Суперечки щодо правдивостi поданоi Нестором iнформацii виникають у добу Середньовiччя. Так, наприклад, новгородський лiтописець, сучасник Нестора, висловлював думку, що Кий не був князем. З його точки зору, засновник столицi Русi трудився звичайним човнярем, який перевозив людей через Днiпро. Захищаючи свою точку зору, Нестор викладае цiкавi факти з життя князя: Кий вiдвiдав свого часу Вiзантiйську iмперiю, де з пошаною був прийнятий iмператором. Повертаючись у своi землi, князь побудував на Дунаi мiсто Киiвець. Проте ця спроба закрiпитися не мала успiху, позаяк полянський князь був витiснений «племенами, що жили поблизу». Слiд зауважити, що iнформацiя про заснування Киева трьома братами дещо подiбна до iсторii iнших мiфiчних засновникiв мiст – наприклад, Ромула i Рема. Або до легенди про «родоначальникiв усiх слов’ян» Руса, Чеха i Ляха. Цей факт досить довгий час примушував дослiдникiв скептично ставитися до версii заснування Киева з «Повiстi минулих лiт». Однак велика кiлькiсть iсторичних розвiдок, проведених протягом останнього часу, доводить, що князь Кий iснував насправдi.
Кий, Щек, Хорив i Либiдь (мiнiатюра iз Радзивiллiвського лiтопису)
Руiни Десятинноi церкви. Рисунок 1826 р.
Суперечки про правдивiсть або неправдивiсть частини «Повiстi минулих лiт», яка стосуеться заснування Киева, могли тривати безкiнечно. Проте крапку поставили археологи. Дослiдженнями встановлено, що вiд кiнця V сторiччя на Старокиiвськiй горi iснувало поселення, огороджене ровом, земляним валом i дерев’яним частоколом. Це старовинне мiсто, сучасник падiння Риму, стало майбутнiм центром великоi феодальноi держави, яка за часiв Нестора Лiтописця посiдала чiльне мiсце у життi европейськоi цивiлiзацii.
За час, який пройшов вiд моменту заснування, Киiв пережив багато величних i сумних перiодiв у своiй iсторii. Але й нинi гордовито демонструе статус великого европейського мiста. Так, станом на 01.05.2018 кiлькiсть населення Киева офiцiйно становить 2 млн 895 тис. осiб. Для порiвняння – кiлькiсть людей, якi проживають у Парижi, – 2 млн 197 тис. А згадуваний вище Рим населяють 2 млн 875 тис. людей.
ПОХІД КНЯЗЯ ОЛЕГА НА КОНСТАНТИНОПОЛЬ
Рiк 907-й вiд Рiздва Христового для Киiвськоi Русi ознаменувався подiею, пам’ять про яку перетнула межу тисячолiття i досi нагадуе про велич i силу прадавньоi Украiни. Ось що про це пише «Повiсть минулих лiт» Нестора Лiтописця:
«У рiк 6415 ( 907) пiшов Олег на грекiв, залишивши Ігоря в Киевi, i взяв же з собою безлiч варягiв, i словен, i чудi, i кривичiв, i мерю, i древлян, i радимичiв, i полян, i сiверян, i в’ятичiв, i хорватiв, i дулiбiв, i тиверцiв, вiдомих як товмачi. Цi всi називалися «Велика Скiфiя». І з цими усiма вирушив Олег на конях i в кораблях, i було кораблiв числом 2000. І прийшов до Царгорода: греки ж замкнули Суд, а мiсто зачинили. І вийшов Олег на берег, i почав воювати, i багато вбивств створили в околицях мiста грекам, i розбили безлiч палат, i церкви попалили. А тих, кого захопили в полон, одних посiкли, iнших замучили, iнших же розстрiлювали, а деяких покидали в море, i багато iншого зла творили грекам, як зазвичай роблять вороги».
Слiд зауважити, що вiкiнги, яким офiцiйна iсторiографiя приписуе авторство у створеннi Киiвськоi Русi, звикли дiяти саме таким чином, справедливо завоювавши славу морських розбiйникiв i вiдважних воiнiв. Стосовно князя Олега джерела одностайнi – майбутнiй киiвський князь належав до загону норманських найманцiв, приведених Рюриком зi Скандинавii. Розходяться дослiдники хiба у деталях. Деякi джерела повiдомляють, що Олег був родичем Рюрика, iншi називають князя вояком, якого пiсля смертi Рюрика було проголошено регентом при особi малолiтнього Ігоря i який зробив Киiв своею столицею.
Похiд князя Олега на Константинополь
Однак, не зупиняючись детально на особi князя, згадаемо його похiд через Руське море, внаслiдок якого Киiвську державу почали боятись i поважати у Вiзантii. Згiдно з мiрками того часу, флот iз двох тисяч човнiв був колосальною силою. Якщо припустити, що цi човни стали прообразом козацьких чайок, на облавку кожноi перебувало 40—50 воякiв. Приблизно таку ж кiлькiсть воiнiв брав на облавок i знаменитий дракар. Якщо взяти за основу цю iнформацiю, легко порахувати, що вiйсько князя налiчувало близько 90 000 осiб. Тож не варто дивуватись, що Вiзантiйська iмперiя не змогла протистояти й пiсля млявоi спроби боронитись здалася на милiсть переможця. Внаслiдок цього киiвський князь отримав можливiсть диктувати своi умови iмператору Льву IV. Пiсля перемовин мiж послами Олега i представниками iмператорського двору 2 вересня 911 року з’явився договiр мiж Руссю та Вiзантiею. Згiдно з умовами договору, руським купцям надавалися значнi привiлеi у торгiвлi з Вiзантiею. Окремим пунктом передбачалося видiлення на територii Константинополя мiсця, де купцi могли не лише проживати протягом шести мiсяцiв, а й вести безмитну торгiвлю й утримуватися коштом державноi скарбницi. Врегульовувалися пунктами договору права морякiв, яких ранiше часто грабували вiзантiйцi. Тепер замiсть грабунку пiдлеглi iмператора зобов’язувалися надавати всебiчну допомогу кораблям з Киiвськоi Русi. Визначався порядок обмiну полоненими i виплата вiйськовоi контрибуцii iмператором.
Ф. Брунi. Олег прибивае свiй щит до ворiт Царграда
ДУНАЙСЬКІ ЗАВОЮВАННЯ СВЯТОСЛАВА
У 967 роцi нашоi ери полiтика князя Святослава, спрямована на завоювання Хозарського каганату, зазнала змiн. Константинополь доводив киiвському князю користь вiд завоювання Балкан. Вiзантiя потерпала вiд войовничоi Болгарii, тому шукала союзника в боротьбi з нею. Це збiгалося з намiрами самого Святослава, який мав намiр, за свiдченнями М. Грушевського, «загорнути пiд себе полудневе слов’янство й стати сильним суперником Вiзантii».
Пiд 967 роком «Повiсть минулих лiт» повiдомляе про перший болгарський похiд Святослава: «В лiто 6475 рушив Святослав на Дунай на Болгар».
Умовний портрет Святослава Ігоревича iз Царського титулярника, XVII ст.
Виставлене супроти киiвського воiнства тридцятитисячне болгарське вiйсько не витримало натиску i вiдiйшло до дунайськоi фортецi Доростол. Дiзнавшись про поразку, болгарський цар Петро захворiв i згодом помер. А скоро майже вся схiдна Болгарiя була завойована Святославом. Як повiдомляе лiтопис, «одолiв Святослав болгар. І взяв вiн вiсiмдесят городiв по Дунаю, i сiв, князюючи тут, у городi Переяславцi, беручи данину з Грекiв».
Улiтку 968 року Святослав змушений був залишити Переяславець i поспiшити на допомогу Киеву, який взяли в облогу печенiги. Отримавши перемогу над печенiгами, Святослав зайнявся змiцненням владноi структури Киiвськоi держави. Старшого сина Ярополка вiн посадовив князем у Киевi, Олега – у Древлянськiй землi, а Володимира вiдрядив посадником до Новгорода. Сам же оголосив про намiри укласти союз iз нiмецьким iмператором Оттоном І i створити могутню державу слов’ян на просторах мiж Дунаем i Чорним морем.
Пiд час другого походу на Болгарiю, у 969 роцi, Святослав захопив ii столицю, Преславу, полонивши при цьому царя Бориса ІІ. Управитель Болгарii був позбавлений трону i знакiв царськоi влади. Мiж тим у Вiзантii зрозумiли, що мають справу з небезпечним суперником, i стали шукати порозумiння з Болгарiею. 11 грудня 969 року iмператор Никифор Фока був убитий, i престол посiв Іоанн Цимiсхiй. Улещуючи киiвського князя подарунками i обiцянками, вiзантiйцi спробували змусити Святослава вiдступитися вiд Болгарii. Святослав вiдмовився вiд переговорiв. Вiзантiйський хронiст Лев Диякон передае слова князя так: «Я пiду з цiеi краiни не ранiше, нiж отримаю грошову данину i викуп за всi захопленi мною мiста i за всiх полонених. Якщо ж ромеi не хочуть заплатити те, що я вимагаю, нехай вони покинуть Європу, на яку не мають права, i забираються в Азiю». У вiдповiдь Вiзантiя розпочала пiдготовку до вiйни.
Навеснi 970 року Святослав заволодiв Македонiею, подолав Балкани i, здобуваючи мiсто за мiстом, невпинно наближався до Константинополя. Імператор Іоанн Цимiсхiй спiшно виступив з багатотисячним вiйськом назустрiч князю. Йому вдалося заволодiти кiлькома населеними пунктами на територii самоi Вiзантii i в Болгарii. Однак сутички у Фракii так i не визначили переможця.
У 971 роцi вiзантiйцi зiбрали п’ятдесятитисячне вiйсько i вдарили на Преславу. 14 квiтня 971 року Цимiсхiй заволодiв мiстом й визнав полоненого царя Бориса володарем Болгарii, пiсля чого об’еднане вiйсько рушило на Доростол. Облога Доростола тривала три мiсяцi. Пiсля генеральноi битви, яка вiдбулася 24 липня 971 року, князь Святослав вирiшив вiдновити переговори з вiзантiйцями. Укладена мiж ними угода скасовувала претензii Киiвськоi Русi на кримськi володiння Вiзантii i Болгарiю. Водночас вiйсько Святослава забезпечувалося необхiдними припасами на дорогу, i йому надавався безперешкодний пропуск до кордонiв Русi.
Мiнiатюра з Ватиканського манускрипту XIV столiття (хронiка XII столiття Константина Манассiя). Зверху зображено завоювання Святославом Болгарii, знизу – похiд Іоанна Цимiсхiя на Доростол
ХРЕЩЕННЯ РУСІ
У 988 роцi Киiвська Русь була могутньою державою. Позаду залишилися роки становлення, спроби князя Ігоря продовжити справу Олега у Вiзантii, упокорення древлянського союзу племен Ольгою i походи проти ворогiв «давньоруського спартанця» Святослава. На князiвський престол у Киевi зiйшов син Святослава Володимир, пiзнiше прозваний Великим. Настав час встановлення християнства на землях, пiдвладних Киеву.
Володимир залишив по собi славу реформатора, i встановлення християнства – далеко не едина його реформа. Проте навряд чи варто заперечувати, що саме вона мала найвагомiшi наслiдки для Киiвськоi держави. А передували хрещенню такi подii.
У 980 роцi князь робить спробу реформування язичницьких вiрувань. Про це повiдомляе «Повiсть минулих лiт»:
«…І поставив вiн кумири на пагорбi, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, – а голова його срiбна, а вус – золотий, i Хорса, i Дажбога, i Стрибога, i Сiмаргла, i Мокош. І приносили iм жертви, називаючи iх богами…»
Утiм, мае право на життя й iнша версiя подiй, яка з’явилася на початку ХХ сторiччя. Згiдно з цiею версiею, Володимир не облаштовував капищ, натомiсть встановив культ единого бога Перуна. У будь-якому разi швидко з’ясувалося, що реформа не сприяе розбудовi держави, розвитку культури i писемностi, зв’язкам з европейськими краiнами, якi на той час були в бiльшостi християнськими. На фонi такого стану речей у Володимира з’явилась iдея хрещення Русi. Нагода пiдвернулась швидко – у 987 роцi вiзантiйський iмператор Василiй попрохав допомоги у Киева в мiжусобнiй боротьбi з землевласниками. Володимир погодився, але поставив умовою участi у кампанii шлюб iз сестрою iмператора Анною. Зустрiчною вимогою очiльника Вiзантii було хрещення Володимира i запровадження християнства як офiцiйноi релiгii Киiвськоi Русi.
Хрещення Ольги у Царградi. Мiнiатюра iз Радзивiллiвського лiтопису
Далi подii розвивалися стрiмко. Наприкiнцi 987 року Володимир вiдрядив у розпорядження iмператора загiн у 6000 варягiв. Одразу пiсля перемоги над суперниками iмператор вирiшив порушити договiр i вiдмовити князю у шлюбi з сестрою. Наслiдком цього став рейд Володимира у Крим i облога Корсуня (Севастополь) – мiста, яке вiдiгравало значну роль в економiцi Вiзантiйськоi iмперii. Пiсля того як мiсто захопили, Василiй спорядив флот, з яким до Корсуня вирушила Ганна. Одразу по ii прибуттю вiдбулося хрещення Володимира i шлюб, пiсля чого князь вирушив до Киева виконувати решту своiх обiцянок.
«…І коли прибув, повелiв вiн поскидати кумирiв – тих порубати, а других вогню вiддати. Перуна ж повелiв прив’язати коневi до хвоста i волочити з Гори по Боричевому на Ручай, i дванадцятьох мужiв приставив бити палицями… Потiм же Володимир послав посланцiв своiх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на рiцi – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то менi той противником буде…»
Такими словами хрещення Русi описуе «Повiсть минулих лiт». Залишаеться додати, що князь Володимир був канонiзований мiж 1240 i 1311 роками Католицькою i Православною церквами як рiвноапостольний святий.
В. Васнецов. Хрещення князя Володимира.
Володимирський собор, Киiв
БУДІВНИЦТВО СОФІЙСЬКОГО СОБОРУ В КИЄВІ
Софiйський собор е найдавнiшим храмом Украiни з тих, що збереглися до нашого часу. У Киевi княжих часiв iснувала лише одна церква, яку було споруджено ранiше, – Десятинна. Але, на жаль, будiвля, зведена у 989—996 роках, не збереглася до нашого часу. Побудована князем Володимиром Святославичем Десятинна церква була зруйнована монголами хана Батия пiд час облоги столицi Киiвськоi Русi у 1240 роцi. Протягом тривалого часу iсторiографами вважалося, що Софiйський собор був побудований Ярославом Мудрим у 1037 роцi.
«Заложив Ярослав город – великий Киiв, а в города сього ворота е Золотi. Заложив вiн також церкву святоi Софii, премудростi божоi, митрополiю…»
На вiдмiну вiд «Повiстi минулих лiт», Новгородський лiтопис датуе спорудження Софiйського собору 1017 роком. Зважаючи на 20-рiчну рiзницю у датах, що iх подають два вирiшальних письменних джерела епохи Киiвськоi Русi, протягом тривалого часу iснувала думка, що у 1017 роцi Софiю було закладено, а у 1037-му будiвництво закiнчено. Утiм, ця версiя не витримуе критики. Рiч у тiм, що лiтопис Нестора i Новгородський лiтопис – не единi документи, у яких згадуеться Софiйський собор. Інформацiю про нього також мiстить саксонська «Хронiка» епископа Тiтмара Мерзебурзького. Саме у нiй знайдено запис про пожежу у Софiйському соборi. Датою смертi нiмецького хронiста вважаеться 1018 рiк, що доводить iснування храму у 1017 роцi. На користь цiеi версii свiдчить також «Слово про закон i благодать», написане митрополитом Іларiоном мiж 1037 i 1050 роками. Цей документ сповiщае, що у 1022 роцi Софiйський собор не лише iснував, але й був вiдомим як на Русi, так i у Захiднiй Європi. Крiм того, Іларiон зауважуе, що будiвництво Софii почав князь Володимир Великий, а завершив його син – Ярослав. Оскiльки Володимир помер у 1015 роцi, виникае припущення, що Софiю заклали ранiше. Це припущення пiдтвердили i дослiдження настiнних написiв у Софiйському соборi, якi були проведенi киiвським ученим С. Висоцьким у ХХ сторiччi.
Софiйський собор з дерев’яною дзвiницею (справа) на рисунку Абрахама ван Вестерфельда (1651)
Ярослав Мудрий
Софiйський собор являе собою надзвичайно красиву будiвлю з тринадцятьма куполами. Таке архiтектурне рiшення не випадкове – кiлькiсть голiв собору символiзуе Ісуса Христа i його дванадцять учнiв-апостолiв. Стiни собору майстерно прикрашенi рiзнобарвними мозаiками та фресками. З iсторичних джерел дiзнаемось, що у давнину при храмi iснував монастир, який у наш час поновив свою роботу. Залишаеться додати, що собор у Киевi будувався за аналогiею iз Софiйським собором у Константинополi як головна будiвля держави. І хоч вiдомо, що його зводили вiзантiйськi майстри, вiн не е копiею константинопольськоi Софii.
У наш час найдавнiша споруда Киева, повна назва якоi звучить як Собор Святоi Софii Премудростi Божоi, тiшить око киян i гостей мiста в iсторичному центрi Киева, на територii Софiйського монастиря.
Собор е частиною нацiонального заповiдника «Софiя Киiвська». Крiм монастиря i собору, до заповiдника належать Золотi Ворота, Андрiiвська церква, Кирилiвська церква та Судацька фортеця.
Софiйський кафедральний собор, початок 1910-х
ПЕРЕМОГА НАД ПЕЧЕНІГАМИ У 1036 р
Правлiння великого киiвського князя Ярослава вiдзначалося багатьма видатними подiями, за що князя й прозвали Мудрим. І однiею з таких подiй можна вважати перемогу над кочовими племенами печенiгiв у битвi пiд Киевом, яка вiдбулась у 1036 роцi.
Перша згадка про печенiгiв з’являеться у «Повiстi минулих лiт». Хронологiчно ii вiдносять до 915 року. Саме тодi князь Ігор уклав з печенiгами договiр, пiсля чого вони перекочували до кордонiв Вiзантii та Угорщини. Втiм, протистояння з кочовиками на цьому не закiнчилось, i у 920 роцi Ігор здiйснив ще один похiд проти печенiгiв. Протягом Х сторiччя протистояння русичiв з печенiгами перiодично переростало у нетривкi ситуативнi союзи, пiсля чого знову поновлювалось. А на початку ХІ сторiччя суперечностi знову поглибилися. Закiнчилося це наступом печенiгiв на Киiв i спробою взяти штурмом столицю Киiвськоi Русi.
Ярослав Мудрий. Портрет iз Царського титулярника. XVII ст.
Держава печенiгiв на той час уже пережила перiод свого розквiту, але продовжувала залишатися потужним суперником. Вона була подiлена по Днiпру на двi частини з чотирма провiнцiями. Кожна мала у своему складi 5 округiв, якi могли сукупно виставити 40 десятитисячних кiнних загонiв. Ставкою кагана та мiсцем загальноi ради була долина рiчки Рось у нижнiй течii. Загальна кiлькiсть печенiгiв дослiдниками оцiнювалася до 3 млн осiб. З огляду на таку iнформацiю, можемо уявити рiвень небезпеки, яка нависла у той час над Киiвською Руссю. Утiм, остання змогла подолати загрозу i продемонструвати, хто е справжнiм господарем у регiонi.
Худ. Б. Чориков. Благородний вчинок молодого киянина (пiд час облоги печенiгами Киева)
