– Читай на розспiв! – вигукував Том. – Не декламуй! Спiвай!
Еморi, який саме був на пiдйомi, роздратовано зиркнув i промимрив, що йому заважае фортепiано. Це була остання крапля, Керрi впав на пiдлогу, душачись смiхом.
– Давай «Квiточки i цьомчики»! – реготав Керрi. – Господи, я зараз лусну!
– Вимкни бiсiв гамофон! – заволав Еморi, лице його аж пашiло. – Я тут не в цирку виступаю!
Тим часом Еморi намагався повсякчас пробудити в Д’Інвiлье потяг до тамтешнiх вимог смаку, бо знав, що цей поет до цього ставиться значно буденнiше, нiж вiн сам. От якби йому причесати волосся i спростити його балачку та вдягнути темно-коричневий капелюх – вiн би став геть пристойним. Але балачки на тему комiрцiв «Лiвiнгстон» i строгих краваток пролiтали повз вуха; власне, Д’Інвiлье навiть дратували його зусилля; отож Еморi обмежив своi вiзити раз на тиждень i лише вряди-годи приводив Тома з собою в «Унiвер 12». Іншi першокурсники, поблажливо глузуючи над ними, нарекли цю пару «Доктор Джонсон i Босвелл»[6 - Джонсон Семюел (1709—1784) – англiйський критик, лексикограф i поет епохи Просвiтництва. Джеймс Босвелл (1740—1795) – шотландський письменник i мемуарист.].
Алек Коннедж, досить частий гiсть, мав до нього невиразну симпатiю, але вважав його «високолобим» i тому побоювався. Керрi крiзь усю цю поетичну балаканину розгледiв мiцну i майже несподiвану глибочiнь (що безмежно його подивляло) i вiн примушував його годинами читати вiршi, лежачи на канапi Еморi:
Чи спить, чи вже прокинулась вона?
Крiзь шаль ще видно пурпуровий слiд цiлунку,
Із шиi кров сочиться темним вiзерунком,
Де жало нiжне пронизало юнку.
– Це ж чудово… – тихо промовляв Керрi. – Старшому Голiдею таке сподобалося. Це видатна поезiя, я тобi так скажу…
Том, задоволений вдячною авдиторiею, поринав у глибини «Поем i балад», поки Керрi i Еморi не вивчили iх напам’ять незгiрше його самого.
Еморi призвичаiвся вiршувати весняними вечорами в садах довкола Принстона, де лебедi в маленьких ставках створювали належний настрiй, а хмари мрiйливо i неквапно пропливали над вербами. Травень прийшов несподiвано рано. Еморi раптом стало тiсно в чотирьох стiнах, i вiн гуляв кампусом годинами i пiд свiтлом зiрок, чи й пiд дощем.
ВОЛОГА СИМВОЛІЧНА ІНТЕРМЕДІЯ
Упав нiчний туман. Вiн немов скотився з мiсяця, згромадився над шпилями i вежами, потiм повiльно осiв унизу, оголивши соннi верхiв’я, що тягнулись до неба. Постатi, якi вдень сновигали, як мурахи, тепер виринали i зникали на передньому планi, мов примарнi тiнi. Готичнi зали i галереi здавались безмежно таемничими, коли раптом проступали iз темряви, спалахуючи мiрiадами блiдо-жовтих вiконниць. Невiдомо звiдки долинув бiй дзвонiв – уже четверта година. Еморi зупинився неподалiк сонячного годинника i витягнувся на вологiй травi. Прохолода омила його обличчя i сповiльнила хiд часу – того часу, який пiдступно закрадаеться крiзь лiнивi червневi вечори i здаеться таким невловним у весняних сутiнках. Вечiр за вечором над кампусом линув спiв старшокурсникiв, сповнений якоiсь меланхолiйноi краси, i крiзь мушлю свiдомостi новачка пробилось глибоке i трепетне благоговiння до цих сiрих готичних стiн i всього, що вони символiзували i зберiгали з давнiх-давен.
Вежа, яка височiла за його вiкном, вростала в небо вузьким шпилем, вiн тягнувся так високо, що здавався майже невидимим на фонi ранкового неба. Цей образ вперше пробудив у ньому сприйняття жителiв кампуса як чогось швидкоплинного i незначущого (якщо не бачити в них спадкоемцiв древньоi традицii). Його око тiшило те, що готична архiтектура зi своiм устремлiнням до неба якнайкраще пасувала унiверситетськiй панорамi, i це усвiдомлення стало його власним здобутком. Рiвнi пасма зелених галявин, мовчазнi будiвлi унiверситетських корпусiв, де зрiдка деiнде свiтилось одиноке вiкно якогось схоласта, – все це глибоко врiзалось в його пам’ять, а стриманi обриси шпилiв доповнювали символiчно цю картину.
– До дiдька все… – прошепотiв вiн, змочуючи долонi у вологiй травi i проводячи ними по волоссю. – З наступного року я буду старатися!
Хоча вiн знав, що це дух шпилiв та веж навiяв на нього цю мрiйливу покiрнiсть, вселив у нього благоговiйний страх. Навiть якщо вiн зараз усвiдомлював свою непослiдовнiсть, перше ж зусилля могло занурити його у слабкiсть i нерiшучiсть.
Вiн нiби снив наяву. Вiн вiдчув нервове збудження (а можливо, це було лише биття потужного серця самого унiверситету). Це був потiк, куди йому доведеться кинути свiй камiнь, хоча невиразнi брижi на водi зникнуть майже одразу, як вiн занурить туди свою руку. Зрештою, вiн ще нiчого не дав i нiчого не взяв.
Якийсь запiзнiлий першокурсник прошелестiв дощовиком, вiн гучно сопiв, хлюпаючи по мокрiй стежцi. Долинув чийсь голос десь iз-пiд невидимого вiкна, кинувши традицiйне: «Висунь голову!» Сотнi дрiбних звукiв струменем витiкали з туману i проникали нарештi в його свiдомiсть.
– Господи! – вигукнув вiн раптом i здригнувся вiд звуку власного голосу. Накрапав дощ. Ще хвилину вiн лежав нерухомо, обхопивши голову руками. Потiм пiдхопився на ноги i обмацав свiй одяг.
– Я весь змок! – сказав вiн сонячному годиннику.
ІСТОРИЧНИЙ ЕСКІЗ
Влiтку, пiсля того як Еморi закiнчив перший курс, почалась вiйна. Окрiм суто спортивного iнтересу (нiмецькi вiйська вже наступали на Париж), вiн не вiдчув анi захоплення, анi хвилювання. Вiн спостерiгав за подiями, як за якоюсь далекою мелодрамою, i сподiвався, що вона буде довгою i кривавою. Якби вiйна припинилась, вiн вiдчув би себе ошуканим глядачем, який прийшов на фiнальний бiй, а противники вiдмовилися битись.
Ото й була вся його реакцiя.
«ХА-ХА, ГОРТЕНЗІЯ!»
– Агов, фiгурантки!
– Ворушiться!
– Фiгурантки, кидайте балачки! Може, почнемо репетицiю? Мене хтось чуе?
Режисер, президент клубу «Трикутник», кипiв вiд безпорадноi злостi. Вiн вибухав приступами безжалiсноi авторитарностi, бився в конвульсiях цiлковитоi безвиходi, затим геть знесилений опустився в крiсло, твердо переконаний, що вони аж нiяк не встигнуть до рiздвяного турне.
– Увага! Починаемо з пiратськоi пiснi.
Фiгурантки, затягнувшись востанне сигаретами, мляво зайняли своi мiсця. Солiст вибiг на переднiй план, його руки i ноги застигли в натхненнiй позитурi. Пiд ляскання, пiдсвистування i притупування режисера вони так-сяк прорепетирували танець.
Клуб «Трикутник» дуже нагадував збурений мурашник. Кожного року вони ставили музичну комедiю, подорожуючи всiм колективом (iз хором, оркестром i декорацiями) упродовж рiздвяних канiкул. П’еса i музика були творiннями старшокурсникiв, а клуб, сам по собi, був одним iз найвпливовiших – кожного року понад триста конкурсантiв змагались за право вступити до нього.
Еморi, який пiсля вiдбiркового туру другого курсу пройшов у редколегiю «Принстонiвця», отримав роль помiчника капiтана пiратського корабля на прiзвисько «Кипучий шмир». Останнього тижня вони проводили репетицii п’еси «Ха-ха, Гортензiя!» кожного дня з другоi по обiдi до восьмоi ранку (при тямi iх тримала тiльки мiцна кава, а вже вiдсипались на лекцiях). «Казино», зал, де проходили репетицii, був унiкальним видовищем. Великий хол, бiльше схожий на хлiв, де сновигають хлопцi в костюмах пiратiв та дiвчата в ролi дiтей; декорацii, якi похапцем збирають i розбирають; освiтлювач, який спрямовуе слiпуче свiтло в чиiсь злi очi; i це все – пiд безперервний веселий гiмн «Трикутника» у виконаннi оркестру. Хлопець, автор тексту, стоiть у кутку, нервово покусуючи олiвець, у нього е двадцять хвилин, щоб придумати куплет «на бiс»; адмiнiстратор сперечаеться з секретарем про те, скiльки грошей можна витратити на «цi чортовi костюми для доярок»; колишнiй випускник (президент дев’яносто восьмого року) сидить на коробцi i ностальгiчно згадуе, наскiльки все було простiше в тi часи.
Як «Трикутнику» взагалi вдавалось пiдготувати шоу – то була велика таемниця, але це була надзвичайно захоплююча таемниця, незалежно вiд того, хто i скiльки доклав зусиль, щоб отримати ланцюжок iз маленьким золотим трикутником. «Ха-ха, Гортензiя!» – ii переписували дев’ять разiв, i у програмi зазначались iмена всiх дев’яти авторiв. Усi постановки «Трикутника» оголошувались як щось неординарне – не просто звичайна музична комедiя. Але пiсля того, як декiлька авторiв, президент, режисер, комiтет факультету докладали до неi руки, залишалось старе надiйне шоу у стилi «Трикутника», iз заяложеними жартами (головного комiка виганяли перед самим початком турне, бо вiн захворював) i традицiйним фiгурантом iз чорними бакенбардами, який, «хай йому грець», нiзащо не хотiв голитись двiчi на день.
У «Ха-ха, Гортензii!» був один цiкавий момент. У Принстонi iснувала традицiя, що в той момент, коли студент Єля, який е членом славнозвiсного клубу «Череп i Костi», почуе згадку цього священного назвиська, вiн мусить вийти iз примiщення. Також iснувала легенда, що члени цього товариства накопичують шаленi статки (чи голоси, чи купони, чи що вони там замислюють накопичувати). Тому на кожному показi «Ха-ха, Гортензii!» був десяток мiсць, якi не пускали в продаж. Їх займали шiсть злидарiв, найбiльш обiдраних, яких тiльки можна було знайти на вулицях, а на додачу iх ще й розцяцьковував штатний гример. Коли посеред вистави «Баламут» ватажок пiратiв показував на свiй чорний прапор i вигукував: «Я закiнчив Єль, ось мiй Череп i Костi!» – в той самий момент шiсть обiдранцiв мали встати i вийти, всiм своiм виглядом демонструючи вражену гiднiсть i глибоку скорботу. Кажуть (хоча це й не було доведено), що одного разу серед них якось опинився навiть справжнiй випускник Єля.
Вони виступали перед свiтською публiкою восьми мiст. Еморi найбiльше сподобались Луiсвiлль i Мемфiс: мешканцi знали, як приймати гостей: подавали дивовижний пунш, жiнки красувалися вражаючим спектром жiночоi вроди. Чикаго йому iмпонував своею жвавiстю, незважаючи на тамтешню галасливу говiрку. Утiм, це було мiсто Єля, а через тиждень сюди мав приiхати «Єльський глi-клуб»[7 - Глi (вiд англ. glee – веселощi, радiсть, пiсня) – жанр популярноi вокальноi музики, поширений в Англii в другiй половинi XVIII i першiй половинi XIX столiть.], тож iм перепала лише половина пошани. У Балтиморi i Принстонi вони були як удома, i кожен навiть устиг закохатись. Мiцнi напоi тут споживалися у вiдповiднiй кiлькостi; i хтось незмiнно виходив на сцену добряче захмелений (стверджуючи згодом, що цього вимагала iнтерпретацiя ролi). Колективу видiлили три вагони; але спали лише в третьому (тому його нарекли «хлiв-салон»), в iнший запхали набридливих духовикiв з оркестру. Канiкули добiгали кiнця в такому поспiху, що нiхто не встигав знудитися. Але коли вони приiхали в Фiладельфiю, вiдпочинок вiд прогiрклоi атмосфери квiтiв i гриму видався iм за щастя, а фiгурантки, зiтхаючи з полегшенням, зняли тугi корсети iз зболених животiв.
Коли всi роз’iхались, Еморi хватькома помчав до Мiннеаполiса. Причиною цього була кузинка Саллi Везербi – Ізабель Бордж (вона якраз планувала провести там зиму, поки ii батьки були за кордоном). Вiн пам’ятав Ізабель маленькою дiвчинкою, з якою вони часом бавились, але це було ще в тi часи, коли вiн уперше потрапив до Мiннеаполiса. Вона переiхала в Балтимор, але вiдтодi в неi вже з’явилось свое минуле.
Еморi був у цiлковитому розпалi – самовпевнений, нервовий i трiумфуючий. Вiн стрiмголов летiв до Мiннеаполiса: зустрiти дiвчину, яку пам’ятав ще малою, видавалось йому чимось бентежним i романтичним. Отже, вiн без жодних докорiв сумлiння телеграфував матерi, щоб вона не чекала його… Сiв у поiзд i думав про все це цiлих тридцять шiсть годин.
ПЕСТОЩІ
Гастролюючи з «Трикутником», Еморi постiйно зiштовхувався iз таким немаловажним американським феноменом, як «вечiрки iз пестощами».
Жодна вiкторiанська мати (а майже всi матерi були вiкторiанками) й подумати не могла, наскiльки звичними були поцiлунки для iхнiх доньок. «Так поводяться служницi, – говорила мiсiс Х’юстон-Кармелайт своiй дочцi, популярнiй серед молодi. – Їх спочатку цiлують, а потiм освiдчуються».
Але «популярна донька» заручалася кожнi пiвроку у вiцi вiд шiстнадцяти до двадцяти двох, аж поки молодий Гембелл iз «Кембел i Гембелл» не засватав ii, будучи свято переконаним, що вiн – ii перша любов, у промiжках мiж «заручинами» (популярнiсть ii встановлювалася кiлькiстю запросин на танцi, що слугували своерiдною системою вiдбору найсильнiших). Вона цiлувалася на прощання iз колишнiми залицяльниками при мiсячному свiтлi чи при свiтлi камiна, а чи й у повнiй темрявi.
Еморi бачив дiвчат, якi витворяли таке, що за його пам’ятi вважалось би недопустимим: iли о третiй ночi пiсля танцiв у неподобних кафе, обговорювали будь-якi теми чи то жартуючи, чи то серйозно, – i все це iз потайним збудженням (для Еморi така поведiнка була повним моральним падiнням).
Вечiр у «Плазi»… За вiкном зависли зимовi сутiнки, внизу чути слабкий негучний перегук барабанiв… Набундюченi й напруженi молодики тиняються залом, бездоганно вбранi, вони замовляють ще один коктейль i чекають. Раптом дверi, що обертаються, манiрно окреслюють коло, i три оберемки хутра запливають до середини. Потiм театр; потiм столик у «Опiвнiчних фiглях», само собою. І, звичайно, чиясь мама (ii присутнiсть лише вимагатиме обачностi, а втiм, при нiй усе здаватиметься ще бiльш захоплюючим); ось мама вже залишаеться сама за десертним столиком i думае, що «не такий страшний вовк, як його малюють», просто все дуже виснажливо. Але донечка знову закохана… дивно, правда? І хоча таксi було напiвпорожнiм, якимось чином для ii доньки i студента з Вiльямса не вистачило мiсця, i довелося iм iхати в окремiй машинi. Дивно… Хiба ви не помiтили, як зашарiла донечка, коли вони приiхали на сiм хвилин пiзнiше? Але вона завжди «виходила сухою iз води».
Отак «королева балу» перетворилась на «кокетку», «кокетка» зробилась «спокусницею». У «королеви балу» було п’ять-шiсть вiзитерiв за вечiр. Якщо доню вiдвiдувало двое, i якимось чином, вони перетинались, той, хто не домовився про годину зустрiчi, потрапляв у доволi незручну ситуацiю. «Королеву» оточував гурт залицяльникiв у антрактах. А спробуй-но лишень знайти ii у перервi мiж танцями!
– І що ми тут забули? – запитав вiн одного вечора дiвчину iз зеленими заколками у волоссi, коли вони сидiли в чиемусь лiмузинi, припаркованому бiля замiського клубу в Луiсвiллi.
– Я не знаю, але у мене такий веселий настрiй.
– Будьмо вiдвертi одне з одним: ми нiколи не побачимось хоч ще раз. Я хотiв поiхати з тобою, бо ти найгарнiша дiвчина тут. Тобi справдi все одно: чи ти мене колись ще побачиш, чи нi?
– Так, але ж ти з усiма так поводишся? Чим же я це заслужила?
– Тож ти втомилась танцювати? І хочеш покурити, i все таке iнше, про що говорила? Чи просто…
– Ой, давай лiпше зайдемо досередини, – перебила вона, – якщо ти прагнеш усе аналiзувати. Може, не будемо про це?..
