Туман ляга на лист опалий.
Тут колись ходили рядом,
А навкруги весна буяла.
Приспiв:
Ой ви, очi волошковi,
Мов троянди пелюстки – вуста,
Стан твiй нiжний, смерековий,
Ти – веснянка моя чарiвна.
Не забуть менi тi ночi –
Цiлунок губ твоiх медовий.
І тепер так серце хоче
Твоi вуста вiдчути знову.
Приспiв.
Днi iдуть, лiта минають,
Душа зове – прийди, кохана!
Ти повернешся, я знаю,
Моя любов, моя жадана.
Приспiв.
Йшов 1965 рiк. Композитор Степан Сабадаш звернув увагу на вiршi молодого поета Анатолiя Драгомирецького, якi надрукувала газета «Радянська Буковина». «Це, мабуть, вiд Бога, що Степан Олексiйович помiтив мене першим i запросив до себе в гостi, – на вiдстанi багатьох рокiв про це розповiдав Анатолiй Драгомирецький. – Мешкав вiн, тодi вже уславлений композитор (повсюдно звучали його пiснi «Марiчка» та «Пiсня з полонини»), на вулицi Суворова у Чернiвцях. Звичайно, я неймовiрно хвилювався. Зустрiла мене Сабадашева дружина – Рада Петрiвна i провела в творчий кабiнет композитора. Степан Олексiйович тут же взявся за справу i награв менi на фортепiано якусь чарiвну мелодiю, яка вiдразу ж сподобалася. Не могла не сподобатися, адже це був чорновий варiант майбутнiх «Очей волошкових»! Тодi несподiвано Сабадаш сказав менi: «Я б хотiв, щоб ви, Толю, на цю музику написали слова». Почуте мене вразило неймовiрно: вiн – маститий музичний корифей, а я – нiхто! Та й вiршi писав тодi просто так, для себе. А тут мова йде про пiсню.
Через якийсь час щось накинув i поiхав до Сабадаша. Тодi й гадки ще не мав, що лише восьмий варiант «Очей волошкових» стане пiснею, усi попереднi Сабадаш забракував. Правда, у вiршованому текстi е й велика доля Степана Олексiйовича, адже, окрiм мелодii, вiн написав ще й приспiв. Через якийсь час у Порубному мене з уроку викликав до себе шкiльний завуч, якраз тодi уперше звучала пiсня по радiо в запису Дмитра Михайловича Гнатюка. Я слухав i плакав… Із вдячностi як Сабадашевi, який шлiфував кожне слово, щоб воно глибоко западало в серце, так i Дмитровi Гнатюку, який спiвав так, що хотiлося слухати й слухати. Подiбне вiдчуття залишилося й досi, хоч з тих пiр минуло бiльше сорока лiт. Вiдчувши справжнiй смак, я з легкоi руки Степана Олексiйовича Сабадаша написав декiлька сотень пiсенних текстiв».
А ось як це все бачив Степан Сабадаш: «Я повертався з семiнару зi столицi у Чернiвцi потягом. Менi акомпанувала студентка музучилища. Прiзвища не пам’ятаю, звали Оленою. Ми iхали в одному купе, i дiвчина запитала, чому я такий сумний. Менi ж не давала спокою щойно написана музика, i я подiлився думками. Олена з розумiнням справи поспiвчувала i подивилася на мене такими чарiвними привороженими очима, а губи в неi були наведенi червоним кольором, i в мене в такт мелодii вирвалося: Ой ви очi волошковi, Мов троянди пелюстки – вуста, Стан твiй нiжний, смерековий, Ти – веснянка моя чарiвна… Доки ми заiхали в Чернiвцi, був написаний приспiв i заспiв. Директор центру народноi творчостi викликав мене i повiдомив про поiздку разом з вокальним ансамблем «Марiчка», яким я керував, на Декаду украiнськоi культури в Росiю. Було б добре, якби там прозвучала якась нова пiсня. Я ж розповiв про щойно написане. Директор парирував: «Друже мiй, пиши музику, а ось за слова не берися. Що це – «потяг», «поцiлунки»? Це ж профанацiя! Тему пiснi треба винести десь на природу». Так мене познайомили з молодим здiбним поетом Анатолiем Драгомирецьким. Ось вiн i написав текст, узявши за основу природу, i залишив мiй приспiв. Так все i вийшло.
Прем’ера пiснi вiдбулася в Ленiнградi, а згодом я спiвав ii у Москвi, де в залi сидiв сам Леонiд Іллiч Брежнев i стоячи аплодував почутому. «Очi волошковi» ансамбль «Марiчка» для Генсека того вечора виконав тричi пiдряд на «бiс».
Очi на пiску
Вiрш Юрiя Рибчинського
Музика Ігоря Поклада
Розлуку до моря в долонях
Самотньо i сумно несу я.
Щоденно, щоночi
Я очi на березi моря малюю.
Малюю я очi, що схожi на давню,
На зоряну осiнь.
А море, а море цi синii очi
В безодню вiдносить,
Вiдносить i не вертае.
Море.
Приспiв:
Ти поверни менi
Його очей вогнi.
Той свiтлий Вересень,
Ти поверни.
Ти поверни менi
Дощi i радощi.
Ти поверни менi
Щасливi сни.
А море смiеться в обличчя
Холодною пiною, море.
І чайки печально i сумно
Кричать про розлуку i горе.
Малюю, малюю тебе на пiску,
Але море шалене,
Як злодiй краде, смiючись,
Твоi зорянi очi у мене;
Вiдносить i не вертае.
Море.
Приспiв.
Пiсня написана 1968 року. Якраз тодi Юрiя Рибчинського та Ігоря Поклада пiсля закiнчення вузiв (поет навчався на фiлологiчному факультетi Киiвського унiверситету, а композитор – у Киiвськiй консерваторii) закликали до служби в лавах радянськоi армii. Обидва потрапили в Ансамбль внутрiшнiх вiйськ Украiни.
«До того я писав тiльки росiйською мовою, – вiдверто зазначае Юрiй Рибчинський. – І в армii всi розмовляли тiльки росiйською. І тут я вперше вiдчув, що не маю з ким спiлкуватися рiдною мовою. Лише сни бачив i вiдчував украiнськими. Мабуть, настав той час, коли в менi визрiла нагальна потреба писати вiршi украiнською. Коли Ігор Поклад награв мелодiю, яка мала стати пiсенною з моiм вiршем, у мене вiдразу народився початок: «Розлуку до моря в долонях Самотньо i сумно несу я. Щоденно, щоночi Я очi на березi моря малюю…» У цих словах уже була музика. Прочитав його колезi. Ігор сказав: «Цiкаво, в тому щось е». Так досить швидко народилася пiсня. Ми ще не встигли ii нiкому показати i запропонувати, як на гастролi приiхала Тамара Мiансарова. Вона якраз переiхала з Москви до Донецька, де працювала у мiсцевiй фiлармонii.
Ми з Ігорем у вiйськовiй формi пiшли на концерт. Пiсля його завершення пiдiйшли до спiвачки i показали iй «Очi на пiску». Мiансарова хоч i народилася в украiнському Кiровоградi (дiвоче прiзвище Ремньова), проте в ii жилах текла росiйська кров, тому попросила зробити росiйський варiант. Уже наступного дня вона його отримала з незвичною назвою «Глаза на песке», щось подiбне до «Облако в штанах».
Коли робив переклад, то вiдчув, наскiльки близькi менi рядки рiдною мовою i як вони нiяково звучать у перекладi. Наприклад: «Ти поверни менi дощi i радощi…» Хто розумiеться в поезii, той вiдразу почуе i вiдчуе це. Росiйською ж «дожди i радости» – уже не те… І таких поетичних слiв було багатенько.
Так народилася перша пiсня, яка зробила менi iм’я. У той час були два популярних твори, якi звучали звiдусiль – «Эти глаза напротив» i «Глаза на песке». Мiансарова мала унiкалий тембр голосу i унiкальний дiапазон. Їi любили, ii чекали, ii намагалися наслiдувати. Нiколи не забуду, як на одному з конкурсiв 1970 року 70 вiдсоткiв конкурсантiв спiвали «Глаза на песке».
Щоб закрiпити досягнуте, ми з Ігорем Покладом вiдразу ж написали для Тамари Мiансаровоi ще одну пiсню «Забудь». Цi двi пiснi стiльки звучали i iх виконували стiльки виконавцiв, що авторських гонорарiв я почав отримувати вдвiчi бiльше, анiж на редакторськiй роботi. Я вiдчув смак i з 1970 року пiшов на творчу роботу. А до того короткий час працював спочатку на Украiнському радiо i телебаченнi, а потiм у журналi «Будiвництво i архiтектура», де була пожежа i де згорiла моя трудова книжка, яку я навiть не поновлював.
Що ж до украiнського варiанту «Очi на пiску», то вiн дав менi натхнення писати рiдною мовою, я вiдчув смак у цьому. Я вiдчув, що буду займатися цiею справою, яка стала метою i змiстом усього життя. Ця пiсня з тих, якi не залежать вiд часу. Пройшли роки, пролетiли десятилiття, вона своеi актуальностi не втратила. І не втратить. Хоч спiвавали «Очi на пiску» Надiя Пащенко та iншi виконавцi, тепер думаеться, що варто, може, ii було запропонувати Софii Ротару, чи комусь iншому».
Пiсня про вчительку
Вiрш Андрiя Малишка
Музика Платона Майбороди
Сонечко встае, i шумить трава,
Бачу стежку, де проходиш ти, рiдна ти.
Вчителько моя, зоре свiтова,
Звiдки виглядати, де тебе знайти?
Вчителько моя, зоре свiтова,
Звiдки виглядати, де тебе знайти?
