Пам’ятник Данилу Галицькому, Львiв
ЗАСНУВАННЯ ЛЬВОВА
Точноi дати заснування Львова iсторична наука до нас не донесла. Епоха пiзнього Середньовiччя приховуе багато таемниць про подii тiеi пори на просторах Європи. І культурна столиця Украiни, на жаль, не оминула подiбноi участi. Тож перша лiтописна згадка про Львiв датуеться 1256 роком. Звiв мiсто князь Данило Галицький i назвав його на честь свого сина Лева. У лiтописi, який мiстить цю згадку, йдеться й про чималу пожежу, яка сталась у польському мiстi Холм.
Як повiдомляе лiтопис, пожежа була такою великою, що ii було видно за багато миль – з мiських укрiплень Львова.
Данило Галицький – засновник Львова
Протягом певного часу зафiксована у лiтописi дата вважалася першою згадкою про нинiшню столицю украiнськоi Галичини. Однак у 2010 роцi вiдбулася подiя, яка зламала звичнi стереотипи. Львiвський iсторик Іван Паславський зробив вiдкриття, яке зацiкавило европейських дослiдникiв. В однiй з бiблiотек учений виявив французький стародрук, у якому мiстилась iнша версiя заснування мiста. У книзi йшлося про те, що Львiв було засновано до першоi лiтописноi згадки. Йдеться про 1240 рiк, що збiгаеться з датою захоплення Киева кочовиками Бату-хана. Слiд додати, що, на думку Івана Паславського, автор згаданого стародруку – французький iсторик XVII—XVIII сторiч Мiшель Ле Кiен – своiми працями довiв власний авторитет. А отже, джерело можна вважати цiлком солiдним.
Панорама Львова А. Гогенберга 1618 р.
Центром старовинного Львова була сучасна площа Ринок. Мiсто надiйно захищали укрiплення, побудованi з урахуванням природних чинникiв, а саме пагорбiв Високого замку та рiчки Полтви. Вигiдне розташування мiста Лева на перехрестi важливих торгових шляхiв зумовило його швидкий економiчний розвиток. Наприкiнцi XIII сторiччя мiсто стало вагомим центром ремесла i торгiвлi. В умовах безперервних вiйн iз сусiдами велику роль вiдiграло й стратегiчне розташування Львова у центрi Галицько-Волинського князiвства. Тож легко зрозумiти князя Льва Даниловича, який у 1272 роцi перенiс столицю князiвства з Галича до Львова.
Час вносив своi правки в архiтектуру мiста. Пiсля захоплення Львова польським королем Казимиром ІІІ Великим у 1349 роцi центр мiста було перенесено на пiвдень. Цього разу мiсто будувалося за захiдноевропейськими зразками. Спочатку з’явилася центральна площа, а вже навколо неi житловi квартали i лiнiя укрiплень. Загалом система укрiплень Львова створювалася близько 300 рокiв. Спочатку, в другiй половинi XIV столiття, вона складалася з частоколу, рову i валу. Пiзнiше було побудовано мури, один з яких дiстав назву Низького, iнший – Високого. До мiста вели двi брами – Кракiвська i Галицька. Бiля них через рiв перекинули пiдйомнi мости. Дуже важливою частиною укрiплень був Високий замок, закладений у 1360 роцi. Минали столiття, i Львiв змiнювався. Однак над деякими його властивостями час не владний. Львiв i досi залишаеться для усiеi Украiни тим мiсцем, де живе ii душа.
Високий замок у Львовi. Гравюра ХVII ст.
БИТВА НА СИНІХ ВОДАХ (1362 р.)
Битва на Синiх Водах, попри усю ii значущiсть в iсторii Украiни, тривалий час залишалася поза увагою науковцiв. Подii далекого 1362 року, коли украiнське Подiлля нарештi позбулося панування Золотоi Орди, замовчувались, а вiтчизняна iсторiографiя надавала перевагу мiфiчнiй битвi на Куликовому полi, що ii взяла на озброення пропаганда Росiйськоi iмперii, а пiзнiше Радянського Союзу. На вiдмiну вiд Куликовськоi битви, поразка трьох ординських князiв од вiйська князя Ольгерда Гедимiновича в битвi бiля Синiх Вод вiдбулася насправдi, чому е безлiч археологiчних i iсторiографiчних доказiв.
Великий князь литовський Ольгерд. Гравюра з «Опису Європейськоi Сарматii», 1578 р.
Уперше битва на рiчцi Синюха, яка е притокою Пiвденного Бугу i протiкае територiею сучасних Кiровоградськоi й Миколаiвськоi областей, згадуеться в лiтописнiй оповiдi «Про Подiлля». На жаль, iм’я автора цiеi пам’ятки залишилося невiдомим, але з великою ймовiрнiстю можемо припустити, що написаний твiр на початку тридцятих рокiв XV столiття. Стосовно битви на Синiх Водах лiтопис повiдомляе:
«…Коли господарем був на литовськiй землi князь великий Ольгерд i йшов у поле з литовським вiйськом, побив татар на Синiй Водi, трьох братiв: князя Хачебея, Кутлубуга и Дмитрика. А тi три брати Татарськоi землi, отчiчи и дiдичи Подiльськоi землi....»
До нашого часу збереглося небагато джерел, якi повiдомляють про перебiг самоi битви. Найдокладнiшим е фрагмент хронiки польського iсторика XVI столiття Мацея Стрийковського.
У ньому автор першоi друкованоi iсторii Схiдноi Європи повiдомляе:
Мацей Стрийковський
«Ольгерд, уклавши угоду про мир з прусськими i лiфляндськими лицарями, вирушив у похiд в Дикi Поля проти татар. З ним виiхали чотири його племiнники, сини новогрудського князя Корiата, княжичi Олександр, Костянтин, Юрiй та Федiр. І коли вони дiйшли до урочища Синi Води, то побачили в полi велику татарську орду, подiлену на три загони. Один загiн вiв султан Кутлубах, другий очолював султан Кочубей, а третiм командував султан Дiмейтер. Ольгерд, побачивши, що татари готовi до бою, вишикував своiх воякiв у шiсть вигнутих загонiв, так щоб татари не могли iх оточити у сутичках та заподiяти шкоди стрiлами. Татари з шаленим завзяттям розпочали бiй, засипавши ворога густим залiзним градом з лукiв, почали кiлька сутичок, але завдали мало втрат через правильне шикування вiйськ Ольгерда. А литва з русинами з шаблями та списами наскочили на них i в рукопашному бою прорвали лобовi частини та змiшали iх. А iншi з самострiлами наскочили з бокiв й довгими списами скидали iх iз коней, наче вiтер снопи в бурю. Не змiгши витримати лобового натиску, татари почали мiшатися та переляканi тiкати в розлогi поля. На побоiщi залишилися вбитими Кутлубах, Кочубей i султан Дiмейтер, та разом з ними дуже багато мурз й уланiв. Також скрiзь по полях i в рiках лежало повно татарських трупiв».
Бiй з татарами
Пiсля перемоги князя Ольгерда у битвi на Синiх Водах пануванню татаро-монголiв на украiнських землях було покладено край. Завершувався один з найтрагiчнiших епiзодiв iсторii Русi, який тривав вiд часiв падiння Киева у 1241 роцi.
С. Іванов. Баскаки
ГРЮНВАЛЬДСЬКА БИТВА (1410 р.)
Роковини Грюнвальдськоi битви офiцiйно святкуються у республiцi Литва 15 липня. Битва, яка вiдбулась бiльш нiж шiстсот рокiв тому на територii сучасноi Польщi, вважаеться однiею з найбiльш визначних як для Польщi й Литви, так i для Украiни.
Зауважимо, що iсторична наука у Литвi зазнала значно меншого впливу, анiж украiнська iсторiографiя. Москва i ii прихвоснi панували там протягом значно меншого часу i не встигли вчинити з лiтописами й iсторичними документами того, що вони вчинили в Украiнi. І це справжня удача для нас. Середньовiчна держава Велике князiвство Литовське мала у своему складi бiльшiсть сучасних украiнських земель, i литовськi лiтописцi створили багато документiв, якi допомагають зменшувати кiлькiсть бiлих плям украiнськоi iсторii.
Але повернемось до подiй у Грюнвальдi. Початок XV сторiччя вiдзначився активiзацiею ордену тевтонських лицарiв, якi бажали розповсюдити свiй вплив на землi Великого князiвства Литовського. Однак iхня експансiя наразилась на активний спротив литовських князiв. Апогей протистояння вилився у широко вiдому битву при Грюнвальдi.
15 липня 1410 року двi армii зiйшлись у битвi, яка мала вирiшити долю Схiдноi Європи на багато рокiв уперед. Вiйськом тевтонiв командував Великий магiстр Ульрiх фон Юнгiнген. Пiд його орудою знаходились 51 хоругва нiмецьких, польських, литовських i прусських лицарiв, загони пiдвладних ордену епископiв, а також союзники, серед яких лицарi з Чехii, Швейцарii, Лiвонii, Сiлезii i Моравii. Загалом, потужне вiйсько, чисельнiсть якого становила до 83 000 бiйцiв. Втiм, якщо реально оцiнювати можливостi Тевтонського ордену, слiд зазначити, що ця цифра завищена.
Я. Матейко. Грюнвальдська битва
Армiя, що протистояла Юнгiнгену, вiдрiзнялася вiд вiйська тевтонiв як якiстю, так i кiлькiстю. Сили Великого князiвства Литовського, що iх очолював князь Вiтовт, нараховували близько 12 000 бiйцiв. Щоправда, дiяли вони у союзi з польським королем Ягайлом, який стояв на чолi вiйська у 20 000 бiйцiв. Також у складi польсько-литовсько-руського вiйська перебували кiлька тисяч татарських вершникiв пiд командуванням сина знаменитого хана Тохтамиша – Джелал ад-Дiна.
Битва вiдбулася в полi мiж селищами Грюнвальд, Танненберг i Людвiгсдорф. Вiйська супротивникiв вишикувалися фронтом, що перевищував два кiлометри, i почали зближення. Розпочали битву татарська кiннота й украiнцi, якi перебували у складi литовського вiйська. Нiмецькi лицарi перейшли у контратаку i скоро почали тiснити супротивника. У вiдповiдь «поляцы тож з кролем своим, припавши, взяли немцов на палаши, a потым навели немцов на свои гарматы, навевши роскочилися, a тут зараз з гармат дано огню, где зараз немцов килка тысячий полегло. Еднак же немцы, того не уважаючи, шли ослеп на поляки и литву…».
Ця атака об’еднаних сил була настiльки вдалою, що тевтонцi не витримали i зламали стрiй, рятуючи власнi життя. Переслiдування i рiзня тривали протягом кiлькох годин. Русь, яка витримала за останнi кiлькасот рокiв безлiч потрясiнь, заявила, що е силою, здатною боротися за власнi права.
А. Муха. Пiсля Грюнвальдськоi битви
УТВОРЕННЯ КРИМСЬКОГО ХАНСТВА У 1449 р
Середина XIV столiття стала початком розпаду держави Чингiзидiв – Золотоi Орди. Чвари i суперечки, як ранiше це вiдбулось у Киiвськiй Русi, вкрай ослабили владу Каракоруму, водночас посиливши сепаратистськi тенденцii. Саме на фонi цих подiй вiдбулося вiдокремлення у 1449 роцi кримських татар i утворення ними держави – Кримського ханства з правлячою династiею Гераiв на чолi. Першим в iсторii кримським ханом став Хаджi-Герай.
Слiд зауважити, що на початку свого iснування Кримська держава була досить слабкою. Постiйна боротьба за владу суттево дестабiлiзувала ситуацiю в Криму. Не сприяло змiцненню ханства i становище в економiцi – до кiнця XVI столiття кримськi татари не знали осiлого землеробства i вели кочовий спосiб життя. Лiтописи так описують побут тогочасного Кримського ханства:
«Землю, навiть найродючiшу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама iм приносить, тобто травою для годування худоби».
Однак внутрiшнi проблеми татари швидко навчилися вирiшувати шляхом зовнiшньоi експансii. Маючи у своему розпорядженнi сильну армiю, Кримське ханство робило постiйнi набiги на сусiднi землi.
Утворення Кримського ханства
Зухвалим грабункам сприяв i той факт, що з 1475 року ханство стало васалом Османськоi iмперii. Украiнськi землi були одним з основних об’ектiв татарських набiгiв. Насамперед це було зумовлено розташуванням ханства, яке стало своерiдним плацдармом для мусульманськоi експансii у глиб Європи.
Хаджi I Герай, засновник Кримського ханства
До складу Кримського ханства, окрiм самого Криму, входили степи на пiвнiч вiд Перекопу, а також частина нижньоi течii Днiпра. З часом до ханства була приеднана частина Кубанi. Вiдомо також, що кримськi хани отримали у подарунок вiд турецького султана частину Бессарабii. Менглi-Герай, який прийшов до влади у 1475 роцi, змiцнив кордони держави. За наказом хана була збудована фортеця Перекоп. Побудували мiсто Очакiв, а столицею ханства став Бахчисарай. Кримське ханство було подiлено на численнi улуси, що належали ханським васалам – беям, якi мали своiх слуг i невiльникiв. За часiв правлiння Менглi-Герая ханство стало досить сильною державою i вiдiгравало значну роль в европейськiй полiтицi. Вiдомо, наприклад, що з Московським князiвством Менглi-Герай мав союз у боротьбi проти Золотоi Орди i Литовського князiвства, що, однак, не заважало йому вважати московських князiв васалами i вимагати вiд них щорiчноi данини.
Ханський палац у Бахчисараi
Вiд часiв Менглi-Герая мiж заселеною територiею Украiни i Кримським ханством пролягла пустельна степова смуга, вiдома як Дике Поле. Саме ця пустеля стала ареною кривавих зiткнень мiж населенням двох вказаних територiй. Однак, незважаючи на ворожнечу, украiнськi козаки i влада Литви, а пiзнiше Речi Посполитоi часто вступали у тимчасовi союзи з Кримським ханством.
ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА
Центром виникнення козацтва стало Поднiпров’я, а саме та його частина, що розташована на пiвдень вiд Киева. У XIV—XV столiттях цi землi належали Киiвському князiвству, а пiзнiше Киiвському воеводству Речi Посполитоi.
Починаючи з Х столiття землi пiвдня Украiни жили у постiйному очiкуваннi ворожого нападу, як повiдомляе нам М. С. Грушевський у своiй працi «Нарис з iсторii украiнського народу». Виживання вiдбувалось у постiйнiй боротьбi з кочовиками. Тож протягом великого промiжку часу мешканцi Украiни змушенi були поеднувати працю хлiбороба i навички воiна.
Слово «козак» мае тюркське походження. Його можемо перекласти як «сторож» або «вояк». Такий термiн гармонуе зi способом життя на прикордонних землях. Як зауважуе М. С. Грушевський: «Разом з войовничiстю i витривалiстю життя на кордонi давало розвиток особистостi, вiдчуттю свободи…»
У XIV столiттi територiя по обидва боки Днiпра перетворилася на пустку. Єдиними осередками тут залишилися замки з невеликими гарнiзонами – Канiв, Черкаси, Брацлав, Вiнниця, Остер i Чернiгiв. Поблизу фортець проживали селяни, розташовуючись так, щоб у разi нападу кочовикiв мати змогу опинитись пiд захистом мурiв. Усе населення постiйно жило у страху, фактично на вiйськовому становищi. Як мiщани, так i селяни повиннi були мати коней i зброю, брати участь у походах проти татар, вiдбивати ворожi напади. Як описуе лiтопис XVI столiття мешканця прикордонних територiй: «…йдучи на роботу, вiн несе на плечi рушницю, а до боку чiпляе шаблю або тесак».
Першi вiдомостi про козакiв в Украiнi датуються 1470 роком. Хоча цi згадки можна вiднести як до украiнського козацтва, так i до татарських здобичникiв, яких у документах тiеi доби також iменували словом «козак». Чiткiшi згадки про козакiв на землях Киiвщини з’являються у 1492—1499 роках.
Козак-бандурист. Близько 1890 р. Полтавський художнiй музей
