Облозi Киева печенiгами у 1036 роцi передували деякi подii. А саме – непевна полiтична ситуацiя. Адже саме у той час у Чернiговi помер князь Мстислав, i його брат Ярослав вирушив вирiшувати проблеми об’еднання князiвств у едину потужну державу. Далi шлях князя лежав до Новгорода, де вiн планував посадити на князювання свого сина Володимира. Вiдсутнiстю Ярослава i скористалися печенiги, маючи на метi розорити столицю. Втiм, iхнiм планам не судилося бути втiленими у життя. Ярослав, почувши про загрозу, дiяв миттево.
«В лiто 1036, коли Ярослав перебував у Новгородi, прийшла до нього звiстка, що печенiги взяли в облогу Киiв. Ярослав же зiбрав багато воiнiв, прийшов до Киева i прорвався у мiсто свое. А було печенiгiв безлiч. Ярослав виступив iз Киева, приготувався до бою: варягiв поставив посерединi, а на правому крилi – киян, а на лiвому крилi – новгородцiв…»
Саме так «Повiсть минулих лiт» описуе подii. Битва, що вiдбулася, не залишила кочовикам жодних шансiв на перемогу.
«І став перед мiстом. Печенiги пiшли на приступ i зчепилися на тiй горi, де стоiть зараз собор Святоi Софii: було тут поле чисте тодi. І почалась жорстока сiча, ледве до вечора здолав лютих ворогiв Ярослав. І кинулись печенiги на всi боки тiкати, i не знали, куди бiгти…»
Облога Киева у 1036 роцi була, напевне, останньою спробою печенiгiв утвердитися на Русi. Пiсля поразки частина племен розсiялася прикордонними територiями, асимiлювавшись iз мiсцевим населенням. Частина печенiгiв пiшла у Вiзантiю i на територii Схiдноi Європи, декотрi загинули. В степах зароджувалася культура злих i жорстоких половцiв.
Перемога руського богатиря над печенiзьким. Радзивiллiвський лiтопис
АННА ЯРОСЛАВНА – КОРОЛЕВА ФРАНЦІЇ
Анна, одна з трьох дочок Ярослава Мудрого, народилася, ймовiрно, 1024 або 1025 року. Їi доля склалася досить буденно для того часу: усi три дочки киiвського князя – Єлизавета, Анастасiя та Анна – стали королевами европейських монархiй. Єлизавета вийшла замiж за норвезького принца Гарольда Смiливого, а Анастасiя зiйшла на угорський трон. Тож про дочок Ярослава Мудрого було вiдомо в Європi, коли французький король Генрiх I задумав одружитися.
Освiту майбутня королева Францii здобула досить гарну. Вона вивчала грамоту, iсторiю, iноземнi мови, математику i живопис. Вiдомо, що Анна Ярославна вiльно володiла кiлькома мовами, зокрема старослов’янською i грецькою. І це у той час, коли в Європi не кожен чоловiк шляхетного походження умiв писати.
У 1048 роцi посольство вiд овдовiлого Генрiха I вдруге прибуло до Киева (вiдомо, що першого разу князь Ярослав вiдповiв вiдмовою на прохання руки власноi доньки). І цього разу згоди було досягнуто.
Анна Ярославна. Фреска в Софiiвському соборi в Киевi
Прибуття нареченоi короля у Францiю було обставлено урочисто. Генрiх I виiхав зустрiчати Анну в Реймс. Адже за традицiею саме в Реймсi коронувалися французькi королi. Тут у травнi 1049 року, у соборi Святого Хреста, вiдбулася церемонiя коронацii Анни Ярославни, i вона стала королевою Францii. Цiкавим е той факт, що на шлюбнiй грамотi донька киiвського князя написала свое iм’я, а Генрiх І замiсть пiдпису поставив хрестик. У свою чергу Анна Ярославна здивувала почет короля, вiдмовившись присягати на латинськiй Бiблii. Вона принесла клятву на Євангелii, писаному слов’янською мовою. Згодом ця книга отримала назву Реймського Євангелiя, i на нiй давали присягу всi наступнi королi Францii, навiть не пiдозрюючи про ii киiвське походження.
Роки перебування Анни на королiвському тронi збiглися з економiчним i культурним пiдйомом у Францii, але навiть за таких умов французькi дослiдники цитують рядки з ii листа до батька: «У яку варварську краiну ти мене послав; тут житла похмурi, церкви потворнi i звичаi жахливi…» З цього листа можна зрозумiти, що високоосвiченiй украiнцi, яка виросла в умовах слов’янськоi культури, нелегко було пристосуватися до умов французького вищого свiту того часу. Втiм, факт, що Анна була единою в Європi жiнкою, яка листувалася з Римським Папою, теж говорить про високу ступiнь ii освiченостi.
П. Клодт. Вiд’iзд княжни Анни Ярославни до Францii для вiнчання з королем Генрiхом I, ХІХ ст.
У 1053 роцi Анна народила королю сина Фiлiпа. Протягом наступних двох рокiв у Анни народилися Роберт i Гуго – усi законнi спадкоемцi короля Генрiха. Також у цей час у короля i королеви народилась донька, якiй дали iм’я Емма.
Шлюб Анни i Генрiха тривав недовго – король помер у 1060 роцi. За заповiтом Анна Ярославна була призначена опiкункою спадкоемця престолу Фiлiпа. Однак, залишаючись королевою, офiцiйне опiкунство вона не отримала: опiкуном мiг бути тiльки чоловiк. Тим не менш Анна разом з Фiлiпом I пiдписувала державнi документи, якi збереглися й донинi. Так, на жалуванiй грамотi суасонського абатства iснуе ii власноручний пiдпис кирилицею «Анна королева».
Востанне iм’я Анни Ярославни зустрiчаеться у документах 1075 року. Подальша ii доля достатньо не вивчена. Згiдно з даними деяких джерел, вона повернулася до Киева, де й закiнчила свiй шлях. Згiдно з твердженням iнших, померла у Францii i була похована у церквi Вiльерського абатства поблизу мiста Етамп.
Якоб де Бi. Королева Анна Ярославна, бл. 1640 р.
ПОЯВА «ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ»
Напевне, немае у наш час в Украiнi людини, яка б не чула про Нестора Лiтописця i його нетлiнний твiр. «Повiсть минулих лiт» е найдавнiшим серед лiтописiв, що збереглися до наших днiв. Поряд з такими пам’ятками давньоруськоi лiтератури, як «Слово о полку Ігоревiм» i «Слово про закон i благодать», «Повiсть минулих лiт» посiдае настiльки важливе мiсце у нашiй iсторii, що його просто неможливо переоцiнити.
Свою назву лiтопис отримав вiд вступного речення, яке промовляе до нас крiзь вiки:
«Ось повiстi минулих лiт, звiдки пiшла Руська земля…»
У науковому середовищi багато рокiв тривають суперечки щодо обставин початку лiтописання у Киiвськiй Русi, а також про змiст перших лiтописних пам’яток. Навряд чи мають рацiю твердження деяких дослiдникiв радянськоi епохи про iснування «Лiтопису Аскольда» чи «язичницького лiтописання», яке датують епохою княжiння Олега або Ігоря. Загалом такi пам’ятки прийнято вважати науковою мiстифiкацiею. Нинi переважна бiльшiсть дослiдникiв схиляеться до думки, що лiтописання на Русi бере свiй початок з кiнця Х сторiччя. Цi давнi статтi були об’еднанi у лiтописний збiрник, який датують 1037—1039 роками, тобто часом княжiння Ярослава Мудрого. Далi з’явилися Новгородський звiд 1050 року i два Киiвських – 1073 i 1095 року вiдповiдно.
Нестор Лiтописець, автор «Повiстi минулих лiт» (скульптура М. Антокольського)
На вiдмiну вiд попереднiх документiв, «Повiсть минулих лiт» е беззаперечним доказом лiтописання на Русi, позаяк iснуе фiзично, а не на рiвнi iсторичних реконструкцiй, згадок i домислiв. Лiтопис пережив три редакцii. Перша належить перу Нестора i побачила свiт у головному центрi лiтописання Русi, тобто у Печерському монастирi Киева. Датою ii виходу вважають 1113 рiк. Втiм, слiд зауважити, що твiр Нестора теж не дiйшов до нас у первiсному виглядi. Вiн пережив двi редакцii, якi були зробленi за наказом князя Володимира Мономаха у 1116 i 1118 роках. Це вiдбулося не у Печерському монастирi, з яким у князя склалися далеко не кращi стосунки, а у Видубицькому, що його було засновано неподалiк вiд Киева батьком Володимира Мономаха – великим князем Всеволодом Ярославичем. Редактором виступив iгумен Видубицького монастиря Сильвестр. Однак, спираючись на той факт, що рiзниця мiж виходом оригiналу твору i редакцiями складае усього кiлька рокiв, можемо припустити, що правки князя не мали великого впливу на змiст твору з точки зору iсторичноi науки.
Особливо цiнним е те, що Нестор на сторiнках свого лiтопису змiг пов’язати iсторичнi подii, якi вiдбувалися на територii Киiвськоi Русi, з всесвiтньою iсторiею, наголосивши на важливостi ролi, що ii вiдiгравала Русь у розвитку цивiлiзацii. Лiтописець прославив народ Русi, грунтовно дослiдив ii багатовiкову iсторiю i напророчив краiнi славне майбутне. «Повiсть минулих лiт» являе собою головне, а у багатьох випадках – едине джерело з iсторii схiдних слов’ян i Киiвськоi Русi перших столiть нашоi ери.
Окрiм iсторичноi цiнностi, «Повiсть минулих лiт» мае й високi лiтературнi якостi, завдяки яким фiлологи й лiтературознавцi мають можливiсть вивчати прадавню украiнську мову.
«Повiсть минулих лiт» у Радзивiллiвському лiтописi
ПОЯВА ТЕРМІНУ «УКРАЇНА»
Вiдомо, що у давнину землi вiд «Сяну до Дону», як поетично iменуеться наша краiна, носили назву Киiвська Русь. Однак вже у XII сторiччi з’явився термiн, який використовуеться й у наш час. Це вiдбулось у 1187 роцi. Саме тодi в Іпатiiвському лiтописi вперше було надруковано слово «Украiна»:
«…и плакашася по нем всi переяславци… бе бо князь добр и крепок на рати… и о нем же Украина много постона…»
Цi рядки лiтопису пов’язанi зi смертю переяславського князя Володимира Глiбовича, який загинув пiд час походу на половцiв. Зауважимо, що назва «Украiна» зустрiчаеться в Іпатiiвському списку не один раз. Лiтопис також мiстить розповiдь про князя Ростислава Берладника, який «завiтав до Украiни Галицькоi». Не суперечить Іпатiiвському списку i Галицько-Волинський лiтопис, який мiстить рядки про дiяльнiсть князя Данила Романовича Галицького:
«…забрав Берестiй, i Угровськ, i Верещин, i Столп’е, i Комов, i всю Украiну…»
Дослiдники протягом десяткiв рокiв вiдшукували у лiтописах пiдказки, як можна трактувати назву «Украiна». Деякi з них дотримуються думки, що це синонiм слiв «князiвство» або «земля». Іншi стверджують, що так iменували прикордонну Переяславську землю. Орест Субтельний, наприклад, вважав, що слово «Украiна» означае географiчно Киiвське прикордоння. Інший iсторiограф, Вiталiй Скляренко, стверджуе, що буква «у» означае не «бiля», а «в серединi», тому недоцiльно трактувати «Украiну» як окраiну.
Бiльшоi популярностi назва «Украiна» набрала в часи, коли спадок Киiвськоi Русi увiйшов до складу Речi Посполитоi. З цього часу термiн зустрiчаеться в багатьох документах i листах. Тепер таку назву носила територiя Надднiпрянщини. Трохи згодом вона почала ширитись i на iншi територii.
У XVII—XVIII столiттях термiн «Украiна» набувае бiльш вагомого полiтичного значення. Хоча протягом довгого часу козацька держава офiцiйно iменувалася в Європi «Вiйськом Запорозьким». Подiл наших територiй мiж Москвою та Рiччю Посполитою у часи Руiни, а також знищення Гетьманщини росiйською владою у 1764 роцi створили серйознi перепони для поширення новоi назви. У цей час термiн «Украiна» знову використовувався у локальному значеннi.
Уривок iз Пересопницького Євангелiя (1556), в якому зустрiчаеться слово «украiна»: «пришол в украiни иудейския»
Тiльки у XIX столiттi, коли почали формуватися чiткiшi кордони украiнських земель, назва «Украiна» почала дедалi частiше вживатись у повсякденному життi ii мешканцiв. Офiцiйному ж встановленню назви сприяло створення Украiнськоi Народноi Республiки у 1917 роцi.
Для чого ж було замiнювати старовинну назву на нову? Вважаеться, що це було своерiдним протестом проти агресивноi полiтики Росii, яка в усi часи мала за мету асимiлювати украiнську нацiю у росiйську. Саме тому Московська iмперiя присвоiла собi назву «Русь», перетворивши ii у XVIII сторiччi на Росiю. Незважаючи нi на що, термiн «Украiна» пройшов чималий шлях вiд своеi появи до офiцiйного визнання в 1991 роцi, коли було проголошено Незалежнiсть.
КОРОНУВАННЯ КОРОЛЯ ДАНИЛА
Грудневi морози скували розбитi шляхи уздовж Бугу, коли у давнiй столицi волинськоi династii, мiстi Дорогичин, з’явився почет нунцiя Папи Римського Інокентiя IV Опiзо Мiзано. Добiгав до свого завершення 1253 рiк. Довгою вервечкою вершники, вози й критi екiпажi тяглися, зникаючи за мiською брамою. Вони здолали немалий шлях, але труднощi були того вартi. У скринi, запечатанiй особистою печаткою Папи, лежали регалii, якi по перебiгу сторiч нагадають нащадкам, що Украiна колись мала свого короля. Ось що про цю подiю оповiдае Галицько-Волинський лiтопис:
«…Прислав папа послiв достойних, що принесли Даниловi вiнець, i скiпетр, i корону, якi означають королiвський сан, кажучи: “Сину! Прийми од нас вiнець королiвства…”»
Зауважимо, посольство Папи для самого князя Данила Романовича Галицького не було чимось на кшталт мрii, яка збулася. Навпаки, корона, прислана Папою, стала третьою спробою Інокентiя IV коронувати володаря захiдних руських земель за останнi сiм рокiв. Спершу пропозицiя укласти союз iз римською курiею застала князя у польському Краковi, що дало йому пiдставу вiдмовити. Данило Романович обгрунтував свою незгоду тим, що знаходиться не на рiднiй землi. Друга пропозицiя прийняти королiвську корону надiйшла через кiлька рокiв, але й вона не була прийнята Данилом. Насправдi князь прекрасно розумiв, що Папський престол значно бiльше зацiкавлений у союзi з ним, маючи надiю на перехiд Галицько-Волинського князiвства до католицизму, анiж сам Данило у сподiваннi допомоги проти татар:
«Рать татарська не перестае. Зле вони живуть iз нами. Та як можу я прийняти вiнець без пiдмоги твоеi?»
Король Данило
Зрештою Інокентiй IV пообiцяв оголосити хрестовий похiд проти ординцiв, пiдтвердивши намiри буллою, яку вiз iз собою Опiзо Мiзано, оголошуючи в усiх мiстах Європи. Текст булли закликав володарiв Сербii, Моравii, Чехii, Помор’я i Пруссii стати пiд знамена Данила Галицького i воювати з ним проти монголо-татар.
Урочиста коронацiя нового монарха однiеi з найбiльших краiн Європи вiдбулась у храмi Пресвятоi Богородицi мiста Дорогичин. На той час Данилу Романовичу було 52 роки, а очолюване ним князiвство займало простори вiд Бугу на заходi до Днiпра на сходi. У присутностi вищих осiб князiвства папський нунцiй зачитав буллу Інокентiя IV i помазав Данила на королiвство. І хоч обiцяний Папою хрестовий похiд проти руйнiвникiв Киiвськоi держави так i не був утiлений у життя, Русь отримала свого короля. Протягом цiлого сторiччя пiсля описуваних подiй нащадки Данила Галицького iменувалися «королями Русi», адже мали у своему розпорядженнi королiвськi регалii, привезенi папським легатом.
Митра греко-католицьких епископiв Перемишльських
Що ж до самоi корони, ii доля склалася досить цiкаво. Протягом тривалого часу вона зберiгалась у греко-католицькому соборi Іоанна Хрестителя у Перемишлi. У 1915 роцi командування росiйськоi армii вивезло ii до Петрограда, проте у 1922-му корону було повернуто до Перемишля. На початку Другоi свiтовоi вiйни епископ наказав зняти з корони коштовностi й закопати ii. На жаль, у наш час достеменно невiдомо, де знаходиться релiквiя, яка пам’ятае Данила Романовича Галицького, першого i единого короля Русi.
Данило Галицький на поштовой марцi Украiни, 2001 р.
