На столi лежать зошитки малi,
Дiтвора щебече золота, золота,
І летять, летять в небi журавлi,
Дзвоник нiби кличе молодi лiта.
І летять, летять в небi журавлi,
Дзвоник нiби кличе молодi лiта.
Скiльки пiдросло й полетiло нас
На шляхи землi, в ясну блакить, у блакить,
А що в тебе знов та дорiжка в клас,
Пiд вiкном у школi явiр той шумить.
А що в тебе знов та дорiжка в клас,
Пiд вiкном у школi явiр той шумить.
Двох синiв твоiх узяли фронти,
Воювали, не лiчили ран, тяжких ран,
В партизанську нiч посивiла ти,
Як в морози сивi непожатий лан.
В партизанську нiч посивiла ти,
Як в морози сивi непожатий лан.
Знов приходить юнь i шумить трава,
Пiзнаю тебе я при вогнi в нашi днi,
Вчителько моя, зоре свiтова
На Вкраiнi милiй, в рiднiй сторонi.
Вчителько моя, зоре свiтова
На Вкраiнi милiй, в рiднiй сторонi.
Кажуть, що всi професii йдуть вiд учителя, школи. Багато людей вдячнi школi за ту мудрiсть, яку вони там здобули, за пiдготовку до подолання життевих труднощiв. Цi поетичнi рядки ще раз нагадують, що школа – осередок усього доброго й свiтлого, тож треба цiнувати ii й тих, хто несе свiтло знань.
Чотирнадцятирiчним юнаком приiхав Платон Майборода у Запорiжжя, де продовжував навчання в середнiй школi № 36. Тут вiн iз захопленням керував шкiльним самодiяльним оркестром, який став кращим у мiстi, терпляче навчав юних оркестрантiв гри на мандолiнi, балалайцi, гiтарi, вчив iх музичнiй грамотi, розписував партii п’ес для оркестру, спiвав у хорi. Шкiльна вчителька Олена Павлiвна Дзивакiвська помiтила захоплення чубатого юнака i, нiби вгадавши у своему учневi майбутнiй талант, приносила йому книжки з музики. Учителька оточила Платона увагою, добротою, материнським пiклуванням i теплом.
Вдячнiсть цiй людинi, яка стала для композитора рiдною на все життя, Платон Іларiонович задушевно i просто висловив у «Пiснi про вчительку». Вiн написав ii у 1967 роцi на вiрш поета Андрiя Малишка. Пiсня вiдразу полюбилася.
І тепер, коли чуеш цю музику в безпосередньому звучаннi дитячих голосiв, нiжно завмирае пам’ять про нашу першу добру вчительку.
Спогади вчительки поета: «У другому класi на торбинi Андрiй друкованими лiтерами написав свое iм’я i прiзвище. По iменi та прiзвищу його називали лише ми, вчителi. Для iнших вiн був просто Дуся, Дуся Базелик. На уроках любив пустувати, але коли я раптом запитувала, то вiдповiдав правильно. Траплялося iнодi й таке, що не знав вiдповiдi на запитання. Для нього це був великий сором, вiн страшенно переживав i тримався вiдлюдькувато аж до наступного дня. У кiнцi навчального року дiти здавали своi книжки. Андрiевi пiдручники завжди були чистi й охайнi, i кожен учень хотiв iх потiм одержати».
Слово вчителя. Андрiевi Самiйловичу таланило в життi зустрiчати добрих i чуйних людей. Вiн з вдячнiстю згадував своiх учителiв у школi, технiкумi, iнститутi. Вiрш «Вчителька» присвячено улюбленiй учительцi Платона Майбороди, друга поета, Оленi Павлiвнi Дзiвакiвськiй, з якою Майборода спiлкувався до останнiх днiв ii життя.
«Пiсня про вчительку» – пiсенний шедевр. Ще нiкому не вдалося створити кращоi пiснi на цю тему. Не одне десятирiччя лунае вона у всiх школах Украiни на святi останнього дзвоника i ще довго звучатиме. Адже вона – це вдячнiсть Вчителю за його служiння народу! «Школярських днiв нам не забуть нiколи, не проказати iх, не проспiвати», – писав поет.
«Вчителько моя, зоре свiтова» – у кого цi слова не лунали на шкiльних уроках музики?
Андрiй Малишко дуже шанував своiх вчителiв Обухiвськоi школи. І вiршi Андрiй Малишко почав писати ще в школi. «Я шаную i люблю, – писав вiн, – найбiльше три професii – хлiбороба, вчителя i лiкаря. Без хлiбороба не може людина iснувати, без вчителя вона буде темною i увесь свiт темний, без лiкаря – цього бога здоров’я – коротким i невтiшним стало б ii життя».
Зворушливою «Пiснею про вчительку», музику до якоi написав Платон Майборода, поет низько вклонився всьому вчительству за його плiдну роботу. Їi спiвають на шкiльних випускних вечорах, i в буднi. Це улюблена пiсня i вчителiв, i учнiв, нинiшнiх i колишнiх.
Плаче захмарене небо
Вiрш Олександра Димиденка
Музика Ярослава Вишиваного
Плаче захмарене небо, В роздумах клени сумнi…
«Нам зустрiчатись не треба» – Стиха ти мовив менi.
Приспiв:
Словом мене не пораниш, Вiрнiсть тобi не згублю;
Хоч ти мене покидаеш – Знай, що тебе я люблю.
Хай на полях громовиця, Я не втоплюся в журбi;
Часто менi будуть сниться Очi твоi голубi.
Приспiв.
Падають сльози, як роси, Зрада пече без вогню.
Серце мое не попросить В тебе нi крихти жалю.
Приспiв.
Бiльше побачень не буде – Рiзнi нам ляжуть путi;
Серце мое не полюбить Бiльше нiкого в життi.
Приспiв.
Справжне то щастя кохати, Раз його доля дае.
Як же посмiв ти стоптати Перше кохання мое.
Приспiв.
Першi пiснi Ярослав Вишиваний почав писати ще пiд час навчання у Теребовлянському культосвiтньому училищi. Грав на баянi, трубi, скрипцi, гiтарi. А перша серйозна робота з’явилася аж у Чернiвецькому унiверситетi, куди 1961 року вступив на фiлологiчний факультет. Мелодiя, яку час вiд часу собi намугикував, сидiла в ньому давно. Якось наспiвав ii своему однокурснику Сашковi Димиденку, уродженцю Сумщини. Вiн видiлявся серед нас тим, що мiг говорити вiршами «на ходу», римував дуже легенько i просто. За якийсь короткий вечiрнiй час у студентському гуртожитку народилася пiсня «Плаче захмарене небо». Йшов жовтень 1962 року.
Пiсня вiдразу ж полетiла в люди, стала народною, особливо в Галичинi, а з великоi сцени вона так i не зазвучала у виконаннi популярних естрадних колективiв та спiвакiв.
«Я пробував опублiкувати «Плаче захмарене небо» в рiзних виданнях. Але всюди тодi, на початку 1960–х рокiв, отримував одну i ту ж вiдповiдь: пiсня песимiстична i не вiдображае комунiстичноi радостi. Проте твiр пiшов у народ, незважаючи на те, е там щось з комунiстичноi радостi чи нема, – визнавав Ярослав Вишиваний. – Їi залюбки виконували студентськi вокальнi ансамблi Чернiвецького унiверситету, в яких я працював художнiм керiвником. Спочатку це була «Лiрика», потiм – «Вишиванка». Ще зi студентських рокiв, вiд першого курсу, та й пiзнiше – вже пiд час роботи в унiверситетi, керував студентським хором.
Коли чув свою пiсню на весiллях, у ресторанах чи деiнде, вiдчував неймовiрну радiсть, адже й досi ii вважають народною, а це найвища подяка авторам. Подiбне вдаеться одиницям. У нашiй спiвучiй iсторii понад сотнi тисяч пiсень, бiльшiсть з яких сумнi. Так, ми не мали особливо з чого тiшитися… Тепер «Плаче захмарене небо» iснуе в десятках своiх варiантiв. Хтось чув – недочув, перекрутив по – своему, мiсцями видозмiненi слова, переставленi куплети… Але мелодiя та змiст – тi ж! Я особливо десь не висовувався i не доводив, що е ii автором. Хоч було рiзне. Чув ii i на Львiвщинi, Буковинi, Волинi, Тернопiллi… Хоч себе особливо нiде не афiшував, поводився скромно.
У Чернiвцях я познайомився з Михайлом Ткачем, який тодi мав неймовiрний успiх зi своею «Марiчкою» (музика Степана Сабадаша). Михайло Миколайович дав менi вiршi «Ой, не рiж косу». Я написав музику, кажуть, що непогану. Пiсня 1963 року була опублiкована в журналi «Ранок». А пiзнiше на цi ж слова написав свiй варiант наш корифей Олександр Бiлаш. До мене доходили чутки, що Олександр Іванович визнавав мою мелодiю, яка вдалася краще. Але сам я того не чув вiд нього, тому це залишилося на рiвнi чуток. Потiм я також писав пiснi на вiршi рiзних поетiв. Але якогось аж такого великого успiху вони не мали. Викладав я майже 30 рокiв в Чернiвецькому унiверситетi.
А ось як згадувався той жовтень 1962 року авторовi вiрша незабутньоi пiснi «Плаче захмарене небо» Олександровi Димиденку: «І справдi, Ярослав Вишиваний (мiй одногрупник та спiвмешканець у студентському гуртожитку) прийшов неймовiрно зажурений. Вiн розлучився з коханою дiвчиною… «Давай, твоi почуття вiдтворимо у пiснi», – сказав я товаришевi. Той обдумав, заспокоiвся, наспiвав менi мелодiю. Я ж не забарився i вилив усе у вiршi. Ось так народилася гарна пiсня».
Сину, качки летять
Вiрш Михайла Ткача
Музика Олександра Бiлаша
