Знову душу неспокiй пройма.
На душi так тривожно i важко,
Сам не знаю чого
Знову душу неспокiй пройма.
Може, серце мое
Розтривожили чари веснянi,
Може, стежку до тебе
Я у травах зелених згубив.
Я тобi лиш однiй
Признавався на щастя в коханнi,
Я тебе лиш одну
Щирим серцем навiк полюбив.
Признавався на щастя в коханнi,
Я тебе лиш одну
Щирим серцем навiк полюбив.
Ти до мене прийди
У вiнках чорнобривоi ночi,
Пригорнися до серця,
Хай вiд щастя воно засiя.
Я ж чекаю тебе,
І до ранку не спатимуть очi,
Я ж чекаю тебе,
Незабутня веснянко моя.
І до ранку не спатимуть очi,
Я ж чекаю тебе,
Незабутня веснянко моя.
Коли Дмитро Луценко i його дружина Тамара 1963 року отримали в Киевi невеличку, але з усiма вигодами квартирку, коли поета прийняли до Спiлки письменникiв, як грiм серед ясного неба – смерть iхньоi донечки Лариси. Ще в школi на перервi штовхнув розбишака – хлопець (не знае й досi, що став, отак жорстоко поступивши, убивцею) у спину, й летiла безвинна дiвчина через три – чотири сходинки цiлий поверх i голiвкою бухнулась об цементну колону. Ослiпла, не бачить лiнiйок у зошитi, заплакала. У медпунктi приклали до чола ефiр, щоб охолодити, наче вiдпустило. Та струс мозку був великий, затемпературила. Невiдкладна допомога вже приiхала додому, звелiли лежати п’ять днiв, а потiм показали лiкаревi. Так все й виконали, порушень не виявили… Тодi вдалося врятувати. Але через два роки травма дала про себе знати: стався крововилив у шлунок. Згорiла нещасна мучениця… Температура полiзла догори вище рисочок на термометрi… Розплавила кровоноснi судини…
«Залiзо не витримуе, бо з’iдае його iржа. А я витримала, яким чудом не опинилася в будинку для божевiльних, не знаю… Вдень тримаю себе в руках, бо чоловiк мiй ледь животiе, а вночi кричу увi снi несамовито… У першi днi Дмитро Омелянович нiби збожеволiв, не чув нiчого i не бачив нiчого… Лише писав, писав… До наступного серцевого нападу та бурхливих солоно – гiрких злив, – каже Тамара Луценко. – Отак день i нiч. Пив тiльки лiки i мiнеральну воду. Всю гiркоту виплескував на папiр. Десятки пiсень було написано пiсля вiчноi розлуки з донечкою: «Ночi» з Анатолiем Пашкевичем, «Неспокiй» з Володимиром Верменичем (як гарно цю мелодiю колись виводив Костянтин Огневий), «Смереки» з Анатолiем Кос – Анатольським, «Прощання» з Платоном Майбородою, «Спогад» зi Степаном Сабадашем… Вiсiм iнфарктiв перенiс батько пiсля смертi доньки. За характером був вiчним оптимiстом, нiколи не скаржився. Інколи мiг сказати: «Подумаеш, вiсiм iнфарктiв! Ось у Ейзенхауера було 11. Так що у мене ще попереду багато часу…
Тодi упевнилась, що, хоч яке життя багате та прекрасне чи й важке, а щастя людське – в легкому кiнцi, в раптовiй, без мук, смертi».
«Прослуховую магнiтофонну плiвку: «Неспокiй». Музика Володимира Верменича, нiжна i сумна, як слова до цiеi лiричноi пiснi, написаноi пiсля трагiчноi втрати юноi доньки Лариси, – з сумом додае Дмитро Гнатюк. – Тяжке горе пережив бiдний батько i все ж знаходив сили творити.
Чому вiн запропонував ii менi? Бо вiдчував душею, який виконавець потрiбний, який артист зможе донести до слухача його поетичний задум. Дмитро Омелянович поважав i любив артистiв, оточував себе ними, дружив з ними. І не раз казав, що кожна пiсня мае й третього спiвавтора – гарного, душевного виконавця, який понесе пiсню в люди…»
«Стоiть тепер на Байковому цвинтарi на бiлому мармуровому постаментi, що як шматок ii рояля, наша лебiдка в бiлоснiжному вечiрньому вбраннi i тримае у нiжнiй руцi скрутку нотного аркуша, нiби зiбралась на вiдповiдальний концерт у пишному зеленому театрi, – з невимовним смутком продовжуе Тамара Луценко. – А один аркуш упав, зiбганий, на рояль, символiзуючи обiрване життя i надii. Кому вiн знадобився? Невiдомо… Та не стало його… Забрали… Сумно…
А думалось тодi, що робимо для неi, дорогоi, незабутньоi…»
Ображайся на мене, як хочеш
Вiрш Василя Симоненка
Музика Юрiя Гуляева
Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене –
Все одно я люблю твоi очi
І волосся твое сумне.
Хай досада чи гнiв жеврiе,
Хай до слiз я тебе озлю –
Ти для мене не тiльки мрiя,
Я живою тебе люблю.
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання – у нас вiки.
Все вiддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.
Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моiх течiю –
Я люблю твоi очi, i брови,
І поставу, i вроду твою.
Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене –
Все одно я люблю твоi очi
І волосся твое сумне.
Серед найдорожчих та безцiнних архiвiв, якi свято береже родина Смолянських, особливе мiсце належить темi Василя Симоненка. Юрiю Васильовичу, талановитому театральному режисеровi й виконавцю, пощастило протягом кiлькох рокiв близько знати поета i журналiста, спiлкуватися з його колегами. Ще за життя Василя Андрiйовича випала нагода торкатися його творчостi, пiзнiше – чимало прислужитися ii популяризацii.
Пощастило Юрiй Смолянському стати очевидцем народження пiснi украiнською мовою легендарного спiвака, який мав i композиторськi здiбностi, на вiрш Василя Симоненка: «…У шiстдесятих роках на сценi Черкаськоi фiлармонii досить часто виступали видатнi митцi з Киева. Якось приiхав i Юрiй Гуляев, а саме перед цим я роздобув пластинку, на якiй вiн записав романс на вiрш Василя Симоненка «Ображайся на мене, як хочеш…». Продивившись програму (менi тодi доручили вести концерт столичних гостей), я попросив Юрiя виконати цей романс, додав, що це сприятиме успiховi, адже Симоненко писав цi поезii, живучи в Черкасах.
– А я про це не знав, – сказав спiвак, – кiлька рокiв тому, не пам’ятаю, в якому мiстi, зайшов до книгарнi. Привабила обкладинка i назва «Тиша i грiм». Я сiв, розгорнув i зразу ж вразили слова «Ображайся на мене, як хочеш», так i почалася моя композиторська дiяльнiсть, написав романс, кажуть, що вдало. Хочу написати ще кiлька творiв iз циклу «Тиша i грiм», але не знаю, чи потрiбнi моi композицii людям.
Я сказав, що потрiбнi, а Юрiй просяяв своею чарiвною усмiшкою:
– Побачимо. Гайда на сцену…
Не знаю, чи встиг, бо його молоде i щире серце теж зупинилося рано…»
Чи не найкращi роки свого життя провiв росiянин Юрiй Гуляев в Украiнi. У нашiй столицi народився його единий син Юра. Й досi звучить звiдусiль «Киеве мiй!», натхненником якоi був саме Гуляев. Та й розмовляв i спiвав украiнською так, що нiхто б нiколи не повiрив, що вiн не украiнець!
Василь Симоненко 28–лiтнiм пiшов за межу вiчностi. До болю, до жалю невимовного ще дуже й дуже молодим. Так вiдмiряно було Василевi Богом. Коли б йому доля вiдмiряла бiльше прожити на землi, котра була для нього «нiби казка», скiльки б ще цiкавого та незвiданого змогли б ми прочитати, написаного ним. Вiдтак нiби пророк таким молодим написав про самовiддане глибоке кохання у вiршi «Ображайся на мене, як хочеш», де лунае заклик поета прожити життя, не розмiнюючи кохання на дрiбницi:
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання – у нас вiки.
Очi волошковi
Вiрш Анатолiя Драгомирецького
Музика Степана Сабадаша
Я iду багряним садом,
