Улюбленi пiснi XX сторiччя
Михайло М. Маслiй
Наша збiрка мiстить найкращi украiнськi пiснi XX столiття. 1950— 1980-тi роки подарували нам цiлу плеяду талановитих композиторiв i поетiв, якi створили майже двi сотнi прекрасних украiнських пiсень. Такi пiснi, як «Два кольори» Олександра Бiлаша i Дмитра Павличка, «Кохана» Ігоря Поклада та Ігоря Бараха, «Червона рута» i «Водограй» Володимира Івасюка, «Черемшина» Василя Михайлюка i Миколи Юрiйчука, «Дикi гуси» Ігоря Поклада i Юрiя Рибчинського, «Край, мiй рiдний край» Миколи Мозгового, «Верба» Едуарда Ханка i Юрiя Рибчинського завоювали серця не тiльки наших спiввiтчизникiв, а й европейцiв i любителiв нашоi пiснi на американському континентi та у далекiй Австралii.
Цi пiснi, а також багато iнших ви знайдете на сторiнках цього видання, до того ж книжка мiстить розповiдi про iсторiю iх створення та долю творцiв та виконавцiв цих пiсень.
Михайло Маслiй
Улюбленi пiснi XX сторiччя
© М. Г. Маслiй, 2019
© М. Москаль, художне оформлення, 2019
* * *
Передмова
Слава Богу, е iстини, якi не потребують доказiв. Однiею з таких iсторичних аксiом е твердження, що серед усiх видiв мистецтв душею украiнського народу е пiсня. Саме завдяки своiм пiсням, яким в епохи, коли не було анi радiо, анi телебачення, анi iнтернету, нашi прадiди i прабабусi передавали свою печаль i радiсть, сум i жарти своiм дiтям, онукам i правнукам. Тому справжня iсторiя Украiни, яку не можна переписати, саме в народних пiснях, думах, баладах, веснянках, щедрiвках, колядках. І маемо iх понад 300 тисяч – найбiльше серед усiх свiтових народiв. У кожнiй е стержень. Духовний! А це значить, що вони справжнi.
Мабуть, тому головним символом Украiни е пiсня, що височiе над усiма iншими, вона наша святiсть, наш рiдний гiмн. Коли ми були молодими, за виконання «Ще не вмерла Украiни нi слава, нi воля, Ще нам, браття – украiнцi, усмiхнеться доля…» виключали з комсомолу, виганяли з унiверситетiв, висилали цiлими родинами у сибiрськi табори, клеiли тавро «нацiоналiста», розстрiлювали. І це стосувалося в радянськi часи не тiльки пiснi украiнського поета – шляхтича Павла Чубинського i украiнського композитора, священика греко – католицькоi церкви Михайла Вербицького, яка уперше почала використовуватись як державний гiмн у 1917 роцi, а й багатьох iнших украiнських пiсень.
Але для справжнiх украiнцiв в усi часи смiшними були всi iмперськi чи радянськi заборони. Збираючись в 1960–1970–тi роки разом – у гуртожитках, домiвках, на природi – ми попри всi табу спiвали i народнi, i патрiотичнi пiснi.
У той же час наше поколiння пристрасно вбирало усе найкраще, що було в захiднiй музицi, яка так само, як i украiнськi пiснi, була заборонена. Колосальний вплив на композиторiв i авторiв нашого поколiння мав лiверпульський «The Beatles» – один з найуспiшнiших з комерцiйноi точки зору музичних гуртiв в iсторii популярноi музики. Саме завдяки серовi Полу Маккартнi i Джону Леннону з’явилися новi гармонii i новi ритми.
І украiнськi естраднi пiснi заквiтчали ще яскравiше i вийшли далеко за кордони Украiни, ще за життя авторiв полетiли у свiти для того, щоб нiколи не приземлятися. Такi пiснi, як: «Два кольори» Олександра Бiлаша i Дмитра Павличка, «Кохана» Ігоря Поклада та Ігоря Бараха, «Червона рута» i «Водограй» Володимира Івасюка, «Черемшина» Василя Михайлюка i Миколи Юрiйчука, «Дикi гуси» Ігоря Поклада i Юрiя Рибчинського, «Край, мiй рiдний край» Миколи Мозгового, «Верба» Едуарда Ханка i Юрiя Рибчинського завоювали серця i европейцiв, i любителiв нашоi пiснi на американському континентi та у далекiй Австралii. Нашi пiснi зрозумiлi iншим народам без перекладу, адже в них – сокровенна безсмертна правда роду нашого красного, його слава. Украiнська пiсня, як сльоза, очищае душу, а як свята молитва – i сповiдае, i прощае.
Друге дихання отримали пiснi, якi стали класикою у повоеннi роки: «Бiлi каштани», «Пiсня про матiр», «Киiвський вальс», «Ми пiдем, де трави похилi» Платона Майбороди i Андрiя Малишка, «Марiчка» Степана Сабадаша i Михайла Ткача, «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня» Анатолiя Кос – Анатольського на вiрш Івана Франка, «Вiвцi, моi вiвцi» Михайла Гринишина, «Верховино, мати моя!» Михайла Машкiна.
1960–тi роки обрамленi щирою та сердечною авторською пiснею, яка достукувалася своiм добром i душевнiстю навiть до зашкарублих i безсердечних слухачiв. Народилися безцiннi шедеври – «Киеве мiй!» Ігоря Шамо i Дмитра Луценка, «Впали роси на покоси», «Явiр i яворина» Олександра Бiлаша i Дмитра Павличка, «Виростеш ти, сину» Анатолiя Пашкевича i Василя Симоненка, «Чорнобривцi» Володимира Верменича i Миколи Сингаiвського, «Вчителько моя» Платона Майбороди i Андрiя Малишка, «Спогад» («Поiзд у Варшаву») Володимира Верменича i Лiни Костенко, «Червона троянда» Анатолiя Горчинського i Леонiда Татаренка, «Кришталевi чашi» Вiктора Лiсовола i Вадима Крищенка, «Очi волошковi» Степана Сабадаша i Анатолiя Драгомирецького, «Летять, нiби чайки» Юдiф Рожавськоi i Лади Реви, «Не забудь» Богдана Янiвського i Богдана Стельмаха, «На долинi туман» Бориса Буевського i Василя Дiденка, «Намалюй менi нiч» Мирослава Скорика i Миколи Петренка, наша з Ігорем Шамо «Три поради»…
У 1970–х ми всi разом спiвали «Маки червонi» Олександра Злотника i Вiктора Герасимова, «Тишу навкруги» Олександра Богачука, «Баладу про мальви» Володимира Івасюка i Богдана Гури, «Мамо, вечiр догора» Ігоря Поклада i Бориса Олiйника, «Пiсня буде помiж нас» Володимира Івасюка, «Сонячний дощ» Олексiя Екiмяна i Юрiя Рибчинського, «Чарiвну бойкiвчанку» Олексiя Сердюка i Мирослава Воньо, «Ой ти, нiченько» Анатолiя Пашкевича i Дмитра Луценка, нашi з Ігорем Покладом – «Наречену», «Тече вода», «Тиха вода», «Зелен – клен», «Чарiвну скрипку», «Скрипка грае»…
Через десятилiття ми гордилися, що маемо «Украiну» i «Пiсню про пiсню» Тараса Петриненка, «Перший снiг», «Пшеничне перевесло» i «Свiтлицю» Ігоря Бiлозiра i Богдана Стельмаха, «Веснянку» Миколи Мозгового i Андрiя Демиденка, «Минае день, минае нiч» Миколи Мозгового i Юрiя Рибчинського, «Мiсячне колесо» Олександра Морозова i Андрiя Демиденка, «Смерекову хату» Павла Дворського i Миколи Бакая, «Якщо любиш, кохай» Левка Дутковського i Михайла Ткача, «Ти знаеш, що ти людина?» Вiктора Морозова i Василя Симоненка, «Мамину вишню» Анатолiя Пашкевича i Дмитра Луценка, «Нiби вчора» Ігоря Бiлозiра i Петра Запотiчного….
Епоха 1950–1980–х рокiв подарувала нам цiлу плеяду талановитих спiвакiв та виконавцiв, самобутнiх ансамблiв та трiо, вона вiдлунюе iхнiми голосами: Дмитра Гнатюка i Миколи Кондратюка, Юрiя Гуляева i Олександра Таранця, квартету «Явiр» i Костянтина Огневого, Валентини Купрiноi i Лiни Прохоровоi, Юлii Пашковськоi i Анатолiя Мокренка, Раiси Кириченко i Нiни Матвiенко, Софii Ротару i Василя Зiнкевича, Назарiя Яремчука i Анатолiя Горчинського, Лiлii Сандулеси i Оксани Бiлозiр, Людмили Артеменко i Лiдii Михайленко, Миколи Мозгового та Іво Бобула, Вiктора Шпортька та Івана Поповича, Миколи Гнатюка i Вiталiя Бiлоножка, Павла Дворського i Мар’яна Шуневича, трiо Мареничiв – Валерiя, Антонiну та Свiтлану – i трiо «Золотi ключi», буковинського вокально–iнструментального ансамблю «Смерiчка» Левка Дутковського i волинського ВІА «Свiтязь» Валерiя Громцева, киiвського ВІА «Кобза» Євгена Коваленка i львiвського ВІА «Ватра» Ігоря Бiлозiра, чернiвецьких ВІА: «Червона рута» Анатолiя Євдокименка, «Черемош» Леонiда Затуловського, «Жива вода» Юрiя Шарiфова, львiвських ВІА: «Арнiка» Володимира Васильева, «Ореол» Олександра Балабана, ансамблю «Веселi скрипки» Мирослава Скорика, ансамблю «Мрiя» Ігоря Поклада, ансамблю «Росинка» Христини Михайлюк, ансамблю «Марiчка» Степана Сабадаша…
На творчостi Платона Майбороди, Олександра Бiлаша, Ігоря Шамо, Степана Сабадаша, Анатолiя Пашкевича, Анатолiя Кос – Анатольського, Володимира Верменича, Мирослава Скорика – композиторiв старшого поколiння – вчилися Ігор Поклад i Володимир Івасюк, Микола Мозговий i Олександр Злотник, Левко Дутковський та Ігор Бiлозiр, Олександр Зуев та Іван Карабиць, Вiктор Морозов i Вiктор Камiнський…
На творчостi Андрiя Малишка, Василя Симоненка, Дмитра Луценка, Василя Дiденка, Миколи Петренка, Михайла Ткача, Дмитра Павличка, Миколи Сингаiвського, Лiни Костенко, Ростислава Братуня, Олександра Богачука, Вадима Крищенка, Бориса Демкова – поетiв старшого поколiння – вчилися вишуканостi поетичного слова Юрiй Рибчинський i Богдан Стельмах, Роман Кудлик i Тамара Севернюк, Анатолiй Драгомирецький i Володимир Кудрявцев, Степан Пушик i Анатолiй Матвiйчук, Андрiй Демиденко i Неонiла Стефурак, Степан Галябарда i Мирослав Воньо, Петро Запотiчний i Вiктор Герасимов…
Здавалося, що украiнська пiсня зi здобуттям незалежностi i самостiйностi мала би розквiтнути. І дiйсно, у 1990–тi роки з’явилося багато нових яскравих виконавцiв, композиторiв, ансамблiв. Але поступово з рiдного телебачення i рiдного радiо почала зникати украiнська пiсня. Це було невипадково! Розумiючи значення пiснi, яка е бездонною душею нашого народу, нашого етносу, нашi вороги зробили все, щоб знищити ii, принизити, затiнивши росiйською попсою i «шансоном».
Нам, представникам украiнськоi культури, зробили виклик до 25–оi рiчницi Незалежностi. Втрата мовного пiсенного простору врештi–решт обернулася втратою Криму i вiйною в Донбасi. У часи, коли ми були найбiльше зболенi вiйнами, нелюдськими тоталiтарними режимами, Господь Бог завжди посилав украiнцям для зцiлення душi i тiла украiнськi голоси та украiнську пiсню. Таким е феномен Украiнського сiчового стрiлецтва, таким е феномен пiсень 1950–1980–х рокiв. Такою мае бути i пiсня дня нинiшнього.
Слава Богу, що в усi часи в Украiнi не бракувало патрiотiв, – один з таких справжнiх патрiотiв рiдноi землi i рiдноi пiснi – наш друг, журналiст i дослiдник, iсторiограф пiснi Михайло Маслiй. Довгi роки вiн прискiпливо збирав свою енциклопедiю украiнськоi естрадноi пiснi з перших уст ii творцiв, боячись втратити бодай одну зернину цього врожаю. Важко переоцiнити його працю. Особливо тепер, коли потреба в його часописах архiактуальна. Завдяки роботi Михайла наша молодь мае можливiсть не втратити зв’язок, iсторичний i духовний, з своiми творчими батьками.
Ми, Юрiй Рибчинський та Ігор Поклад, щиро вдячнi авторовi за енциклопедiю нашоi пiснi «Украiно, ти моя молитва!» (Улюбленi пiснi 1950–1980–х, iх автори та iсторii), якою вiн може пишатися, i бажаемо йому не зупинятися, бо украiнська пiсня була, е i буде тiльки тодi, коли у неi будуть такi шанувальники, патрiоти, фахiвцi, як Михайло Маслiй.
Ігор Поклад,
композитор,
Юрiй Рибчинський,
поет.
Бiлi каштани
Вiрш Андрiя Малишка
Музика Платона Майбороди
Бiлi каштани, свiтлi вогнi,
Де б не бував я – любi менi.
Киiвськi ночi, зустрiчi в саду –
В серцi, куди не пiду.
Гори високi, синь Днiпрова,
Молодiсть наша вiчно жива.
Киiвськi ночi, зустрiчi в саду –
В серцi, куди не пiду.
Ми покохались там, де дуби,
В киiвськiм небi два голуби.
Кружать, здiймають крилонька своi,
Наче ми в парi, в сiм’i.
Так воно стане, так воно е,
Бiлi каштани – щастя мое.
Киiвськi ночi, зустрiчi в саду –
В серцi, куди не пiду.
«У кожного твору е своя iсторiя, своя, як би мовити, бiографiя, – заслужено визнавав композитор Платон Майборода. – Одного разу, розбираючи пошту, я натрапив на два листи, якi схвилювали мене своею спiвзвучнiстю моiм думкам. У них киiвськi студенти просили написати пiсню про рiдне мiсто, про його чудову красу i, звичайно, про любов. Того ж дня я показав цi листи моему друговi Андрiю Малишку. Ідея написати пiснi про Киiв захопила поета. Незабаром Андрiй Самойлович дав текст майбутнiх пiсень. Перша з них звалася ”Бiлi каштани”…»
Пiсня створена 1953 року до гостроi дотепноi комедii Василя Минка «Не називаючи прiзвищ», про вiрш до якоi дуже тепло висловився украiнський письменник – гуморист Остап Вишня: «Прекрасний текст пiсень написали до п`еси Андрiй Малишко та Терень Масенко. Уже кияни наспiвують на вулицях малишко – майбородiвську пiсню про бiлi каштани. Як ми колись парубкували, таких пiсень не було. І сади були, i зустрiчi в садах були. Ну, зустрiнемося (а воно якраз тодi солдатувалося), та раптом «Соловей, соловей, пташечка, канареечка злобно пайоть!» А тепер: «Бiлi каштани, синь Днiпрова, молодiсть мила вiчно жива!» Це вам не ”канареечка злобно пайоть!”…»
У тi часи, коли працювали украiнськi митцi над своiм шедевром, про все можна було говорити лише алегорично, робили це смiливi вiдчайдухи, та й то не називаючи прiзвищ. Саме так, «Не називаючи прiзвищ», назвав Василь Минко свою найвiдомiшу комедiю, яка принесла йому славу драматурга – сатирика, який говорив тодi: «Менi хочеться написати таку комедiю, щоб носii скверни, виведенi в нiй, подали на мене до суду за образу». П’еса «Не називаючи прiзвищ» здiйснила певний переворот у розвитку тодiшньоi украiнськоi драматургii. Письменник смiливо й переконливо зобразив суть героiв вiдверто негативних, показав ситуацiю, навмисно загостривши соцiальний конфлiкт. Свого часу ii поставили в ста сорока чотирьох театрах колишнього Союзу. Але якось у Новосибiрську спектакль подивилася тодiшнiй мiнiстр культури Катерина Фурцева. Вона розпорядилася зняти п’есу з репертуару всiх театрiв. Святкуючи 1987–го свiй 85–рiчний ювiлей, Василь Петрович сумно скаржився на те, що нiхто так i не насмiлився скасувати це рiшення й до його цiкавоi та самобутньоi працi не звертаються. «Адже, – мiркував письменник, – ще в 1950–тi роки моя п’еса закликала до змiни поглядiв, закликала вiдмовитися вiд колишнiх форм життя, покiнчити з бюрократизмом i переродженням. Але бюрократичнi сили стали на перешкодi цього й нинi вони не вiдмовилися вiд своiх моральних i етичних позицiй».
Вальсова стихiя Андрiя Малишка виявилася надзвичайно близькою творчому обдарованню його побратима Платона Майбороди. Їi любимо не лише у «Бiлих каштанах», вона милуе слух у «Колгоспному вальсi», «Киiвському вальсi», «Студентському вальсi», «Днiпровських хвилях»… Усi вишуканi та незабутнi, ностальгiйно вiдомi не тiльки в Украiнi, а й у багатьох державах свiту, особливо там, де е великi украiнськi громади: США, Канадi, Австралii, краiнах Латинськоi Америки. Цi пiснi нагадують украiнцям далекий рiдний край, його багатовiковi звичаi, традицii, природу i людей.
Верховино, мати моя!
Вiрш i музика Михайла Машкiна
У трембiтоньку заграю, Заграю, загуду,
З своiм рiдним, милим краем Розмову поведу.
Верховино, мати моя, Вся краса чудова твоя,
Вся краса твоя чудова У мене на виду!
Дана, шiдi, рiчка, дана, дана, (2)
