Вiн знову дав маху.
– Це ж дрiбниця, Ізабель, ми саме не так давно розмовляли про почуття гумору…
У кутиках ii рота з’явилось щось, що трохи нагадувало саркастичну подобу усмiшки.
– Ну вже помовч! – раптом злiсно вигукнула вона i втекла коридором до своеi кiмнати. Еморi укляк на мiсцi, збентежений i сповнений каяття.
– От дiдько…
Коли Ізабель знову з’явилась, ii плечi вкривав легкий шарф, i вони спустились сходами у повнiм мовчаннi, яке тривало упродовж всiеi вечерi.
– Ізабель… – почав вiн, заледве вони сiли до авта, щоб вирушити на танцi в замiський клуб Гринвiча (терпець йому вривався). – Ти зла, зараз i я розiзлюсь. Давай поцiлуемось i покладем цьому край.
Вона насупилась.
– Терпiти не можу, коли з мене глузують, – врештi вимовила вона.
– Я бiльше не буду. Я ж зараз не смiюсь, правда?
– Але ти смiявся!
– Не будь такою по-жiночому прискiпливою.
Їi губи iронiчно скривились:
– Буду такою, якою захочу!
Еморi ледве стримувався. Вiн вже усвiдомив, що у нього не було анi дрiбки справжньоi любовi до Ізабель, але ii холоднiсть зачепила його. Вiн хотiв поцiлувати ii i зламати ii опiр (так вiн зможе поiхати завтра зранку, i щоб не перейматись цим бiльше). І навпаки, якщо вiн не поцiлуе ii, то буде привiд дратуватись… Його впевненiсть у собi як у завойовнику похитнулася б. І не годилось вийти переможеним з такою упертою воiтелькою, як Ізабель.
Можливо, вона здогадувалась про все це. У будь-якому разi, ця нiч, яка мала стати звершенням романтики, зникала на крилах нiчних метеликiв над головою, iз запахами придорожних садiв. Але не було анi меланхолiйних слiв, анi солодких зiтхань.
Потiм вони повечеряли шоколадним тортом з iмбирним пивом у буфетi, й Еморi оголосив свое рiшення:
– Я iду завтра зранку.
– Чому?
– А чом би й нi? – вiдрiзав вiн.
– У цьому немае потреби.
– Однак я вже вирiшив.
– Гаразд. Якщо ти настоюеш на цьому, хоч це виглядае смiшно…
– Ну, не треба це так обставляти, – заперечив вiн.
– …просто тому, що я не дозволила себе поцiлувати. Хiба нi?
– Слухай, Ізабель, – перервав вiн. – Ти знаеш – це не так, а навiть якби й так? Ми досягнули певноi стадii, коли ми або цiлуемось, або… або – нiчого. Ти ж вiдмовляешся через дрiб’язковi причини.
Вона вагалась.
– Я навiть не знаю, що думати про тебе, – почала вона слабку i надто невдалу спробу порозумiтися. – Ти такий дивний…
– Чим саме?
– Ну, я гадала, ти такий упевнений в собi, i все таке… Пам’ятаеш, ти колись казав, що можеш робити все, що захочеш, чи отримати все, що хочеш?
Еморi почервонiв (вiн багато що iй наговорив).
– Ну i що?
– Сьогоднi ти, здаеться, не був такий упевнений в собi. Може, ти просто хвалько.
– Аж нiяк, – заперечив вiн. – У Принстонi…
– Ой, цей твiй Принстон! Ти повсякчас про нього говориш, здаеться, що нiчого бiльше не iснуе! Може, ти й пишеш краще, нiж будь-хто в тiй своiй газетi; може, першокурсники й думають, що ти дуже поважна персона…
– Ти не розумiеш…
– О нi, я розумiю! – перебила вона. – Дуже добре розумiю, бо ти постiйно говориш лише про себе. Колись менi це подобалось, а тепер нi.
– Сьогоднi я теж говорив тiльки про себе?
– В тому-то й рiч, – наполягала Ізабель. – Сьогоднi ти мене просто засмутив… Ти сидiв i спостерiгав, куди я дивлюсь. Я постiйно мушу думати, коли розмовляю з тобою, – ти такий скептичний…
– Отже, я примушую тебе думати? – повторив Еморi глузливо.
– Я з тобою повсякчас напружена, – уперто вела свое вона. – І коли ти аналiзуеш кожну дрiбну емоцiю i дiю – у мене просто вибухають нерви.
– Я знаю, – погодився Еморi i безпорадно похитав головою.
– Пiшли. – Вона пiдвелася, вiн якось машинально пiдвiвся також, i вони дiйшли до останньоi сходинки.
– Коли звiдси поiзд?
– Є десь о 9.11, якщо ти направду мусиш iхати.
– Так, справдi мушу. На добранiч.
– На добранiч.
Вона пiшла. Еморi повертався до своеi кiмнати i згадував, що вiн вловив хмарку невдоволення на ii обличчi. Вiн лежав у темрявi i гадав, чи це дуже його зачiпае, чи то лише вражене самолюбство. А може, врештi-решт, його характер просто не надаеться до романтичноi любовi.
Коли вiн прокинувся, то вiдчув, начебто повернувся до тями. Ранковий вiтерець злегка гойдав ситцевi фiранки на вiкнах, i вiн був трохи спантеличений тим, що не у своiй кiмнатi в Принстонi, де на стiнi над бюрком висять його шкiльнi футбольнi свiтлини, а на протилежнiй стiнi – свiтлини iз клубу «Трикутник». Потiм старий годинник десь у коридорi пробив восьму, i до нього повернулись спогади про вчорашню нiч. Вiн вистрибнув iз лiжка i швидко одягнувся. Треба швидше звiдси забиратися, поки вiн не стрiв ненароком Ізабель. Те, що вчора здавалось болючим, сьогоднi виглядало надокучливим спогадом. О пiв по восьмiй вiн уже був одягнений i сiв бiля вiкна; серце його стискалось трохи бiльше, нiж вiн собi думав. Цей сонячний i ясний, сповнений запахами садiв ранок видався йому злою насмiшкою; десь на ганку внизу вiн почув голос мiсiс Бордж i подумав: де ж зараз Ізабель?
Хтось постукав у дверi.
