказати, що Джон загалом нелюб’язний i до того ж стрiляе без хиб, але ж не можна допустити, щоб жокей, котрий виграв Великий нацiональний приз, загинув такою безславною смертю! Як ви щодо такого?
– А що ви вирiшили зробити? – спитав я.
– Найкраще навалитися на нього вдвох. Можливо, вiн зараз спить. У найгiршому випадку одного з нас поранять, зате iнший встигне з ним упоратися. Якби нам вдалося зв’язати йому руки капою з тапчана, а пiсля цього хутко викликати телефоном лiкаря зi шлунковим зондом, вiн би дуже розкiшно повечеряв.
Коли на людину раптом нi сiло нi впало звалюеться таке завдання, радiти тут причин немае. Я не вважаю себе дуже вже великим смiливцем. Все нове та незвiдане малюеться менi заздалегiдь набагато страшнiшим, нiж вiдбуваеться насправдi. Така вже властивiсть суто iрландськоi палкоi уяви. З iншого боку, мене завжди лякала думка, як би не накликати на себе ганебного звинувачення в боягузтвi, бо менi змалку втовкмачували жах перед ним. Хотiлося б думати, що коли хтось засумнiвався б у моiй хоробростi, я змiг би кинутися в прiрву, але спонукала б мене до цього не вiдвага, а гордiсть i страх бути визнаним боягузом. Тому, хоч я i сiпався, подумки уявляючи собi божевiльну вiд пиятики iстоту в кiмнатi нагорi, та все ж менi вистачило самовладання, щоб висловити свою згоду найзневажливiшою iнтонацiею, на яку я тiльки спромiгся. Лорд Рокстон узявся було розписувати небезпеку майбутнього нашого завдання, але це лише змусило мене втратити терпець.
– Словами справi не зарадиш, – заявив я. – Ходiмо.
Я пiднявся. Вiн також. Потiм, коротко реготнувши, буцнув мене разiв зо два п’ястуком у груди i посадив назад у крiсло.
– Гаразд, юначе… визнаний придатним.
Я здивовано витрiщився на нього.
– Сьогоднi вранцi я побував у Джона Беллiнгера. Вiн прострелив менi лише кiмоно: слава Богу, руки тряслися! Але ми все ж натягнули на нього гамiвну сорочку, i за кiлька днiв старигань знову буде в строю. Ви на мене не гнiваетесь, друзяко? Строго помiж нами: ця експедицiя в Пiвденну Америку – справа дуже серйозна, i менi хочеться мати такого супутника, котрому зможу звiритися, як кам’янiй горi. Тому влаштував вам легкий iспит i маю сказати, що ви з честю вийшли зi становища. Ви ж розумiете, що нам доведеться розраховувати лише на самих себе, тому що цьому дiдугану Саммерлi з перших же крокiв буде потрiбна нянька. До речi, ви не той Мелоун, котрий буде грати в iрландськiй командi на чемпiонатi з регбi?
– Той, але, ймовiрно, запасним.
– Ото ж бо менi здалося, нiби я вас десь бачив. Ваша зустрiч iз рiчмондцями – найкраща гра за весь сезон! Я намагаюся не пропускати жодного змагання з регбi: адже це наймужнiший вид спорту. Однак я запросив вас зовсiм не для того, щоб балакати про регбi. Займiмося справами. Ось тут, на першiй шпальтi «Таймс», е розклад пароплавних рейсiв. Пароплав до Пари[6 - Пара – океанський штат i порт у пiвнiчнiй Бразилii.] вiдходить наступноi середи, й якщо ви з професором встигнете зiбрати речi, ми цим пароплавом i попливемо. Ну, що на це скажете? Чудово, я з ним про все домовлюся. А як у вас iз спорядженням?
– Про це потурбуеться моя газета.
– Стрiляти вмiете?
