Я не розреготався лише тому, що вчасно згадав, як ми колесом котилися по всьому коридору.
– Без сумнiву, безумовно, – висловився я з тiеi догiдливiстю, на яку зазвичай не скупляться в розмовi з недоумками. – Правда, мене трохи бентежить ця крихiтна людська постать. Якщо б тут був намальований iндiанець, можна було б подумати, що в Америцi iснуе якесь плем’я пiгмеiв, але це европеець, на ньому ж корковий шолом.
Професор пирхнув, немов розлючений буйвол.
– Ви збагачуете мене досвiдом! – вигукнув вiн. – Межi людськоi тупостi набагато ширшi, нiж я гадав! У вас розумовий застiй! Вражаюче!
Цей вибух був такий безглуздий, що навiть мене не розсердив. Та й чи варто було надаремно трiпати собi нерви? Якщо вже сердитися на цього чоловiка, то щохвилини, на кожне його слово. Я обмежився втомленою посмiшкою.
– Мене вразили розмiри цього пiгмея, – сказав я.
– Та ви подивiться! – крикнув професор, нахиляючись до мене i тицяючи волохатим, товстим, як сосиска, пальцем в альбом. – Ось вiн i рослина позаду тварини? Ви, ймовiрно, вважаете ii кульбабою чи брюссельською капустою, чи не так? Нi, пане, це американська пальма, названа «слоновою кiсткою», а вона сягае п’ятдесяти-шiст-десяти футiв у висоту. Невже ви не тямите, що людська постать намальована тут недарма? Художник не змiг би залишитися живим, зустрiвшись вiч-на-вiч iз таким звiром, тут уже не до малювання. Вiн зобразив самого себе лише для того, щоб дати поняття про масштаби. Зросту вiн був… ну, скажiмо, п’ять футiв i ще трохи. Дерево, як i слiд було очiкувати, в десять разiв вище.
– Святе небо! – вигукнув я. – Отже, ви вирiшили, що ця iстота була… Та якщо шукати йому будку, то й вокзал Чарiнг-Кросс виявиться затiсним!
– Це, звiсно, перебiльшення, але екземпляр i справдi великий, – пихато зауважив професор.
– Але не можна, – вигукнув я, – не можна ж вiдмiтати вбiк весь досвiд людськоi раси на пiдставi одного малюнку!
Я перегорнув решту сторiнок i переконався, що в альбомi бiльше нiчого немае.
– Один-единий рисунок якогось волоцюги-художника, котрий мiг зробити його, накурившись гашишу, або в гарячковому мареннi, або просто на догоду своiй хворiй уявi. Ви як людина науки не можете вiдстоювати таку точку зору.
Замiсть вiдповiдi професор здiйняв iз полицi якусь книжку.
– Ось блискуча монографiя мого талановитого приятеля Рея Ланкастера, – мовив вiн. – Тут е одна iлюстрацiя, яка видасться вам цiкавою. Ага, ось вона. Пiдпис внизу: «Передбачуваний зовнiшнiй вигляд динозавра-стегозавра юрського перiоду. Заднi кiнцiвки висотою в два людськi зрости». Ну, що тепер скажете?
Вiн простягнув менi розгорнуту книгу. Я поглянув на iлюстрацiю та сiпнувся. Мiж начерком невiдомого художника i цим представником давно вимерлого свiту, вiдтворених уявою вченого, була, безумовно, велика схожiсть.
– Справдi вражае! – видихнув я.
– І все ж ви й далi наполягаете?
– Але, може, це простий збiг, або ж ваш американець бачив колись таку картинку i в мареннi ii згадав.
– Чудово, – терпляче погодився професор, – нехай буде так. Тепер не вiдмовте в люб’язностi поглянути на це.
Вiн простягнув менi кiстку, знайдену, за його словами, серед речей померлого. Вона була дюймiв шiсть у довжину, грубiша за мiй великий палець, а на ii кiнцi збереглися залишки цiлком висхлого хряща.
– Якiй iз вiдомих нам тварин може належати така кiстка? – поцiкавився професор.
Я ретельно ii оглянув, закликаючи на допомогу всi знання, якi ще не вивiтрилися з моеi голови.
– Це може бути ключиця дуже рослоi людини, – припустив я.
Мiй спiврозмовник презирливо замахав руками:
– Ключиця людини мае вигнуту форму, а ця кiстка цiлком пряма. На ii поверхнi е улоговинка, яка свiдчить про те, що тут проходило велике сухожилля. На ключицi нiчого такого немае.
– Тодi не можу вам вiдповiсти.
– Не бiйтеся виставляти напоказ свое невiгластво. Гадаю, що серед зоологiв Пiвденного Кенсингтону не знайдеться жодного, хто змiг би класифiкувати цю кiстку.
Вчений узяв пуделко з-пiд пiгулок i вийняв звiдти маленьку кiсточку завбiльшки з квасолину.
– Наскiльки я знаю, ось ця кiсточка вiдповiдае в будовi людського скелета тiй, яку ви тримаете в руцi. Тепер маете певне уявлення про розмiри тварини? Не забудьте i про залишки хряща – вони свiдчать, що це була свiжа особина, а не викопна. Ну, що тепер скажете?
– Може, у слона…
Його пересмикнуло, наче вiд болю.
– Годi! Майте совiсть! Слони в Пiвденнiй Америцi! Не смiйте навiть затинатися про це! Навiть у нашiй сучаснiй початковiй школi…
– Ну, гаразд, – зупинив я його. – Не слон, то якась iнша американська тварина, наприклад, тапiр.
– Повiрте менi, молодий чоловiче, що елементарнi знання в цiй галузi науки я маю. Не можна навiть припустити думки, що така кiстка належить тапiру або якiйсь iншiй тваринi, вiдомiй зоологам. Це кiстка дуже могутнього звiра, який iснуе десь на земнiй кулi, але досi невiдомий науцi. Ви все ще сумнiваетесь?
– У будь-якому разi мене це дуже зацiкавило.
– Отже, ви ще не безнадiйнi. Вiдчуваю, що у вас щось свiтиться в мозку, тому давайте ж терпляче роздувати цю iскру. Облишимо тепер покiйного американця та перейдiмо знову до моеi оповiдки. Ви, звiсно, здогадуетеся, що я не мiг розлучитися з Амазонкою, не дошукавшись, у чому тут справа. Певну iнформацiю про те, звiдки прийшов цей художник, я мав. Утiм, я мiг би керуватися й легендами iндiанцiв, бо лейтмотив якоiсь незвiданоi краiни прослизае в усiх переказах прирiчкових племен. Ви, певна рiч, чули про Курупурi?
– Нi, не чув.
– Курупурi – це лiсовий дух, щось зловiсне, грiзне, зустрiч iз ним веде до загибелi. Нiхто не може описати Курупурi, але це iм’я вселяе в iндiанцiв жах. Однак всi племена, що живуть на берегах Амазонки, сходяться в одному: вони точно вказують, де мешкае Курупурi. З тих самих мiсць прийшов i американець. Там таiться щось незбагненно страшне. Й я вирiшив з’ясувати, про що йдеться.
– Як же ви вчинили?
Вiд моеi легковажностi не залишилося й слiду. Цей велет науки умiв завоювати увагу та повагу до себе.
– Менi вдалося здолати опiр iндiанцiв – той внутрiшнiй опiр, який вони чинять, коли починаеш балакати з ними про це. Пустивши в хiд усiлякi вмовляння, подарунки i, мушу зiзнатися, погрози, я знайшов двох провiдникiв. Пiсля багатьох пригод (описувати iх немае потреби), пiсля багатьох днiв шляху (про маршрут i його протяжнiсть дозволю собi промовчати) ми нарештi прийшли в тi мiсця, якi досi нiхто не описав i де нiхто ще не побував, за винятком мого нещасного попередника. Тепер будьте люб’язнi поглянути ось на це.
Науковець простягнув менi невелику свiтлину.
– Їi сумний стан пояснюеться тим, що коли ми спускалися вниз рiчкою, наш човен перевернуло i футляр, в якому зберiгалися непроявленi негативи, трiснув. Результати цього лиха не забарилися. Майже всi негативи загинули – втрата невиправна. Ось це фото – одне з небагатьох бiльш-менш вцiлiлих. Вам доведеться вдовольнятися таким поясненням його недосконалостi. Поширюються чутки про якусь фальсифiкацiю, але я не схильний сперечатися зараз на цю тему.
Знiмок i справдi був зовсiм блiдий. Недоброзичливий критик мiг би легко причепитися до цього. Вдивляючись у тьмяно-сiрий ландшафт i поступово розбираючись у його деталях, я побачив довгу та височезну лiнiю скель, що нагадуе гiгантський водоспад, а на передньому планi – пологу рiвнину з розкиданими по нiй деревами.
– Якщо не помиляюся, цей пейзаж був i в альбомi, – помiтив я.
– Еге ж, – пiдтвердив професор. – Я знайшов там слiди стоянки. А тепер погляньте на ще одну свiтлину.
Це був той самий ландшафт, лише взятий крупнiшим планом. Знiмок був геть зiпсований. І все ж я розгледiв самотню, увiнчану деревом скелю, яку вiддiляла вiд гряди балка.
– Тепер у мене не залишилося жодних сумнiвiв, – зiзнався я.
– Отже, ми не даремно пнемося, – сказав професор. – Дивiться, якi успiхи! Тепер будьте ласкавi поглянути на шпиль цiеi скелi. Ви щось там бачите?
– Величезне дерево.
