На свiтанку мати сповивала сина
В час, коли про долю зорi лебедять:
– Глянь, моя дитино, через Украiну,
Через нашу хату вже качки летять…
На свiтанку сину нашептала мати:
– Пiд Чумацьким шляхом чумаченьки сплять.
Встань, моя дитино, через Украiну,
Через нашу хату вже качки летять.
На свiтанку, сину, буду наслухати,
Коли в небi сивiм крила зашумлять.
Прилiтай, дитино, через Украiну,
Через нашу хату вже качки летять.
На свiтанку, сину, важко не дiждати,
А ще важче в ночi очi видивлять.
Не блуди, дитино! Через Украiну,
Через нашу хату вже качки летять.
Кожна пiсня Олександра Бiлаша мае свое обличчя. Їi не сплутаеш iз творами iнших композиторiв, але дивина його мистецькоi самобутностi полягае в тому, що, маючи певнi спiльнi риси, його солоспiви й хори зовсiм несхожi один з одним. В кожнiй пiснi, в кожному його творi вiдлунюеться украiнська мелодика, е щось сонячне, iскристе, вiртуозне, побудоване на звичайнiй для автора елегiйнiй основi.
Поетичний свiт цих творiв завжди в гармонii та едностi з тонким лiризмом музичних образiв. Мелодii широкi й спiвучi. «Я з пiснi народноi вирiс», – писав про себе Олександр Іванович. І тому вiчний украiнський мелос цвiте в музицi маестро, як полтавськi сади навеснi. І всi ноти тут, навiть низькi, басовi – високi й свiтлоноснi.
Як же створювались його пiснi? Звичайно, по – рiзному. Однi, як пiсенний шедевр «Сину, качки летять», буквально за лiченi хвилини, на одному диханнi. «Як прорвало, – зiзнавався композитор, – тiльки встигай записувати». Іншi мучили його мiсяцями, а чи й роками. У бiльшостi ж випадкiв пiсня починалася з вiрша, який повинен був «запасти в душу», «зачепити» композитора i «не вiдпускати» його доти, поки не зазвучать вiршованi рядки неповторною мелодiею. За звичаем композитор «шукав» своi мелодii за роялем: вiн дуже любив iмпровiзувати.
Нiчого випадкового у нашому життi не стаеться! Коли у Киiвськiй фiлармонii вiдбувався перший авторський концерт молодого Олександра Бiлаша, то його творчий побратим i спiвавтор багатьох популярних пiсень поет Михайло Ткач у своему вступному словi зазначив, що найбiльше листiв на киiвську адресу композитор одержуе вiд своеi матерi, i кожний лист закiнчуеться словами: «Сину, качки летять…» Наступного дня всi столичнi газети, якi звiтували про подiю, винесли в заголовок i обiграли в текстi цю фразу. Михайло Миколайович кiлька рокiв виношував iдею написання музичного твору. Якось приiхав до Олександра Бiлаша у Ворзельський будинок творчостi композиторiв i рiшуче заявив: «Сьогоднi ми, нарештi, напишемо цю пiсню!» Той не заперечував: мовляв, давай вiрша.
Сам пiднявся на другий поверх вiдпочивати. Коли Михайло Ткач закiнчив поезiю «Сину, качки летять», розбудив Бiлаша: «А тепер слухай i шукай мелодiю!» Композитор опирався: яке може бути натхнення, коли хочеться спати. Однак уважно прочитав текст, а за кiлька хвилин уже награвав усiм нинi знану та улюблену мелодiю.
Пiсня «Сину, качки летять» народилася з творчоi спiвпрацi Михайла Ткача та Олександра Бiлаша. «Глянь, моя дитино, Через Украiну, Через нашу хату Вже качки летять». Цi слова немовля чуе вiд матерi ще у сповитку. Минають роки, син зростае. Приходить час, коли вiн покидае рiдну домiвку. Ненька обiцяе, що наслухатиме, коли в небi зашумлять крила, i тут же просить: «Прилiтай, дитино». А наприкiнцi ще раз, але вже благально: «Не блукай, дитино!». Читач розумiе, що мiж цими двома фразами може вмiститися цiла життева драма з розмахом на кiлька десяткiв рокiв. У Михайла Ткача вiдстань мiж ними вимiрюеться афоризмом: «На свiтанку… Важко не дiждати, А ще важче з ночi Очi видивлять». І це цiлком по – ткачiвськи – вмiстити життя з його Всесвiтом у кiлькох словах.
Снiжинки падають
Вiрш Анатолiя Фартушняка
Музика Левка Дутковського
Снiжинки падають,
Пухнастi падають.
Кругом в iскринках – кольорах.
Це вже прийшла до нас, прийшла зима
З любов’ю в радiсних очах.
Приспiв:
Усмiхаються дiброви i лiси
Вiд чарiвноi зимовоi краси.
І смерiчки осяйнi,
І Карпати в далинi –
Всi вiтають бiлоснiжнi днi.
Ген – ген за рiчкою,
Що в’еться стрiчкою,
Кружляе вiтер на плаях
І помiж горами в далекий край
Несе снiжинку на руках.
Приспiв.
Анатолiй Фартушняк навчався в училищi прикладного мистецтва на вiддiленнi ткацтва. Вижниця – невеличке мiстечко, тому в студентськi роки довелося хлопцевi винаймати квартиру (було iх там четверо) у прилеглому селi Чорногузи. Разом з ним жив одногрупник Михайло Івасишин.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
