– Чудовий вечiр!
– Класний.
– Будете сьогоднi розпаковуватися, хлопцi?
– Мабуть, так. Пiшли, Берне.
Еморi побажав iм «на добранiч», а сам вирiшив ще трошки посидiти на ганку.
Велетенськi крони дерев темнiли чорним гобеленом на тлi сутiнкового неба. Раннiй мiсяць залив усе блiдо-голубим сяйвом, i, погойдуючись у прозорому мiсячному павутиннi, линула з темряви пiсня, сповнена чи то смутку, чи жалю за чимось, що безповоротно зникло.
Вiн пригадав, як випускник, що закiнчив унiверситет ще у 90-х, розповiдав йому про одну з улюблених витiвок Бута Таркiнгтона[5 - Таркiнгтон Ньютон Бут (1869—1946) – американський романiст i драматург, вiдомий за своiми романами «Чудовi Емберсони» й «Елiс Адамс».]: той полюбляв удосвiта, стоячи посеред кампусу, виспiвувати тонко пiснi до зiрок, чим викликав у дрiмотливих студентiв змiшанi емоцii (залежно вiд iхнiх настроiв).
Раптом десь iз передсвiтанковоi темряви Унiверситетськоi вулицi випiрнула бiла фаланга: фiгури в бiлих футболках i бiлих шортах ритмiчно крокували вулицею, лiкоть до лiктя, високо пiднявши голови, i спiвали:
Кроком руш, кроком руш!
В Нассау-Холл – додому всi,
Кроком руш, кроком руш
В найкраще мiсце на землi!
Ми йдемо, ми йдемо,
Куди би не занесло нас,
Вiдкритий шлях у всiх свiтах,
Але в Нассау рушати час!
Коли бадьора процесiя наблизилась, Еморi заплющив очi. Пiсня злетiла так високо, що щезли всi голоси, крiм солiстiв – вони переможно пронесли мелодiю через верхню ноту i опустили ii знов у цей фантастичний хор. Еморi розплющив очi (вiн боявся, що реальний образ зруйнуе цю прекрасну iлюзiю еднання).
Вiн жадiбно втягнув повiтря. На чолi хвацького загону крокував Алленбi – капiтан футбольноi команди. Стрункий i мужнiй, вiн нiби вiдчував, що цього року весь коледж iз надiею дивиться на нього, бо саме вiн, зi своiми ста шiстдесятьма фунтами ваги, мае вибороти перемогу, змiтаючи блакитно-червонi лiнii супротивника.
Зачарований, Еморi дивився, як проходить повз нього мiцно злютований стрiй. Обличчя iхнi було важко розгледiти над спортивними сорочками, голоси злились у переможнiй ходi. А потiм процесiю поглинула туманна темiнь арки Кембела, i голоси затихли десь у напрямку кампусу.
Ще кiлька хвилин Еморi сидiв нерухомо. Йому було дуже прикро, що правила забороняють першокурсникам виходити з дому пiсля вiдбою. А так хотiлось прогулятися тiнистими, насиченими запахами провулками! Отам, де старовинний коледж Вiзерспун, немов величний прабатько, вкривае своiм покровом Вiгiв i Клiо – своiх античних дiтей, де Лiтл, як чорна готична змiя, звивався до Кайлера i Паттона, а вони кидають таемничi тiнi на пологий укiс, що пiрнае прямо в озеро.
При денному свiтлi Принстон поволi проступав перед його очима – Вест i Реюнiон, вiдлуння шестидесятих, Зал сiмдесят дев’ять – гордовитий, iз червоноi цегли, Верхня i Нижня Пай-ни – аристократичнi зразки епохи, не надто задоволенi своiм розташуванням серед крамарiв. А увiнчували обрiй дрiмотнi шпилi веж Холдера i Клiвленда, що стрiмко врiзалися в голубе небо в единому порусi.
Вiн iз першого погляду полюбив Принстон – його розморену красу, його значущiсть, яку вiн не мiг до кiнця осягнути, дикi нiчнi пробiжки у мiсячному сяйвi, гарних удатних хлопцiв у гонитвi за спортивними перемогами, i над усiм цим – дух суперництва, що витав скрiзь. Уже вiд першого дня, коли iз дикими очима, немов сп’янiлi i виснаженi першокурсники, сидячи в спортивнiй залi, вони обрали президентом когось з Гiлл Скул, вiце-президентом – якусь знаменитiсть iз Лоренсвiлля, а секретарем – хокейну зiрку з Сент-Пола, аж до самого закiнчення другого курсу, – вона була присутня у всьому, ця всепоглинаюча система поклонiння обраному колу.
Еморi був единим iз Сент-Реджиса. Вiн споглядав, як розростались i переформовувались угруповання випускникiв Сент-Пола, Гiлла, Памфрi, як у iдальнi вони iдять за окремими столами, як перевдягаються в своiх закутках у спортивному залi, як вибудовують довкола себе бар’ер iз менш важливих, але амбiцiйних, щоб вiдмежуватись вiд дружнiх, але злегка розгублених учнiв середнiх шкiл. Усвiдомивши це, Еморi зненавидiв обурливi соцiальнi межi, отой штучний подiл, вигаданий сильними, щоб заохочувати своiх компаньйонiв i тримати на вiдстанi слабших.
Вiн вирiшив стати одним iз перших на своему курсi. Записався на футбольнi тренування для першого курсу. Але коли його вже вiдзначили в «Принстонiвцi», вiн серйозно травмував колiно (що до кiнця сезону викинуло його з гри). Вiн був змушений ретируватися i обдумати ситуацiю.
«Унiвер 12» вимикав цiлу низку запитань. Були там трое чи четверо непримiтних, зацiпенiлих хлопцiв з Лоренсвiлля, двое хлоп’якiв iз приватноi школи в Нью-Йорку (Керрi Голiдей охрестив iх «плебеями-пияками»), хлопець-еврей також iз Нью-Йорка i, як компенсацiя для Еморi, – двое братiв Голiдеiв, якi йому одразу заiмпонували.
Голiдеiв усi вважали близнюками, але насправдi темноволосий Керрi був на рiк старший од свого брата-блондина Берна. Керрi був високий, iз веселими сiрими очима i усмiшкою, що iз першого погляду викликала приязнь до нього; вiн одразу став ватагом гуртожитку. Якщо хтось раптом нагострював роги – вiн iх стримував, був таким собi суддею i встигав смiшити всiх своiми в’iдливими коментарями. Еморi почав закладати фундамент iхньоi майбутньоi дружби, яскраво змальовуючи те, яким мало б бути i яким е насправдi унiверситетське життя. Керрi не був схильний сприймати все всерйоз i щиро-дружньо стримував його вибухи протесту проти нерiвностi в соцiальнiй системi. Але оскiльки iх симпатiя була взаемною, вiн сприймав усе з iнтересом i поблажливiстю.
Берн, свiтловолосий i мовчазний, з’являвся завжди непомiтно, крадькома пробираючись вночi до своеi кiмнати або вислизаючи зранку до бiблiотеки. Вiн готувався до конкурсу в газетi Принстона, iз запалом змагався проти ще сорока претендентiв на перше мiсце. В груднi вiн злiг iз дифтерiею, i хтось посiв його мiсце. Але повернувшись до навчання в лютому, вiн знову кинувся штурмувати вершини. Звичайно, iз таким його способом життя в Еморi було мало шансiв дiзнатись, яким був Берн насправдi (оскiльки iх спiлкування обмежувалось кiлькома фразами в перервах мiж лекцiями).
Еморi був дуже невдоволений, як усе складалось. Йому бракувало того статусу, який вiн завоював у Сент-Реджисi (де його знали i де ним захоплювались). Хоча Принстон стимулював його, i ще багато було попереду всього, що могло б розбудити в ньому талант Макiавеллi, якби вiн тiльки мiг за щось зачепитись. Його цiкавили елiтарнi унiверситетськi клуби (вiн почерпнув деяку iнформацiю про них минулого лiта вiд одного випускника, який знехотя цим подiлився): «Плющ» – вiдокремлений i демонстративно аристократичний; «Котедж» – вражаюча сумiш блискучих авантюристiв i чепурно вбраних жевжикiв; «Тигр» – широкоплечий i атлетичний, вiн чесно плекае стандарти, закладенi в пiдготовчiй школi; «Капелюх i мантiя» – антиалкогольний, дещо релiгiйний iз значним полiтичним впливом; е ще королiвський «Колонiал», а ще – лiтературний «Чотирикутник» i десятки iнших, рiзних за вiком i статусом.
Те, що могло видiлити студента першого курсу iз юрмиська, таврувалось ганебним словом «викаблучник». Перегляди фiльмiв завжди супроводжувались iдкими коментарями. Але коментувати iх занадто голосно – викаблучуватися, обговорювати клуби – викаблучуватися. Зайняти принципову позицiю, наприклад, щодо вечiрок з алкоголем чи повноi вiдмови вiд них – викаблучуватися. Загалом, бути чимось вiдмiнним вiд усiх – не схвалювалось. Впливовими особами були тiльки тi, хто не був принциповим. І так тривало, аж поки на клубних виборах на другому курсi кожному не пришивали певний лейбл до закiнчення унiверситету.
Еморi зрозумiв, що писати для «Лiтературного журналу Нассау» не принесе жодноi користi, але мiсце у штатi «Принстонiвця» забезпечить хорошi зв’язки. В нього виникли примарнi надii зажити хмiльноi слави, виступаючи на сценi Англiйського драматичного гуртка, але його фантазii дуже швидко згасли, бо вiн збагнув, що найблискучiшi мiзки i таланти збираються у «Трикутнику» – комедiйному музичному клубi, який кожного року iздить у грандiозне рiздвяне турне.
А тим часом вiн почувався напродив самотньо i безпорадно серед решти спiльноти. Новi бажання й амбiцii нуртували в його свiдомостi. Весь перший семестр вiн заздрив найменшим проявам успiхiв однокурсникiв i нiяк не мiг зрозумiти, чому iх з Керрi не зарахували одразу до елiти курсу.
Багато вечорiв провели вони, сидячи бiля вiкна на Унiверситетськiй, 12, спостерiгаючи, як однокурсники виходять i заходять в актовий зал, помiчаючи, як довкола бiльш успiшних студентiв гуртуються iхнi новi супутники, як хтось поодинокий швидким кроком перетинае подвiр’я з опущеними очима, заздрячи згуртованостi великих унiверситетських об’еднань.
– Ми – жалюгiдний середнiй клас, ось хто ми! – поскаржився вiн Керрi одного дня, лежачи на канапi i добиваючи пачку «Фатiмас» одну сигарету за одною.
– А чом би й нi? Ми заради цього приiхали до Принстона, щоб нас так само сприймали учнi невеликих коледжiв, щоб вiдчувати свою зверхнiсть, свою впевненiсть, краще одягатись, щоб хизуватись, врештi-решт.
– Не в тому рiч, я не проти цiеi убогоi кастовоi системи, – зiзнався Еморi. – І менi навiть подобаеться iдея правлячоi верхiвки, але, заради всього святого, Керрi, я мушу бути одним iз отих, що нагорi.
– Але зараз, Еморi, ти просто роздратований буржуа.
Еморi якийсь час лежав мовчки.
– Може, ненадовго, – врештi-решт озвався вiн, – але тяжка праця залишае прикрi слiди, а я це ненавиджу!
– То – радше почеснi шрами. – Керрi раптом вистромив шию з-за вiкна. – Поглянь, он Лангедак! Ти ж хотiв його побачити, а одразу за ним – Гемберд.
Еморi рiзко пiдскочив i кинувся до вiкна.
– Ага! – сказав вiн, розглядаючи цих знаменитостей. – Гем-берд – сильний, зразу видно, але цей Лангедак – просто неотесаний, хiба нi? Я таким не довiряю. Але алмази здаються досить грубими, поки не огранованi.
– Хтозна, – сказав Керрi, коли хвиля емоцiй спала, – ти ж у нас лiтературний генiй. Тобi виднiше.
– Цiкаво… – Еморi затнувся. – Чи мiг би я отаким бути? Думаю, що мiг би. Звучить, мабуть, дико, але я б цього нiкому не сказав, окрiм тебе.
– То пиши, чого чекаеш? Одрости волосся i пиши вiршi, як отой Д’Інвiлье в «Лiтературному клубi».
Еморi лiниво дотягнувся до стосу журналiв на столi.
– Читав цю останню пробу пера?
– Нiколи не пропускаю. Вони винятковi.
Еморi гортав номер.
– Ого! Вiн що – першокурсник? – сказав вiн iз подивом.
– Ага.
– Послухай оце! Господи!
Говорить служниця:
Чорне покривало вкрило земну твердь,
Як бiлi конуси, у срiбному полонi,
Гойдають полум’я свiчок вiтри,
