Унія
– Гей, шинкарю! – гукнув, дзвякнувши капшуком, Кіт.
І тим звільнив сина підстарости від необхідності відповідати. Мечислав лише погідно кивнув, не вірячи у таку фортуну. Він вже кинув обмислювати свої передчуття, загадкові погляди та несподівані інтонації. Та й на грубощі Ревули йому тепер було начхати. Майбутнє лягало під ноги, а спину підпирало попутним вітром.
«Все, як по писаному. Той нехрист таки знається з “чимось”», – вирішив він і відчув щось подібне до миттєвого запамарочення.
Утім, воно було лише миттєвим.
Скибицька мешкала зовсім поряд з «Корабелою» – не довелося й відв’язувати коней. Розлякавши голодранців та псів, компанія зупинилася перед брамою. Та вела до приземкуватої кам’яниці, перший поверх якої склали з дикого каменю. Ревула взявся грюкати до клямки кільцем, що звисало з залізної баранячої морди. Кіт намагався допомогти грубіянові свистом, але це йому погано вдавалося.
Над брамою відкрилися масивні віконниці. Кругле обличчя виплило з неосвітленої кімнати.
– Чого хоче панство?
– Панну поклич.
– Панна зайнята.
– Клич, курво! – гаркнув Ревула.
– Що то за оршак12? – басовито запитали за спиною прислужниці.
– То ти, Яне? – Ревула витягнув шию, намагаючись розгледіти басовитого.
– Іоанном хрестили, – вусатий здоровань відсунув жінку, загородив плечами віконну пройму. – Щось не впізнаю панства.
– Ревулу не впізнаєш?
– Чую, що ревеш, – гмикнув здоровань, – значить Ревула. Й того пана знаю, – він пальцем показав на Агріппу. – І Кота знаю. А то що за голінат13?
Мечислав зрозумів, що, по-перше, «голінатом» здоровань називає його, а по-друге, що той міцно п’яний і, судячи з кольору обличчя, перебуває у Бахусових обіймах вже далеко не першу добу.
– Це є зацний пан Данилевич, – рекомендував Мечислава Ревула. – Він нам неабиякий приятель, щойно прибув із Паризії і хоче познайомитися з панною Зосею.
– З Зосею?
– Він ще в Паризії чув про сальон славної панни і бажає засвідчити їй своє шанування, – заявив Кіт.
– Але ж ви й брешете, пане Коте, – похитав головою здоровань та обернувся до кімнати, наче до чогось прислухався; відтак знов звернув погляд на компанію.
– Панна нині сальонів не збирає й нікого не приймає, – сказав він. – Панна займається нині своїми воннощами та блаватами14. Йдіть собі з миром.
– Ми б хотіли почути це від самої панни… – почав був Кіт, але Агріппа, беручись за руків’я шаблі, перебив його.
– Ви, пане Демковичу, насмілюєтеся гнати від брами чотирьох нобілів, я так зрозумів? – дзвінко, немов й не пив венгржини, запитав шляхтич. – Пан має нас за псів?
– Не варто… – втрутився був Мечислав, але спіткнувся об важкий погляд Ревули.
– Ви, пане, без доказів звинуватили в брехні пана Михала й непоштиво висловилися про мого друга, – ще дзвінкіше продовжив Агріппа. – Ви маєте вийти сюди, пане, й вибачитися. Або ж отримати належне за своє невігластво.
– Краще ви сюди… спробуйте, – буркнув здоровань й потягнув за шнур, аби зачинити віконниці.
Цієї вирішальної миті з-за його плеча випірнула жіноча ручка й перехопила шнура. А за ручкою показалася голівка у шовковому тюрбані і кармінові губи щось зашепотіли у волохате лицарське вухо. Навіть з вулиці було видно, як вирівнялися під заплямленою сорочкою м’язи, як посвітліли очі в здорованя.
– Ні-і-імфа-а-а… – тихо-тихо, ледь не самими ніздрями, видихнув Ревула.
– Вчасно, – ще тихіше промимрив Кіт.
І лише Агріппа не видав ні звуку, лише всміхнувся та обвів всю компанію легким поглядом, немов запевняючи: «Я все передбачив, хіба ви не зрозуміли».
– Вибачте, панове, – рикнув здоровань. – То все оковита клята, не признав звіддаля таких знаменитих рейментарів15… Панна Зося запрошує усе лицарство до хат… до сальону.
Прислужниця з кучером вже відчиняли браму.
Пізніше Мечиславові ніяк не вдавалося згадати початок свого перебування у домі Скибицької. Він пам’ятав з яким відчайдушним рипінням розчинилися важкі брамові стулки, а далі у його спогадах наступила безбарвна, заповнена незрозумілими переміщеннями та світловими плямами пауза. Після неї він знайшов себе у чисто вибіленій залі з дугуватим склепінням. Її освітлювали свічки, що піднімалися просто з підлоги крученими колонами.
У цій залі царювала вродлива жінка.
Обкладена циліндричними червоно-золотими подушками, вона сиділа на найвищому кріслі, що вигостреними башточками бильця нагадувало навіть не трон, а дзвіницю німецького собору. Жакет з короткою баскою вигідно підкреслював її талію, а мереживо не приховувало пишного бюсту та решти снадних ліній. Смарагдово-синє віяло кольором не пасувало до жодного з елементів одягу, але виглядало багато.
Гості бурхливої німфи розташувалися на кріслах та ослонах, немов зібраних з різних домів і палаців. Здоровань Демкович ледь втиснувся у шкіряне крісло з гнутими ніжками, Агріппа розкинувся на канапі, обтягнутій дорогоцінним ґлазетом, а Кіт з Ревулою примостилися на ослонах, оббивка яких колись, певно, була гобеленом з мисливськими сценками. Сам Мечислав займав суддівське крісло, вкрите чорним лаком та споряджене крихітними гербовими подушечками, обшитими пишною бахромою. Паризькі аристократки з числа так званих «вигадниць» клали такі під своїх зачесаних та напудрених песиків.
Решта меблевого обладнання відзначалася подібною ж легковажною випадковістю. Поряд з письмовим столом на тумбах-левах розташували граційні шахові столики. А під стінами стояло щільне каре з різноманітних шаф і комодів, що відбивали свічне світло венеційськими дзеркалами, лакованими поверхнями, срібною фурнітурою та вкритими воском бронзовими накладками у вигляді звіриних морд та оголених жіночих фігур.
Найдивовижнішим було те, що син підстарости випірнув з несвідомого просто посеред однієї з тих фраз, якими оповідав господині дому та її товариству про ярмарок на паризькому Новому мості та про вуличного астролога, що з таблицями Нострадамуса віщував загибель світу від повені, нашестя сарани та страхітливої комети.
З огляду на те, що слухали його уважно й без посмішок, Мечислав зробив висновок, що дивне запаморочення охопило лише частину його мислячого єства й не завадило іншій частині описувати столицю Галлії та паризькі пригоди.
На всяк випадок він поцікавився у присутніх, чи цікаво їм послухати про новий Люксембурзький парк та принади вулиці Сен-Дені.
– Краще розкажіть про Шатле, – запропонував Демкович-Креховецький.
– Вам лише б про судейських, – Скибицька махнула в бік здорованя віялом і повернула розмову на театральне життя галлів.
– Ви були у «Бургундському отелі»? – запитала вона. – О, як я мрію подивитися «Сіда»!
Мечислав делікатно, щоб не образити господиню, уточнив, що знаменита прем’єра «Сіда» відбулася не в Отелі, а в театрі Маре. Він додав, що був на цьому святі, а також стримано похвалив гру Мондорі та висловив обґрунтовані сумніви у тому, що сучасники здатні оцінити творіння Корнеля. Адже навіть паризька аристократія надає перевагу не йому, а манірним пасторалям у придворному театрі герцога д’Епернона та похмурим катівням у «Маріамні» Трістана Л’Ерміта. Зрозуміло, що легше вичавити сльози стражданнями невинної дівчини, аніж правдиво й без фарсу розповісти про лицарство та його світлий чин.
Син підстарости обвів присутніх озореним поглядом. Цієї миті він відчував себе місіонером, якого історична сила спрямувала на просвітлення краю войовничих грубіянів, на ствердження галантних звичаїв у землях, що нидіють у варварстві та старосвітських забобонах.
– Лише майбутні покоління, озброєні знаннями та вільним покликом єства, вшанують геній Корнеля! – наголосив Мечислав, отримав від німфи захоплений погляд й закріпив свій тріумф не зовсім доречним цитуванням з «Сіду»: – Мені солодше за надію знання про зникнення надій!
– Brabium! – підтримав Агріппа, – або ж, якщо вам приємніше: Brave!
– Щоб розповідати про лицарство, треба бути лицарем, – зауважив здоровань.
– І мати правдиву віру, – докинув Кіт.
– Ясний факт, – підтримав Ревула.
– Кажуть, що у Паризії є лицедій, який промовляє зі сцени голосом, потужнішим за спів тридцяти півчих, – знову скорегувала розмову Скибицька.
– Лише тридцяти? – посміхнувся Агріппа.
– Я чув його голос, – кивнув Мечислав. – Його там називають Стентором на честь глашатая греків, котрий під час облоги Трої перекрикував півсотні мужів. А ще порівнюють його голос з єрихонською трубою та з сурмами янголів при Страшному суді.
– У Жидачеві, – втрутився Демкович, – у Борисівській церкві є дяк, якого чути за три милі.
– Лише три? – знов озвався онук руського воєводи.
– Схизмацький крикун, – вищирився Кіт.
– Потвора! – радісно гаркнув Ревула.
– Панове, я вас благаю! – німфа не зводила погляду з Демковича.
Той сидів непорушно і дивився в підлогу.
– А правда, що у Галлії знищили всіх єретиків? – поцікавився Кіт.
– Це було дуже давно. Ось вже десять років як paix d’Alès16 гарантує гугенотам вільне сповідання їхньої віри, – уточнив Мечислав. Йому дуже хотілося посприяти миротворчому пориву Скибицької, але гроза насувалася невідворотно.
– Неподобство, – буркнув Кіт й подивився в бік високої шафи, що стояла обіч входу до зали.
Щось підказало синові підстарости: саме там компанія залишила свої мантії і шаблі.
– Soli Deo Honor et Gloria!17 – підтримав Кота Агріппа. Срібний череп його ножа вистромився з-під баски.
– Вірую в Духа Святаго, Господа істиннаго та Животворящаго, Іже от Отца ісходящаго, іже со Отцем і Сином споклоняєма і славіма! – голосно мовив Демкович, розправив плечі й підвівся з крісла.
– От і єретична формула, хто б сумнівався, – Кіт також підвівся й плюнув здорованеві під ноги.
– Це порядний дім! – крикнула господиня.
– У порядному домі не ображають пана Бога! – Ревула одним стрибком досягнув шафи.
Проте спритність йому не допомогла. Демкович однією рукою відірвав своє крісло від підлоги і пустив політати. Важка мебель вдарила Ревулу в плечі. Той з прокляттями впав на дзеркальні дверцята шафи. Дзвін розбитого скла накрив останнє прокляття.
Мечислав понадіявся, що шкіряний підкирасник збереже хоча б живіт Ревули від гострих, наче шаблі, скалок.
А сам рушив в бік Скибицької з наміром рятувати німфу.
– Панно Зося, до вас йде auxilium18! – крикнув він, аби господиня не злякалася його наближення.
Тим часом Кіт підхопив шаховий столик, прикрився ним, наче щитом, і напав на Демковича.
Обходячи Кота, син підстарости нирнув під ліву руку Агріппи, відтак перестрибнув через письмовий стіл, щоб опинитися між господинею і побоїщем. Маневр був близьким до щасливого завершення, коли щось тверде рухнуло йому на потилицю, вибиваючи з очей іскри, а з мізків – свідомість.
2
Тієї самої години, коли Мечислав знайомився в «Корабелі» з Котом та Ревулою, джура Івана Виговського припинав панського іноходця до караульної конов’язі. Писар реєстрового війська щойно пересвідчився: стайні на княжому подвір’ї геть заповнені чотириногими слугами сенаторів, магнатів і біскупів. Домовлятися про фураж для коня та нічліг для джури залишалося в знайомих, або ж в одному з заїжджих дворів. Він вирішив, що відкладе цю справу на пообідній час.
Адже й без того змушував на себе чекати.
Виговський вже призабув розташування палацових будівель й тричі питав дорогу. Нарешті під його високими чоботами заскрипіли дубові сходи Шпитальної вежі.
На час весілля її, як і решту замкових приміщень, віддали для розселення тих гостей, котрі не змогли знайти собі зручніших апартаментів. Князь віддав частину особистих покоїв митрополитові і двом старим біскупам. Шляхті дісталися кімнати та галереї. Джур та служок селили просто в казематах, біля порохових бочок, скринь зі стрілецьким причандаллям та полиць з мортирними ядрами. Судячи з кількості різнокольорових ліврей, що метушилися на поверхах та розкладали в переходах панське добро, місто не подужало дати притулок багатьом із приїжджих.
На Виговського чекали мешканці четвертого поверху, найвищого. Вузькі сходи, що з середини тулилися до його вигнутої стіни, прорізали стелю і вели на гарматний майданчик. Вікна-бійниці спорядили свинцевими багетами та закрили товстим нерівним склом: серед білого дня тут панували сутінки. Ближче до середини круглої кімнати слуги розставили дорожні скрині, встелили їх тебризькими та ісфаганськими килимами, розклали великі і маленькі подушки.
Приміщення дивувало пишнотою безладу та прогрітим повітрям. У збройних нішах палали жаровні. Змішаний з їхнім димом конопляний дух дражнив ніздрі. В центрі булькав велетенський, на дванадцять хоботів, кальян. Але курців біля нього зібралося лише троє.
– Певно змерз з дороги? – один із них відклав мундштук, підвівся й розкрив обійми назустріч Виговському.
– Пане електоре! – Писар обхопив плечі старого маґістрата. – Хотів вас шукати у місті.
– А я, бач, у княжих стінах гріюся, – електор Олександр Штефанович розвернув Виговського обличчям до курців. – Ось Іван, син Остафія з Виговських, свіжоспечений каламарник. Приймайте до товариства.
– Божої помочі вам! – привітався писар.
– Навзаєм! – відізвався молодший з курців. – І де ж, пане, твій каламар?
– У пана комісара, – Виговський впізнав молодшого.
– Сенатор і люблінський депутат Єжи Немирич гербу Клямри, – рекомендував того електор.
– А ми з паном знайомці, бачилися на київських сеймиках, – писар скосив око на старшого з курців, котрий не встав і дивився на нього з-під лоба.
– Як здоров’я пані Ельжбети? – поцікавився Виговський у Немирича. – Чув, що восени достойна пані подарувала вам вже другого сина.
– Ельжбета і Тома, слава богу, здорові, – запевнив сенатор. – А як ся має пані Виговська?
– Також слава богу.
– А це високовчений пан Янош Леваї з Трансільванії, – назвав старшого Штефанович. – Пан Єжи і пан Янош вчора склали компанію для вечірньої гри «фортеці» самому ясновельможному.
При цій рекомендації трансільванець підвівся, явивши Виговському затягнуту у довгий жупан атлетичну фігуру. Хоча жупан вкривало грубе сукно, численні застібки на ньому сріблилися шляхетним металом, а з-під вивернутого коміра виглядало дороге мереживо. Затерті до блиску шкіряні вставки на штанах та вищерблені остроги видавали людину, яка мандрує верхи.
– Пан Янош не розуміє польської, тому говоритимемо латиною, – додав електор.
Усі четверо посідали навколо кальяну. Виговський і собі підтягнув бурштинового мундштука, дочекався, коли у чашці змінять вуглики, відтак вдихнув на повні груди терпкого диму.
Він згадав, коли востаннє бачив Немирича. Це було два роки тому, коли дисиденти19 з Київського воєводства подали на шляхетський з’їзд безнадійний проект про впровадження віротерпимості. Фантастично заможний Немирич, який серед православних називав себе Юрієм, а серед католиків – Єжи, сипав грошима, здобуваючи прихильників і голоси. Брати Виговські трималися осторонь цього яскравого й самовпевненого єретикала, якому шляхетська дрібнота посміхалася в обличчя і плювала у спину. Немирич знався з королями, носив перстні з індійськими діамантами та хвалився виданим у Галлії рефератом «Discursus de bello Moscovitico»20. А ще ходили чутки, що його посвятили в таємні містерії, про які побожним християнам не лише знати, але й здогадуватися не чинно.
Навіщо цей політичний небожитель всівся в товаристві з Виговським, той міг лише здогадуватися. Але знав напевне: приватні бесіди з такими, як Немирич, можуть привести на плаху, а можуть підняти на самісінький верх державної ієрархії. Таке напружувало.
Немирич покрутив на великому пальці перстень з солітером, зустрів очима погляд Виговського. Очі в нього були яскраво-сині. Лукаві, живі, проте холодні. Писар згадав, що рід свій Немиричі вели з півночі, з Великого Новгорода, й що серед предків магната траплялися й варязькі ярли.
– Я знаю, пане Іване, про що ви думаєте, – почав сенатор. – Ви думаєте: чого від мене треба цьому аріянинові, який не визнає Святої Трійці, цьому callum pedulus21 республіки. Правда ж?
– Припустимо.
– А якщо я скажу, що хочу бути київським підкоморієм, вам проясниться?
– Це можливо, – кивнув Виговський. – Філон Воронич, як усім відомо, нині при смерті, а ваш батько до нього був підкоморієм і лишив по собі добру славу. Але ж, прошу пана, для розмови про такі дрібниці не варто було збирати таке вишукане товариство.
– Ваша правда, – погодився сенатор. – Не варто.
На кілька хвилин всі присутні зосередилися на кальяні. Писар зауважив, що Немирич одягнений на шведський манер. Він пошукав поглядом широкополого «піратського» капелюха з пряжкою на тулії й відразу зауважив такого на одній зі скринь. А ще Виговському подумалося, що вченому багатієві дечого бракує. Чогось затятого, звіриного, вовчого, що робить чоловіка безжальним воїном та твердим володарем, що змушує вмирати під тортурами, але не порушувати присяг. Казали, що Немирич воював з московитами на чолі хоругви, яку зібрав та утримував за власний кошт, що показав себе гідно й не зганьбив Андріївського хреста на родовому гербі. Тепер, подивившись сенаторові в очі, писар схильний був вважати ці відомості компліментарними. Він міг уявити Немирича переможцем у дипломатичних чи богословських суперечках, впертим політиком та гарячим оратором, лише не лицарем, що з останніх сил прорубується крізь ординську лаву, гарчить від люті й злизує з вусів краплі ворожої крові.
«Ти, дорогенький сенаторе, не callum pedulus, – подумки визначив Виговський, – ти шведське шило в сраці Речі Посполитої. Товсте таке шило, проте не сталеве, а з курячої кістки…»
Він відклав мундштук і запитально подивився на електора.
Той на знак розуміння примружив очі й звернувся до Немирича:
– Ви ж хотіли розпитати пана писаря про Маслов Став.
– Про Маслов Став, – повторив за ним сенатор. – Так, пане Іване, я хотів би дечого дізнатися про Маслов Став.
– Коли Потоцький забирав у полковників клейноди мене там не було, – знизав плечима Виговський. Важко було знайти тему більш дратуючу і неприємну, аніж приниження козацтва при Масловому Ставі. Ще й двох місяців не пройшло, як лягли на землю реєстрові знамена і зів’яли під королівською немилістю бунчуки достойних. Родина писаря не співчувала повстанцям, але й рішення сейму про заміну козацьких полковників єзуїтськими вихованцями Виговські не вітали.
– Як і що забирали я й так знаю, – на обличчя сенатора лягла доречна скорбота. – Мені повідомили й про чорну раду, де старшина знову здурила товариство. Й про кримську експедицію також. Маю про це детальний звіт.
– То чим тоді можу допомогти?
– Я хочу, щоб ви, пане Іване, зрозуміли мене правильно, – почав сенатор. – Я належу до тих, хто шанує пораду британця про те, що не є гідною справою примножувати суще без потреби. Як філософ я вихований при ногах славетного Ґротіуса, котрий вчив мене не зважати на пусті забобони та суєтні вірування профанів. Але дехто з мудрих людей, – він майже непомітно повів очима в бік трансільванця, – переконує мене, що існують місця особливі, з давніх часів позначені чимось величним й, одночасно, смертоносним. Чимось таким, що змінює не лише долі людей, які там перебувають, але й долі народів, причетних до таких локацій. Також ті люди стверджують, що у вирішальні часи особливі місця стають колисками нових імперій та оракулами для тих мужів, котрі здатні змінювати хід історії на століття вперед.
– Я також чув про такі місця, – підтримав Немирича електор. – Я читав, що світодержець Чингіз перед своїм возвеличенням довший час перебував у лісах у такому місці, де пізнав знаки долі та своє майбуття.
– І я чогось такого чув, – кивнув Виговський. – Проте, якщо ви маєте на увазі Маслов Став, порадив би все ж таки дослухатися до згаданого вами британця та не змішувати політику з переказами старих жінок і шкільних піїтів.
– Перекази старих жінок? – перепитав пан Леваї; було помітно, що трансільванцеві набридло сидіти мовчки. – Ви порівнюєте лицарів з… – він на мить зупинився, шукаючи точного латинського словосполучення, – …божевільними бабами?
– Нехай береже мене Бог від таких недоречних порівнянь, – писар поклав праву руку на серце, немов зібрався присягати. – Я не мав ані найменшої думки образити присутнє тут товариство. Лише хотів запевнити пана Юрія… тобто пана Єжи щодо природи місцевості, яку називають або Масловим Ставом або ж Масловим Бродом. Я був там двічі й не помітив жодних фатальних властивостей. Там живуть мирні хлібороби та стоять козацькі паланки. В лісах є дичина, а в Росаві – риба. Якби не республіканські чвари, там був би рай земний.
– Я врахую ваш досвід, пане Іване, – запевнив Немирич. – Але маємо факти, що свідчать про протилежне. Ще у двадцять п’ятому році, після чергової, як ви кажете, республіканської свари, наш славний князь став табором при Масловому Ставі. Тоді з ним був Йордаш Валендула, якого ми з паном Яношем добре знаємо і який ніколи не давав приводу сумніватися в його словах.
– Жодного разу за дванадцять років, – кивнув трансільванець. – Людина вільна і доброї слави.
– Він знайшов у тій місцевості поважного старця, який повідав Валендулі про заповітне місце. За його словами це місце присяг, на якому клялися давні володарі та розбійницькі отамани. Сила, яка там мешкає, здатна переслідувати клятвопорушника та зводити його на погибель. Тому навіть затяті убийники з ватагів не насмілюються ламати даних у тому місці присяг. Там Валендула побачив дивного кам’яного хреста та поставлені в лінії брили, котрі нагадали йому допотопне каміння, що стоїть у Карнаці, на березі західного океану.
– Се був не простий хрест, – похитав головою Леваї.
– Старець, – продовжив сенатор, – сказав йому, що в тих місцях колись була твердиня волхвів, яка називалася Лоєвим. І що місце це є місцем таємної сили. Що воно ніби серце козацького краю, де присяги набувають найвищої чинності, а молитви сягають дворів Господніх. Що воно є оракулом, який провіщає майбутнє і дає знаки тим, які прагнуть вищої долі.
– Які не заблукають у самому центрі Плероми… – вставив трансільванець й миттєво замовк, бо наштовхнувся на погляд Немирича.
«Певно сих вищих матерій зі мною обговорювати не пасує», – припустив Виговський та постановив собі запам’ятати грецьке слово, яке позначало, якщо він, звісно, не помилявся, повноту і викінченість.
– Я чував розповіді про древній Лоєв, – запевнив писар, – й можу підтвердити, що серед козацтва, й не лише низового, ті краї поміж Каневим і Корсунем дійсно вважаються корінними. Там козацтво правдиве і заведено ще з хазарських часів. Щоправда, за татар все зазнало великого запустіння і від Лоєва залишилися три горби і два тини. Якого тепер там шукати оракула, мені не знано. Про оракулів ми нічого не чули, в тій складній матерії блудимо.
– Тим не менше, саме там таборилися козаки під час рушень тридцятого, тридцять другого та пізніших років. Там збирали таємні наради та творили небачені серед християн присяги. Саме там позаминулого року дивне непрояснене заціпеніння охопило Томиленка, коли Кисіль з Кононовичем відбирали в нього булаву. А четвертого грудня там збиралася чорна рада й в числі воїнів були ті, яких прийнято вважати природними чаклунами. Чи це випадково?
– Місце зручне.
– І тільки?
– Думаю, що так. А ще згадую того ритора, що вчив мене у братській школі. Він любив повторювати, що не варто покладати всі очікування на телуричні сили. Казав, що слово народжує творіння цікавіші, аніж земля-прамати.
Серед товариства залягла довга мовчанка. Лише в колбі кальяну не припинялася булькотлива справа та шаруділи слуги, розставляючи наїдки на складеному зі скринь столі.
– То ви кажете, що двічі навідували ті ґрунти? – після щирої затяжки уточнив Немирич.
– Так.
– А якби, пане Іване, я звернувся до вас із проханням відвести до того місця пана Яноша? Пан Олександр повідомив, що негайно після весілля ви відправляєтеся до Корсуня.
– Козацький комісар вже мабуть зачекався на свого писаря, – усміхнувся Виговський. – Я і щодо весілля невпевнений. Якби пан електор не запросив до цієї розмови, я б у місті й не ночував.
– Хіба ви не запрошені на весілля?
– Був запрошений.
– То лишайтеся.
– Буде видно, – писар глянув на електора, той знизав плечима. – А що стосується пана Леваї, то жодним чином не буду проти, щоб високовчений пан склав мені компанію. Єдине, про що мушу попередити: їхатиму верхи, борзо й без особливої охорони.
– Це не питання, – запевнив Немирич. – Я дам вам своїх джур, або ж попрошу в ясновельможного…
– Лицарі не бояться шляхових пригод, – трансільванець задер голене підборіддя.