Михайло Петрович зробив кiлька репетицiй з хором. Вiдразу пiдмiтив, як тiшилися хористи, спiваючи нову пiсню. Перше концертне виконання «Вiвцi, моi вiвцi» вiдбулося влiтку 1958 року в тодiшньому Станiславiвському (нинi Івано – Франкiвськ) парку вiдпочинку, в Зеленому театрi. Парк був радiофiкований i всi, хто чув спiв, збiглися до хору. Того дня довелося тричi спiвати пiсню «на бiс», а глядачi допомагали хористам. З того часу гуцули, якi бачили Михайла Гринишина, вiталися не звично, а наспiвували мотив «Вiвцi, моi вiвцi», яка вже мала неймовiрний успiх. Першим на естраду пiсню винiс Дмитро Гнатюк, а першим з хором ii на радiо записав Микола Кондратюк. Це було вже на початку 1960–х. Полетiли «Вiвцi…» й за кордон, пiсню полюбили i спiвали всюди, де живуть украiнцi. Навiть не знаючи i не називаючи автора.
Киiвський вальс
Вiрш Андрiя Малишка
Музика Платона Майбороди
Ночi солов’iнii, ночi веснянi,
Доли поднiпровськi наснились менi.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Далi неозорii, киiвськi сади, –
Друже незабутнiй, ти прийдеш сюди.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Стежки i дорiженьки ген лягли у даль.
В парi ми любилися, серденьку жаль.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Нам би ще зустрiтися в солов’iну нiч.
Теплi зорi киiвськi сяли б довiч.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Знову цвiтуть каштани,
Хвиля днiпровська б’е.
Молодiсть мила, ти щастя мое.
Коли у кiнцi 1950–х рокiв почали зводити житловий будинок для украiнських композиторiв на розi колишньоi киiвськоi вулицi Калiнiна (тепер Софiйська) i Михайлiвського провулка, Платон Майборода з матiр’ю i роялем перебрався (думалося – гадалося, що тимчасово, а виявилося – на кiлька лiт!) до великоi п’ятикiмнатноi квартири Андрiя Малишка. Поет видiлив йому для життя i працi двi кiмнати. Почався прекрасний перiод iхнього творчого тандему: починаючи з 1949 року (вiд першоi пiснi «Колгоспний вальс» i до останньоi – «Стежина») вони удвох створили понад 30 пiсень. Але ж яких! «Бiлi каштани» (1953), «Киiвський вальс» (1954), «Ми пiдем, де трави похилi» (1955), «Пiсня про рушник» (1958). Народ полюбив iх одразу, iх заспiвали, спiвають i спiватимуть, допоки жива украiнська душа.
«Киiвський вальс» народився на замовлення студентiв Киiвського медичного iнституту. Саме вони надiслали листа композиторовi Платону Майбородi i поету Андрiевi Малишку i просили написати лiричну пiсню про квiтучий Киiв. Майбутнi лiкарi хотiли почути щось незвичне та вiчне, яке б нагадувало iм про навчання, про улюблене мiсто, коли роз’iдуться по всiх усюдах пiсля випускних iспитiв. Тепер же уявити Киiв без незабутнього вальсу Майбороди – Малишка чи каштанових випускних травневих вечорiв просто неможливо.
Здавалося б, смаки з народження пiснi встигли змiнитись не раз, проте чарiвний i милий вальс належить до тих, котрi й досi зачiпають за живе. Усе просто: вiчним та справжнiм творiнням суджено пройти роки й епохи, не втративши своеi чарiвностi…
Якось росiйський поет Олександр Твардовський розмовляв зi Сталiним та й, помiж iншим, наважився попросити у «вождя» якусь премiю чи iншу радянську цяцьку – «бляху» для свого украiнського друга – Андрiя Малишка. Сталiн у вiдповiдь пробурмотiв: «Гарний поет Малишко, але далi Украiни його слава не йде».
Однак Вiчнiсть сама знайшла украiнця. В особi простого полтавського хлопця Платона Майбороди, генiального композитора. Саме вiн першим i единим вiдчув у вишуканих вiршах Андрiя Малишка те, що поезiя та вiршi для пiсень – це рiзнi жанри лiтератури. Вiдмiннiсть мiж ними нiяк не менша, нiж мiж прозою та драмою. Поезiя – це довершенi слова, iм музика не потрiбна взагалi, бо вони самi – музика. Вiршi для пiсень – це слова, якi намертво приростають до музики, самi ж окремого життя не мають.
Украiнськi пiснi частiше, анiж iншi, лунали у сибiрських таборах ще за життя Сталiна. Що цiкаво, нова украiнська естрада, яка робила своi першi кроки з пiсень Андрiя Самiйловича, особливо iз «Знову цвiтуть каштани, Хвиля днiпровська б’е, Молодiсть мила, Ти щастя мое…» могла з’явитись лише пiсля смертi тирана. За його життя Украiна – така пiсенна, така музична, така голосиста – чомусь мовчала. «Киiвський вальс» – пiсня про рай – як його могли розумiти радянськi люди хрущовськоi доби, уже звiльненi вiд постiйного багаторiчного сталiнського страху.
Марiчка
Вiрш Михайла Ткача
Музика Степана Сабадаша
В’еться, наче змiйка, неспокiйна рiчка,
Тулиться близенько до пiднiжжя гiр;
А на тому боцi – там живе Марiчка,
В хатi, що сховалась у зелений бiр.
А на тому боцi – там живе Марiчка,
В хатi, що сховалась у зелений бiр.
Як з кiмнати вийде, на порозi стане,
Аж блищить красою широчiнь рiки,
А як усмiхнеться, ще й спiдлоба гляне:
«Хоч скачи у воду!» – кажуть парубки.
А як усмiхнеться, ще й спiдлоба гляне:
«Хоч скачи у воду!» – кажуть парубки.
Не питайте, хлопцi, чом я одинокий
Берегом так пiзно мовчазний ходжу?
Там, на тому боцi, загубив я спокiй,
І туди дороги я не находжу.
Там, на тому боцi, загубив я спокiй,
І туди дороги я не находжу.
Та нехай смiеться неспокiйна рiчка,
Все одно на той бiк я путi знайду.
«Чуеш чи не чуеш, чарiвна Марiчко?
Я до твого серця кладку прокладу».
«Чуеш чи не чуеш, чарiвна Марiчко?
Я до твого серця кладку прокладу».
У серпнi 1955 року в газетi «Радянська Буковина» було надруковано поезii з лiричного циклу студента Чернiвецького медичного iнституту поета – початкiвця Михайла Ткача, серед яких був вiрш «Марiчка». Невдовзi Чернiвецький обласний будинок народноi творчостi оголосив лiтературно – музичний конкурс на кращий вокальний, хоровий та лiтературний твiр мiсцевих авторiв. Степановi Сабадашу – студентовi диригентсько – хорового факультету Чернiвецького музичного училища запропонували написати пiсню на цей вiрш. Мелодiя народилася вже через пiвгодини. Їi схвалили.
А ось якi спогади були в Михайла Ткача: «Менi тодi було 22 роки. Цiкава iсторiя ii народження. Як такоi дiвчини з таким iм’ям у мене тодi не було, але жартома вже щось зароджувалося. У природi iснуе близько 40 мелодiй «Марiчки», а перемiг Степан Сабадаш, який написав нинi знану усiм мелодiю. Тодi повсюди популярними були маршi i фанфари, тому «Марiчка» вiдразу не отримала популярностi. Аж у 1959 роцi солiстка Чернiвецькоi обласноi фiлармонii Алла Серебрiй ризикнула i взяла пiсню до репертуару професiйного державного хору. Зовсiм випадково на виставцi чеського скла у Киевi на початку 1960–х зробили запис «Марiчки», i вона прозвучала по радiо на всю Украiну. Аж пiсля того ii записав Дмитро Гнатюк з Гуцульським ансамблем, хоч Дмитро вважае себе першим виконавцем».
Михайло Ткач справдi не лукавив, сказавши чесно, що до Марiчки «жартома вже щось зароджувалося». Уже з роками, коли пiсня набула шаленоi популярностi, усiх цiкавило, хто ж ця Марiчка. У травнi 1954 року поет разом зi своiми одногрупниками з Чернiвецького медичного iнституту приiхав на практику у буковинську районну лiкарню селища Путила. Студентiв поселили у медичному закладi, а харчувалися вони у лiкарнянiй iдальнi, де об’ектом загальноi уваги для молодих людей стала 18–лiтня красуня – кухарка Марiчка. Дiвчина справдi любила свою роботу, та й щоразу смачно i тепло все було приготовлено ii подругами. І для хворих, i для практикантiв. Для бiльшоi довiри i теплiшоi уваги кухарiв попросили свого власного поета Михайла Ткача написати для Марiчки вiрш – посвяту. Марiчка, яка мала на той час хлопця, про якiсь почуття з Михайлом i не мрiяла. Вiн – також. Ткач вичекав, i уперше прочитав свое творiння з уваги та поваги на святi виходу на полонину (остання недiля травня), де зi сцени зробив прем’еру. Не забув сказати, кому вона приурочена. Марiя Федорiвна (у замiжжi – Киселиця) була заскочена вiд почутого. Коли вслухалася у першi рядки, i далi – до останнiх слiв, iй стало радiсно i приемно, що це – про неi. Не могло бути ж iнакше!
«Мене часто запитують про рецепт написання «Марiчки». Вiн досить простий, – зiзнавався Степан Сабадаш. – Якось на уроцi iсторii у Чернiвецькому музучилищi, де я навчався, викладач навiв слова росiйського композитора Михайла Глiнки: «Ми, кампазiтари, не пiшем новую музику, а берьом народное творчество i аранжируем ево». Я над цими словами задумався i за основу новоi пiснi взяв закарпатську «На поточку – м прала», яка мала цiкавий колорит i була тодi шалено популярною. І справдi, вступ до «Марiчки» iдентичний. Виявляеться, те, що взято вiд народу, перевiрено i вiдшлiфовано роками, приречене на дивовижний успiх. Таке трапилося згодом з «Марiчкою». Правда, музику я не «передер» один до одного, а змiнив усе, окрiм початку».
Ми пiдем, де трави похилi
