Улюблені пісні XX сторіччя

Київський вальс

Коли у кінці 1950–х років почали зводити житловий будинок для українських композиторів на розі колишньої київської вулиці Калініна (тепер Софійська) і Михайлівського провулка, Платон Майборода з матір’ю і роялем перебрався (думалося – гадалося, що тимчасово, а виявилося – на кілька літ!) до великої п’ятикімнатної квартири Андрія Малишка. Поет виділив йому для життя і праці дві кімнати. Почався прекрасний період їхнього творчого тандему: починаючи з 1949 року (від першої пісні «Колгоспний вальс» і до останньої – «Стежина») вони удвох створили понад 30 пісень. Але ж яких! «Білі каштани» (1953), «Київський вальс» (1954), «Ми підем, де трави похилі» (1955), «Пісня про рушник» (1958). Народ полюбив їх одразу, їх заспівали, співають і співатимуть, допоки жива українська душа.

«Київський вальс» народився на замовлення студентів Київського медичного інституту. Саме вони надіслали листа композиторові Платону Майбороді і поету Андрієві Малишку і просили написати ліричну пісню про квітучий Київ. Майбутні лікарі хотіли почути щось незвичне та вічне, яке б нагадувало їм про навчання, про улюблене місто, коли роз’їдуться по всіх усюдах після випускних іспитів. Тепер же уявити Київ без незабутнього вальсу Майбороди – Малишка чи каштанових випускних травневих вечорів просто неможливо.

Здавалося б, смаки з народження пісні встигли змінитись не раз, проте чарівний і милий вальс належить до тих, котрі й досі зачіпають за живе. Усе просто: вічним та справжнім творінням суджено пройти роки й епохи, не втративши своєї чарівності…

Якось російський поет Олександр Твардовський розмовляв зі Сталіним та й, поміж іншим, наважився попросити у «вождя» якусь премію чи іншу радянську цяцьку – «бляху» для свого українського друга – Андрія Малишка. Сталін у відповідь пробурмотів: «Гарний поет Малишко, але далі України його слава не йде».

Однак Вічність сама знайшла українця. В особі простого полтавського хлопця Платона Майбороди, геніального композитора. Саме він першим і єдиним відчув у вишуканих віршах Андрія Малишка те, що поезія та вірші для пісень – це різні жанри літератури. Відмінність між ними ніяк не менша, ніж між прозою та драмою. Поезія – це довершені слова, їм музика не потрібна взагалі, бо вони самі – музика. Вірші для пісень – це слова, які намертво приростають до музики, самі ж окремого життя не мають.

Українські пісні частіше, аніж інші, лунали у сибірських таборах ще за життя Сталіна. Що цікаво, нова українська естрада, яка робила свої перші кроки з пісень Андрія Самійловича, особливо із «Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є, Молодість мила, Ти щастя моє…» могла з’явитись лише після смерті тирана. За його життя Україна – така пісенна, така музична, така голосиста – чомусь мовчала. «Київський вальс» – пісня про рай – як його могли розуміти радянські люди хрущовської доби, уже звільнені від постійного багаторічного сталінського страху.

Марічка

У серпні 1955 року в газеті «Радянська Буковина» було надруковано поезії з ліричного циклу студента Чернівецького медичного інституту поета – початківця Михайла Ткача, серед яких був вірш «Марічка». Невдовзі Чернівецький обласний будинок народної творчості оголосив літературно – музичний конкурс на кращий вокальний, хоровий та літературний твір місцевих авторів. Степанові Сабадашу – студентові диригентсько – хорового факультету Чернівецького музичного училища запропонували написати пісню на цей вірш. Мелодія народилася вже через півгодини. Її схвалили.

А ось які спогади були в Михайла Ткача: «Мені тоді було 22 роки. Цікава історія її народження. Як такої дівчини з таким ім’ям у мене тоді не було, але жартома вже щось зароджувалося. У природі існує близько 40 мелодій «Марічки», а переміг Степан Сабадаш, який написав нині знану усім мелодію. Тоді повсюди популярними були марші і фанфари, тому «Марічка» відразу не отримала популярності. Аж у 1959 році солістка Чернівецької обласної філармонії Алла Серебрій ризикнула і взяла пісню до репертуару професійного державного хору. Зовсім випадково на виставці чеського скла у Києві на початку 1960–х зробили запис «Марічки», і вона прозвучала по радіо на всю Україну. Аж після того її записав Дмитро Гнатюк з Гуцульським ансамблем, хоч Дмитро вважає себе першим виконавцем».

Михайло Ткач справді не лукавив, сказавши чесно, що до Марічки «жартома вже щось зароджувалося». Уже з роками, коли пісня набула шаленої популярності, усіх цікавило, хто ж ця Марічка. У травні 1954 року поет разом зі своїми одногрупниками з Чернівецького медичного інституту приїхав на практику у буковинську районну лікарню селища Путила. Студентів поселили у медичному закладі, а харчувалися вони у лікарняній їдальні, де об’єктом загальної уваги для молодих людей стала 18–літня красуня – кухарка Марічка. Дівчина справді любила свою роботу, та й щоразу смачно і тепло все було приготовлено її подругами. І для хворих, і для практикантів. Для більшої довіри і теплішої уваги кухарів попросили свого власного поета Михайла Ткача написати для Марічки вірш – посвяту. Марічка, яка мала на той час хлопця, про якісь почуття з Михайлом і не мріяла. Він – також. Ткач вичекав, і уперше прочитав своє творіння з уваги та поваги на святі виходу на полонину (остання неділя травня), де зі сцени зробив прем’єру. Не забув сказати, кому вона приурочена. Марія Федорівна (у заміжжі – Киселиця) була заскочена від почутого. Коли вслухалася у перші рядки, і далі – до останніх слів, їй стало радісно і приємно, що це – про неї. Не могло бути ж інакше!

«Мене часто запитують про рецепт написання «Марічки». Він досить простий, – зізнавався Степан Сабадаш. – Якось на уроці історії у Чернівецькому музучилищі, де я навчався, викладач навів слова російського композитора Михайла Глінки: «Ми, кампазітари, нє пішем новую музику, а бєрьом народноє творчєство і аранжируєм єво». Я над цими словами задумався і за основу нової пісні взяв закарпатську «На поточку – м прала», яка мала цікавий колорит і була тоді шалено популярною. І справді, вступ до «Марічки» ідентичний. Виявляється, те, що взято від народу, перевірено і відшліфовано роками, приречене на дивовижний успіх. Таке трапилося згодом з «Марічкою». Правда, музику я не «передер» один до одного, а змінив усе, окрім початку».

Ми підем, де трави похилі

Створювалася пісня восени 1955 року. Мало хто пам’ятає, про що йшлося у кінофільмі «Долина синіх скель», а от пісню «Ми підем, де трави похилі» (вона звучить на самісінькому початку) знають, мабуть, усі – і ті, хто був молодим у часи створення фільму, і ті хто юний нині.

Варто сказати, що увесь поетичний доробок Андрія Малишка від природи глибоко пісенний. Поет жив у пісенному слові, переживав у слові, пам’ятав у слові, перемагав у слові. Андрій Самійлович і співаком був гарним, мав ліричний баритон. Ще школярем він відіграв не одне обухівське весілля, у тому числі і свого старшого брата Сергія. Так, як співав народні пісні Малишко, не співав ніхто з видатних українських поетів. Його гострі сірі очі на мужньому вилицюватому обличчі яскраво передавали стан поетичної душі під час співу. Що ж до Платона Майбороди, то його музика – ціла епоха відродження та розквіту української пісні. Його неповторний стиль – це спалах одкровення, безмежний мелодизм і відкритість інтонацій, що линуть від серця до серця. Не часто так буває, що за окремою піснею постає цілий народ. Саме такими є пісні Платона Майбороди, вони вросли у наш український національний ґрунт назавжди. Концерти композитора сприймали як музичну розповідь про Україну, про красу її природи, про одвічні цінності українського народу: мамин рушник, спітнілу від важкої праці сорочку сільського трударя, стежину, що веде від рідної домівки у великий світ. Промова композитора до аудиторії ставала продовженням його музики. Він завжди шкодував, що мало встиг зробити для своєї України…

Похмурими дощовими вечорами тієї осені збиралися Андрій Малишко і Платон Майборода у затишній квартирі композитора й імпровізували. Один перебирав клавіші рояля, добираючи мелодичні звороти, барвисті гармонії, а другий упівголоса зіставляв віршовані рядки. Раптом одна з мелодій привернула увагу обох. Її повторили. Спробували проінтонувати з словами. І народилася пісня. Вона складалася швидко, так швидко, що у поета навіть не було часу пошукати чистого аркуша паперу, щоб записати слова. І він записав їх на коробці від цигарок «Казбек». Ця коробка довший час зберігалася в композитора як реліквія, що нагадувала про ті натхненні осінні вечори.

Своїм м’яким баркарольним пульсуванням супровід пісні ніби малює поетичну картину присмеркових Карпат, передає барви весняних гір, шум гірської ріки, де відбувається перше побачення.

Щодо фільму, його знято Київською кіностудією художніх фільмів (режисер Микола Красій, сценарій Юрія Мокрієва), а головну роль зіграв Анатолій Вербицький, а в епізодах можна побачити Андрія Сову. Сюжет «Долини синіх скель» такий: Василь Рубан, який закінчив геологічний факультет, вирушає на роботу в Закарпаття. Тривалі пошуки нафти в Карпатських горах не дають успiху. Літній інженер запевняє Василя, що нафти тут немає, але молодий геолог не здається.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня

«Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» Іван Франко написав на зразок української народної ліричної пісні «Ой ти, дівчино, горда і пишна…» Каменяр описує красу дівчини, використовуючи фольклорні мотиви і порівняння, властиві рідній народній пісні. Вірш увійшов до збірки поезій Івана Франка «Зів’яле листя», що вийшла 1886 року (поетові якраз сповнилося 30 літ).

Івана Франка ще за життя любили і ненавиділи водночас. Але ненавиділи все – таки більше, ніж любили. Очевидно тому, що був він вічним нонконформістом (non – conformism – «незгода»). Ще з глибокого дитинства майбутній поет не мав звички схилятися перед чужими авторитетами. А якби навіть тоді пристав на численні пропозиції австро – угорського уряду про співпрацю, у нього не було б жодних матеріальних клопотів. Проте Іван Якович натомість вибрав тернистий шлях: він завжди боровся з державною системою. Через це мав постійні арешти і нестачу грошей. Його цькували поляки та австрійці і, що найболючіше, свої – українці. І все це за небажання Франка миритися і коритися.

У душі він завжди залишався селянином, який мав унікальний розум, дивовижну енциклопедичну пам’ять і впертий, твердий характер, що не сприймав подвійної моралі того середовища, яке то влаштовувало пишні овації, то завдавало удару в найболючіше місце.

До сторіччя з дня народження Вічного революціонера, 1956 року, композитор і викладач Львівської консерваторії ім. М. Лисенка (тепер – Львівська національна музична академія ім. М. Лисенка) Анатолій Кос – Анатольський написав пісню – романс «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», який уперше прозвучав на ювілейному концерті на честь Івана Франка. Звісно, як свідомий галичанин, якого завжди кликав до боротьби за українську мову, культуру, звичаї, пісню велет нескореного духу, Кос-Анатольський не зміг не написати щось на Франкові слова. Тим паче, відчуваючи і знаючи, що Господь його наділив так щедро мелодичним даром.

Чи не з перших років свого музичного життя пісня почала втрачати своє авторство і виконувалася чи не повсюдно як народна. Хто її тільки не співав. Автор музики спокійно дивився на це: комусь вдавалося, комусь – ні. Коли ж її виконав Дмитро Гнатюк, композитор відчув, що написав щось надзвичайне і хвилююче. Також відома у виконанні Анатолія Солов’яненка, Анатолія Мокренка, Ігоря Кушплера, Олександра Василенка та інших співаків.

В одній із передач Львівського радіо Анатолій Кос – Анатольський розповів історію створення своєї пісні на вірш Івана Франка «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Композитор довго не наважувався братися за тексти Тараса Шевченка чи Івана Франка, вважаючи це великою відповідальністю для себе. За його словами, своєю мелодією він прагнув передати щиру лірику вірша, поруч з тим його привабив і закладений у тексті драматизм. Так з’явився прекрасний твір, який здобув велику популярність.

Закономірно й те, що саме пісня «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» на вірш Івана Франка стала музичним символом самого Анатолія Кос – Анатольського, його «візитівкою». Цей елегійно – лагідний, водночас бентежно – схвильований твір став перлиною української вокальної лірики.

Пісня про рушник

Платон Майборода 1958 року працював над музикою до кінофільму «Літа молодії», де в невеличкому епізоді герой картини частує свою подругу сніданком, дбайливо загорнутим матір’ю у вишиваний рушник. Режисер Олексій Мішурин запропонував уникнути звичайного побутового діалогу, а дати музично – узагальнений образ материнської любові, музичний символ материнського напутнього слова, яке світить юнакові на життєвому шляху. Ця ідея сподобалася композитору, а також його приятелю Андрієві Малишку, який мав написати пісенний вірш.

А ось як у деталях про народження безсмертного твору розповідає Андрій Демиденко, йому пощастило брати інтерв’ю у Платона Майбороди для газети «Молодь України» на початку 1970–х. Ще зовсім юний поет сидів у робочому кабінеті композитора, дещо згодом зайшла до них мати пісняра Одарка Єлисеївна, занесла чай і сіла на стілець, щоб перепочити: «Під час чаювання запитую: «А тепер, Платоне Іларіоновичу, декілька слів, будь ласка, про пісню «Рідна мати моя». Кого першого запліднила ідея створення? Як довго ви зі своїм другом і побратимом поетом Андрієм Самійловичем Малишком її писали? Платон Іларіонович крутнув головою: «Та я вже стільки про неї наговорив…»

Тут раптом озивається Одарка Єлисеївна: «Андрійчику, синку! Давай я тобі все розкажу так, як було. Бо й все проходило на моїх очах. Ми з Малишком Андрюшою жили тоді ще в одній квартирі. Так от, заходжу до них, а вони щось там длубають, про щось буркотять, стиха лаються між собою. Я й кажу: «Що ви там пишете й пишете про одне й те саме… Ви б краще написали скільки я ночей не доспала, скільки тебе, Платошо, і твого брата Жору проводжала в дорогу, скільки своїх очей я виплакала вам услід…» Вони зиркнули один на одного, потім глянули на мене, і зразу ж стали – мов їх підмінили. Й не зронивши ні слова, зачинилися. І вже не виходили – ні опівдні, ні ввечері… Я ж переживаю…

Під ранок прочиняю двері: а там диму – хоч сокиру вішай. А за роялем, бачу, сидять мої хлопці – голі по пояс, але щасливі, мов діти. Коло них порожніх пляшок – ну, ціла батарея… А загледіли мене – разом підбігли, взяли за руки і почали навперебій – чуть не злякали: «Мамо, мамо, послухайте! Це про Вас».

Платошка відкашлявся й почав першим: «Рідна мати моя, ти ночей не доспала… І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала…» Затим, як умів, співав Андрюша. Далі вдвох. Я ж слухала й слухала… А потім ми обнялися втрьох – і вже не стримували сліз… Отак це, синку, було».

Музичний художній фільм «Літа молодії» (кіностудія ім. О. Довженка) став лідером прокату 1959 року – 36,7 млн глядачів. У ньому вперше прозвучала «Пісня про рушник» з голосу Олександра Таранця.

А льон цвіте

Випускник хорового відділення Одеської консерваторії Іван Сльота приїхав у Житомир 1970 року. Молодому музикантові судилося заново створювати ансамбль пісні і танцю «Льонок». Невдовзі народилася і знакова пісня – «А льон цвіте…» «У ті часи льони фігурували не лише в піснях, – зізнавався Іван Сльота. – Якось на початку 1970–их заїхали ми в Сімаківку, що в Ємільчинському районі на Житомирщині. І зненацька перед очима відкрилось неосяжне море синьо – блакитного квітучого льону і пахучого хмелю… Усе голубіло, червоніло, зеленіло, цвіло на полях. Поруч із селом я угледів дерев’яну садибу. Там поралась немолода жіночка. Я вийшов з автобуса, розгомонівся з нею про життя – буття. Змалку робив це залюбки. Бо відколи поховали батька, спілкуватися доводилось переважно з сільськими жінками. Виявилось, що вона – льонарка в місцевому колгоспі. Чоловіка не діждалася з війни. А син учиться в місті і до матері озивається дуже рідко.

З тієї розмови одразу й навіялось – «А льон цвіте синьо – синьо, а мати жде додому сина…» Це мої слова, які згодом стали початком приспіву. Сів я в автобус із думкою про нову пісню…

Обмірковував слова. Хоч мелодії ще не було, я був упевнений, що вона десь існує і готова будь – якої миті злетіти, тільки – но з’явиться віршований текст. Але хто його напише? Перебираючи в пам’яті поетів, згадав знаного вже поета – пісняра Василя Юхимовича. Працював він у Києві заступником редактора журналу «Україна». Буквально через день – два вирушив до нього із своєю «рибою – заготовкою». Познайомилися. Розповів про організацію нового «Льонка» і повернувся додому натхненний. Який же я був здивований, коли рано – вранці пролунав телефонний дзвінок від Юхимовича: «Послухай…» Де льони – довгуни Вилягали і гордо вставали, Наслухали сини, Скільки літ їм зозулі кували…» Я швиденько записав ці слова. А десь до вечора була вже й музика готова. Щоправда, текст не відразу нам сподобався – сперечалися, шукали варіанти. Зокрема щодо останнього куплета я сумнівався. Взявся сам його дописувати. Хоча тоді ще поезією по – справжньому не захоплювався. Зрештою у пісні з’явилися такі рядки: Знов розквітли льони У поліськім краю голубому, Повертались сини, Як герої до рідного дому…

Вона з тих пісень, яку з першого ж виконання вважають народною. Її виконують як в «офіційних обстановках», так і в «неофіційних» – на весіллях, на хрестинах. І за столом, і під столом, і в трамваях, і в тролейбусах, і в метро.

Під цю пісню плачуть українські матері, котрі кожної миті чекають своїх синів…

Час засвідчив, що пісня стала візитівкою колективу. Відтоді й пішла фраза – «Льонок» – то Сльота, а Сльота – то «Льонок»!

1989 року житомирська влада вирішила вшанувати мелодію Івана Сльоти. На міській ратуші Житомира із гучномовців біля головного годинника щогодини можна почути кілька тактів «А льон цвіте…» Хоч у вірші немає згадки про Житомир, та більш вдалої мелодії для цього міста, мабуть, годі й придумати.

Білі лебеді

Талановитому Михайлові Ткачу доля відвела 17 плідних років співпраці з таким же, як і він, обдаруванням – композитором Олександром Білашем. Їх також єднала не лише творча, а й справжня чоловіча дружба.