100 важливих подій історії України

ПАНТІКАПЕЙ – НАЙДАВНІШЕ МІСТО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ І СХІДНОЇ ЄВРОПИ

В історичній науці прийнято вважати, що створення європейської цивілізації відбувалося на території Західної Європи. Саме там з’явились Афіни і величний Рим. Саме звідти прийшли до нас перші винаходи, протяглися дороги, вчені і воїни саме тих земель залишили опис своїх досягнень на сторінках літописів. Що ж стосується України, про величні міста на її території, за звичкою, згадується вкрай побіжно. Але саме Україні випало стати тим тереном, на якому було побудовано Пантікапей – найдавніше місто на території Східної Європи. Як доводять дослідження науковців, це відбулось у 615—610 роках до нашої ери.

Руїни Пантікапея розташовуються в межах сучасного міста Керч на сході Кримського півострова. Засновано місто на горі з назвою Мітридат давніми греками. Пантікапей був досить великим для свого часу містом – територія поселення займала близько 100 гектарів. Стосовно назви прадавнього міста в ученому середовищі досі тривають суперечки. Деякі дослідники вважають, що місто назване на честь річки «Пантікап», яка колись протікала повз нього. Інші доводять, що назва «Пантікапей» мала значення «Рибний шлях», адже відомо, що на давній іранській мові «панта» – «шлях», «капа» – «риба».

Руїни Пантікапея

На території Пантікапея здавна ведуть розкопки археологи. І вони досі не перестають дивувати своїми знахідками. Так, наприклад, відомо, що правителі Пантікапея здавна карбували власні грошові знаки. Перші золоті та срібні монети, які було знайдено у стародавньому місті, на аверсі містили зображення голови лева, а на реверсі – квадрат. Такі монети карбувалися до останньої чверті V сторіччя до н. е., після чого дизайн монет було дещо змінено. На них з’явилося зображення голови вола і шестикутної зірки.

Монети Пантікапея

Як відомо, покровителем Пантікапея від часу їхнього заснування, як і у прадавній Трої, вважався бог Аполлон. Саме йому був присвячений головний храм Пантікапея. Храми споруджували також на честь Афродіти і Діоніса. Окрім храмів, Пантікапей славився своїм царським палацом, площею-агорою, а також амфітеатром. Навколо міста було збудовано потужну систему кам’яних укріплень. Поруч знаходився некрополь, який складався з довгих ланцюгів курганів, що простягаються уздовж доріг від міста у степ. З південного боку місто оточує найбільш значна гряда курганів, іменована Юз-Оба, що в перекладі – 100 пагорбів. Під насипами цих курганів поховані представники скіфської знаті. Колись тут також розташовувався акрополь з просторими вулицями і площами, милували око розкішні храми і палаци. Сьогодні на їхньому місці можна побачити лише руїни.

Розкопки в городищі Пантікапея на горі Мітридат

Реконструкція акрополя античного Пантикапея

Теракотовий Геракл із Керчі

Існує легенда, що Пантікапей заснований за часів аргонавтів сином Еета, царя міфічної країни Еї. Він, переслідуючи аргонавтів після крадіжки Медеї і золотого руна, прибув з Колхіди на берег Боспору Кіммерійського й отримав від скіфського царя Агаета дозвіл заснувати тут місто. Інша легенда оповідає, що саме у стародавньому місті на території сучасної Керчі народився легендарний Геракл.

ПЕРЕМОГА СКІФІВ НАД ПЕРСЬКИМ ВІЙСЬКОМ ЦАРЯ ДАРІЯ

Наприкінці VI сторіччя до н. е. територія сучасного півдня України зазнала навали військ перського царя Дарія І. Про цей похід нам відомо з праць давньогрецького історика Геродота.

Геродот

У 514 році перська армія переправилася через Фракійський Боспор. Перси побудували міст з кораблів біля гирла Дунаю і вдерлися у Скіфію. Протягом місяця Дарій просувався на схід, переслідуючи скіфів. Як указує Геродот, скіфи виставили проти персів три військових загони. Але зовсім не для того, щоби вступати у бій. За їхнім задумом, відділ під командою царя Скопасіса, відступаючи, мав вести персів до берегів Дону уздовж узбережжя Азовського моря. Решта скіфських вояків під командуванням царів Іданфірса і Таксакіса мали на меті заманювати ворога на північ. За свідченням Геродота, така тактика скіфів була цілком успішною. Перси на сотні миль заглибилися на територію безлюдної Скіфії. Врешті Дарій зупинився табором на березі річки Оар. Саме тут мала відбутись битва перського війська зі скіфами, яка обернулась на кумедний інцидент.

Отже, обидві армії вишикувалися до бою. Розгорнуті для атаки підрозділи перського війська були готовими атакувати ворога, однак у цей час полем пробігли зайці. Тож скіфи, які були природженими мисливцями, забули про персів і почали полювання. Бойові дії закінчились, не розпочавшись. Таку курйозну історію битви подає Геродот. З огляду на відсутність інших джерел, навряд чи можливо встановити, наскільки близьким до істини є виклад давньогрецького історика. Можемо припустити лише, що скіфські полководці через значну кількісну перевагу супротивника планували імітувати бойові дії, розуміючи, що величезна степова територія країни сама є ефективним засобом боротьби з ворожою армією.

«Історія» Геродота

Зображення Дарія I на давньогрецькій вазі

А становище персів справді було не найкращим. Несподівано для себе Дарій І зрозумів, що шансів на перемогу у нього практично не залишилося. Продовжувати рух далі у ворожі степи було надто небезпечно, тож залишалось одне – відступ. Крім того, навіть повернення до дунайської переправи без великих втрат від голоду та хвороб він міг вважати успіхом. Іще більшим щастям було переправитися через Дунай, адже міст союзні Дарію греки зобов’язувались охороняти лише протягом двох місяців. Тож, покинувши свій табір на річці Оар, цар поспіхом залишив Скіфію із найбільш боєздатною частиною своєї армії. Скіфам дістався величезний обоз і безліч полонених. У цей час загін царя Скопасіса підійшов до мосту, який охороняли греки, і дістав від них слово, що міст буде розведено у зазначений строк. Втім, як виявилося згодом, греки не поспішали розводити міст, зруйнувавши лише його частину зі скіфського боку. Тож коли військо Дарія підійшло до берегів Дунаю, міст було швидко відновлено. Перська армія успішно переправилася на правий берег річки та повернулася додому. Слід зазначити, що невдалий похід Дарія І у Північне Причорномор’я об’єднав населення Скіфії у боротьбі проти зовнішнього ворога. Щодо самого перського царя, то він зробив висновки з результатів невдалої операції і більше не ходив сам у закордонні походи, надсилаючи на чолі армії своїх полководців.

Скіфські воїни на електровій чаші з кургану Куль-Оба

ПЕРЕМОГА СКІФІВ НАД ЗОПІРІОНОМ – ПОЛКОВОДЦЕМ АЛЕКСАНДРА МАКЕДОНСЬКОГО

У 331 році до н. е. розпочалася нова інтервенція проти земель, розташованих на півдні сучасної України. Цього разу її здійснював намісник Александра Македонського у Фракії – Зопіріон. Зібравши військо кількістю у 30 000 вояків, він виступив від пониззя Дунаю до Скіфії.

Першою метою македонського полководця стала Ольвія, розташована на території Кримського півострова. На той час місто було військовим союзником скіфських племен. Захопивши Ольвію, Зопіріон розраховував позбавити скіфів підтримки. Історичні джерела відзначають, що наближення армії македонського намісника застало жителів Ольвії неготовими до оборони. Як згадується, напередодні навали македонців місто потерпало від внутрішніх чвар, тож зупинити ворога на віддалених підступах жителі поліса не змогли. Ступінь небезпеки була оцінена ними, лише коли Зопіріон підступив упритул до мурів Ольвії. Внаслідок цього до рук македонців потрапила велика кількість городян. Цей трагічний факт підтвердили розкопки, під час яких на території Ольвії була виявлена братська могила, хронологічно належна до часів облоги міста фракійським намісником. У похованні знайшли скелети молодих людей, які зазнали насильницької смерті.

Однак, як згадує літопис, у цей непростий для Ольвії час знайшовся один містянин на ім’я Калліник, який зміг організувати оборону жителів поліса. Цьому талановитому організатору вдалося переконати містян полишити чвари й об’єднатися для захисту міста. Задля перемоги Калліник запропонував досі неординарний для рабовласницького суспільства крок – на його вимогу жителі поліса надали волю своїм рабам і дарували права громадянства неповноправним містянам. Крім того, швидкими темпами було укладено новий союз зі скіфами.

Вид розкопу Ольвії. Миколаївська область, Україна

Далі події розвивалися вкрай несприятливо для македонців. Виконуючи союзницькі зобов’язання, скіфське військо виступило на захист Ольвії. Чутки про його наближення насторожили Зопіріона. Після наради зі своїми командирами він прийняв рішення припинити облогу міста і повертатися до Фракії. У цьому й була фатальна помилка фракійського намісника Александра Великого. Відступ через безкрайні степи Причорномор’я зазнав невдачі, і македонська армія була оточена численними скіфськими племенами. Зрозумівши, що утекти не вдасться, Зопіріон був змушений дати бій, який завершився для нього повним розгромом і знищенням. Долю своїх воїнів розділив і сам намісник Фракії.

Слід зауважити, що на цьому скіфи не зупинилися. Слідом за армією Зопіріона, ними було знищене місто Ніконій, яке слугувало базою для македонських військ. Після цього фракійські племена, відчувши, що влада Македонії над ними ослабла, повстали проти Александра, і розпочалася кровопролитна війна. Однак скіфи, цілком справедливо вважаючи, що їм не треба завойовувати нові землі, участі у ній не брали. Скоро союзом скіфських племен до Александра Македонського було делеговано посольство, яке й уклало мир між скіфами і Ольвією, з одного боку, та Македонським царством – з іншого.

Ольвія, залишки старовинного житлового кварталу

ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ’ЯН VI—VIII СТОЛІТЬ

Як повідомляють історичні джерела, станом на початок VI сторіччя слов’яни були досить численним народом. Наші предки заселяли території від Адріатичного моря на півдні до Північного Льодовитого океану на півночі. Від пустель Середньої Азії на сході до Балтійського моря на заході. Відомо також, що на той час слов’янські племена населяли Малу Азію, Італію та Іспанію. Навіть відомий арабський географ Х сторіччя Ібн-Хукаль відзначав, що у Палермо на Сицилії два з п’яти міських кварталів належать слов’янам.

К. Лебедєв. Князь Ігор збирає данину з древлян у 945 р.

Нестор-літописець – вірогідний автор літопису «Повість минулих літ»

Протягом тривалого часу дослідники вважали, що територія, на якій мешкали слов’яни, набула таких широких кордонів під час великого переселення народів ІІ—VI століть. Але згодом було доведено, що це відбулося пізніше. Причин розселення слов’ян територією Європи було досить багато, і така експансія була зумовлена багатьма об’єктивними історичними процесами. Особливо ці процеси активізувались у VI—VIII століттях. У надрах слов’янського етносу тоді наростав розклад первісно-общинного ладу, викликаний еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин. Значно активніше розвивалися землеробство і скотарство, набирали сили численні ремесла і народні промисли. Більш розвиненою стала торгівля всередині слов’янського світу. Демографічний вибух, викликаний усіма цими чинниками, також призвів до розселення, адже слов’янам стало тісно на землях своєї малої батьківщини.

«Смерть Олега, князя древлянського». Малюнок Тараса Шевченка

Значну роль у розселенні слов’ян Європейським континентом зіграли й зовнішньополітичні фактори. На той час, внаслідок падіння Римської імперії і просування на південь германських племен, зокрема готів і вандалів, цілісність слов’янських земель була порушена. Цей процес сприяв також відособленню слов’ян і поділенню їхніх племен на групи – східні і західні. Станом на початок VI сторіччя, завдяки падінню держави гунів, слов’яни змогли розселитися на південь, до берегів Дунаю, і далі, до північно-західного Причорномор’я, що також призвело до поділу слов’янського етносу на окремі групи. Подібні процеси, завдяки відступу готів, а також занепаду Аварського каганату в VII сторіччі, дозволили слов’янам заселити Балканський півострів і цілу низку островів Середземного моря. Водночас слов’яни продовжували заселяти землі Центральної та Східної Європи.

Помста княгині Ольги древлянам за свого чоловіка

Відомо, що станом на кінець VIII сторіччя слов’янами було заселено землі у нижній течії Ельби, а також південно-західне узбережжя Балтійського моря. Там, зокрема, проживали племена полабів, бодричів, лютичів та інші. Внаслідок розселення на величезних просторах Європейського континенту, де перед цим переважало неслов’янське населення, етнічна, культурна і мовна спільність слов’ян почала видозмінюватися. З часом цей процес призвів до остаточного поділу слов’янського етносу на три основні групи – східну, південну і західну. Тобто тих, кого згодом легенда іменуватиме нащадками Руса, Чеха і Ляха. На обрії поставала держава, яка мала звеличити слов’ян і голосно заявити про себе на просторах середньовічної Європи, – Київська Русь.

ЗАСНУВАННЯ КИЄВА

Не буде перебільшенням сказати, що міст з такою багатою історією, яку має столиця нашої країни – Київ, зовсім небагато. Не лише на території України, а й на теренах Європейського континенту. І хоча вона не така давня, як історія колиски західної цивілізації – грецьких полісів та Рима, місто на Дніпрі має цілком заслужений статус одного з найстаріших поселень на території Східної Європи.

Насправді важко уявити кількість часу, яку містить фраза «Києву – 1536». Із сивої глибини століть до нас промовляє історія словами великого Нестора Літописця й інших творців нетлінної «Повісті минулих літ».

«…Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що тепер зветься Щековиця, а Хорив на третій горі, що прозвалась по ньому Хоривицею. І побудували городок в ім’я старшого свого брата і назвали його Києвом…»

В. Васнецов. Нестор Літописець (Володимирський собор, Київ)

Саме так описує літопис створення Києва. І саме його сторінки виводять на арену історичних подій трьох вождів слов’янського племені полян: Кия, Щека і Хорива, а також сестру їхню Либідь. Ім’я останньої літопис не пов’язав з назвами гір, як імена братів. Однак воно навіки закарбоване у назві правого притоку Дніпра – річки Либідь, що бере свій початок у районі сучасної вулиці Радищева.

Суперечки щодо правдивості поданої Нестором інформації виникають у добу Середньовіччя. Так, наприклад, новгородський літописець, сучасник Нестора, висловлював думку, що Кий не був князем. З його точки зору, засновник столиці Русі трудився звичайним човнярем, який перевозив людей через Дніпро. Захищаючи свою точку зору, Нестор викладає цікаві факти з життя князя: Кий відвідав свого часу Візантійську імперію, де з пошаною був прийнятий імператором. Повертаючись у свої землі, князь побудував на Дунаї місто Київець. Проте ця спроба закріпитися не мала успіху, позаяк полянський князь був витіснений «племенами, що жили поблизу». Слід зауважити, що інформація про заснування Києва трьома братами дещо подібна до історії інших міфічних засновників міст – наприклад, Ромула і Рема. Або до легенди про «родоначальників усіх слов’ян» Руса, Чеха і Ляха. Цей факт досить довгий час примушував дослідників скептично ставитися до версії заснування Києва з «Повісті минулих літ». Однак велика кількість історичних розвідок, проведених протягом останнього часу, доводить, що князь Кий існував насправді.

Кий, Щек, Хорив і Либідь (мініатюра із Радзивіллівського літопису)

Руїни Десятинної церкви. Рисунок 1826 р.

Суперечки про правдивість або неправдивість частини «Повісті минулих літ», яка стосується заснування Києва, могли тривати безкінечно. Проте крапку поставили археологи. Дослідженнями встановлено, що від кінця V сторіччя на Старокиївській горі існувало поселення, огороджене ровом, земляним валом і дерев’яним частоколом. Це старовинне місто, сучасник падіння Риму, стало майбутнім центром великої феодальної держави, яка за часів Нестора Літописця посідала чільне місце у житті європейської цивілізації.

За час, який пройшов від моменту заснування, Київ пережив багато величних і сумних періодів у своїй історії. Але й нині гордовито демонструє статус великого європейського міста. Так, станом на 01.05.2018 кількість населення Києва офіційно становить 2 млн 895 тис. осіб. Для порівняння – кількість людей, які проживають у Парижі, – 2 млн 197 тис. А згадуваний вище Рим населяють 2 млн 875 тис. людей.

ПОХІД КНЯЗЯ ОЛЕГА НА КОНСТАНТИНОПОЛЬ

Рік 907-й від Різдва Христового для Київської Русі ознаменувався подією, пам’ять про яку перетнула межу тисячоліття і досі нагадує про велич і силу прадавньої України. Ось що про це пише «Повість минулих літ» Нестора Літописця:

«У рік 6415 ( 907) пішов Олег на греків, залишивши Ігоря в Києві, і взяв же з собою безліч варягів, і словен, і чуді, і кривичів, і мерю, і древлян, і радимичів, і полян, і сіверян, і в’ятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців, відомих як товмачі. Ці всі називалися «Велика Скіфія». І з цими усіма вирушив Олег на конях і в кораблях, і було кораблів числом 2000. І прийшов до Царгорода: греки ж замкнули Суд, а місто зачинили. І вийшов Олег на берег, і почав воювати, і багато вбивств створили в околицях міста грекам, і розбили безліч палат, і церкви попалили. А тих, кого захопили в полон, одних посікли, інших замучили, інших же розстрілювали, а деяких покидали в море, і багато іншого зла творили грекам, як зазвичай роблять вороги».

Слід зауважити, що вікінги, яким офіційна історіографія приписує авторство у створенні Київської Русі, звикли діяти саме таким чином, справедливо завоювавши славу морських розбійників і відважних воїнів. Стосовно князя Олега джерела одностайні – майбутній київський князь належав до загону норманських найманців, приведених Рюриком зі Скандинавії. Розходяться дослідники хіба у деталях. Деякі джерела повідомляють, що Олег був родичем Рюрика, інші називають князя вояком, якого після смерті Рюрика було проголошено регентом при особі малолітнього Ігоря і який зробив Київ своєю столицею.

Похід князя Олега на Константинополь

Однак, не зупиняючись детально на особі князя, згадаємо його похід через Руське море, внаслідок якого Київську державу почали боятись і поважати у Візантії. Згідно з мірками того часу, флот із двох тисяч човнів був колосальною силою. Якщо припустити, що ці човни стали прообразом козацьких чайок, на облавку кожної перебувало 40—50 вояків. Приблизно таку ж кількість воїнів брав на облавок і знаменитий дракар. Якщо взяти за основу цю інформацію, легко порахувати, що військо князя налічувало близько 90 000 осіб. Тож не варто дивуватись, що Візантійська імперія не змогла протистояти й після млявої спроби боронитись здалася на милість переможця. Внаслідок цього київський князь отримав можливість диктувати свої умови імператору Льву IV. Після перемовин між послами Олега і представниками імператорського двору 2 вересня 911 року з’явився договір між Руссю та Візантією. Згідно з умовами договору, руським купцям надавалися значні привілеї у торгівлі з Візантією. Окремим пунктом передбачалося виділення на території Константинополя місця, де купці могли не лише проживати протягом шести місяців, а й вести безмитну торгівлю й утримуватися коштом державної скарбниці. Врегульовувалися пунктами договору права моряків, яких раніше часто грабували візантійці. Тепер замість грабунку підлеглі імператора зобов’язувалися надавати всебічну допомогу кораблям з Київської Русі. Визначався порядок обміну полоненими і виплата військової контрибуції імператором.

Ф. Бруні. Олег прибиває свій щит до воріт Царграда

ДУНАЙСЬКІ ЗАВОЮВАННЯ СВЯТОСЛАВА

У 967 році нашої ери політика князя Святослава, спрямована на завоювання Хозарського каганату, зазнала змін. Константинополь доводив київському князю користь від завоювання Балкан. Візантія потерпала від войовничої Болгарії, тому шукала союзника в боротьбі з нею. Це збігалося з намірами самого Святослава, який мав намір, за свідченнями М. Грушевського, «загорнути під себе полудневе слов’янство й стати сильним суперником Візантії».

Під 967 роком «Повість минулих літ» повідомляє про перший болгарський похід Святослава: «В літо 6475 рушив Святослав на Дунай на Болгар».

Умовний портрет Святослава Ігоревича із Царського титулярника, XVII ст.

Виставлене супроти київського воїнства тридцятитисячне болгарське військо не витримало натиску і відійшло до дунайської фортеці Доростол. Дізнавшись про поразку, болгарський цар Петро захворів і згодом помер. А скоро майже вся східна Болгарія була завойована Святославом. Як повідомляє літопис, «одолів Святослав болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи тут, у городі Переяславці, беручи данину з Греків».

Улітку 968 року Святослав змушений був залишити Переяславець і поспішити на допомогу Києву, який взяли в облогу печеніги. Отримавши перемогу над печенігами, Святослав зайнявся зміцненням владної структури Київської держави. Старшого сина Ярополка він посадовив князем у Києві, Олега – у Древлянській землі, а Володимира відрядив посадником до Новгорода. Сам же оголосив про наміри укласти союз із німецьким імператором Оттоном І і створити могутню державу слов’ян на просторах між Дунаєм і Чорним морем.

Під час другого походу на Болгарію, у 969 році, Святослав захопив її столицю, Преславу, полонивши при цьому царя Бориса ІІ. Управитель Болгарії був позбавлений трону і знаків царської влади. Між тим у Візантії зрозуміли, що мають справу з небезпечним суперником, і стали шукати порозуміння з Болгарією. 11 грудня 969 року імператор Никифор Фока був убитий, і престол посів Іоанн Цимісхій. Улещуючи київського князя подарунками і обіцянками, візантійці спробували змусити Святослава відступитися від Болгарії. Святослав відмовився від переговорів. Візантійський хроніст Лев Диякон передає слова князя так: «Я піду з цієї країни не раніше, ніж отримаю грошову данину і викуп за всі захоплені мною міста і за всіх полонених. Якщо ж ромеї не хочуть заплатити те, що я вимагаю, нехай вони покинуть Європу, на яку не мають права, і забираються в Азію». У відповідь Візантія розпочала підготовку до війни.

Навесні 970 року Святослав заволодів Македонією, подолав Балкани і, здобуваючи місто за містом, невпинно наближався до Константинополя. Імператор Іоанн Цимісхій спішно виступив з багатотисячним військом назустріч князю. Йому вдалося заволодіти кількома населеними пунктами на території самої Візантії і в Болгарії. Однак сутички у Фракії так і не визначили переможця.

У 971 році візантійці зібрали п’ятдесятитисячне військо і вдарили на Преславу. 14 квітня 971 року Цимісхій заволодів містом й визнав полоненого царя Бориса володарем Болгарії, після чого об’єднане військо рушило на Доростол. Облога Доростола тривала три місяці. Після генеральної битви, яка відбулася 24 липня 971 року, князь Святослав вирішив відновити переговори з візантійцями. Укладена між ними угода скасовувала претензії Київської Русі на кримські володіння Візантії і Болгарію. Водночас військо Святослава забезпечувалося необхідними припасами на дорогу, і йому надавався безперешкодний пропуск до кордонів Русі.