– Та нi! Про це у нас i мови не було. Але менi тепер зовсiм ясно, що Челленджер може внести щось нове в науку.
– Тодi про що метикуете? Сiдайте i пишiть статтю.
– Я б i радий написати, та вiн зобов’язав мене зберiгати все в таемницi i лише за цiеi умови погодився спiлкуватися зi мною.
Я виклав кiлькома словами розповiдь професора.
– Бачите, як просуваються справи?
Мармиза МакАрдла скисла в глибокiй недовiрi.
– Тодi займiмося тими зборами, пане Мелоун, – сказав вiн нарештi. – Вже в них i поготiв немае нiчого секретного. Іншi газети навряд чи ним зацiкавляться, тому що про лекцii Волдрона писали вже сотнi разiв, а про те, що там намiряеться виступити Челленджер, нiхто i не пiдозрюе. Якщо нам пощастить, то таки отримаемо сенсацiйний матерiал. У будь-якому разi iдьте туди i надайте менi докладний звiт. До дванадцятоi години притримаю для вас вiльний стовпчик.
Мене чекав копiткий день, тому вирiшив пообiдати в клубi ранiше, запросив за столик Генрi Тарпа i коротко вибовкав йому про своi пригоди. З його худого смаглявого обличчя не зникала скептична усмiшка, а коли я зiзнався, що професор переконав мене у своiй правотi, Тарп не витримав i гомерично зареготав.
– Любий мiй друже, таких див у життi не бувае! Хто таке бачив, аби люди випадково натикалися на найбiльшi вiдкриття, а потiм втрачали всi речовi докази? Вигадки краще вдаються романiстам. Щодо спритних витiвок ваш професор заткне за пояс усiх мавп у зоопарку. Адже це ж неймовiрний iдiотизм!
– А художник-американець?
– Вигаданий персонаж.
– Я ж особисто бачив його альбом!
– Та це альбом Челленджера.
– Отже, ви пiдозрюете, що це вiн намалював?
– Ну, звiсно! А хто ж iще?
– А свiтлини?
– Та на них нiчого не второпати. Ви ж самi кажете, що розгледiли лише якусь птаху.
– Птеродактиля.
– Аякже, якщо вiрити його словам. Вас загiпнотизували та переконали.
– Ну, а кiстки?
– Першу вiн витягнув iз рагу, а другу змайстрував власними руками. Потрiбнi лише певна кмiтливiсть i знання справи, а тодi все що завгодно сфальсифiкуеш – i кiстку, i фото.
Менi стало якось незатишно. Може, я й справдi занадто захопився? Раптом менi спала на гадку щаслива думка.
– Ви пiдете на цю лекцiю? – поцiкавився я.
Тарп Генрi на мить задумався.
– Ваш генiальний Челленджер не надто популярний, – сказав вiн. – З ним багато хто хотiв би звести порахунки. Мабуть, у всьому Лондонi не знайдете iншоi людини, котра викликала б до себе таке неприязне почуття. Якщо на лекцiю примчать студенти-медики, скандалу не оминути. Нi, щось менi не хочеться йти в цю божевiльню.
– Принаймнi вiддайте йому належне – вислухайте його.
– Авжеж, мабуть, справедливiсть цього вимагае. Гаразд, буду вашим компаньйоном на сьогоднiшнiй вечiр.
Коли ми пiд’iхали до Зоологiчного iнституту, я побачив, що понад моi очiкування народу на лекцiю гуртуеться багато. Електричнi карети одна за одною пiдвозили до пiд’iзду сивочолих професорiв, а скромнiша публiка потоком вливалася в пройму дверей, отже в залi будуть присутнi не лише вченi, а й представники широких мас. І справдi, варто було нам зайняти мiсця, як ми вiдразу ж переконалися, що гальорка та заднi ряди поводяться бiльш нiж невимушено. Обернувшись, я побачив студентську братiю. Ймовiрно, усi великi лiкарнi вiдрядили сюди своiх практикантiв. Публiка була налаштована доброзичливо, але за цiею прихильнiстю ховалися пустощi. Раз по раз лунали уривки популярних пiсеньок, якi виспiвували хором i з великим натхненням, – доволi дивна прелюдiя до науковоi лекцii! Схильнiсть аудиторii до безцеремонних жартiв ясно давалася взнаки. Це обiцяло надалi море розваг для всiх, крiм тих, кого цi сумнiвнi жарти мали безпосередньо стосуватися.
Наприклад, як тiльки на сценi з’явився доктор Мелдрам у своему знаменитому цилiндрi з вигнутими крисами, з усiх бокiв пролунали дружнi вигуки: «Оце так вiдро! Де ви його знайшли?» Старий зараз же стягнув цилiндра з голови i крадькома засунув його пiд крiсло. Коли професор Ведлi, котрий страждае вiд подагри, пошкандибав до свого мiсця, жартiвники, на його превелике збентеження, хором спитали, чи не болить у професора пальчик на нозi. Але найгарячiший прийом був наданий моему новому знайомому, професору Челленджеру. Щоб дiстатися до свого мiсця, крайнього в першому рядi, йому довелося чимчикувати через усю сцену. Як тiльки його чорна борода з’явилася в дверях, аудиторiя вибухнула такими бурхливими вiтальними вигуками, що я подумав: побоювання Тарпа Генрi пiдтвердилися – публiку привабила сюди не стiльки сама лекцiя, скiльки можливiсть повитрiщатися на знаменитого професора, чутки про виступ котрого, мабуть, встигли поширитися повсюдно.
При його появi в переднiх рядах, де сидiла вишукано одягнена публiка, пролунали смiшки – цього разу партер ставився до безчинств студентiв спiвчутливо. Публiка вiтала Челленджера оглушливим ревiнням, наче хижаки в клiтках зоопарку, зачувши вдалинi кроки служителя в час годiвлi. У цьому ревiннi ясно звучали нотки неповаги, але загалом галасливий прийом, наданий професору, означав швидше цiкавiсть, нiж неприязнь чи презирство. Челлен-джер усмiхнувся втомлено та поблажливо, як усмiхаеться щиросердний чоловiк, коли на нього накидаеться зграя дзявкотливих цуценят, потiм повiльно опустився в крiсло, розправив плечi, любовно погладив бороду i, примружившись, пихато поглянув у переповнену залу. Ревiння ще не встигло вщухнути, як на сценi з’явилися голова – професор Рональд Маррi i лектор – пан Волдрон. Збори почалися.
Сподiваюся, професор Маррi даруе менi, якщо дорiкну його в тому, що вiн страждае недолiком, притаманним бiльшостi англiйцiв, а саме – невиразнiстю мовлення. Менi здаеться, що це одна iз загадок нашого столiття. Чому люди, котрi мають що сказати, не бажають навчитися чiтко висловлюватися? Це так само безглуздо, як переливати коштовну вологу крiзь трубку з прикрученим краном, вiдкрутити який можна без жодних зусиль.
Професор Маррi почав iз кiлькох глибокодумних зауважень, звертаючись до своеi бiлоi краватки та карафки з водою, потiм жартiвливо пiдморгнув срiбному канделябру, що стояв по праву його руку, й опустився в крiсло, поступившись мiсцем вiдомому популярному лектору, пану Волдрону, котрого публiка зустрiла оплесками. Пика у пана Волдрона була похмура, голос рiзкий, манери зарозумiлi, але вiн мав дар засвоювати чужi думки та подавати iх непосвяченим у доступнiй i навiть захоплюючiй манерi, розцвiчуючи своi доповiдi безлiччю жартiв на, здавалося б, найневiдповiднiшi теми, тому в його викладi навiть прецесiя рiвнодення або еволюцiя хребетних набували гумористичного вiдтiнку.
У простiй, а часом i мальовничiй манерi, якiй не заважала науковiсть термiнологii, лектор розгорнув перед нами картину виникнення свiту, охоплену буцiмто з висоти пташиного польоту. Вiн описував земну кулю – величезну газову масу, що свiтиться й палае в небеснiй сферi. Потiм розповiв, як ця маса стала охолоджуватися та застигати, як утворилися складки земноi кори, як пара перетворилася на воду. Все це було поступовою пiдготовкою сцени до тiеi незбагненноi драми життя, яка мала розiгратися на нашiй планетi. Перейшовши до виникнення всього живого на Землi, пан Волдрон обмежився кiлькома туманними, нi до чого не зобов’язуючими фразами. Можна майже з упевненiстю сказати, що зародки життя не витримали б первiсноi високоi температури земноi кулi. Отже, вони виникли дещо пiзнiше. Звiдки? З остигаючих неорганiчних елементiв? Цiлком iмовiрно. А може, iх занiс ззовнi якийсь метеор? Навряд чи. Коротко кажучи, навiть наймудрiшi з мудрагелiв не можуть сказати нiчого певного з цього питання. Поки що нам не вдаеться створити в лабораторних умовах органiчну речовину з неорганiчноi. Наша хiмiя не здатна перекинути мiсток через ту прiрву, яка вiддiляе живу матерiю вiд мертвоi. Але природа, що оперуе величезними силами впродовж багатьох столiть, сама найбiльший хiмiк, i iй може вдатися те, що непосильне для нас. Бiльше тут сказати нiчого.
Вслiд за цим лектор перейшов до великоi шкали тваринного життя та, сходинка за сходинкою, вiд молюскiв i безхребетних морських тварин до плазунiв i риб, нарештi дiстався до живородних дитинчат кенгуру, прямого пращура всiх ссавцiв, отже, i тих, хто опинився у цiй залi («Можливо!» – почувся голос якогось скептика iз заднiх рядiв.) Якщо юний джентльмен у червонiй краватцi, котрий вигукнув «Можливо», i мае пiдставу вважати, що вiн вилупився з яйця, нехай затримаеться пiсля зборiв, лектор буде дуже радий познайомитися з таким визначним представником. (Смiх.) Уявiть, що процеси, якi столiттями вiдбувалися в природi, завершилися створенням юного джентльмена в червонiй краватцi! Але хiба цi процеси справдi завершилися? Чи слiд вважати цього джентльмена кiнцевим продуктом еволюцii, так би мовити, вiнцем творiння? Лектор не хоче ображати джентльмена в червонiй краватцi в його найкращих почуттях, але йому здаеться, що, якi б чесноти цей джентльмен не мав, все ж грандiознi процеси, що вiдбуваються у Всесвiтi, не виправдали б себе, якщо б iхнiм кiнцевим результатом було створення ось такого екземпляру. Сили, що зумовлюють еволюцiю, не вичерпалися, вони продовжують дiяти i готують нам ще бiльшi сюрпризи.
Упоравшись пiд загальний смiх зi своiм опонентом, пан Волдрон повернувся до образкiв минулого i розповiв, як висихали моря, оголюючи пiщанi мiлини, як на цих мiлинах з’являлися живi iстоти, драглистi, млявi, розповiв про лагуни, що кишать усiлякою морською поганню, яку вабило сюди тiнисте дно, але особливо – надмiр iжi, що сприяло ii стрiмкому розвитку.
– Ось, ледi та джентльмени, звiдки походять тi ящери, якi досi вселяють у нас жах, коли ми знаходимо iхнi скелети у вельдських або золенгофенських сланцях. На щастя, всi вони зникли з нашоi планети задовго до появи на нiй першоi людини.
– Це ще питання! – прогудiв хтось на сценi.
Пан Волдрон був чоловiк витривалий, до того ж гострий на язик, що особливо вiдчув на собi джентльмен у червонiй краватцi, i перебивати його було небезпечно. Але остання реплiка, вочевидь, здалася йому настiльки безглуздою, що вiн навiть дещо розгубився. Такий же розгублений вигляд бувае у шекспiрознавця, котрого образив лютий беконiанень, або у астронома, котрий зiткнувся з фанатиком, переконаним, що Земля пласка. Пан Волдрон замовк на секунду, а потiм, пiдвищивши голос, дидактично повторив своi останнi слова:
– На щастя, всi вони зникли з нашоi планети задовго до появи на нiй першоi людини.
– Це ще питання! – повторив той самий голос.
Волдрон кинув здивований погляд на професорiв, котрi розсiлися за столом, i нарештi зупинився на Чел-ленджерi, котрий усмiхався iз заплющеними очима, немов увi снi, вiдкинувшись на спинку стiльця.
– А, розумiю! – Волдрон стенув плечима. – Це мiй приятель професор Челленджер!
І пiд регiт усiеi зали вiн повернувся до перерваноi лекцii, нiби подальшi пояснення були цiлком зайвi.
Але на цьому справа не вичерпалася. Який би шлях не обирав доповiдач, блукаючи в нетрях минулого, всi вони неодмiнно приводили його до згадки про зниклих доiсторичних тварин, що негайно викликало з грудей професора те ж гучне ревiння. У залi вже заздалегiдь передбачали кожну його реплiку та зустрiчали ii захопленим гомоном. Студенти, котрi тiснилися зiмкнутими рядами, не залишалися в боргу, й, як тiльки чорна борода Челленджера рухалася, сотнi голосiв, аби дати йому вiдкрити рот, дружно волали: «Це ще питання!» – а з переднiх рядiв почулися обуренi крики: «Тихiше! Ганьба!» Волдрон, лектор досвiдчений, загартований у боях, розгубився остаточно. Вiн замовк, потiм узявся щось бурмотiти, запинаючись на кожному словi i повторюючи вже сказане, загруз у довгiй фразi, а наприкiнцi накинувся на винуватця всього безладу.
– Це переходить будь-якi межi! – вибухнув вiн, люто блискаючи очима. – Професоре Челленджер, прошу вас припинити цi обурливi та непристойнi вигуки!
Зала притихла. Студенти завмерли вiд захоплення: високi олiмпiйцi затiяли чвари на iхнiх очах! Челленджер неквапливо вивiльнив свое важке тiло з обiймiв крiсла.
– А я, своею чергою, прошу вас, пане Волдрон: припинiть стверджувати те, що суперечить науковим даним, – сказав вiн.
Цi слова викликали справжню бурю. У загальному галасi та реготi чулися лише окремi обуренi вигуки: «Ганьба!», «Хай говорить!», «Вигнати його в три шиi!», «Геть зi сцени!», «Це нечесно – дайте йому слово!» Голова схопився з мiсця i, мляво махаючи руками, схвильовано щось бурмотiв. З туману цiеi неясностi вигулькували лише окремi уривки фраз: «Професоре Челленджер… будьте ласкавi… вашi мiркування… пiсля…» Порушник спокою вклонився, всмiхнувся, погладив бороду i знову повернувся у крiсло. Розпалений цим диспутом i налаштований дуже войовничо, Волдрон продовжував лекцiю. Висловлюючи час вiд часу якийсь постулат, вiн кидав злiснi погляди на свого супротивника, котрий, здавалося, дрiмав, розвалившись у крiслi, все з тiею ж блаженною широкою посмiшкою на вустах.
Нарештi лекцiя скiнчилася. Пiдозрюю, що дещо передчасно, бо фiнальна ii частина була зiм’ята й якось не в’язалася з попередньою. Груба завада порушила хiд думок лектора. Аудиторiя залишилася невдоволеною i чекала подальшого розгортання подiй. Волдрон сiв на мiсце, голова щось цвiрiнькнув, i вслiд за цим професор Челлен-джер пiдiйшов до краю сцени. Пам’ятаючи про iнтереси своеi газети, я записав його промову майже дослiвно.
– Ледi та джентльмени, – почав учений пiд стриманий гул у заднiх рядах. – Прошу вибачення, ледi, джентльмени i дiти… Сам того не бажаючи, я випустив iз уваги значну частину слухачiв. (Гамiр у залi. Перечiкуючи його, професор милостиво кивае своею величезною головою та високо пiдiймае руку, немов благословляючи юрбу.) Менi запропонували висловити подяку пановi Волдрону за його вельми мальовничу та цiкаву лекцiю, яку ми з вами тiльки-но прослухали. З деякими тезами цiеi лекцii я не згоден, про що вважаю за свiй обов’язок заявити без усiляких зволiкань. Проте факт залишаеться фактом: пан Волдрон впорався зi своiм завданням, яке полягало в тому, щоб викласти в загальнодоступнiй i цiкавiй формi iсторiю нашоi планети, точнiше, те, що вiн розумiе пiд iсторiею нашоi планети. Популярнi лекцii дуже легко сприймаються, але… (тут Челленджер блаженно всмiхнувся та кинув погляд на лектора) пан Волдрон, звiсно, даруе менi, якщо скажу, що такi лекцii через особливостi викладу завжди бувають поверхневi та неякiснi з точки зору науки, бо лектор так чи iнакше змушений пристосовуватися до неосвiченоi аудиторii. (Іронiчнi вигуки з мiсць.) Лектори-популяризатори за своею суттю – паразити. (Протестний жест iз боку обуреного Волдрона.) Вони використовують з метою наживи або самореклами роботу своiх невiдомих, пригнiчених злиднями побратимiв. Навiть незначний успiх, досягнутий у лабораторii (одна з тих цеглинок, що йдуть на спорудження храму науки), переважуе все отримане з других рук, переважуе будь-яку популяризацiю, яка може розважити на годинку, але не дасть жодних вiдчутних результатiв. Нагадую цю загальновiдому iстину аж нiяк не з бажання применшити заслуги пана Волдрона, а для того, щоб ви не втрачали вiдчуття пропорцii, приймаючи прислужника за вищого жерця науки. (Тут пан Волдрон щось прошепотiв головi, котрий пiдвiвся з мiсця та виголосив кiлька суворих слiв карафцi з водою, що стояла перед ним.) Але годi про це. (Гучнi схвальнi вигуки.) Дозвольте менi перейти до питання, яке мае ширший iнтерес. В якому мiсцi я, самостiйний дослiдник, був змушений поставити пiд сумнiв компетентнiсть нашого лектора? У тому, де йшлося про зникнення з поверхнi Землi деяких видiв тваринного життя. Я не дилетант i виступаю тут не як популяризатор, а як учений, наукова сумлiннiсть котрого змушуе його строго триматися фактiв. І тому наполягаю на тому, що пан Волдрон дуже помиляеться, коли стверджуе, нiби так званi доiсторичнi тварини зникли з лиця Землi. Йому не доводилося бачити iх, але це ще нiчого не означае. Вони справдi е, як вiн сказав, нашими пращурами, але не лише пращурами, додам я, але й сучасниками, яких можна спостерiгати в усiй iхнiй своерiдностi – вiдразливiй i страшнiй своерiдностi. Для того щоб продертися в тi мiсця, де вони живуть, потрiбнi лише витривалiсть i смiливiсть. Тварини, котрих ми вiдносили до юрського перiоду, чудовиська, яким нiчого не варто роздерти на частини та поглинути найбiльших i найлютiших iз наших ссавцiв, iснують досi… (Вигуки: «Нiсенiтниця! Доведiть! Звiдки ви це взяли? Це ще питання!») Ви мене питаете, звiдки я це узяв? Знаю це, бо побував у тих мiсцях, де вони живуть. Знаю, бо бачив таких тварин… (Оплески, оглушливий галас i чийсь голос: «Брехун!») Я брехун? (Одностайне: «Так, так!») Здаеться, мене назвали брехуном? Нехай ця особа пiдiйметься з мiсця, щоб я мiг ii побачити. (Голос: «Ось вiн, сер!» – i над головами студентiв злiтае маленький чоловiчок в окулярах, абсолютно нешкiдливий на вигляд, котрий люто вiдбиваеться.) Це ви наважилися назвати мене брехуном? («Нi, сер!» – верещить той i, немов паяц, пiрнае вниз.) Якщо хтось iз присутнiх сумнiваеться в моiй правдивостi, я охоче побалакаю з ним пiсля засiдання. («Брехун!») Хто це сказав? (Знову невинна жертва злiтае високо в повiтря, вiдчайдушно вiдбиваючись вiд своiх мучителiв.) Ось я зараз зiйду зi сцени, i тодi… (Дружнi вигуки: «Просимо, друже, просимо!» Засiдання на кiлька хвилин переривають. Голова схоплюеться з мiсця i махае руками, наче диригент. Професор остаточно розлючений – вiн стоiть, випнувши бороду вперед, багряний, iз роздутими нiздрями.) Усi великi новатори знали, що таке недовiра натовпу. Недовiра – це тавро дурнiв! Коли до ваших нiг кладуть великi вiдкриття, вам бракуе чуття, бракуе уяви, щоб iх осягнути. Ви здатнi лише поливати брудом людей, котрi ризикували життям, завойовуючи новi простори науки. Ви проклинали пророкiв! Галiлей, Дарвiн i я… (Тривалi вигуки i повний безлад у залi.)
