Улюблені пісні XX сторіччя

© М. Г. Маслій, 2019

© М. Москаль, художнє оформлення, 2019

Передмова

Слава Богу, є істини, які не потребують доказів. Однією з таких історичних аксіом є твердження, що серед усіх видів мистецтв душею українського народу є пісня. Саме завдяки своїм пісням, яким в епохи, коли не було ані радіо, ані телебачення, ані інтернету, наші прадіди і прабабусі передавали свою печаль і радість, сум і жарти своїм дітям, онукам і правнукам. Тому справжня історія України, яку не можна переписати, саме в народних піснях, думах, баладах, веснянках, щедрівках, колядках. І маємо їх понад 300 тисяч – найбільше серед усіх світових народів. У кожній є стержень. Духовний! А це значить, що вони справжні.

Мабуть, тому головним символом України є пісня, що височіє над усіма іншими, вона наша святість, наш рідний гімн. Коли ми були молодими, за виконання «Ще не вмерла України ні слава, ні воля, Ще нам, браття – українці, усміхнеться доля…» виключали з комсомолу, виганяли з університетів, висилали цілими родинами у сибірські табори, клеїли тавро «націоналіста», розстрілювали. І це стосувалося в радянські часи не тільки пісні українського поета – шляхтича Павла Чубинського і українського композитора, священика греко – католицької церкви Михайла Вербицького, яка уперше почала використовуватись як державний гімн у 1917 році, а й багатьох інших українських пісень.

Але для справжніх українців в усі часи смішними були всі імперські чи радянські заборони. Збираючись в 1960–1970–ті роки разом – у гуртожитках, домівках, на природі – ми попри всі табу співали і народні, і патріотичні пісні.

У той же час наше покоління пристрасно вбирало усе найкраще, що було в західній музиці, яка так само, як і українські пісні, була заборонена. Колосальний вплив на композиторів і авторів нашого покоління мав ліверпульський «The Beatles» – один з найуспішніших з комерційної точки зору музичних гуртів в історії популярної музики. Саме завдяки серові Полу Маккартні і Джону Леннону з’явилися нові гармонії і нові ритми.

І українські естрадні пісні заквітчали ще яскравіше і вийшли далеко за кордони України, ще за життя авторів полетіли у світи для того, щоб ніколи не приземлятися. Такі пісні, як: «Два кольори» Олександра Білаша і Дмитра Павличка, «Кохана» Ігоря Поклада та Ігоря Бараха, «Червона рута» і «Водограй» Володимира Івасюка, «Черемшина» Василя Михайлюка і Миколи Юрійчука, «Дикі гуси» Ігоря Поклада і Юрія Рибчинського, «Край, мій рідний край» Миколи Мозгового, «Верба» Едуарда Ханка і Юрія Рибчинського завоювали серця і європейців, і любителів нашої пісні на американському континенті та у далекій Австралії. Наші пісні зрозумілі іншим народам без перекладу, адже в них – сокровенна безсмертна правда роду нашого красного, його слава. Українська пісня, як сльоза, очищає душу, а як свята молитва – і сповідає, і прощає.

Друге дихання отримали пісні, які стали класикою у повоєнні роки: «Білі каштани», «Пісня про матір», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі» Платона Майбороди і Андрія Малишка, «Марічка» Степана Сабадаша і Михайла Ткача, «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» Анатолія Кос – Анатольського на вірш Івана Франка, «Вівці, мої вівці» Михайла Гринишина, «Верховино, мати моя!» Михайла Машкіна.

1960–ті роки обрамлені щирою та сердечною авторською піснею, яка достукувалася своїм добром і душевністю навіть до зашкарублих і безсердечних слухачів. Народилися безцінні шедеври – «Києве мій!» Ігоря Шамо і Дмитра Луценка, «Впали роси на покоси», «Явір і яворина» Олександра Білаша і Дмитра Павличка, «Виростеш ти, сину» Анатолія Пашкевича і Василя Симоненка, «Чорнобривці» Володимира Верменича і Миколи Сингаївського, «Вчителько моя» Платона Майбороди і Андрія Малишка, «Спогад» («Поїзд у Варшаву») Володимира Верменича і Ліни Костенко, «Червона троянда» Анатолія Горчинського і Леоніда Татаренка, «Кришталеві чаші» Віктора Лісовола і Вадима Крищенка, «Очі волошкові» Степана Сабадаша і Анатолія Драгомирецького, «Летять, ніби чайки» Юдіф Рожавської і Лади Реви, «Не забудь» Богдана Янівського і Богдана Стельмаха, «На долині туман» Бориса Буєвського і Василя Діденка, «Намалюй мені ніч» Мирослава Скорика і Миколи Петренка, наша з Ігорем Шамо «Три поради»…

У 1970–х ми всі разом співали «Маки червоні» Олександра Злотника і Віктора Герасимова, «Тишу навкруги» Олександра Богачука, «Баладу про мальви» Володимира Івасюка і Богдана Гури, «Мамо, вечір догора» Ігоря Поклада і Бориса Олійника, «Пісня буде поміж нас» Володимира Івасюка, «Сонячний дощ» Олексія Екімяна і Юрія Рибчинського, «Чарівну бойківчанку» Олексія Сердюка і Мирослава Воньо, «Ой ти, ніченько» Анатолія Пашкевича і Дмитра Луценка, наші з Ігорем Покладом – «Наречену», «Тече вода», «Тиха вода», «Зелен – клен», «Чарівну скрипку», «Скрипка грає»…

Через десятиліття ми гордилися, що маємо «Україну» і «Пісню про пісню» Тараса Петриненка, «Перший сніг», «Пшеничне перевесло» і «Світлицю» Ігоря Білозіра і Богдана Стельмаха, «Веснянку» Миколи Мозгового і Андрія Демиденка, «Минає день, минає ніч» Миколи Мозгового і Юрія Рибчинського, «Місячне колесо» Олександра Морозова і Андрія Демиденка, «Смерекову хату» Павла Дворського і Миколи Бакая, «Якщо любиш, кохай» Левка Дутковського і Михайла Ткача, «Ти знаєш, що ти людина?» Віктора Морозова і Василя Симоненка, «Мамину вишню» Анатолія Пашкевича і Дмитра Луценка, «Ніби вчора» Ігоря Білозіра і Петра Запотічного….

Епоха 1950–1980–х років подарувала нам цілу плеяду талановитих співаків та виконавців, самобутніх ансамблів та тріо, вона відлунює їхніми голосами: Дмитра Гнатюка і Миколи Кондратюка, Юрія Гуляєва і Олександра Таранця, квартету «Явір» і Костянтина Огнєвого, Валентини Купріної і Ліни Прохорової, Юлії Пашковської і Анатолія Мокренка, Раїси Кириченко і Ніни Матвієнко, Софії Ротару і Василя Зінкевича, Назарія Яремчука і Анатолія Горчинського, Лілії Сандулеси і Оксани Білозір, Людмили Артеменко і Лідії Михайленко, Миколи Мозгового та Іво Бобула, Віктора Шпортька та Івана Поповича, Миколи Гнатюка і Віталія Білоножка, Павла Дворського і Мар’яна Шуневича, тріо Мареничів – Валерія, Антоніну та Світлану – і тріо «Золоті ключі», буковинського вокально–інструментального ансамблю «Смерічка» Левка Дутковського і волинського ВІА «Світязь» Валерія Громцева, київського ВІА «Кобза» Євгена Коваленка і львівського ВІА «Ватра» Ігоря Білозіра, чернівецьких ВІА: «Червона рута» Анатолія Євдокименка, «Черемош» Леоніда Затуловського, «Жива вода» Юрія Шаріфова, львівських ВІА: «Арніка» Володимира Васильєва, «Ореол» Олександра Балабана, ансамблю «Веселі скрипки» Мирослава Скорика, ансамблю «Мрія» Ігоря Поклада, ансамблю «Росинка» Христини Михайлюк, ансамблю «Марічка» Степана Сабадаша…

На творчості Платона Майбороди, Олександра Білаша, Ігоря Шамо, Степана Сабадаша, Анатолія Пашкевича, Анатолія Кос – Анатольського, Володимира Верменича, Мирослава Скорика – композиторів старшого покоління – вчилися Ігор Поклад і Володимир Івасюк, Микола Мозговий і Олександр Злотник, Левко Дутковський та Ігор Білозір, Олександр Зуєв та Іван Карабиць, Віктор Морозов і Віктор Камінський…

На творчості Андрія Малишка, Василя Симоненка, Дмитра Луценка, Василя Діденка, Миколи Петренка, Михайла Ткача, Дмитра Павличка, Миколи Сингаївського, Ліни Костенко, Ростислава Братуня, Олександра Богачука, Вадима Крищенка, Бориса Демкова – поетів старшого покоління – вчилися вишуканості поетичного слова Юрій Рибчинський і Богдан Стельмах, Роман Кудлик і Тамара Севернюк, Анатолій Драгомирецький і Володимир Кудрявцев, Степан Пушик і Анатолій Матвійчук, Андрій Демиденко і Неоніла Стефурак, Степан Галябарда і Мирослав Воньо, Петро Запотічний і Віктор Герасимов…

Здавалося, що українська пісня зі здобуттям незалежності і самостійності мала би розквітнути. І дійсно, у 1990–ті роки з’явилося багато нових яскравих виконавців, композиторів, ансамблів. Але поступово з рідного телебачення і рідного радіо почала зникати українська пісня. Це було невипадково! Розуміючи значення пісні, яка є бездонною душею нашого народу, нашого етносу, наші вороги зробили все, щоб знищити її, принизити, затінивши російською попсою і «шансоном».

Нам, представникам української культури, зробили виклик до 25–ої річниці Незалежності. Втрата мовного пісенного простору врешті–решт обернулася втратою Криму і війною в Донбасі. У часи, коли ми були найбільше зболені війнами, нелюдськими тоталітарними режимами, Господь Бог завжди посилав українцям для зцілення душі і тіла українські голоси та українську пісню. Таким є феномен Українського січового стрілецтва, таким є феномен пісень 1950–1980–х років. Такою має бути і пісня дня нинішнього.

Слава Богу, що в усі часи в Україні не бракувало патріотів, – один з таких справжніх патріотів рідної землі і рідної пісні – наш друг, журналіст і дослідник, історіограф пісні Михайло Маслій. Довгі роки він прискіпливо збирав свою енциклопедію української естрадної пісні з перших уст її творців, боячись втратити бодай одну зернину цього врожаю. Важко переоцінити його працю. Особливо тепер, коли потреба в його часописах архіактуальна. Завдяки роботі Михайла наша молодь має можливість не втратити зв’язок, історичний і духовний, з своїми творчими батьками.

Ми, Юрій Рибчинський та Ігор Поклад, щиро вдячні авторові за енциклопедію нашої пісні «Україно, ти моя молитва!» (Улюблені пісні 1950–1980–х, їх автори та історії), якою він може пишатися, і бажаємо йому не зупинятися, бо українська пісня була, є і буде тільки тоді, коли у неї будуть такі шанувальники, патріоти, фахівці, як Михайло Маслій.

Білі каштани

«У кожного твору є своя історія, своя, як би мовити, біографія, – заслужено визнавав композитор Платон Майборода. – Одного разу, розбираючи пошту, я натрапив на два листи, які схвилювали мене своєю співзвучністю моїм думкам. У них київські студенти просили написати пісню про рідне місто, про його чудову красу і, звичайно, про любов. Того ж дня я показав ці листи моєму другові Андрію Малишку. Ідея написати пісні про Київ захопила поета. Незабаром Андрій Самойлович дав текст майбутніх пісень. Перша з них звалася ”Білі каштани”…»

Пісня створена 1953 року до гострої дотепної комедії Василя Минка «Не називаючи прізвищ», про вірш до якої дуже тепло висловився український письменник – гуморист Остап Вишня: «Прекрасний текст пісень написали до п`єси Андрій Малишко та Терень Масенко. Уже кияни наспівують на вулицях малишко – майбородівську пісню про білі каштани. Як ми колись парубкували, таких пісень не було. І сади були, і зустрічі в садах були. Ну, зустрінемося (а воно якраз тоді солдатувалося), та раптом «Соловей, соловей, пташечка, канареєчка злобно пайоть!» А тепер: «Білі каштани, синь Дніпрова, молодість мила вічно жива!» Це вам не ”канареєчка злобно пайоть!”…»

У ті часи, коли працювали українські митці над своїм шедевром, про все можна було говорити лише алегорично, робили це сміливі відчайдухи, та й то не називаючи прізвищ. Саме так, «Не називаючи прізвищ», назвав Василь Минко свою найвідомішу комедію, яка принесла йому славу драматурга – сатирика, який говорив тоді: «Мені хочеться написати таку комедію, щоб носії скверни, виведені в ній, подали на мене до суду за образу». П’єса «Не називаючи прізвищ» здійснила певний переворот у розвитку тодішньої української драматургії. Письменник сміливо й переконливо зобразив суть героїв відверто негативних, показав ситуацію, навмисно загостривши соціальний конфлікт. Свого часу її поставили в ста сорока чотирьох театрах колишнього Союзу. Але якось у Новосибірську спектакль подивилася тодішній міністр культури Катерина Фурцева. Вона розпорядилася зняти п’єсу з репертуару всіх театрів. Святкуючи 1987–го свій 85–річний ювілей, Василь Петрович сумно скаржився на те, що ніхто так і не насмілився скасувати це рішення й до його цікавої та самобутньої праці не звертаються. «Адже, – міркував письменник, – ще в 1950–ті роки моя п’єса закликала до зміни поглядів, закликала відмовитися від колишніх форм життя, покінчити з бюрократизмом і переродженням. Але бюрократичні сили стали на перешкоді цього й нині вони не відмовилися від своїх моральних і етичних позицій».

Вальсова стихія Андрія Малишка виявилася надзвичайно близькою творчому обдарованню його побратима Платона Майбороди. Її любимо не лише у «Білих каштанах», вона милує слух у «Колгоспному вальсі», «Київському вальсі», «Студентському вальсі», «Дніпровських хвилях»… Усі вишукані та незабутні, ностальгійно відомі не тільки в Україні, а й у багатьох державах світу, особливо там, де є великі українські громади: США, Канаді, Австралії, країнах Латинської Америки. Ці пісні нагадують українцям далекий рідний край, його багатовікові звичаї, традиції, природу і людей.

Верховино, мати моя!

Народний сільський композитор – аматор, уродженець Східної України, в’язень німецьких концтаборів, який дивом залишився живим, улюбленець свого краю і свого часу, вбивця і самовбивця, талант, життя якого сповнене протиріч, Михайло Машкін – є автором вірша і музики пісні «Верховино, мати моя!», яка від часу написання, з далеких 1950–х і донині, є гімном закарпатської землі. Правда, досі тривають суперечки щодо авторства незабутнього закарпатського шлягера. Існує й інша версія народження пісні «Верховино, мати моя!» Її першоавторство приписують Йвану Гриньку, який мав прізвисько Батринчин і жив у селі Задньому, що над річкою Боржавою. Йван, окрім того, що вів чудернацький спосіб життя, був страшний на вроду – істинний русинський Квазімодо. Єдиним заняттям неосвіченого селянина було випасання корів неподалік гори Клобук (кажуть, що навіть виганяв серед зими, і худобина знаходила для себе пашу). Щоразу, випасаючи худобу, виспівував коломийки та різні закарпатські співанки, яких знав силу – силенну. Чутки про старого заповзятого закарпатського співака Батринчина дійшли й до Михайла Машкіна (до речі, його в ті часи називали не інакше, як «прийшляк»). У 1950–и роках Машкін зачастив у село Заднє. Одного разу «прийшляк» поставив пляшку горілки на стіл і після декількох чарок промовив: «Ану, що ви там, Іване Батьковичу, можете». «Што можу, вто можу, айбо аццякоє–м годен», – спокійно відповів Йван. І заспівав співанку, зовсім невідому Машкіну: У трумбету я задуву, задуву, загуду, Уд Клобука до Бужоры из дівочков піду. Вирьховино, мамо моя, файнота ушытка твоя, Файнота ушытка твоя у тебе на виду…

«Мелодія чудова, а от слова нікудишні», – сказав тоді після почутого Машкін. «Чоловіче, чоловіче, – після довгого мовчання зірвався Батринчин, – ты ни годен тото чути й розуміти, бо ты «прийшляк». А наша Боржава, мій Клобук та й тота далека Бужора, на котрів я щи ниґда ни быв, а й, годно, ош уже й ни буду, співавуть лем аццяков новтов, лем аццякыма словами. Я тото білше чуву, гикой годен им загугнати. Боже! Боже! Кілко ты нам, нидостойным, даровав красы у новтах а в фарбованых словах!»

Машкін ще не раз приходив під Клобук до Батринчина. Мав із собою баян і папірець, на який щоразу щось записував. Згодом народився не діалектний закарпатський, а літературний варіант пісні «Верховино, мати моя!» Коли повсюдно зазвучала нова пісня Михайла Машкіна, хтось з односельців сповістив про це Батринчину. Мовляв, «прийшляк» за його співанку отримує великі гроші, але всі пропиває. На що старий відповів: «Гий Мішу, ты, Мішу! Туйкы, из вирьха самого Клобука, ни раз я чув голос Божый. Та знаєш, што – м ся з того Божого голосу дізнав? Ни знаш, та ти повім – найменшоє покараня, якоє годен дістати аттакьш злодій, тото, ниборе, смирть. Ты типир вповів, а я чуву Божым духом, ош тот Машкін ни свойыв смертив умре, – завіситься. Но, пак, увидиш!» У січні 1970–го не стало Йвана Гринька на прізвисько Батринчин. Не дуже довго пожив й Михайло Машкін. 13 листопада 1971 року, як і передбачав старий, він повісився. Істина назавжди відійшла разом з обома. А як було насправді, тепер можемо лише здогадуватися.

Можливо, варто визнати спільне авторство закарпатського гімну, адже варіант Батринчина був першоосновою з місцевим діалектом, а Машкіна – літературний. Можливо, те, що співав старий Машкіну, було народжене народом і співалося роками. Хтозна…

Вечір над Боржавою

Чи то від вина, чи від краси навколишнього світу співати на Іршавщині починають раніше, ніж говорити. Співають усі й всюди: йдучи на роботу чи додому, їдучи в далеку дорогу чи працюючи в саду, на городі. Свого часу великі села мали по десять хорів: від дитячих до сформованих на підприємствах та в установах із робітників та службовців. Відразу після Другої світової війни, 1945 року, Михайло Машкін приїхав на Закарпаття. Працював методистом Великоберезнянського районного Будинку культури. А 1954 року сім’я Машкіних переїхала в село Довге, що в Іршавському районі. На будинку № 74 вулиці Перемоги кожний перехожий бачить тепер меморіальну дошку, автором якої є уродженець Довгого художник Юрій Лелітка. У цій оселі народжувалися чудові слова, прекрасні мелодії. Звідси полетіли у світ «Верховино, мати моя!», «Вечір над Боржавою», «Понад плаєм, плаєм»…

Михайло Машкін працював художнім керівником хору «Боржава» Довжанського ДОКу Кушницького лісокомбінату від дня приходу в село і до останнього дня свого короткого, але надзвичайно яскравого і насиченого життя. Хор «Боржава» разом із його керівником пройшов шлях від ансамблю сільської самодіяльності до вершин слави. Популярність Михайла Машкіна була надзвичайно великою і гучною. Його пісні ставали шлягерами, їх співали усі, по кілька разів на день передавали по радіо. Його мелодії впізнавали словаки, німці, росіяни. Його портрети з’являлися на обкладинках журналів, статті про нього друкували на сторінках газет. У всіх опублікованих матеріалах тих часів незмінно йдеться про простоту, щирість, відкритість визначного композитора. На його творчості виросли всі відомі в області колективи. Навіть професійний Закарпатський заслужений народний хор виглядав би без його пісень блідо. Михайло Машкін був активним творцем. Його цікавило все, що відбувалося в житті краю, з яким він так зріднився.

«Я знав Михайла Машкіна ще з середини 1960–х років, – каже популярний естрадний співак, уродженець і гордість Закарпатського краю Іван Попович. – Якраз готувався до вступу в Хустське культосвітнє училище. Один з друзів запросив мене у район, в Іршаву, на фестиваль художньої самодіяльності. Ось там уперше з відкритим ротом слухав сільський хор «Боржава», яким керував легендарний Машкін. Коли почали співати знамениту пісню «Вечір над Боржавою», неначе мурашки пробігли по тілу: Який тихий вечір нині наближається, Лиш Боржава на бистрині не вгавається… Я чувся на сьомому небі. Ось де рівень, самодіяльність, а професіоналізм – на найвищому звучанні струни! Мені не лише захотілося познайомитися з Михайлом Машкіним, а й навіть напросився до нього додому. Поїхав у село Довге, яке від мого Осія розташоване через гору. Композитор і диригент показав мені свої роботи, нові пісні. Я «балдів» від почутого з уст самого Машкіна! Правда, лише згодом узнав, які важкі випробування були на його життєвому шляху. Від бузувірських поневірянь концтабору він не міг відійти, час від часу горе вгамовував оковитою… Дехто засуджував його, дехто співчував і розумів, що це велика біда. Коли я вже навчався у Хусті й тодішнім автобусом – «черевиком» (як його в народі називали) повертався з навчання в рідне село, то, проїжджаючи Довге, розповідав, яка велика людина живе у ньому».

Вівці, мої вівці

Талановитий покутянин з багатодітної бідненької сім’ї, маючи вроджений від Бога хист до музики і співу, став для національного мистецтва тою вершинною постаттю, до справ і доробку якої звертатиметься не одне покоління українців. Він три роки (1947–1950) навчався вокалу в славетної Соломії Крушельницької як студент Львівської консерваторії. Саме від Богині співу в нього зародилася любов до народної пісні «Вівці, мої вівці», яку співала жінка – легенда, жінка – муза, жінка – мрія… Її образ став уособленням справжньої жіночої вроди, великого таланту і рідкісної природи голосу. Її неперевершене сопрано (діапазоном майже в три октави – рідкісне явище у світовому оперному та камерному мистецтві) тріумфально полонило Італію, країни Європи, Південної Америки. З нею були щасливі співати уславлені світові співаки Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін.

Найбільше Гринишину припала до душі перша строфа у пісні «Вівці, мої вівці», в якій крилося раціональне зерно твору – глибока філософська думка: «Хто ж вас буде пасти, як мене не стане…?» Проте пісня не мала широкої мелодії, та й слова там були не ті. Композиторові захотілося зробити з неї справжню гуцульську пісню.

«Перший куплет узяв з народного звучання, лише слово «барани» замінив на «отари». Це надихнуло, – стверджує Михайло Гринишин. – Так народжувалася нова пісня: з’явилось оте знамените високо – полонинське розлоге «гей – гей», а за ним така влучна приспівочка «ду – ду – ду – ду». Згадалося дитинство, коли босоногим хлопчаком пас вівці на полонині і переспівав не одну співанку, почуту від мами і сестер…

Другий куплет написав сам. А третій не вдавався, з ним довелося довго промучитися. Доки не поділився наболілим з прикарпатським журналістом і поетом Миколою Кубиком. Ось він й допоміг написати те, що знане усіма.

Михайло Гринишин виношував, виколисував і шліфував мелодію. З хором Гуцульського ансамблю зробив вступ, вдалося й поліфонічне закінчення. Вся пісня звучить в мінорі, а закінчення її – в мажорі. Отож хор, відтворюючи сопілкову гру вівчаря, повинен співати фінальну приспівочку «ду – ду – ду – ду» радісно, грайливо, як інструментальне награвання, звернувши особливу увагу на заключний акорд, який має звучати оптимістично, свіжо. Щоб пісня не була подібна за своєю структурною будовою на інші, вирішив змінити ще й сам її початок. Не хотілося, аби хор починав традиційно затуленим ротом, а потім вступав соліст. Отож вирішив – нехай хор починає словами «Вівці мої, вівці, гей, гей» на музику, яка має бути близькою до основної інтонації твору».