– Добре, Паллідо, нехай буде по твоєму, – погодився Немирич.
– Уклінно дякую вам, незнайомий пане, – швидко й хитро глянула на нього дівчина.
Сенатор міг би присягнути, що в тому погляді проглядало дещо, прямо протилежне дитячій невинності. Грішне видіння розквітло перед очима Немирича всіма вигинами і проникненнями. Відчувши погляд Радзивілла, він вдав, що зацікавився брудним алхімічним начинням. Хто його знає, може в цьому підвалі відбуваються єднання не лише сірки з ртуттю.
– Минулого разу я дав тобі завдання, – нагадав дівчинці князь-гетьман. – Ти маєш що мені сказати?
– Так, ясновельможний князю, я дечого чула вві сні.
– Що саме?
Немирич зі здивуванням відмітив, що на обличчя верховного командувача впала тривожна тінь.
– Я чула слова, – повідомила Палліда. – Латиною. Manu facta manu distruo.
– Уві сні?
– Так.
– Зрозумів? – повернувся князь-гетьман до князя-канцлера.
– Руками створене руками руйнується, – знизав плечима той. – Чого тут розуміти?
– А ви, пане Єжи?
– Я можу помилитися… – непевно почав Немирич.
– Сміливіше.
– Ходять чутки, що під час інспекції Кодака, коли ваша світлість показували цитадель офіцерам… Це лише чутки.
– Продовжуйте, я не ображуся.
– Кажуть, ви запитали в одного з козацької старшини, що він думає про неприступні бастіони, збудовані Бопланом. А той доволі нетактовно відповів вам тими словами, котрі ми щойно чули: «Руками створене руками руйнується».
– Бачиш? – Конецпольський знову звертався до Радзивілла. – Злі плітки бігають Річчю Посполитою швидше за татарські чамбули.
– До мене ще не добігли.
– До тебе, канцлера литовського, не добігли, а от до нього, – князь-гетьман показав пальцем на Немирича, – ще й як добігли. Й ще до тисяч таких як він, і до усіх схизматів посполитих. Добігли і медом їм вуха помазали.
Й вже в сенатора запитав:
– Ім’я козака вам відоме?
– Казали, що то був Хмельницький.
– Колишній писар черкаського війська? Зиновій? – уточнив Радзивілл.
– Так, – кивнув Конецпольський, – саме так. Nil inultum remanebit. Sarmatis ora!26
– Себто? – було очевидно, що фаталістичний настрій ясновельможного почав діяти канцлерові на нерви.
– Тоді це були лише слова того, хто затаїв жадобу помсти.
– Погано затаїв.
– Але учора… – князь-гетьман підійшов до величезної скляної колби; його погляд застиг на вигнутому склі наче зачарований спотвореним відображенням обличчя. – Учора я доручив Палліді спитати в прозорливої сили, котра живе в ній, що буде з нашою державною справою після того, як я відійду до предків. І ось тобі відповідь, влучна, як стріла Аполлона-руйнівника. Облуди тут бути не може. Це місце пильно охороняють. Палліда не виходить звідси й не спілкується ані з челяддю, ані з драбами. Її батько також. Дрова, їжу і воду сюди доставляє німа холопка. Я все передбачив. А тепер скажи мені, звідки ця дитина може знати те, про що навіть канцлер литовський не відає? Є в тебе пояснення?
– По-перше, – почав Радзивілл, – це може бути збігом, а по-друге…
– А ти що думаєш? – не дослухавши князя-канцлера, Конецпольський розвернувся до Лібра. – Збіг? Чи може демони лише лякають нас, щоб послабити сарматський дух?
– Палліда запитує, їй відповідають, – сказав алхімік. – Вона б ніколи не насмілилася ввести в оману або у пустий неспокій верховного воїна держави. Але ж раніше Палліда вам казала, що ваша смерть ще не на часі. А доки вашмосце живі, держава буде у безпеці.
– Вона казала «сім років».
– Це ж не мало.
– Можливо для людини, та ще й немолодої – так. Але держави живуть тисячоліттями. І вже накопичені великі гріхи, такі великі як найвищі гори…
– Хіба держави грішать? – промимрив Немирич.
– А хіба ні? – князь-гетьман важко пройшовся склепом, зачіпаючи бобровою шубою баняки та дротяні конструкції незрозумілого призначення. – Крок за кроком, унія за унією будували ми велику Республіку, єднали землі та сім’ї, видавали пресличних цурек27 за немитих лісовиків, змішували благородну сарматську кров з варварською і грішили: так, панове, грішили. Порушували вівтарні присяги, розмінювали вічне на минуще, ображали святість. Скільки гріхів смертних наших прийняла на серце своє Матір Божа, скільки гріхів…
– Під немитими лісовиками ти, може, розумієш моїх предків? – поцікавився Радзивілл.
Але Конецпольський його не чув.
– А тепер все це склалося в невідкупний борг. Мене, мене, текел, упарсін… Всі пророцтва віщають погибель, – прошепотів він, дивлячись на блакитний вогник під залізним тиглем. – Всі до одного й усюди… Все прахом піде, все дістанеться туркам…
– Я уві сні ще дечого бачила, – раптом озвалася забута вельможами дівчинка.
Тепер вона сиділа на ослінчику біля комина та ворохобила вуглі мідним дротом.
– Лише кажи мені правду, – князь-гетьман драконом навис над нею. – Про важливі речі пророчиш.
– Я бачила страшну людину, – безбарвним і рівним голосом почала Палліда. – Лицаря з отакенними вусами, – вона приклала вузькі долоні до рота. – Він скакав на коні крізь вогонь у панцирі і шоломі та кричав щось мовою, якої я не зрозуміла. Він бився з іншими лицарями, перемагав їх, весь у крові. А потім я знову його бачила. Вже без шолома. Він палив людей живцем перед кам’яною вежею, високою вежею, і знову кричав. І тоді я розібрала, що він кричить. Він кричав: «Ти зрадив мене, Яґайло! Я проклинаю тебе, Яґайло! Я зламаю твій ріг, Яґайло!»
– Що за дурна маячня? – скривився Радзивілл. – Яґайло?
Немирич припинив крутити перстень.
– Я знаю, про кого вона каже, – мовив він.
– Знаєте? Про кого? – Конецпольський дивився на нього впритул, у ніс сенатору йшло несвіже дихання полководця.
– Вона бачила Свидриґайла.
– Поясніть.
– Сьогодні я мав розмову з одним ротмістром з Київського воєводства. Мова йшла про давні часи. Він згадав, що Свидриґайло розірвав Кревську унію та пішов на свого брата Яґайла війною. Що титулував себе великим князем руським. Що він і був останнім великим князем руським. Я відповів йому на те, що Свидриґайло був божевільним і живцем спалив митрополита. А тепер цей сон… – він подивився на Палліду, котра відчужено роздувала вогонь у комині. – Це сьогодні не випадково, панове. Це знак, явний знак.
– І що то був за ротмістр? – поцікавився князь-канцлер.
– Я дав слово шляхтича…
– Не важливо, – відмахнувся Конецпольський. – Те, що ви кажете, пане Єжи, подібне на правду. Так, на правду. Колись я мав видіння при надгробку великої княгині Євни Полоцької, бабки Свидриґайла. Тоді на власні очі бачив як її надгробок розколовся, але за мить знову побачив його цілим. Зараз я схильний трактувати це на користь того, що прийде новий Свидриґайло з новою громадянською війною, з новим розколом спільної Вітчизни. І скаже, як той привід із сновидіння: «Сармати, ви нас зрадили!»
– Перший раз від тебе чую про надгробок Полоцької, – зауважив Радзивілл. – Панове, ви блудите в темному лісі… Свидриґайло, Кревська унія, руські князі та інша сива давнина. Ви ж воїни, політики, а не поети. Міркуйте політично. Те, що відбувається не в снах, а явно, говорить нам про зовсім інше. Річ Посполита нарешті приборкала внутрішні війни, твердою ногою стала на Запоріжжі. Татари принишкли, московити сидять у своїх барлогах, Порта шле до нас послів солодких, як пахлава. Немає таких сміливців, щоб кинули виклик Республіці. Ми сильні, як ніколи, а вам від чогось ввижається новий Свидриґайло, якийсь забутий морок… Спам’ятайтеся.
– Дозвольте, ясновельможний канцлере, – втрутився у розмову Лібр. – Ви тут згадали Кревську унію. Якщо мені не зраджує пам’ять, свята Ядвіґа, добра королева, тоді вийшла заміж за того литовського Яґайла, що наснився моїй провидиці.
– Пам’ять тобі не зраджує, – кивнув Радзивілл. – Вона вийшла за немитого лісовика, як зволив висловитися твій володар.
– А скільки їй тоді було років?
– Ядвізі?
– Так, добрій королеві.
– Дванадцять.
– Оце, ясновельможні, направду дивний збіг, – сказав Лібр. – Уявіть собі: мою малу дванадцять років тому охрестили Ядвіґою.
4
Над Мечиславом світило несправжнє сонце, якому кортіло прималювати очі і посмішку, як на німецьких гравюрах. Несправжні рожеві хмари пливли несправжнім аквамариновим небом. Він йшов берегом несправжнього моря. Годі й згадувати, що та земля, на яку нібито ступали його босі ноги, також виглядала геть несправжньою. Пісок був занадто білим та чистим, трава смарагдовою, а серед каменів не було жодного сірого кругляка – лише різнокольорові агати.
Одяг сина підстарости повністю пасував до навколишньої несправжності. Біла, підперезана шовковою стрічкою, туніка ледь прикривала йому коліна. Він навіть пам’ятав, де востаннє бачив подібну одежину. В такій підперезаній туніці паризький лицедій Бельроз виходив на сцену «Бургундського отеля» у нудній пасторалі «Левкадія», де мало чого лишилося від трагедії Менандра. Нетверезі актори, що грали сатирів, довго бігали там за німфами, а головна героїня хрипко співала перед тим, як кинутися в намальоване на брудних простирадлах море. Він навіть згадав, як хиталася фанерна скеля, на яку перед стрибком видерлася товста акторка. Глядачі голосно радили їй похудати, сперечалися, як довго витримає таку вагу декорація, та кидали в товстуху всяким непотребом.
На підтвердження спогаду перед Мечиславом виникла брила. Така зручна і красива, наче навмисно створена для галантних самогубців. Під нею, на граційному столику, розставили вази з фруктами, винні фляги та золоті кубки. Поряд, у плетених кріслах, відпочивали дві грації; крізь прозору тканину, в котру вони загорнулися, просвічували юні тіла, наче намальовані пензлем Пуссена. Його картину «Царство флори» Мечислав бачив на виставці у Пале-Роялі.
Він очікував, що при наближенні брила, столик і дівчата розвіються так само, як і виникли. Але він помилився. Навіть тоді, коли до видіння залишилося зо два кроки, нічого в несправжності не змінилося. Більше того, набуло підозрілої чіткості. Грації мило посміхалися до нього, мружачись на несправжнє сонце. Йому здалося, що їхні вродливі, рясно вкриті веснянками обличчя зійшли з портретів, виставлених у салоні Демюст’є.
– Ви, мсьє, якось дивно дивитеся на нас, – зауважила дівчина, що сиділа ліворуч.
Її французька нагадала Мечиславові паризьких вигадниць.
– Таке відчуття, що ми якісь монстри, – підтримала її та, що праворуч. – Може, замість того, щоб витріщатися на нас, як Андромеда на морське чудисько, ви б назвали своє благородне ім’я.
– Мечислав, – промимрив син підстарости.
– Як-як? – перепитала права, а ліва пирснула.
– Мечислав Данилевич, герба Риля.
– Що за варварство? – насупилася права й спробувала повторити:
– Метсілаф герба Рило.
– Мсьє, невже у вас для галантних випадків немає пристойнішого імені? – підтримала подругу ліва.
– У салоні мадам де Руаль мене називали Артемідоросом, – згадав Мечислав.
– Приємно чути, – зраділа ліва.
– Принаймні, нескладно вимовляти, – погодилася права. – Але ж це ім’я означає «подарований Артеміді».
– Признавайся, пустунчику, хто вона така і чому тебе їй подарували, – наказала ліва й невловимим рухом спустила край тканини з лівого плеча. При цьому її ліва грудь вислизнула на волю.
– Я вам назвався, то ж скажіть свої імена.
– Вона – Каліпсо, – сказала права.
– А вона – Кассандра, – сказала ліва, вивільняючи й другу грудь.
– Тобто, – пригадав грецьку син підстарости, – одну з вас називають «тією, яка приховує», а другу – «тією, котра вводить чоловіків в оману»?
– Артемідорос, ти такий начитаний, аж страшно, – розсміялася права; чи то від сміху, чи може від чогось іншого, тканина також сповзла з її грудей.
Мечислав мусив визнати, що груди в неї досконаліші та свіжіші за груди лівої, хоча та й здавалася молодшою.
– То хто ж така Артеміда? – нагадала Каліпсо.
– Це ім’я одніє паризької вигадниці.
– Справжнє?
– Звісно, ні.
– І що ж вона вигадала? – поцікавилася Кассандра.
– П’єсу, у якій проникливо оповідає про трагічну і пристрасну любов Сапфо до Клеїди та Анакторії.
– Так це трагедія?
– Радше сумна пастораль.
– О пресвітлий Фебе, – закотила очі Каліпсо, – от ми й дожилися до сумних пасторалей.
– Артеміда знається на сапфічній поезії? – не припинила цікавитися Кассандра.
– Вона в неї закохана, – син підстарости підняв правицю, наслідуючи професійних декламаторів, підвів погляд до зеніту й процитував: «Я за траву зеленіша й блідіша за пароський мармур, доторк один ще – в солодких судомах, як у савані, смерть мене прийме!»
– Це вона написала? – зробила великі очі Каліпсо.
– Ні, це рядки великої Лесбійки.
– То може твоя Артеміда також воліє дівчат? – припустила Кассандра. – Двох одночасно, аби лизали її, як ту Сапфо, аж до передсмертних судом.
– Це брехня.
– Невже? – Кассандра повністю звільнилася від тканини, зручніше вмостилася у кріслі й повільно розвела довгі, ретельно поголені ноги. – А ми з Каліпсо воліємо Фаона. І нас також двійко.
– Він нас не хоче, він ще спить, – надула губки Каліпсо. – Агов, пробуджуйся!
– Агов, пробуджуйтеся! – сказав хтось біля самого вуха сина підстарости.
Мечислав відкрив очі й побачив над собою молоде жіноче обличчя. Його голова спочивала на високій подушці, а звільнене від одягу тіло – під пуховою ковдрою. Кілька хвилин він згадував, перш ніж із пам’яті виплили події в домі Скибицької. У жінці, яка стояла поряд з ліжком, він впізнав господиню дому. Поряд з нею стояла служниця, та сама, котра відкрила шляхетним гультяям браму.
– О, панно, я маю вибачитися за… – почав син підстарости.
– Я вас прошу, пане, – відмахнулася Скибицька. – Якраз вам і немає за що вибачатися.
– Але ж я прийшов до вашого дому з лістригонами28, котрі умисно вчинили скандал і напали на вашого… друга.
– Не знаю як іншим, але одному з цих, як ви кажете, лістригонів тепер гірше за вас.
– Певно, Ревулі.
– Ревулі? – гмикнула служниця, але господиня не бажала, щоб хтось випереджував її у новинарстві.
– Ревула, звісно, лежить десь порізаний склом, зализує рани як битий пес, а от молодому Даниловичу вже ніякі примочки з мазями не допоможуть, – об’явила Скибицька. – Ян так приклав його палашем, що голова розкололася й мозок витік. А ви, пане, кинулися мене рятувати від того скаженого Кота. Ви вчинили шляхетно, і Ян також сказав, що ви діяли як справжній лицар й що серед тих лотрів29 ви опинилися випадково. Це й Бенах потім підтвердив. Він сказав княжим драбам, що ви лише зранку приїхали з Виговським.
– Тут був той єврей?
– Тут вже півміста було, – повідомила круглолиця.
– Єврей казав, що гультяї затягнули вас до свого коша, аби напоїти і витягнути з вас талери.
– Це брехня. Навпаки, Кіт платив за мене в шинку.
– Щось в лісі здохло, – буркнула служниця.
– Пане Мечиславе, ви така шляхетна людина, – зітхнула Скибицька, й в кутиках її очей блиснули сльози. – Якщо вже на те пішло, то це ми з Яном маємо перед вами вибачитися.
– Та це дурниці, – вражений чутливістю німфи, син підстарости спробував дотягнутися до її білої ручки. Проте біль в потилиці миттєво нагадав про себе, а до нього приєдналися бридке запаморочення та нудота. Служниця вчасно підставила тацю.
– Ви поки що лежіть, лежіть, не рухайтеся, – зачастила Скибицька. – Ян відразу не зрозумів, що ви кинулися мене захищати, ну то й зачепив вас трохи. Вибачте йому, він нічого проти вас не мав, просто все так раптово відбулося.
– Я не маю жодних претензій, – запевнив Мечислав. – До речі, я лишив кобилу біля «Корабели».
– Вона у моїй стайні і з нею все добре, не хвилюйтеся.
– Я заплачу за фураж.
– То ми вирішимо.
– Я радий, що потрапив не лише до ангела у жіночій подобі, але й до пристойного дому.
– А ще, пане, я насмілилася, перепрошую, трохи позичити у вас грошей, – сльози висохли, посмішка німфи набула обіцяючої чарівності. – Бо ті княжі драби побачили мертвого Даниловича і почали погрожувати Янові трибуналом. Я тоді вже послала Марицю, – кивок у бік круглолицьої, – до пана електора, він наш приятель. Але то треба було відразу дати тим драбам трохи талярів, аби вони не вчинили шуму й не потягнули Яна до каземату. То я взяла у вас три дукати. По одному на кожного з бісових нишпорок, прошу пана. Ви ж розумієте, що вбивство шляхтича з такого відомого роду – то не є щось буденне. Хоча він й не був зовсім законним сином і родина його не визнавала, але він мав королівську грамоту на герб. За ним по суду закріпили маєтності та привілеї, того всього його мати Анна добилася. Вона, слава богу, вже на тім світі, але його сестра та ще псярка. Вона живе у Калуші, й поки дізнається, то пройде час. Але пан електор казали, аби ви з Яном їхали з міста негайно.
– А я тут до чого?
– Пан електор Штефанович всю цю справу ретельно розібрав і сказав чого нам усім варто очікувати. Позаяк ви, пане, під час бійки відступилися від тих гультяїв – а ви ж відступилися, правда – і перейшли на наш із Яном бік, то трибунал розбиратися не буде й долучить вас до свого рішення. Та й калуська поганка подасть свої рочки30 на всіх нобілів, що були у домі й мали при собі зброю. Вас, зрозуміло, рано чи пізно виправдають, але на то піде час та купа талярів. І доведеться вам сидіти у князя в спіжарні31, а може й в підземному казематі. Навіщо ж вам, молодому і такому гарному, втрати в здоров’ї?
– Але куди я тепер поїду? Хіба до рідних пенатів, у Хирлицю?
– То вже все вирішено, ви не турбуйтеся, – посміхнулася Скибицька. – Ми з Яном часу не гаяли. Пан електор сказав, що той пан Виговський, з яким ви познайомилися дорогою сюди, вже завтра, не чекаючи на весілля, відправиться до Корсуня. Пан електор вже розповів пану Виговському про цей прикрий випадок. А Виговський, як і пан електор, однієї з Яном і вами віри, ходить до грецької церкви та доброго русинського роду. Він радо допоможе одновірцям проти папіжників.
– А ви, панна?
– Я римської віри, але ж не в цьому справа.
Мечислава не здивувало, що Скибицька так легко відступила від інтересів католицтва. Він вже зрозумів, що легкість числилася серед основ її вдачі.
– Все це якось несподівано й навіть смішно… – у нього розболілася голова і думати не хотілося; особливо про те, у яку халепу він вляпався на пустому місці.
– Але то не жарти, – посуворішала німфа. – Минулого року такий собі пан Малиновський зайшов до «Корабели», де якраз була сильна бійка. Він лише переступив поріг, коли там зарізали заїжджого шляхтича, і всі гультяї кинулися навтьоки. Так його, до вияснення події, протримали аж три тижні у холодному льосі так, що він застудився й невдовзі помер. А тут справа поважніша. В зарізаного гультяями не було сестри, заміжньої за шляхтичем, що ходить у францимирі32 самого руського воєводи.
– Ви такі жахи розповідаєте… – новий приступ нудоти змусив сина підстарости підсунути собі тацю до підборіддя. Скибицька допомогла йому. Коли шлунок остаточно звільнився від обіду, Мечислав перепитав:
– То Виговський погодився взяти мене з собою?
– Звісно. Пан писар про вас високої думки.
«Високої думки! – подумки скривився син підстарости. – Та він лише двічі розмовляв зі мною, та й то про всякі бздури».
– Сподіваюся, – вголос сказав він, – що до завтрашнього дня мене не запроторять до цюпи.
– Не запроторять, – запевнила німфа. – Навіть якби Кіт вже поскакав до Калуша, то раніше, аніж за чотири дні, ніхто сюди з інтентацією33 не прибуде.
– Ну, звісно, absens carens34, – похизувався судовою латиною син підстарости. – А Ревула?
– Він гультяй з посполитих, хто такого буде слухати. Та й думаю, йому тепер не до тяжби.
– Так, – посміхнувся Мечислав, – він славно прийняв хребтом те крісло.
– А вам поки треба лежати, бо ж до Корсуня шлях не близький. Пан електор казав, що там вас шукати ніхто не буде, а якби й відшукали, то там є де сховатися і, як то кажуть, inter arma silent legis35.
Зося Скибицька також зналася на латині.
– Коли закони замовкають, починає говорити зброя найманих вбивць, – зауважив син підстарости.
– То візьмете собі ще одне ім’я. Нехай розпізнають, що ви це ви, а не який-небудь Дупський.
Напевне німфа хотіла розвеселити хворого, але жарт вийшов двозначним.
«А що, – подумав Мечислав, – й назвуся Дупським. Славною такою фамілією – Дупським гербу Срака. Це ж буде правдивим відображенням мого нинішнього становища».
Уголос він зауважив:
– Не думав я, що після навчань у Галлії прийдеться їхати на самий кордон. Та ще й під чужим ім’ям.
– Так то ж лише на пару років, – припустила Скибицька. – І вам, кінець кінцем, вийде на користь. На східних кресах ви собі знайдете сильного покровителя, або ж вас візьмуть до військової канцелярії. Тепер туди їдуть всі, хто не може собі посади купити. Один із моїх приятелів минулого року поїхав у Лубни до Вишневецького. Тут він лише гультяював, бився і тринькав гроші, як от тепер Кіт з Ревулою, а там, не плативши нічого, зробився цілим уланським підротмістром. Князь Ярема його полюбив, дав йому землю з хуторами. Я, чесно кажучи, й сама думала поїхати на ті креси, але ж без надійного сукурсу…
Німфа подивилася на сина підстарости особливим і довгим поглядом.
Той відповів стриманою посмішкою і запитанням:
– А хіба ж пан Креховецький не запропонував вам супроводити його до Корсуня?
– О, ви не знаєте Яна, – зітхнула Скибицька. – Він такий легковажний та запальний, хоча й видатний лицар. Він мав таку добру посаду в Жидачеві, але щось не поділив з тамтешнім підкоморієм і таке втнув… Я думаю, – перейшла вона на шепіт, – там була амурна пригода. Я чула, що в того підкоморія дуже молода й дуже красива дружина з посполитих. А ви ж, певно, знаєте, що незнатні жінки страшенно зрадливі, бо ж не мають шляхетного стриму від прагнення тілесної насолоди. В мене колись була така товстозада хлопка, що вона лише бачила хлопа, як відразу ж розсувала ноги. Навіть смердючими дранями не бридилася, така була кішка.
– І що ж такого втнув пан Креховецький?
– О, пане Мечиславе, то була така неприємна справа, що я, мабуть, не наважуся турбувати нею людину у вашому стані.
– Але ж, Зосю, мені сумно отак лежати та нудитися.
– Я б розважила такого героя, – посміхнулася німфа, – але він, на жаль, не мій герой.
– Отакої.
– Адже герой уві сні промовляв ім’я якоїсь Артеміди. Я так розумію, що серце героя віддано невідомій мені красуні.
Можна лише здогадуватися куди б повернула їхня розмова на цьому галантному роздоріжжі, але тут почулися важкі кроки та брязкіт зброї. Сину підстарости на якусь мить здалося, що три дукати пропали намарно і до покою от-от увірвуться княжі люди.
Але за мить він побачив Демковича-Креховецького зі свіжими шрамами на обличчі, Виговського у блискучій кірасі та ще якогось довготелесого добродія у жупані. Зі всієї компанії писар виглядав найпишніше. Оксамит і блават оправляли його кірасу, до якої майстри приробили золочені сонця та герб Абданк зі щитом, покритим переділковою емаллю. Вуса Виговський змастив лоєм, від чого вони шпичилися як у правдивого французького маркіза.
– О, пан вже прийшов до тями, – замість привітання констатував Креховецький. – То якраз доречно, бо ми збираємо невеличку раду.
– Панна Зося вже певно сказала вам, що їдемо до Корсуня, – припустив Виговський, сідаючи в присунуте служницею крісло.
Мечислав зауважив у писаревому голосі прийняте рішення, що не підлягає обговоренню.
– Панна казала, що маємо їхати завтра, – підтвердив син підстарости.
– Бажано б сьогодні, але зважаючи на обставини… – Виговський кивнув у бік довготелесого. – Прошу вашої поваги до пана Яноша Леваї, – відрекомендував він трансільванця. – Пан є вченим шляхтичем, має знання у лікарській справі і люб’язно погодився подивитися, чи зможете ви їхати верхи.
– Мечислав Данилевич, герба Риля, – син підстарости підвівся на ліктях.
– Бачите, пане Мечиславе, до вас прийшли три Іоанни, – латиною мовив трансільванець. – Сказано у святому переданні: tres faciunt collegium (троє складають раду). А в іншій проникливій книзі сказано, що три Іоанни мають силу піднімати з мертвих, себто відновлювати некрозну плоть. Поверніть до мене вашу потилицю, щоб я зміг побачити місце ураження.
Заскочений красномовством жупанника, син підстарости забув про нудоту, присів і надав свою голову до огляду. Леваї довго вивчав садно, бурмотів незнаною мовою та проводив пальцями складні маніпуляції.
– У вас крутиться в голові? – нарешті запитав він.
– Трохи є.
Трансільванець відійшов від ліжка і звернувся до Виговського:
– Я б не рекомендував пану найближчих три доби сідати на коня. Слизові комори в його голові розхитані й, як виглядає, не витримають дорожнього трясіння.