Унія
– Тим більше, що нас із паном охоронятимуть дана мені королівська грамота та ваше знане ім’я, – із серйозним обличчям наголосив Виговський. – З вашого дозволу, шановне панство, будемо вважати, що цю перипетію ми вичерпали.
– Але ж, пане Іване, ви ж не відмовитеся прийняти від мене дещо на знак поваги? – Немирич відстебнув від пояса шкіряний капшук.
– У тому немає потреби, пане Єжи.
– Юрій.
– Жодної потреби, пане Юрію.
– Дорога до Корсуня неблизька, зимна. Й вам з паном Яношем не завадять кілька португалів.
– То віддайте їх пану Яношу, – підсумував Виговський. – Але я маю до вас, пане Юрію, запитання спекулятивного штибу. Якщо ви, навзаєм, маєте час та наснагу…
– Буду радий вам відповісти, якщо дозволять мої скромні знання та досвід.
– Але то вже настав обідній час, – нагадав електор. – До княжих столів запросили на вечір, то ж тепер не погребуйте принагідним куховарством.
Штефанович дав знак і слуги зняли з жаровні мідного казана, де варилася осетрова юшка. На столі вже стояли срібні кубки-погари з мальвазією, щойно добутою з пузатої дельви22, тарелі з гречаними галушками на салі і медовими плесканками, миски з волоськими горіхами та соленими грибами.
Не встигло товариство спробувати юшки і пригубити мальвазії, як на стіл поставили срібну гусятницю.
Електор відкрив її. Запах прянощів і смаженої дичини наповнив приміщення.
– Пропоную славному панству оцінити верховну страву мого домового поварчука. Мазури називають її «п’яним веприком».
– Певно, навіть тутешні дики п’ють оковиту, – спробував пожартувати трансільванець.
– Вепрове м’ясо поварчук добре вимочив у вині з часником та прянощами, а перед смаженням виваляв шматки у перетертій з волоськими горіхами кориці, – пояснив Штефанович. – Також він додав суміш із трав та корінців, назв яких не сила запам’ятати.
– У назвах немає потреби, якщо м’ясо таке соковите, – зауважив Виговський, пробуючи дичину з ножа.
– Тут можна посперечатися, – посміхнувся Немирич. – Галли дають своїм паштетам та випічці такі несподівані і дотепні назви, що лише вони одні розгортають апетит, наче бойовий прапор. У Реймсі мене пригощали паштетом з оленини, який називали «вечірньою ностальгією ненажери». А в Бремені італійський кухар зготував нам «серце в кареті збудженої графині». На вигляд – звичайне м’ясо, проте всі шукали в ньому причину збудження. І, як не дивно, знаходили. То ж назви мають значення.
Ніхто з присутніх не заперечив.
Коли товариство взяло штурмом зовнішні бастіони голоду, розмова відновилася.
– Перед тим, як запитати в пана Юрія, – почав Виговський, – я б хотів зробити невеликий вступ, аби пан Юрій та ви, панове, зрозуміли, які саме складні та пекучі думки спонукують мене поставити це запитання. Адже відправляючись до Корсуня, міркую про минуле та майбутнє нашого краю. З вашого дозволу.
– Звісно, пане Іване, – кивнув сенатор.
– Я вже згадував прикрі республіканські чвари, що від початку правління Жигимонта Третього струшують Річ Посполиту. Як на мене, причина їх криється в тому, що були порушені давні клятви, які давалися руському лицарству за славних часів Яґеллонів. Тоді, згідно старих уній, нам були передані королівські привілеї, серед яких чільне місце посідала повага корони до прабатьківської віри нашої, яку на руських землях достойно отримали від грецьких патріархів. За доби Яґеллонів короновані мужі ставили першим у титулі звання великих князів руських. Духовними місцеблюстителями тієї згаслої державності були і є київські митрополити, що не даремно мають осідок у престольному місті князів давнини. Чи погоджується пан Юрій з такими моїми розмислами?
– Уважно слухаю вас, пане Іване. Маю повагу до ваших слів.
– Тоді веду далі. Нині над нашою з вами вотчиною титулованим князем стоїть милостивий наш король Володислав, який є оборонцем наших прав і привілеїв. Але горді слуги його не зважають на присяги прадідів своїх і мають нашу віру за другорядну, неповну й ледь не за єретичну. Горді слуги не вважають наші церкви за храми і сміються з наших молитов. Якби не ця прикра обставина, козацька громада ніколи б не піднімала зброї проти Республіки. Бо ж козаки, як і лицарі, за природою своєю стоять на обороні закону. Відповідно, всі інші рушення козацькі, включно з походами за Понт, спонукані або порушеннями закону з боку бусурман, або ж звичайною вигодою. Ніяких інших джерел звитяги в нас немає. Отже маємо віру грецьку, як законну основу самобутності нашої і на законі будемо стояти, як давні римські мужі. Попри все те ніхто з козацької старшини та правдивих родів руських не ставить під найменший сумнів владу над нами його найласкавішої королівської милості. Я тим більше. Це, пане Юрію, є конклюзією23 мого вступу.
– Я вас вислухав, пане Іване, і даю вам своє щире запевнення, що нічого з ваших міркувань та історичних екскурсів не буде винесено за межі цього благородного товариства, – сказав Немирич. – І, звісно, чекаю на ваше запитання.
– Я хотів би зрозуміти, пане Юрію, що несе нам та нова віра, яку ви з родиною сповідуєте. Маючи ясне і тверде розуміння, мені легше буде переконати київських підтримати вас на виборах підкоморія. А ще згадую те, що ви писали у вашому трактаті про війну з московитами. Що не треба обходити мовчанкою душу набожних, сила яких набагато потужніша, лише святим зміцнюється і золотим гаком ловиться. Бентежить мене той ваш золотий гак.
– Бачу, пане Іване, що ви володієте риторичними вміннями, – кивнув Немирич. – І що у вашому бажанні розуміння криється не одне, а, принаймні два запитання. Перше ви нам явили, а друге сховали в тіні.
– Нехай так.
– Тож мушу також зробити вступ. Чи відомо вам, пане Іване, чим римське та грецьке сповідування віри відрізняються від всіх інших вірувань, відомих від часів Адама?
– Певне, вірою у Святу Трійцю, – припустив Виговський.
– Я не догмати чи то теологію маю на увазі, а наріжний принцип звертання до Всевишнього.
– Чекаю на ваші роз’яснення.
– Всі віри єдинобожників, які ми знаємо, передбачають, що очільник побожної громади є предстоятелем. Тобто він стоїть перед Богом обличчям до святині і звертається до нього від імені людей, які в нього за спиною і за котрих він взяв на себе відповідальність. Так є в агарян, де їхні мулли стоять з народом перед арками, що позначають напрям на Мекку, так само і в юдеїв. І лише римські і грецькі священники, навпаки, звертаються до людей від імені Бога, наче мають цілого Всевишнього за спиною. Наче вони його намісники, пророки або вповноважені посланці. Наче Бог власноруч поставив печатку й підпис свій на їхні писані привілеї. Тобто вони наслідують поганських жреців, які виходили з храмів до натовпів та провіщали волю небес іменами пустих ідолів – молохів та ваалів. При тому ніхто направду не знає, чи отримали теперішні римські і грецькі священики правдиві знаки від Бога, чи, може, говорять від його імені щось придумане та вигідне їм. А якщо вони говорять з голосу тієї сили, чиє ім’я ми не будемо згадувати за цим чесним столом? Ви, пане Іване, маєте певність, що ні?
– Але ж на образах, до яких вклякаємо, намальовані святителі, що купно з народом звертаються до Бога.
– Я нагадаю вам, що лише римські і грецькі священики роблять таїнства від імені Всевишнього. Лише вони перетворюють хліб та вино на тіло і кров Його, лише вони відпускають гріхи Його іменем. При тому вони не надто піклуються про те, щоб зберігати чистою та неоскверненою свою плоть, таку ж грішну як і наша з вами. А ще вони прагнуть влади.
При цих словах Виговський чомусь згадав, що родич сенаторської дружини от-от має отримати від Папи фіолетові панчохи архієпископа. Він спробував заперечити:
– Я не теолог, пане Юрію…
– Але ж, на Бога, дайте сенаторові промовити, – втрутився трансільванець.
– Я дам собі раду, не турбуйтеся, – зиркнув на нього Немирич і продовжив: – Це не є богословські питання, пане Іване, аж ніяк. Це питання законності, про яке ви казали. Скажімо, ваше шляхетське право й ваш герб Абданк закріплені королівськими грамотами, записані у гербовниках та статутних книгах. Якщо хтось немудрий або злочинний поставить під сумнів ваші привілеї, ви звернетеся до суду і покажете там документи. А хто і якою грамотою підтвердить, що ті шматочки хліба, що лежать на таці в Софії, київський митрополит направду перетворює на плоть Господню?
– Страшні речі кажете, – похитав головою писар.
– Це я кажу для того, щоб у нас з вами не було розходжень в розумінні законності. Якщо корінні козацьки роди готові проливати кров лише за те, щоб їх причащали грецьким трибом, то це зовсім не той золотий гак, яким виловлюють героїв в Європейській війні. Там б’ються за спільне майбутнє, якому нова віра відкриває широку браму, за нову християнську науку, що поборює римське мракобісся. А за що билися Павлюк з Остряниним? За сиву минувшину, де дурний на всю голову Свидриґайло, що на радість русинам називав себе великим князем руським, живцем спалив митрополита Герасима?
– У сивій минувшині жили не одні Свидриґайли.
– Й це також правда, пане Іване.
– Та й Павлюк, думаю, шукав не лише старого покону. Занепад законів, як відомо з прикладу Рима, змушує принижених громадян власноруч виборювати собі місце під сонцем.
– Щось боюся я, аби на це виборене місце не прийшов Осман, або й Московит. А на ваше приховане запитання я вам також дам відповідь. Нам доведеться ще довго бути в одній Республіці разом з Ляхом, аж поки в серцях козацьких не запалає вогонь нової віри і вони не почнуть всіма силами та мріями вдивлятися не в дике минуле своє, а в майбутнє, сповнене освіченістю. І лише тоді варто буде згадати про споконвічну законність княжого престолу у Києві. Бо інакше, як кажуть філософи, примітивні форми запанують над розвинутими, відкриваючи дорогу темряві.
– Я погоджуюся з паном Юрієм, – підтримав сенатора Штефанович. – Якщо, не дай Господь, козацтво поруйнує Річ Посполиту, на наших землях запанує не світла воля, а деспотія, до якої з часів візантійських тяжіють священство та людність грецької віри. Бо ж, як нам відомо, значна сила з плебейства і священства спить і бачить себе під рукою Московита.
– Ненавидить владу писаного закону і мріє про монаршу милість, засновану на свавіллі, – докинув Немирич.
– Я в певних речах маю бачення подібне до вашого, – визнав Виговський. – Лише не можу погодитися з тим, що наша прабатьківська віра самобутньо виводить з себе деспотію. Митрополит Могила багато робить для просвіти православної людності.
– Але ж тих, хто його наслідує, небагато, – зауважив електор. – Скільки наших ченців не знають грамоти і живуть по скитах, ненавидячи все просвітлене. І за це їх вважають твердими у вірі та сповненими благодаті.
– Утім, у нас є ще час для зростання освіченої порості.
– Якщо направду є, – буркнув Леваї, повертаючись до кубка з мальвазією. – Я буду пити за істинне Світло.
– За Світло! – підніс й свій кубок Немирич.
– Нехай буде так! – підтримав їх Штефанович.
А Виговський пив своє вино мовчки.
3
На вечір Немирича і трансільванця, як вони й очікували, запросили до княжої трапезної, де за щедрими столами зібралося чимале товариство. Обидва намагалися не випасти з лицарських веселощів, утім досвідчені пияки помітили, що сенатор та його приятель хитро збочують з хмільної дороги. Чи то не доливають, чи то не допивають, а може, й виливають. Ланцюг тостів рухався вздовж столів, а вони лишалися тверезими. Пияки вирішили, що ці двоє чогось сподіваються.
Застілля досягло зеніту, коли князь Станіслав Конецпольський дав знак наближеним залишити трапезну. Немирич та Леваї також рушили за ясновельможним, але перед сходами на третій поверх молодий ксьондз, який прислужував княжому духовнику, припав до вуха трансільванцеві й щось прошепотів; той не пішов далі.
Немирич шостим чуттям вловив зміни, озирнувся на пана Яноша. Трансільванець знаком показав, що все гаразд і повернув назад, до веселого гомону.
А до особистих покоїв, окрім самого ясновельможного, Немирича, слуг і молодого ксьондза, зайшли лише великий канцлер литовський Радзивілл та Любомирський, брат дружини канцлера та свояк Конецпольського. Сенатор зрозумів, що опинився серед найближчого кола друзів і родичів господаря замку. Виняток становив ксьондз, який здався Немиричеві неприємною та пронирливою персоною. Було в ньому щось швидке і шарудливе – щось від дрібних гризунів.
«Певно, нашіптувач у ясновельможного», – припустив сенатор, коли ксьондз разом з вельможами пройшов до Шахового кабінету – особливої частини покоїв, де підлогу, шпалери й навіть стелю розмалювали білими і червоними квадратами. Столик для гри освітлювали грона воскових свічок, але високу стелю, дальні кути та картини на стінах занурили у морок.
Десь у ньому залишилися ксьондз і слуги, а достойники увійшли до осяйного кола. Жовтувате світло застрибало на розшитих золотом камзолах, перснях, пряжках, товстих ланцюгах та медалях, розлилося накрохмаленими до кісткової твердості мереживними комірами.
– Митрополит сьогодні був не в настрої, – зауважив коронний гетьман, сідаючи за столик, на якому розставили чотири «фортеці». – Прошу, – порухом руки він запросив Немирича, Радзивілла і Любомирського до гри.
– Він не в настрої з того часу, як турки кинули в море грецького патріарха, – уточнив Радзивілл. – Боїться, певне, що закінчить свій вік у Дніпрі.
– У нього є підстави сумувати за патріархом. Як би там не було, той зробив Могилу екзархом Константинопольського престолу, – нагадав Конецпольський і зробив перший хід. – І після того сільські попи відразу припинили проти нього інтригувати.
– Вони здатні припинити інтриги? – розсміявся Любомирський й теж пересунув фігуру на дошці. – Тоді вони святіші за наших єзуїтів. Ці ж ніколи не припиняють, правда ж, отче Цербере?
Молодий ксьондз виринув із тіні, обережно наблизився до столу й посміхнувся Любомирському.
– Уклінно перепрошую, ваша світлість, мене кличуть Цибером, – мовив він неголосно, проте виразно.
– Яка, до дупи, різниця, – Любомирський гмикнув. – Всі ви нишпорки та інтригани.
– Ми служимо Богу.
– Підмощуєте везглов’я слів під лікті душ24.
– Припиніть, – нахмурився ясновельможний. – У пана Єжи може скластися враження, що в цьому домі тільки те й роблять, що висміюють духовенство.
– Хіба кальвіністам таке не подобається? – не вгавав Любомирський.
– Мені не подобається, – озвався сенатор.
– Мені також, – підтримав його Радзивілл.
– Ну вибачте, панове, – посміхнувся молодий вельможа. – Я думав, що перебування у розумних країнах вивільнює. Помилився.
– Ти про що? – Радзивілл встромив погляд у перенісся Любомирського.
– Не про вас.
– А я раптом подумав, що про мене.
– Хіба я не вибачився?
– Це було сказано після вибачення.
– Мені ще раз вибачитися?
– Спробуй.
– Годі вам, – втрутився князь-гетьман.
– Свояцтво не дає права на втрату відчуття місця, – наголосив Радзивілл. Немирич здивувався несподіваному залізу у хрипкуватому голосі канцлера.
– Мені вказують місце? – звернувся до гетьмана Любомирський; й не отримавши відповіді, повторив запитання:
– Мені при чужому вказують місце?
– Вказують тим, хто його забуває, – замість Конецпольського відповів Радзивілл.
– Мені здається, що не я один забуваю, – пальці Любомирського нервово перебирали дорогоцінні ланцюжки, що звисали майже до баски. – Дехто, певно, забув про те, від кого чий рід ведеться і хто на якому місці сидів за Яґеллонів. А я пам’ятаю і можу принагідно нагадати.
– Ми не в Московії, щоб мірятися місцями предків, – зауважив канцлер.
– Не я першій почав про місця. А тепер виходить, що вам про таке говорити невигідно. Хто б сумнівався.
– Олександре, тобі краще звідси піти, – мовив ясновельможний, кинув на дошку фігуру, яку все ще тримав у руці й відкинувся на бильце.
На вилицях у Любомирського проступили червоні плями. Він рвучко підвівся, рушив до дверей. Вже залишаючи кабінет, кинув ксьондзу:
– Залишаю поле гри єзуїтам.
Конецпольський несхвально похитав головою.
– Олександр ще молодий, пане Єжи, – звернувся він до Немирича. – А молодим властива різкість.
– Мені прикро, ясновельможний князю, що мої слова спричинили непорозуміння, – розвів руками сенатор. – Я лише гість у вашому домі і…
– Ми – нащадки непереможних сарматів, – не дослухав князь-гетьман. – Ми не повинні приносити з вулиці когутячі звичаї та возноситися рогом у довіреному товаристві, та ще й за нікчемного приводу. Тим більше, коли ця зверхність не підкріплена поки що нічим, окрім як народженням від благородних батьків та родинними зв’язками.
– Я чув, що молодий лицар показав свою хоробрість у боях з московитами, – сказав Немирич.
– У боях? – розсміявся Радзивілл. – Хіба що в боях застільних та альковних.
– Кажуть, що він не був таким до одруження з Оссолінською, – зітхнув князь-гетьман. – Що поробиш, у ньому тече королівська кров, а одруження з донькою коронного канцлера лише згустило в тій крові гординю.
– Щодо королівської крові, то маю сумніви, – зауважив Радзивілл. – І не я один.
– Але не сумнівайся при ньому, я тебе прошу… – Конецпольський підвівся. – Що ж, може й до кращого, – він подивився у темряву, туди, де чекали слуги. – Замість шахів зможемо відвідати декого в Арматній вежі. Декого, приналежного глибшим знанням світу сього.
– Ви вмієте заінтригувати, найсвітліший князю, – Немирич підвівся слідом за господарем дому. – Я думав, що Арматна давно закинута.
– Не зовсім, – ясновельможний зачекав, поки слуги надягнули на нього шубу, відтак уточнив: – Верхні майданчики її руйнуються, проте підвали там знамениті. Зараз побачите.
– Підвали нівроку, – підтримав Радзивілл. – Та й підземні ходи капітальні.
За кілька хвилин всі троє вже спускалися на підземний поверх палацу, сполучений зі старою цитаделлю. Немирич втішився, помітивши, що серед слуг з факелами не видно Цибера. Пройшовши вузьким цегляним коридором, вони вступили до квадратної зали. Чотири кам’яні колони підтримували низьке склепіння.
– Посвіти, – Конецпольський показав на стелю.
Слуга підняв смолоскип, руде полум’я затанцювало під самим склепінням. Немирич побачив грубий малюнок: охряна ящірка звивалася в колі кутастих знаків.
– Давно мальовано, – сказав ясновельможний. – Це за часів Казимирових.
– Ще раніше, – не погодився князь-канцлер.
– До Казимира нічого мурованого тут не будували, лише з дерева, – гетьман, здавалося, вдивляється в древні руни, частина з яких вже майже не проглядалася. – Тепер ніхто прочитати не може. Скоро пліснява все тут зжере.
– Ніхто не може? Навіть так? – Немирич вийняв з кишеньки камзола монокль, подивився крізь нього на руни; йому здалося, що він десь бачив подібні знаки.
– Наслідуєте Нерона, пане Єжи? – поцікавився Радзивілл.
– …?
– Імператор, якщо вірити Плінію, носив з собою смарагд, крізь який дивився гладіаторські бої.
– Давно не перечитував Плінія, пане Ольбрахте, – посміхнувся Немирич. – А в Галлії і Голландії помічні скельця не дивина. На відміну від наших країв.
– То все від економії на свічках, – визначив ясновельможний. – Книжні вони там та скупі, як лахмітники; от і сліпнуть. Якби ті галли з батавами гасали степом, як ми, сармати, то ніякого б скла не чіпляли на носа… Всі ви, – обвів він поглядом слуг, – залишитеся тут і чекатимете. А ви, панове, візьміть смолоскипи. Вже недалеко.
Троє вельмож вступили під нижчі арки, де зверху звисало моховиння, капала вода, а глиняну підлогу не вкрили плитами. Тут, ховаючи за халяви гральні карти, їх зустріли вартові: в гетьманських кольорах, старші віком, зашкарублі у давніх війнах, з вибляклими очима та вислими вусами. Конецпольський відвів начільного з драбів до глибокої ніші й перекинувся з ним кількома фразами. Говорили тихо, сенатор ні слова не розібрав.
Відтак вони спустилися сходами до підземних казематів, де знову почалося царство грубого каменю. Велетенські брили тиснули з боків, а прохід з кожним кроком вужчав. За поворотом шлях заступили двері. Масивні на вигляд, вкриті залізними бляхами.
Князь-гетьман постукав по блясі перснем.
Невдовзі за дверима зашаруділо. Немирич уявив, як мешканець підземелля прикладає вухо до холодного металу.
Конецпольський знову постукав. Один раз і, після паузи, швидко двічі.
Було чути, як повертається ключ. Верескнули завіси. Перед вельможами виникла фігура, вигляд якої пасував до тутешніх брил і дверей. Високий худий чоловік кутався в балахон, на який, замість коміру, нашили вовчу шкуру. Звірячого хвоста чоловік зачепив за пробиту шпилькою пащу. З білої бороди на облізле хутро сипалася лупа. Фігуру увінчувала засалена, а колись червона, баретка. Попри збідований вид, балахонник дивився гордо, навіть зверхньо.
Немирич одразу згадав роман про невдалого іспанського шляхтича, котрий в ім’я сільської дівки бився з вітряками і блазнями, а після подвигів пропав у безпросвітному жебрацтві.
– Щасливий бачити, вашмосце, – чоловік вклонився, не знімаючи баретки, легко розігнув спину, примружився на смолоскипи. – І ясноосвечоне панство також.
– Не запрошуєш нас? – Конецпольський притушив смолоскип об стіну.
– Ви тут волостелін, – чоловік відступив, відкриваючи шлях до просторого склепу.
– Ми під Арматною вежею, – пояснив князь-гетьман. – Тут, крім зброї, колись зберігали золото, – він підійшов до заглиблення в стіні. – Жолкевський ховав тут чудотворну ікону.
Один за одним вельможі протиснулися крізь двері. Побачивши начиння склепу, Немирич усе зрозумів. Навіть розчарувався. Він завжди вважав старого гетьмана раціональною людиною зі світлим розумом та ясною фортуною. Найменше він сподівався того, що на схилі літ цей герой Республіки обладнає у фортечному казематі алхімічну лабораторію та поселить в ній фабриканта золота. Божевільного або афериста. А радше за все, кентавра з двох.
Вгадавши його думки, Конецпольський всміхнувся:
– Не варто підозрювати, пане Єжи, що я рушив per enema25.
– Най Бог береже мене від таких думок, ясновельможний.
– Нічого ганебного в таких думках немає, – зауважив Радзивілл. – Я теж був подумав, що наш гетьман підупав на розумі, коли вперше побачив всі ці смердючі реторти, – князь-канцлер обвів рукою склеп. – Більше того, людина освічена забов’язана мати першою думкою щось подібне. А тим більше посвячений муж.
– Ви назвали мене посвяченим?
– О, пане Єжи, невже ви направду думали, що ваші голландські пригоди зачинені за сімома дверима?
– То ми прийшли сюди обговорювати мої пригоди?
– Не заради цього, – запевнив Конецпольський. – Вам буде цікаво познайомитися з тутешніми мешканцями. Нашого премудрого Лібра ви бачите, – він показав на балахонника.
– Радий невипадковому гостеві, – той зняв баретку й церемонно схилив голову.
– А де ж наше янголятко? – князь-гетьман заглянув під стіл, заставлений колбами, тиглями та іншим приладдям. – Мерщій виходь, пан сенатор хоче на тебе глянути.
З-під столу вилізла дівчинка років дванадцяти-тринадцяти у колись білій, а тепер перемазаній всіма телуричними кольорами сорочці. Натомість її довге світле волосся здалося Немиричеві ретельно розчесаним, а шкіра – доглянутою. Сенатора вразило її обличчя – видовжене і нервове, з великим тонкогубим ротом. У ньому жила особлива краса, витончена і хижа одночасно. Колір очей неможливо було визначити в блукаючому світлі смолоскипів, але дивилися вони без страху, з цікавістю та очікуванням. Немирич вирішив, що в дівчинці, попри її вбогий одяг та підземне мешкання, тече благородна кров.
– Най благословить вас Божа Мати, ясновельможний, – дорослим голосом, глибоким і сильним, привітала коронного гетьмана дівчинка. – І вас також, ясновельможний князю, – граційно вклонилася вона в бік Радзивілла, – і вас, незнайомий пане, – в бік Немирича.
– Як вам наше янголятко, пане Єжи? – Важка долоня воєначальника лягла на волосся дівчинки, пригасила його золотисте світіння. – До речі, вона хоче, щоб її називали Паллідою.
– Навіщо тобі таке ім’я, красуню? – здивувався сенатор. – Ти хочеш, щоб тебе називали «блідою»?
– Так, незнайомий пане.
– Навіщо?
– Бо мені таке до вподоби.
– Але це слово має й інші значення. Наприклад «вкрита пліснявою». Не дуже пасує ґарній дівчинці. Альбій Тібулл використовував його, описуючи тривожні душі, що нидіють у підземному царстві – pallida turba.
– А хіба це не підземне царство? – Дівчинка обвела поглядом склеп. – Як на мене – найсправжнісіньке. То ви, пане, називатимете мене Паллідою?
– Погоджуйтеся, вона дуже вперта, – порадив усміхнений Радзивілл.