Коли камiзельки ручного плетива ввiйшли у моду, Еморi у поривi натхнення охрестив iх «пестливим сорочками». Назва ця мандрувала вiд узбережжя до узбережжя iз вуст до вуст дамських спокусникiв i «популярних дiвчат».
ІЛЮСТРАЦІЯ
Еморi виповнилось вiсiмнадцять рокiв, i вiн був зростом трошки нижчий шести футiв, винятково вродливий, але якось нестандартно. Обличчя його виглядало досить юним, лише проникливi зеленi очi, облямованi темними довгими вiями, руйнували цей образ невинностi. Дивно – йому бракувало отого вабливого тваринного магнетизму, який так часто супроводжуе i жiночу й чоловiчу красу. В особистостi його домiнувала радше розумова складова, i вiн був не в змозi вiдкидати чи включати ii, як кран iз водою. Але нiхто i нiколи не забував його обличчя.
ІЗАБЕЛЬ
Вона зупинилась на сходовому прольотi. Так, мабуть, мали б почувати себе плавцi перед стрибком з трамлiна, чи примадонни у вечiр прем’ери, або незграбнi кремезнi молодики в день вирiшального турнiру – всi цi почуття нуртували в нiй. Вона мала б спуститися сходами пiд дрiб барабанiв чи пiд рефрен з «Таiс» або «Кармен». Ще нiколи ii так не хвилювала власна зовнiшнiсть, i ще нiколи вона не була така перейнята цим. Адже через шiсть мiсяцiв iй уже мало виповнитись шiстнадцять.
– Ізабель! – гукнула ii кузина Саллi з-за дверей убиральнi.
– Я готова. – Вона вiдчула, як iй нервово зсудомило горло. – Я мала послати додому за iншою парою черевикiв. За хвильку вийду.
Ізабель хотiла ще раз повернутись до вбиральнi, щоб востанне окинути себе оком у дзеркалi. Але щось ii стримало на мiсцi i змусило глянути вниз з широких сходiв клубу Мiнегага. Сходи спокусливо звивались донизу, i вона вловила тiльки, як промайнули двi пари чоловiчих нiг в нижнiй залi. Однаковi лакованi черевики нiяк не виказували осiб iхнiх власникiв, але iй страшенно кортiло довiдатись: може, одна з цих пар належить Еморi Блейну? Цей молодик, якого вона ще досi не зустрiла (але який, проте, вже забрав у неi суттеву частину дня ii приiзду). Дорогою додому, помiж шквалом запитань, коментарiв, одкровень i всiляких перебiльшень, Саллi нiби мiж iншим згадала:
– Ти ж пам’ятаеш Еморi Блейна? Знаеш, вiн шалено хоче з тобою зустрiтись. Вiн затримуеться на день, але сьогоднi прийде в клуб. Каже, вiн стiльки про тебе чув i пам’ятае твоi очi…
Он як… Це потiшило Ізабель. Цей факт зрiвнював iхнi позицii (хоча вона й сама вмiла вибудовувати своi романтичнi вiдносини без попередньоi реклами). Але ii трепетне i солодке передчуття раптом обiрвалось, i вона запитала:
– Що ти маеш на увазi? Що саме вiн про мене чув?
Саллi усмiхнулась. Вона вiдчувала себе дресирувальником цирку своеi бiльш екзотичноi кузини.
– Вiн знае, що ти… що тебе вважають красивою, i все таке… – вона зробила виразну паузу. – Я гадаю, вiн знае, що ти вже цiлувалась.
У тiй хвилинi маленький кулачок Ізабель стиснувся пiд хутряним манто. Вона вже звикла, що ii всюди супроводжуе «вiдчайдушне» минуле, ii завжди це обурювало, але в незнайомому мiстi iй це навiть могло стати в нагодi. Чи була вона «легковажною»? То нехай перевiрять…
Ізабель дивилась через вiкно, як повiльно падае снiг морозяного ранку. Тут було набагато холоднiше, нiж у Балтиморi; вона вже про таке й забула; шибка дверей авта замерзла, вiкна поцяткувались грудочками снiгу в кутках. У ii думках крутилось лише одне. Цiкаво, чи вiн одягнеться так само, як отой хлопець, що спокiйно крокуе по люднiй бiзнесовiй вулицi в мокасинах i карнавальному костюмi? Це так по-захiдному! Та нi, навряд, вiн вчиться у Принстонi, зараз, здаеться, уже студент другого курсу, чи щось таке. Насправдi вона слабко його пам’ятала. Десь у альбомi в неi ще збереглась давня свiтлина з окатим хлопчиком (мабуть, вiдтодi очi в нього стали ще виразнiшi). Одначе за останнiй мiсяць, вiдколи було сплановано гостини в Саллi, його образ дорiс до масштабiв достойноi кандидатури. Пiдлiтки – найбiльш хитромудрi звiдники, вони на ходу вигадують сценарii (чим i користалась Саллi, вмiло граючи на запальному темпераментi Ізабель). Ізабель же була здатна переживати досить сильнi, хоча й короткочаснi емоцii.
Вони пiд’iхали до розлогого бiлокам’яного будинку, який стояв оддалiк заснiженоi дороги. Мiсiс Везербi тепло ii прийняла, з усiх закуткiв з’явились численнi молодшi кузини i кузинки i ввiчливо привiтались. Ізабель поводилася дуже тактовно. Коли вона хотiла, то могла прихилити до себе будь-кого, окрiм старших дiвчат i дорослих жiнок. Усе, що вона робила, щоб справити враження, дiялось абсолютно свiдомо. Всi дiвчатка, з якими вона вiдновила знайомство цього ранку, були враженi не лише ii вродою, а й ii репутацiею.
Питання щодо Еморi Блейна все ще залишалось вiдкритим. Довкола його персони панувала атмосфера численних захоплених вiдгукiв, здавалось, усi присутнi дiвчата вважали його неперевершеним залицяльником (утiм, вони не надали жодноi корисноi iнформацii). Вiн обов’язково в неi закохаеться… Саллi розповсюдила цю iнформацiю мiж усiма колежанками. І зараз, лишень побачивши Ізабель, вони плодили цю чутку iз суттевим випередженням… Ізабель потай вирiшила (iз вiдчуття обов’язку перед Саллi), якщо буде необхiдно, вона його зумiе закохати в себе. Навiть якщо сама сильно розчаруеться. Саллi малювала його блискучими фарбами: вiн вродливий, може бути дуже вишуканим, коли захоче, вмiе триматися i в мiру примхливий. Справдi, здавалось, вiн утiлював усi романтичнi риси, якi були такими бажаними у ii вiцi й товариствi…
Усi враження i думки Ізабель були надзвичайно калейдоскопiчними. Їй була притаманна своерiдна сумiш свiтськостi й артистичного темпераменту, який часом зустрiчаеться в обидвох класах – серед свiтських дам i серед актрис. Свою освiченiсть (чи то пак досвiд) вона почерпнула вiд залицяльникiв, якi домагалися ii прихильностi; ii такт був вродженим, а низка любовних iнтриг обмежувалася кiлькома цiлком пристойними телефонними розмовами. Їi великi темно-карi очi променiли кокетством, воно проступало крiзь ii невiдпорний тiлесний магнетизм.
Отже, того вечора вона стояла згори сходiв, чекаючи, поки привезуть новi черевики. Коли вона майже втратила терпiння, Саллi вийшла з вбиральнi, випромiнюючи бадьорiсть, як завжди, в гарному гуморi. І поки вони спускались сходами, лiхтарики в головi Ізабель освiтлювали двi думки: «чи у мене сьогоднi гарний колiр обличчя?» i «цiкаво, чи вiн добре танцюе?».
Внизу, у великiй клубнiй залi, ii оточила зграйка дiвчат, з якими вона познайомилась удень. Потiм вона почула голос Саллi, яка по черзi називала iмена (вона зловила себе на думцi, що вiтаеться iз чорно-бiлими, незграбними i малознайомими фiгурами). Десь промайнуло iм’я Блейн, але вона не змогла збагнути, де вiн. Це був дуже неловкий момент, коли всi юнаки вайлувато юрмились там i тут, наштовхуючись один на одного i врештi-решт залишаючись поряд iз спiврозмовниками, якi цiкавили iх найменше. Ізабель протиснулась разом iз Фроггi Паркером до стiльцiв бiля сходiв (колись вони разом бавились у «класики», тепер вiн був другокурсником iз Гарварда). Ізабель згадала веселу iсторiю з минулого – зараз це саме те, що потрiбно. Те, як Ізабель могла використати якусь кумедну сценку для спiлкування, було дивовижним. Спочатку вона захоплено розказала цю iсторiю пiднесеним контральто з краплею пiвденного акценту; затим, пригадуючи кумеднi моменти i усмiхаючись свою звабливою по-смiшкою, знову повернулась до початку, додаючи певних варiацiй i розставляючи дотепнi акценти – i все це у формi невимушеного дiалогу. Фроггi був зачарований i зовсiм не пiдозрював, що усе це – не для нього, а для двох зелених очей, що яскрiли з-пiд ретельно пригладженого волосся. Отак Ізабель вiдкрила Еморi. Немов актриса, котра знае, яке враження справляе сплеск ii природного, пiдвладного лише iй однiй магнетизму на глядачiв перших рядiв, Ізабель змiряла поглядом свого вiзавi. Отже, у нього було золотисто-каштанове волосся (легке розчарування нагадало iй, що вона волiла би стрункого брюнета, як iз реклами пiдв’язок)… Щодо решти – обличчя його вкривав нiжний рум’янець, профiль був, як у середньовiчного лицаря. Увесь образ доповнював вишуканий костюм i шовкова гофрована манишка (якi й досi так подобаються жiнкам, але вже добряче набридли чоловiкам).
Упродовж цих оглядин Еморi спокiйно роззирався.
– Ви когось шукаете? – запитала вона нiби мимохiдь, невинно клiпаючи очима.
З-помiж метушнi Саллi вже рушила до столика. Еморi протиснувся ближче до Ізабель i прошепотiв:
– Знаете, сьогоднi я ваш кавалер за обiдом. Нас уже попарували.
Ізабель аж подих перехопило – це було схоже на реплiку кiногероя. І вона з досадою вiдчула, що вигiдну роль забрали i вiддали якомусь другорядному актору… Але вона не мае права здавати своiх позицiй нi на йоту! Мiж тим обiднiй стiл бринiв смiхом. Поки всi розсiдалися по мiсцях, Ізабель сидiла на чiльному мiсцi, i всi звернули на неi цiкавi погляди. Вона насолоджувалася загальною увагою, навiть зашарiлась, Фроггi Паркера настiльки зачарував цей рум’янець, що вiн забув пiдсунути Саллi стiлець (що його дуже збентежило). Еморi сидiв з другого боку – самовпевнений i гоноровитий, вдивляючись у неi, але iз вiдвертим захопленням. Вони з Фроггi заговорили майже одночасно:
– Я багато чув про вас вiдтодi, як ви ще носили кiски…
– Хiба ж не кумедно сьогоднi вийшло…
Обидвое осiклися. Ізабель трохи кокетливо глянула на Еморi. Із виразу ii обличчя можна було здогадатись, що вона скаже, але вона вирiшила уточнити:
– Як? Вiд кого?
– Вiд усiх – ще вiдтодi, як ви поiхали…
Вона зашарiлась вдоволена. Праворуч вiд неi Фроггi, що вже вибув iз строю (але ще цього не усвiдомив), щось пробелькотiв.
– Я маю зiзнатись, що пам’ятав про вас усi цi роки… – продовжував Еморi.
Вона злегка нахилилась до нього i втупилась у салат iз селери перед нею. Фроггi зiтхнув – вiн знав Еморi, той просто створений для таких ситуацiй. Вiн повернувся до Саллi i запитав, чи збираеться вона вступати до коледжу наступного року. Натомiсть Еморi пiшов у наступ.
– Менi на думку спало одне визначення, яке дуже вам пасуе. (Це був його улюблений маневр: вiн зазвичай не мав якесь конкретне слово на думцi.) Такий хiд неодмiнно викликав iнтерес, зрештою, завжди можна було витрусити якийсь комплiмент iз пiдручних запасiв.
– Он як? Що саме? – Обличчя Ізабель випромiнювало цiкавiсть.
Еморi похитав головою:
– Я ще недостатньо вас знаю.
– То, може, потiм скажете? – Вона це вже прошепотiла.
Вiн нахилився ближче:
– Коли знайдемо час порозмовляти.
Ізабель усмiхнулась:
– Вам хтось казав, що у вас дуже виразнi очi?
Еморi намагався зобразити iх ще виразнiшими. Йому здалось (але вiн не був упевнений), нiби ii нога щойно торкнулась його пiд столом. Але це могла бути й нiжка столу, важко було сказати. Одначе його це схвилювало, i вiн почав метикувати, чи вдасться захопити той маленький закуток нагорi.
ГОЛУБ’ЯТА В ЛІСІ
Ізабель та Еморi не були безневинними, але й не були геть безсоромними. Бiльше того, в грi, яку вони затiяли, аматорський досвiд мало що важив, ця гра мала б стати основною лiнiею для вивчення у прийдешнi роки. Починали вони приблизно однаково: мали обидвое привабливу зовнiшнiсть i збудливий темперамент, решта – то був результат популярних романiв чи пiдслуханих у вбиральнi уривкiв розмов старших за них. Коли iй було ледь трохи за дев’ять рочкiв, Ізабель вже навчилась кокетливо ходити, водночас ii великi й променистi очi ще були квiнтесенцiею невинностi.
Еморi мав значно менше iлюзiй. Вiн чекав, поки ця маска спаде, але не заперечував ii права цим бавитись. Вона, зi свого боку, не була надто вражена його навмисним витонченим скептицизмом. Вона жила у великому мiстi, що давало iй незначну перевагу у виборi. Але вона сприйняла його позу (це була одна iз багатьох негласних домовленостей у такого роду справах). Вiн розумiв, що користуеться особливою прихильнiстю лише завдяки попереднiй пiдготовцi; вiн знав, що е просто найкращим варiантом в ii полi уваги i що треба пiдсилювати своi позицii, поки вiн не втратив цiеi переваги. Отже, вони продовжували цю заманливу гру, яка б нажахала ii батькiв.
Пiсля вечерi почались танцi – як годиться. Себто хлопцi наввипередки запрошували Ізабель, а потiм сперечались по кутках: «Мiг би дати менi ще хоч танець!», «Їй це теж не сподобалось, тож наступний танець – мiй!» Але насправдi для всiх хлопцiв вiдповiдь була однакова: «Для мене велика приемнiсть танцювати з вами, ви прекрасно танцюете» – i всiм однаково вона потискала руку.
Час спливав, пройшло двi години, врештi-решт менш заповзятливi кавалери звернули свiй псевдопристрасний запал ще на когось. Об одинадцятiй Ізабель з Еморi вже заховались у невеличкiй читальнiй кiмнатi нагорi. Вона усвiдомлювала, що вони – гарна пара, i iм випало бути тут наодинцi, поки хтось, не такий яскравий, сновигае i теревенить десь там унизу.
Хлопцi, якi проходили повз дверi, iз заздрiстю дивились туди, а дiвчата, заглядаючи, смiялись, дехто несхвально насуплювався i робив певнi висновки.
Зараз вони вже досягли певноi стадii. Розповiли одне одному, як складалось iхне життя вiд останньоi зустрiчi (багато що iз цього вона вже чула). Вiн нинi другокурсник, член редколегii «Принстонiвця» i плануе ii очолити на старших курсах. В свою чергу вiн довiдався, що декiлька ii знайомих хлопцiв iз Балтимора були жахливо «некерованi» i приходили на танцi добряче «пiдiгрiтi»; бiльшостi iз них було близько двадцяти, i всi вони iздили на яскравих «Штуцах». Багатьох уже не раз виключали iз рiзних шкiл i коледжiв, але дехто вже встиг заробити собi iм’я у спортi. Еморi дивився на неi iз зрослим захопленням. Насправдi близьке знайомство Ізабель iз студентами унiверситету тiльки починалось. Вона була знайома (хоча й не близько) iз багатьма молодиками, вони вважали ii гарненькою лялечкою, варто придивитися. Але Ізабель так умiло сплiтала байки про веселi пригоди, що iй би позаздрив навiть якийсь досвiдчений вiденський гуляка. (Така сила юного контральто на м’якому диванi.)
