І жеврiла цвiтом вона,
Там батько не спить i задумалась мати,
Ота, що у свiтi одна.
Синiв виростали, не зводили з ока,
Любили в життi над усе,
Шумить пiд вiкном тополина висока,
Мов звiсточку дальню несе.
А вогник iм сяе, мов спогад про сина,
Не все ж повертае назад.
І журиться вiкнами наша хатина,
І шепче задумливий сад.
Та де б не ходив я в далекiй дорозi,
В чужiм чи у рiднiм краю,
Я згадую вогник у тихiй тривозi
І рiдну хатину свою.
Бо дивляться в далеч засмученi очi,
Хоч тiнь там моя промайне,
Бо свiтиться вогник у темнii ночi,
Мов кличе додому мене!
На початку 1960–х рокiв у життi популярноi спiвачки свого часу Майi Кристалiнськоi сталися двi дуже важливi зустрiчi. Вона зустрiла свою кращу пiсню i зустрiла коханого, гiдну ii людину. У фiльмi «Три тополi на Плющисi» лiричним лейтмотивом фiльму стала пiсня «Нiжнiсть». Тепер уявити iсторiю естради без цiеi пiснi вже неможливо. А людину, яку Майя зустрiла, звали Едуард Барклай. Молодий красень, душа суспiльства, Едуард Барклай входив у вищi кола московського бомонду. За порадою Едуарда Майя почала з’являтися на сценi не у звичних костюмах, а в елегантних сукнях з високим комiром. Вiн сам вибирав фасони i забарвлення тканини. Кристалiнська i Барклай стали жити разом, а через деякий час цивiльний шлюб змiнився офiцiйним, хоча через хворобу Майя не могла мати дiтей.
Особливе мiсце у творчостi Майi Кристалiнськоi займають украiнськi пiснi.
Хоч iх не настiльки аж багато пощастило записати, проте кожна, завдяки особливому iнтонуванню, виразностi та чистотi голосу спiвачки надiлена рiдкiсним щиросердечним настроем. У зенiтi слави, окрилена успiхом, неймовiрно популярна, вона вперше записала пiсню украiнською мовою. Їй i нам пощастило, адже таке право писати для неi i щастя чути твiр з ii голосом випало авторам десяткiв безсмертних нацiональних творiнь – поетовi Андрiевi Малишку i композиторовi Платону Майбородi. Вона мала назву «Вогник». Їi можна слухати i слухати. Такi пiснi i таке виконання нiколи не набридають. А було це 1962 року.
Є поезii, на перший погляд, позбавленi пафосу й зовнiшнiх прикрас, але водночас надiленi якимось особливим теплом, щирiстю, що вiдразу стають рiдними кожнiй людинi, закарбовуються навiки в пам’ятi. Таким е вiрш Андрiя Малишка «Вогник». У цiй поезii Андрiй Малишко вкотре звертаеться до теми рiдноi оселi. Тихим сумом сповненi ii рядки. Вiд того, що не завжди знаходять час сини вiдвiдати батькiв, лиш теплими спогадами зiгрiваеться душа. І ще ледь вловиме почуття провини – кличе вогник до рiдноi хати, але частiше зринае вона в пам’ятi, анiж знаходять дiти годинку, щоб переступити знайомий порiг! Цим твором Малишко прагнув нагадати всiм i кожному: вiн свiтить вiчно, отой вогник, вiн е орiентиром у круговертi життя, вiн обiцяе прихисток, тепло i ласку. Лише частiше треба повертатись додому, частiше обiймати матусю i тиснути батькову долоню…
Змалечку в родинi Малишкiв вечорами в хатi бринiла то весела, то сумовита неньчина пiсня. Вiд матерi перейняв поет любов до народних мелодiй i рiдного слова. «Той незабутнiй вогник отчого дому, – згадував поет, – де вперше почув я думи Великого Кобзаря, материнська пiсня, ласкава i сувора, напоiли i вигодували мене, дали менi душевний гарт i радiсть на все життя».
Ось цей рiдний вогник Малишка фiлiгранно вловив у своiй мелодii Платон Майборода, а Майя Кристалiнська душевно донесла до слухачiв.
17 лютого 1970 року згас земний вогник Андрiя Малишка. Високу оцiнку творчостi поета дав письменник Олесь Гончар: «Малишко – один з найяскравiших наших украiнських поетiв… вiн згорiв дочасно, упав на пiвшляху, полишивши нам золотi розписи своiх поезiй, нев’янучу красу своiх пiсень».
Немае бiльшоi радостi в поета, як почути свою пiсню з уст народу. Малишко мав таку радiсть не раз. Лише з Платоном Майбородою написав понад 30 пiсень. Кожна – шедевр!
Впали роси на покоси
Вiрш Дмитра Павличка
Музика Олександра Бiлаша
Впали роси на покоси,
Засвiтилися навколо;
Там дiвча ходило босе,
Бiлу нiжку прокололо.
Згинуть роси, як над свiтом
Сонечко зiйде багряне.
Крапля кровi самоцвiтом
У його промiннi стане.
Бiлi роси – то кохання,
Що живе лиш до свiтання:
Кров, що в сонцi не поблiдла, –
То любов правдива й свiтла.
«Не можу i не маю права гнiвити Бога, адже й справдi вiн дав менi поетичний дар, – щиросердечно визнавав Дмитро Павличко. – Якщо ж говорити про першу пiсню (а iх було вiдразу двi), то нею став твiр до кiнофiльму киiвськоi кiностудii iменi Олександра Довженка «Роман i Франческа», знятий 1960 року режисером Володимиром Денисенком. Тексти, якi стали пiснями, а це пiсня Романа «Впали роси на покоси», i пiсня Франчески «Чайкою в морi любов моя лiтае», яку спiвала украiнською Людмила Гурченко, були написанi ще у 1958–му».
Фiльм вийшов на екрани у тому ж 1960 роцi. Пiсня Романа «Впали роси на покоси» дала Олександровi Бiлашу вiру в себе як у композитора. Згодом вiн почув уперше свiй твiр, як його спiвали десь в помешканнi. Це просто ошелешило: його пiсню спiвають простi люди! Якось Олександра Івановича пiдвозив таксист, i бiля кiнотеатру, побачивши афiшу фiльму «Роман i Франческа», почав наспiвувати «Впали роси…» «У Сашi перехопило дихання, вiн жахнувся вiд думки, що водiй упiзнав його, – дiлилася своiми спогадами дружина композитора Лариса Остапенко. – Але помилився. Тодi не втримався i запитав: «А ви знаете, хто написав цю пiсню?» Таксист вiдповiв досить круто, тобто триповерховим матом, лiтературно воно звучить приблизно так: «А навiщо менi знати?!» Олександр Іванович той епiзод часто згадував пiзнiше пiд час творчих зустрiчей i авторських виступiв на сценi. З тим таксистом вони здружилися, i вiн завше зупинявся, коли бачив мого красеня – розхристаного, з розкуйовдженим волоссям, трошки напiдпитку, але щасливого – i здаля кричав: «Олександре Івановичу, куди вас пiдвезти?»
Кожна пiсня Олександра Бiлаша мае свое обличчя. Їi не сплутаеш iз творами iнших композиторiв, але дивина його мистецькоi самобутностi полягае в тому, що, маючи певнi спiльнi риси, його солоспiви й хори зовсiм несхожi один з одним. В кожнiй пiснi, в кожному його творi вiдлунюеться украiнська мелодика, е щось сонячне, iскристе, вiртуозне, побудоване на звичайнiй для автора елегiйнiй основi.
«Завдяки «Роману i Франчесцi», як i «Карнавальнiй ночi», я вiдчула насправдi, що таке любов народна до актора, – говорила Людмила Гурченко. – Якщо нинi прийнято вiдносити своi зiгранi ролi в певних фiльмах у першу п’ятiрку чи десятку, тобто виокремити найкраще, то я ж «Романа i Франческу» видiлила окремо. Цей фiльм особливо дорогий для мене i стоiть вiн осiбно вiд всього iншого. Найбiльше приемно, що мене запросили до Киева тодi, коли iншi студii не запрошували. Могли ж цього не зробити. І хтозна якою була б моя доля… Усi вiдзначали, що музика Олександра Бiлаша просто прекрасна. А якi чудовi слова Дмитра Павличка до пiснi Романа «Впали роси на покоси».
«Я любив Олександра Бiлаша, дуже любив. Любив як людину. Вiн був веселий. Вiн не вмiв згинатися нi перед ким, – зiзнаеться Дмитро Павличко. – А якi вiн писав вiршi! Нам ще варто вiдкрити для себе Бiлаша – поета! Сашко, як нiхто iнший, розумiв цiну слова. І я любив Бiлаша за його людську натуру. Любив його як композитора. Не так за пiснi, як за симфонiчну та оперну музику i музику до кiнофiльмiв. Його пiсенна творчiсть для мене була дуже дорогою. Я пишався його музикою на слова Михайла Ткача та Івана Драча. І Василя Юхимовича. Це велике щастя було мати такого великого друга i великого композитора».
Гуси-лебедi
Вiрш Богдана Стельмаха
Музика Богдана Янiвського
Їхав – обiцяв повернутись, прийти
ти…
Ой, не мiг прийти – нiч свою знайти
встиг…
гуси – лебедi в синiй вересень,
ладо з ладою за розлукою,
гуси – лебедi бiле пiр’ячко,
ладо з ладою
жаль
мине
бiлий лебiдь мене мине
жаль
ладо з ладою – жаль
жаль
бiлий лебiдь мене мине
жаль
ладо з ладою – жаль.
З композитором Богданом Янiвським його львiвський тезко поет Богдан Стельмах познайомився, коли той повернувся з армiйськоi служби, 1967 року. Якраз тодi Янiвський досить плiдно працював, пишучи музику для театральних вистав. У нас в той перiод народилися такi пiснi, як: «Сум Афродiти», «Є на свiтi казка», «Верховинська колискова», «Голубiвна», – згадуе поет Богдан Стельмах. – Богдан працював у музичнiй редакцii Львiвського обласного радiо. Тож тi пiснi швидко записувалися i ширилися по свiту. Потiм з’явилися «Гуси – лебедi».
Треба визнати, що iнiцiатором i натхненником ii написання був популярний львiвський спiвак 1960-х рокiв Теодор (усi його називали скорочено – Тео) Мороз. Так ось вiн нам з Янiвським наспiвав сербською мовою прекрасну мелодiю з такими ж милими словами. Я й досi достеменно все пам’ятаю i можу повторити, едине: чую ii з голосу Тео.
