Вся краса твоя чудова У мене на виду!
У мене на виду!
Стелиться туман над звором, Лягае на грунi.
За горами далi гори Синiють вдалинi.
А над ними хмари плинуть, Наче вiвцi в полонинi,
Наче вiвцi в полонинi Пасуться навеснi.
Дана, шiдi, рiчка, дана, дана, (2)
Наче вiвцi в полонинi Пасуться навеснi.
Пасуться навеснi.
Хвилюеться у долинах Пшениця золота.
Спiв заводiв в полонину До мене долiта.
Верховино, мiй ти краю, Хто твоi тепер пiзнае,
Хто твоi тепер пiзнае І села, i мiста?!
Дана, шiдi, рiчка, дана, дана, (2)
Хто твоi тепер пiзнае І села, i мiста?!
І села, i мiста?!
Я смiюсь на повнi груди, Радiю, мов дитя.
Перетворюють в нас люди І край свiй, i життя.
З високоi полонини Бачу, рiдна Верховино,
Бачу твое, Верховино, Щасливе майбуття!
Дана, шiдi, рiчка, дана, дана, (2)
Бачу твое, Верховино, Щасливе майбуття!
Народний сiльський композитор – аматор, уродженець Схiдноi Украiни, в’язень нiмецьких концтаборiв, який дивом залишився живим, улюбленець свого краю i свого часу, вбивця i самовбивця, талант, життя якого сповнене протирiч, Михайло Машкiн – е автором вiрша i музики пiснi «Верховино, мати моя!», яка вiд часу написання, з далеких 1950–х i донинi, е гiмном закарпатськоi землi. Правда, досi тривають суперечки щодо авторства незабутнього закарпатського шлягера. Існуе й iнша версiя народження пiснi «Верховино, мати моя!» Їi першоавторство приписують Йвану Гриньку, який мав прiзвисько Батринчин i жив у селi Задньому, що над рiчкою Боржавою. Йван, окрiм того, що вiв чудернацький спосiб життя, був страшний на вроду – iстинний русинський Квазiмодо. Єдиним заняттям неосвiченого селянина було випасання корiв неподалiк гори Клобук (кажуть, що навiть виганяв серед зими, i худобина знаходила для себе пашу). Щоразу, випасаючи худобу, виспiвував коломийки та рiзнi закарпатськi спiванки, яких знав силу – силенну. Чутки про старого заповзятого закарпатського спiвака Батринчина дiйшли й до Михайла Машкiна (до речi, його в тi часи називали не iнакше, як «прийшляк»). У 1950–и роках Машкiн зачастив у село Задне. Одного разу «прийшляк» поставив пляшку горiлки на стiл i пiсля декiлькох чарок промовив: «Ану, що ви там, Іване Батьковичу, можете». «Што можу, вто можу, айбо аццякое–м годен», – спокiйно вiдповiв Йван. І заспiвав спiванку, зовсiм невiдому Машкiну: У трумбету я задуву, задуву, загуду, Уд Клобука до Бужоры из дiвочков пiду. Вирьховино, мамо моя, файнота ушытка твоя, Файнота ушытка твоя у тебе на виду…
«Мелодiя чудова, а от слова нiкудишнi», – сказав тодi пiсля почутого Машкiн. «Чоловiче, чоловiче, – пiсля довгого мовчання зiрвався Батринчин, – ты ни годен тото чути й розумiти, бо ты «прийшляк». А наша Боржава, мiй Клобук та й тота далека Бужора, на котрiв я щи нигда ни быв, а й, годно, ош уже й ни буду, спiвавуть лем аццяков новтов, лем аццякыма словами. Я тото бiлше чуву, гикой годен им загугнати. Боже! Боже! Кiлко ты нам, нидостойным, даровав красы у новтах а в фарбованых словах!»
Машкiн ще не раз приходив пiд Клобук до Батринчина. Мав iз собою баян i папiрець, на який щоразу щось записував. Згодом народився не дiалектний закарпатський, а лiтературний варiант пiснi «Верховино, мати моя!» Коли повсюдно зазвучала нова пiсня Михайла Машкiна, хтось з односельцiв сповiстив про це Батринчину. Мовляв, «прийшляк» за його спiванку отримуе великi грошi, але всi пропивае. На що старий вiдповiв: «Гий Мiшу, ты, Мiшу! Туйкы, из вирьха самого Клобука, ни раз я чув голос Божый. Та знаеш, што – м ся з того Божого голосу дiзнав? Ни знаш, та ти повiм – найменшое покараня, якое годен дiстати аттакьш злодiй, тото, ниборе, смирть. Ты типир вповiв, а я чуву Божым духом, ош тот Машкiн ни свойыв смертив умре, – завiситься. Но, пак, увидиш!» У сiчнi 1970–го не стало Йвана Гринька на прiзвисько Батринчин. Не дуже довго пожив й Михайло Машкiн. 13 листопада 1971 року, як i передбачав старий, вiн повiсився. Істина назавжди вiдiйшла разом з обома. А як було насправдi, тепер можемо лише здогадуватися.
Можливо, варто визнати спiльне авторство закарпатського гiмну, адже варiант Батринчина був першоосновою з мiсцевим дiалектом, а Машкiна – лiтературний. Можливо, те, що спiвав старий Машкiну, було народжене народом i спiвалося роками. Хтозна…
Вечiр над Боржавою
Вiрш i музика Михайла Машкiна
Який тихий вечiр нинi наближаеться,
Лиш Боржава на бистринi не вгаваеться,
То пташки тi до безтями десь мiж вiтами
Розсипаються пiснями, наче квiтами.
Приспiв:
Дана, дана, дана, дай, дана, дай…
Розквiтай наш рiдний край.
А внизу красуня – рiчка заiскрилася,
Мов би сонця свiтла стрiчка там розлилася…
Чередник корiв iз гаю до села веде,
І в трембiту свою грае, аж луна iде.
Приспiв.
Вiтер нiжно по обличчю ледь лоскочеться,
Про красу спiвать величну серцю хочеться,
Впали тiнi у долину – вечорiеться…
Як чудово в цю хвилину з любим мрiеться!
Приспiв.
Чи то вiд вина, чи вiд краси навколишнього свiту спiвати на Іршавщинi починають ранiше, нiж говорити. Спiвають усi й всюди: йдучи на роботу чи додому, iдучи в далеку дорогу чи працюючи в саду, на городi. Свого часу великi села мали по десять хорiв: вiд дитячих до сформованих на пiдприемствах та в установах iз робiтникiв та службовцiв. Вiдразу пiсля Другоi свiтовоi вiйни, 1945 року, Михайло Машкiн приiхав на Закарпаття. Працював методистом Великоберезнянського районного Будинку культури. А 1954 року сiм’я Машкiних переiхала в село Довге, що в Іршавському районi. На будинку № 74 вулицi Перемоги кожний перехожий бачить тепер меморiальну дошку, автором якоi е уродженець Довгого художник Юрiй Лелiтка. У цiй оселi народжувалися чудовi слова, прекраснi мелодii. Звiдси полетiли у свiт «Верховино, мати моя!», «Вечiр над Боржавою», «Понад плаем, плаем»…
Михайло Машкiн працював художнiм керiвником хору «Боржава» Довжанського ДОКу Кушницького лiсокомбiнату вiд дня приходу в село i до останнього дня свого короткого, але надзвичайно яскравого i насиченого життя. Хор «Боржава» разом iз його керiвником пройшов шлях вiд ансамблю сiльськоi самодiяльностi до вершин слави. Популярнiсть Михайла Машкiна була надзвичайно великою i гучною. Його пiснi ставали шлягерами, iх спiвали усi, по кiлька разiв на день передавали по радiо. Його мелодii впiзнавали словаки, нiмцi, росiяни. Його портрети з’являлися на обкладинках журналiв, статтi про нього друкували на сторiнках газет. У всiх опублiкованих матерiалах тих часiв незмiнно йдеться про простоту, щирiсть, вiдкритiсть визначного композитора. На його творчостi виросли всi вiдомi в областi колективи. Навiть професiйний Закарпатський заслужений народний хор виглядав би без його пiсень блiдо. Михайло Машкiн був активним творцем. Його цiкавило все, що вiдбувалося в життi краю, з яким вiн так зрiднився.
«Я знав Михайла Машкiна ще з середини 1960–х рокiв, – каже популярний естрадний спiвак, уродженець i гордiсть Закарпатського краю Іван Попович. – Якраз готувався до вступу в Хустське культосвiтне училище. Один з друзiв запросив мене у район, в Іршаву, на фестиваль художньоi самодiяльностi. Ось там уперше з вiдкритим ротом слухав сiльський хор «Боржава», яким керував легендарний Машкiн. Коли почали спiвати знамениту пiсню «Вечiр над Боржавою», неначе мурашки пробiгли по тiлу: Який тихий вечiр нинi наближаеться, Лиш Боржава на бистринi не вгаваеться… Я чувся на сьомому небi. Ось де рiвень, самодiяльнiсть, а професiоналiзм – на найвищому звучаннi струни! Менi не лише захотiлося познайомитися з Михайлом Машкiним, а й навiть напросився до нього додому. Поiхав у село Довге, яке вiд мого Осiя розташоване через гору. Композитор i диригент показав менi своi роботи, новi пiснi. Я «балдiв» вiд почутого з уст самого Машкiна! Правда, лише згодом узнав, якi важкi випробування були на його життевому шляху. Вiд бузувiрських поневiрянь концтабору вiн не мiг вiдiйти, час вiд часу горе вгамовував оковитою… Дехто засуджував його, дехто спiвчував i розумiв, що це велика бiда. Коли я вже навчався у Хустi й тодiшнiм автобусом – «черевиком» (як його в народi називали) повертався з навчання в рiдне село, то, проiжджаючи Довге, розповiдав, яка велика людина живе у ньому».
Вiвцi, моi вiвцi
Вiрш i музика Михайла Гринишина
Вiвцi ж моi, вiвцi,
Вiвцi та отари,
Хто ж вас буде пасти,
Як мене не стане, гей – гей?
Як мене не стане, гей.
Гей, пасiться, вiвцi,
Де високi гори.
Я пiду до Ксенi,
Де чорнii брови, гей – гей.
Де чорнii брови, гей.
Сама Ксеня вийшла,
Файна моя чiчка.
Просидiв я з нею
До темноi нiчки, гей – гей.
До темноi нiчки, гей.
Талановитий покутянин з багатодiтноi бiдненькоi сiм’i, маючи вроджений вiд Бога хист до музики i спiву, став для нацiонального мистецтва тою вершинною постаттю, до справ i доробку якоi звертатиметься не одне поколiння украiнцiв. Вiн три роки (1947–1950) навчався вокалу в славетноi Соломii Крушельницькоi як студент Львiвськоi консерваторii. Саме вiд Богинi спiву в нього зародилася любов до народноi пiснi «Вiвцi, моi вiвцi», яку спiвала жiнка – легенда, жiнка – муза, жiнка – мрiя… Їi образ став уособленням справжньоi жiночоi вроди, великого таланту i рiдкiсноi природи голосу. Їi неперевершене сопрано (дiапазоном майже в три октави – рiдкiсне явище у свiтовому оперному та камерному мистецтвi) трiумфально полонило Італiю, краiни Європи, Пiвденноi Америки. З нею були щасливi спiвати уславленi свiтовi спiваки Енрiко Карузо, Тiтто Руффо, Федiр Шаляпiн.
Найбiльше Гринишину припала до душi перша строфа у пiснi «Вiвцi, моi вiвцi», в якiй крилося рацiональне зерно твору – глибока фiлософська думка: «Хто ж вас буде пасти, як мене не стане…?» Проте пiсня не мала широкоi мелодii, та й слова там були не тi. Композиторовi захотiлося зробити з неi справжню гуцульську пiсню.
«Перший куплет узяв з народного звучання, лише слово «барани» замiнив на «отари». Це надихнуло, – стверджуе Михайло Гринишин. – Так народжувалася нова пiсня: з’явилось оте знамените високо – полонинське розлоге «гей – гей», а за ним така влучна приспiвочка «ду – ду – ду – ду». Згадалося дитинство, коли босоногим хлопчаком пас вiвцi на полонинi i переспiвав не одну спiванку, почуту вiд мами i сестер…
Другий куплет написав сам. А третiй не вдавався, з ним довелося довго промучитися. Доки не подiлився наболiлим з прикарпатським журналiстом i поетом Миколою Кубиком. Ось вiн й допомiг написати те, що знане усiма.
Михайло Гринишин виношував, виколисував i шлiфував мелодiю. З хором Гуцульського ансамблю зробив вступ, вдалося й полiфонiчне закiнчення. Вся пiсня звучить в мiнорi, а закiнчення ii – в мажорi. Отож хор, вiдтворюючи сопiлкову гру вiвчаря, повинен спiвати фiнальну приспiвочку «ду – ду – ду – ду» радiсно, грайливо, як iнструментальне награвання, звернувши особливу увагу на заключний акорд, який мае звучати оптимiстично, свiжо. Щоб пiсня не була подiбна за своею структурною будовою на iншi, вирiшив змiнити ще й сам ii початок. Не хотiлося, аби хор починав традицiйно затуленим ротом, а потiм вступав солiст. Отож вирiшив – нехай хор починае словами «Вiвцi моi, вiвцi, гей, гей» на музику, яка мае бути близькою до основноi iнтонацii твору».
