Синь Карпатських гiр i синь небес,
І дiвочi оченята синi.
Я шукав у горах едельвейс, |
А знайшов любисток в полонинi. | (2)
Приспiв:
Полонина, полонина
Ловить зорi, синi зорi,
А гуцулка, а гуцулка полонила
Юне серце в Чорногорi.
В селах засвiтилися вогнi –
Нiч на гори опустила крила.
Дiвчина зустрiлася менi
І любисток нiжно попросила.
Приспiв.
З неба сипавсь бiлий зорепад,
З Чорногори вiтер буйний вiяв.
І призналась дiвчина з Карпат,
Що в любистку коси своi мие.
Приспiв.
Не втаю, у серцi не втаю,
Що поiхав з гiр у рiдне мiсто.
Та менi спокою не дають
Чорнi коси, скупанi в любистку.
Приспiв.
У 1960–х роках Степан Пушик створив такi вiршi, якi полонили найвiдомiших украiнських композиторiв, а згодом – i виконавцiв. Якраз тодi поет навчався заочно в Московському лiтературному iнститутi, а мешкав у Івано – Франкiвську. Хоч ранiше у нього вже були пiснi iз самодiяльними композиторами, все ж проривом у професiйну естраду стала пiсня «Треба йти до осенi» на музику Олександра Бiлаша. А згодом народилася «Течiя». Спочатку вiрш показав Ігорю Покладу, але вiн його чомусь не зацiкавив. Саме тодi неймовiрну популярнiсть мав студентський ВІА «Опришки» Івано – Франкiвського педiнституту. Керiвник ансамблю Руслан Іщук написав музику до «Течii», i вона прозвучала в музичному телефiльмi «Червона рута», який знiмали 1971 року в Яремчi. Цей фiльм порiднив Степана Григоровича з Володею Івасюком.
«Потiм у мене з’явилася пiсня «Любисток», – каже Степан Пушик. – Пiдштовхнула до написання вiрша дiвчина, яку мав тодi в горах (ii псевдонiм був Ксенiя Новокарпатська). Вона була для мене iмпульсом до написання пiсень на гiрську тематику про кохання. 1968 року я поiхав написати нарис про зйомки фiльму «Анничка». Одночасно, звiсно, заiхав й до своеi любаски, щоб зробити репортаж про полонину. Коли сходив униз, тодi народилося «Синь Карпатських гiр i синь небес, І дiвочi оченята синi. Я шукав у горах едельвейс, А знайшов любисток в полонинi…”
Вiрш акуратно склав, заадресував i надiслав у Киiв Олександру Бiлашу. Вiн досить довго з ним нiчого не робив. А якось до мене на роботу (тодi працював у редакцii газети) прикарпатський композитор Богдан Юркiв i попросив декiлька вiршiв. Я не мiг йому не дати, вiн взяв цiлу папку, серед них був i «Любисток». Богдан досить швидко написав музику. Якраз тодi на гастролi до нас приiхав Дмитро Гнатюк, i Юркiв запропонував йому заспiвати. Той погодився. Було це в Івано-Франкiвському краезнавчому музеi, де легендарний спiвак, який завжди був закоханий у живопис, прийшов на чиюсь виставку. Тодi Дмитро Михайлович попросив зустрiчi зi мною. Перше, що сказав менi: «Завтра у мене концерт у Косовi, iдемо разом, там заспiваю твiй «Любисток». Дмитро Михайлович спочатку заспiвав мою давнiшу «Треба йти до осенi» на музику Олександра Бiлаша, а потiм сказав: «Зараз для вас уперше прозвучить прем’ера пiснi, автор вiрша якого нинi е у глядацькiй залi!» І витягнув мене на сцену. Ось так пiшов у люди «Любисток».
Але одного разу, пiзно повернувшись з весiлля, на якому був дружбаном, бачу сон i менi сниться, що мою пiсню «Любисток» порубали на кавалки. Кожен нiби скаче i живе. Я вiдкриваю очi, i чую по радiо передачу «Вiд суботи до суботи», де мiй «Любисток» звучить у виконаннi Миколи Кондратюка (його тодi називали Контр-Гнатюк), але музика була iншою. Виявляеться, що й Бiлаш на той час зробив свiй варiант мелодii. Так ця пiсня iснуе й досi у двох мелодiях, кожна з яких е по – своему цiкавою.
Треба сказати, що Дмитро Гнатюк вже спiвав «Любисток» з музикою Богдана Юркiва на рiзних заходах у Киевi, ii сприймали краще, анiж виконання Миколи Кондратюка з музикою Олександра Бiлаша, на що останнiй якийсь час нагнiвався на мене. Правда, згодом Олександр Іванович змирився i написав чардаш на мiй вiрш «Над горою мiсяць повен», яку знають з голосу Анатолiя Мокренка, Миколи Кондратюка i багатьох iнших спiвакiв».
На долинi туман
Вiрш Василя Дiденка
Музика Бориса Буевського
На долинi туман,
На долинi туман упав,
Мак червоний в росi,
Мак червоний в росi скупав.
По стежинi дiвча,
По стежинi дiвча iшло.
Тепле лiто в очах,
Тепле лiто в очах цвiло.
Тепле лiто в очах цвiло.
На долинi туман,
На долинi туман упав.
Бiлi нiжки в росi,
Бiлi нiжки в росi скупав.
Попiд гору дiвча,
Попiд гору дiвча iшло,
Мак червоний в село,
Мак червоний в село несло.
За дiвчам тим i я,
За дiвчам тим i я ступав,
Бо в долинi туман,
Бо в долинi туман розтав.
Бо в долинi туман розтав.
Справжнiм центром розвитку музичноi культури Украiни в радянськi часи був Будинок творчостi композиторiв «Ворзель», розташований у прикиiвськiй лiсовiй зонi Кичеево, де на 11 гектарах лiсового масиву збудували 21 будинок (дво– трикiмнатнi з усiма побутовими зручностями) на вiдстанi 150–200 метрiв один вiд одного (щоб не долинала музика). «Ворзель» функцiонував на вiдрахування з виконаних композиторських творiв. Кожна будiвля мала рояль. Був i пансiонат з кiмнатами для спiвавторiв – поетiв, вокалiстiв, артистiв, режисерiв. Там збиралася нацiональна аура, писали i творили пiсеннi шедеври Костянтин Данькевич, Григорiй i Платон Майбороди, Андрiй Штогаренко, Олександр Бiлаш, Ігор Шамо… Нiхто не ставив собi за мету перелiчити всi шлягери, написанi там, за якi бiльше нiж пiвсотнi композиторiв отримали звання народних артистiв СРСР i УРСР.
У високосному лютому 1964 року в кичеевському лiсi Олександр Бiлаш разом з Дмитром Павличком написали «Два кольори», а через рiк на мистецькiй вечiрцi ворзельських кумирiв автор музики вiчноi пiснi «Рiдна мати моя» Платон Майборода жартома сказав Борисовi Буевському: «Ну, що ти пишеш своi симфонii? Ти спробуй пiсню написати! Це набагато складнiше!» Але симфонiст усерйоз прийняв виклик. І надзвичайно швидко створив пiсню на вiрш Василя Дiденка «На долинi туман», яка вiдразу отримала популярнiсть серед украiнцiв усього свiту.
Борис Миколайович довго шукав поетiв, близьких йому за духом. Саме таким був уродженець запорiзького Гуляйполя Василь Дiденко, якого майже нiде не друкували, тому ледь зводив кiнцi в життевих негараздах. Незвичнiсть талановитого поета була в тому, що вiн рiдко записував вiршi, все тримав у головi. Пам’ять мав феноменальну, адже мiг, при потребi, прочитати iх вiдразу сотнями чи записати на паперi. Любив Василь мандрувати Украiною. Заходив в районнi газети, залишав там для друку два – три десятки вiршiв. Йому iнколи платили наперед. І вiн йшов собi далi. Ось так, доки Дiденко мандрував, Борис Буевський написав на його вiрш «На долинi туман» пiсню. Василь про це дiзнався аж через три мiсяцi, хтось iз знайомих сказав, що його пiсню надрукував журнал «Украiна». Ось тодi, нарештi, поет отримав своi кровнi чесно заробленi великi грошi за пiсню, яка вже звучала звiдусiль i ii вважали народною. І в Канадi, i в Австралii, на Сахалiнi i в його рiдному Гуляйполi (вiд чого новоспечений поет тiшився якнайбiльше). Одного виконання «На долинi туман» Миколою Кондратюком на «Голубому вогнику» 1 травня 1965 року було достатньо: пiсня полетiла у свiти, щоб нiколи вже не приземлятися.
13 квiтня 1990 року Василь Дiденко пiшов iз життя. Вже пiсля поховання праху поета в Киевi став вiдомий його лист – заповiт «Поховайте мене в Гуляйполi». 25 червня 1997 року завдяки клопотанню близьких людей i численних цiнителiв його таланту, навiчно переiхав до своiх землякiв i оспiваного ним у вiршах мiстечка.
Радянська влада заблокувала всю творчу роботу Бориса Буевського. Це бумерангом вдарило по здоров’i композитора – за короткий час став iнвалiдом першоi групи по зору. 1993 року виiхав до Бельгii на постiйне проживання. Не змiг зрадити рiдного i прийняти громадянство iншоi краiни, а принципово залишився украiнцем. У його творчостi вiдчуваеться постiйний бiль, туга за Батькiвщиною…
На трамвайнiй зупинцi
Вiрш Ростислава Братуня
Музика Анатолiя Кос-Анатольського
Я хлопець несмiливий, Дiвчат я сторонюсь,
І навiть розмовляти Із ними я боюсь.
Такий характер в мене – Нещастя немале:
«Мовчун» – усi говорять, Але… але…
На трамвайнiй зупинцi Я зустрiв дiвча чудове,
Почалася розмова, За словечком слово…
І про все ми забули, Йде трамвай за трамваем…
Так чого ж оце ми з нею Стоiмо i чекаем?..
