Улюблені пісні XX сторіччя

Незрівнянний світ краси

Осінь 1969 року. Левко Дутковський проводив на сцені Вижницького районного Будинку культури зведену репетицію з оркестром та жіночим вокальним ансамблем. Як завжди, сидів за піаніно, а навпроти нього стояли дівчата і співали щойно вивчену пісню. «Раптом на сцені з’явився Василь Зінкевич з юнаком, який навчався на військових курсах водіїв при Будинку культури, – каже Левко Дутковський. – Узагалі, стороннім бути присутніми на репетиціях «Смерічки» я не дозволяв, але для хлопців – курсантів, які мали йти в армію, робив виняток, тож під час перерв між заняттями вони тихенько сиділи у залі. Серед них був і юний Яремчук. Василь попросив, щоби я послухав Назара. До цього він трохи співав у шкільному хорі. Голос його мені сподобався, але у нього, звісно, не було ще досвіду вокального співу. Я взяв Назарія у «Смерічку».

«У нього був неповторний голос, – додає поет Анатолій Фартушняк. – Отож у Левка визріла думка написати спеціально для Назарія пісню. «Анатолію, є цікава і водночас нелегка робота», – мовив якось Левко при зустрічі. – Йдемо до піаніно, спробуємо щось створити. Якщо пісня вдасться, вже й з виконавцем визначився… Він почав награвати варіанти нових музичних мелодій. Час від часу перепитував: а якщо зупинитися ось на цьому?.. Я висловлював власну думку, хоч у нотах не розумівся. Все ж відчував душею, який музичний хід спрацює краще. Усе – таки пощастило відшукати мелодію, що відтворювала велич і красу вічно молодих Карпат. Мною невдовзі були покладені на музику слова. Запропонували новинку Назарію. Пісня «Незрівнянний світ краси» була досить складною для соліста – початківця. Та щоденна робота над постановкою голосу, любов до прекрасного зробили свою справу.

«Незрівнянний світ краси» за короткий період стала у карпатському регіоні досить знаною. Особливо після того, як на телеекранах з’явився музичний фільм «Червона рута», де Назарій її виконує. Услід за піснею Володимира Івасюка «Червона рута», яка стала переможцем телефестивалю «Пісня–71», «Смерічку» запросили в Москву на телефестиваль «Пісня–72» з піснею «Незрівнянний світ краси». Однак Левко Дутковський, із власних міркувань, наполіг, щоб там звучав твір Володимира Івасюка «Водограй». І знову була тріумфальна перемога в межах Союзу. Після виступу «Смерічки» Івасюк підійшов до Левка Тарасовича із сувенірним фортепіано і сказав: «Ця нагорода повинна була належати тобі…».

«Через місяць після народження пісні «Незрівнянний світ краси» на Чернівецькій студії телебачення звукорежисер Василь Стріхович записав її, – констатує Левко Дутковський. – Назарій, почувши свою першу фонограму, був дуже щасливий. Навіть після вступу до Чернівецького університету Яремчук не покидав «Смерічки». Вечорами потягом приїжджав на репетиції у Вижницю. Коли бачив, що у Будинку культури, де я проводив репетиції, світилися вікна, радів, що приїхав не даремно. Частенько після пізніх репетицій Яремчук уночі вже не йшов додому, у село Рівня, а ночував у мене, де його гостинно зустрічала і пригощала моя дружина Алла, яку Назарчик обожнював. Варто сказати, що не забувала про мене і Марія Даріївна, мати Назарія. Вона навіть привітала мене з прийдешнім 1971 роком та щиро подякувала за мою турботу в творчому становленні її сина Назарка. На жаль, це була остання її листівка – подяка. А з Назарієм вокалом я займався понад 12 років».

Неспокій

Коли Дмитро Луценко і його дружина Тамара 1963 року отримали в Києві невеличку, але з усіма вигодами квартирку, коли поета прийняли до Спілки письменників, як грім серед ясного неба – смерть їхньої донечки Лариси. Ще в школі на перерві штовхнув розбишака – хлопець (не знає й досі, що став, отак жорстоко поступивши, убивцею) у спину, й летіла безвинна дівчина через три – чотири сходинки цілий поверх і голівкою бухнулась об цементну колону. Осліпла, не бачить лінійок у зошиті, заплакала. У медпункті приклали до чола ефір, щоб охолодити, наче відпустило. Та струс мозку був великий, затемпературила. Невідкладна допомога вже приїхала додому, звеліли лежати п’ять днів, а потім показали лікареві. Так все й виконали, порушень не виявили… Тоді вдалося врятувати. Але через два роки травма дала про себе знати: стався крововилив у шлунок. Згоріла нещасна мучениця… Температура полізла догори вище рисочок на термометрі… Розплавила кровоносні судини…

«Залізо не витримує, бо з’їдає його іржа. А я витримала, яким чудом не опинилася в будинку для божевільних, не знаю… Вдень тримаю себе в руках, бо чоловік мій ледь животіє, а вночі кричу уві сні несамовито… У перші дні Дмитро Омелянович ніби збожеволів, не чув нічого і не бачив нічого… Лише писав, писав… До наступного серцевого нападу та бурхливих солоно – гірких злив, – каже Тамара Луценко. – Отак день і ніч. Пив тільки ліки і мінеральну воду. Всю гіркоту виплескував на папір. Десятки пісень було написано після вічної розлуки з донечкою: «Ночі» з Анатолієм Пашкевичем, «Неспокій» з Володимиром Верменичем (як гарно цю мелодію колись виводив Костянтин Огнєвий), «Смереки» з Анатолієм Кос – Анатольським, «Прощання» з Платоном Майбородою, «Спогад» зі Степаном Сабадашем… Вісім інфарктів переніс батько після смерті доньки. За характером був вічним оптимістом, ніколи не скаржився. Інколи міг сказати: «Подумаєш, вісім інфарктів! Ось у Ейзенхауера було 11. Так що у мене ще попереду багато часу…

Тоді упевнилась, що, хоч яке життя багате та прекрасне чи й важке, а щастя людське – в легкому кінці, в раптовій, без мук, смерті».

«Прослуховую магнітофонну плівку: «Неспокій». Музика Володимира Верменича, ніжна і сумна, як слова до цієї ліричної пісні, написаної після трагічної втрати юної доньки Лариси, – з сумом додає Дмитро Гнатюк. – Тяжке горе пережив бідний батько і все ж знаходив сили творити.

Чому він запропонував її мені? Бо відчував душею, який виконавець потрібний, який артист зможе донести до слухача його поетичний задум. Дмитро Омелянович поважав і любив артистів, оточував себе ними, дружив з ними. І не раз казав, що кожна пісня має й третього співавтора – гарного, душевного виконавця, який понесе пісню в люди…»

«Стоїть тепер на Байковому цвинтарі на білому мармуровому постаменті, що як шматок її рояля, наша лебідка в білосніжному вечірньому вбранні і тримає у ніжній руці скрутку нотного аркуша, ніби зібралась на відповідальний концерт у пишному зеленому театрі, – з невимовним смутком продовжує Тамара Луценко. – А один аркуш упав, зібганий, на рояль, символізуючи обірване життя і надії. Кому він знадобився? Невідомо… Та не стало його… Забрали… Сумно…

А думалось тоді, що робимо для неї, дорогої, незабутньої…»

Ображайся на мене, як хочеш

Серед найдорожчих та безцінних архівів, які свято береже родина Смолянських, особливе місце належить темі Василя Симоненка. Юрію Васильовичу, талановитому театральному режисерові й виконавцю, пощастило протягом кількох років близько знати поета і журналіста, спілкуватися з його колегами. Ще за життя Василя Андрійовича випала нагода торкатися його творчості, пізніше – чимало прислужитися її популяризації.

Пощастило Юрій Смолянському стати очевидцем народження пісні українською мовою легендарного співака, який мав і композиторські здібності, на вірш Василя Симоненка: «…У шістдесятих роках на сцені Черкаської філармонії досить часто виступали видатні митці з Києва. Якось приїхав і Юрій Гуляєв, а саме перед цим я роздобув пластинку, на якій він записав романс на вірш Василя Симоненка «Ображайся на мене, як хочеш…». Продивившись програму (мені тоді доручили вести концерт столичних гостей), я попросив Юрія виконати цей романс, додав, що це сприятиме успіхові, адже Симоненко писав ці поезії, живучи в Черкасах.

– А я про це не знав, – сказав співак, – кілька років тому, не пам’ятаю, в якому місті, зайшов до книгарні. Привабила обкладинка і назва «Тиша і грім». Я сів, розгорнув і зразу ж вразили слова «Ображайся на мене, як хочеш», так і почалася моя композиторська діяльність, написав романс, кажуть, що вдало. Хочу написати ще кілька творів із циклу «Тиша і грім», але не знаю, чи потрібні мої композиції людям.

Я сказав, що потрібні, а Юрій просяяв своєю чарівною усмішкою:

– Побачимо. Гайда на сцену…

Не знаю, чи встиг, бо його молоде і щире серце теж зупинилося рано…»

Чи не найкращі роки свого життя провів росіянин Юрій Гуляєв в Україні. У нашій столиці народився його єдиний син Юра. Й досі звучить звідусіль «Києве мій!», натхненником якої був саме Гуляєв. Та й розмовляв і співав українською так, що ніхто б ніколи не повірив, що він не українець!

Василь Симоненко 28–літнім пішов за межу вічності. До болю, до жалю невимовного ще дуже й дуже молодим. Так відміряно було Василеві Богом. Коли б йому доля відміряла більше прожити на землі, котра була для нього «ніби казка», скільки б ще цікавого та незвіданого змогли б ми прочитати, написаного ним. Відтак ніби пророк таким молодим написав про самовіддане глибоке кохання у вірші «Ображайся на мене, як хочеш», де лунає заклик поета прожити життя, не розмінюючи кохання на дрібниці:

Очі волошкові

Йшов 1965 рік. Композитор Степан Сабадаш звернув увагу на вірші молодого поета Анатолія Драгомирецького, які надрукувала газета «Радянська Буковина». «Це, мабуть, від Бога, що Степан Олексійович помітив мене першим і запросив до себе в гості, – на відстані багатьох років про це розповідав Анатолій Драгомирецький. – Мешкав він, тоді вже уславлений композитор (повсюдно звучали його пісні «Марічка» та «Пісня з полонини»), на вулиці Суворова у Чернівцях. Звичайно, я неймовірно хвилювався. Зустріла мене Сабадашева дружина – Рада Петрівна і провела в творчий кабінет композитора. Степан Олексійович тут же взявся за справу і награв мені на фортепіано якусь чарівну мелодію, яка відразу ж сподобалася. Не могла не сподобатися, адже це був чорновий варіант майбутніх «Очей волошкових»! Тоді несподівано Сабадаш сказав мені: «Я б хотів, щоб ви, Толю, на цю музику написали слова». Почуте мене вразило неймовірно: він – маститий музичний корифей, а я – ніхто! Та й вірші писав тоді просто так, для себе. А тут мова йде про пісню.

Через якийсь час щось накинув і поїхав до Сабадаша. Тоді й гадки ще не мав, що лише восьмий варіант «Очей волошкових» стане піснею, усі попередні Сабадаш забракував. Правда, у віршованому тексті є й велика доля Степана Олексійовича, адже, окрім мелодії, він написав ще й приспів. Через якийсь час у Порубному мене з уроку викликав до себе шкільний завуч, якраз тоді уперше звучала пісня по радіо в запису Дмитра Михайловича Гнатюка. Я слухав і плакав… Із вдячності як Сабадашеві, який шліфував кожне слово, щоб воно глибоко западало в серце, так і Дмитрові Гнатюку, який співав так, що хотілося слухати й слухати. Подібне відчуття залишилося й досі, хоч з тих пір минуло більше сорока літ. Відчувши справжній смак, я з легкої руки Степана Олексійовича Сабадаша написав декілька сотень пісенних текстів».

А ось як це все бачив Степан Сабадаш: «Я повертався з семінару зі столиці у Чернівці потягом. Мені акомпанувала студентка музучилища. Прізвища не пам’ятаю, звали Оленою. Ми їхали в одному купе, і дівчина запитала, чому я такий сумний. Мені ж не давала спокою щойно написана музика, і я поділився думками. Олена з розумінням справи поспівчувала і подивилася на мене такими чарівними привороженими очима, а губи в неї були наведені червоним кольором, і в мене в такт мелодії вирвалося: Ой ви очі волошкові, Мов троянди пелюстки – вуста, Стан твій ніжний, смерековий, Ти – веснянка моя чарівна… Доки ми заїхали в Чернівці, був написаний приспів і заспів. Директор центру народної творчості викликав мене і повідомив про поїздку разом з вокальним ансамблем «Марічка», яким я керував, на Декаду української культури в Росію. Було б добре, якби там прозвучала якась нова пісня. Я ж розповів про щойно написане. Директор парирував: «Друже мій, пиши музику, а ось за слова не берися. Що це – «потяг», «поцілунки»? Це ж профанація! Тему пісні треба винести десь на природу». Так мене познайомили з молодим здібним поетом Анатолієм Драгомирецьким. Ось він і написав текст, узявши за основу природу, і залишив мій приспів. Так все і вийшло.

Прем’єра пісні відбулася в Ленінграді, а згодом я співав її у Москві, де в залі сидів сам Леонід Ілліч Брежнєв і стоячи аплодував почутому. «Очі волошкові» ансамбль «Марічка» для Генсека того вечора виконав тричі підряд на «біс».

Очі на піску

Пісня написана 1968 року. Якраз тоді Юрія Рибчинського та Ігоря Поклада після закінчення вузів (поет навчався на філологічному факультеті Київського університету, а композитор – у Київській консерваторії) закликали до служби в лавах радянської армії. Обидва потрапили в Ансамбль внутрішніх військ України.

«До того я писав тільки російською мовою, – відверто зазначає Юрій Рибчинський. – І в армії всі розмовляли тільки російською. І тут я вперше відчув, що не маю з ким спілкуватися рідною мовою. Лише сни бачив і відчував українськими. Мабуть, настав той час, коли в мені визріла нагальна потреба писати вірші українською. Коли Ігор Поклад награв мелодію, яка мала стати пісенною з моїм віршем, у мене відразу народився початок: «Розлуку до моря в долонях Самотньо і сумно несу я. Щоденно, щоночі Я очі на березі моря малюю…» У цих словах уже була музика. Прочитав його колезі. Ігор сказав: «Цікаво, в тому щось є». Так досить швидко народилася пісня. Ми ще не встигли її нікому показати і запропонувати, як на гастролі приїхала Тамара Міансарова. Вона якраз переїхала з Москви до Донецька, де працювала у місцевій філармонії.

Ми з Ігорем у військовій формі пішли на концерт. Після його завершення підійшли до співачки і показали їй «Очі на піску». Міансарова хоч і народилася в українському Кіровограді (дівоче прізвище Ремньова), проте в її жилах текла російська кров, тому попросила зробити російський варіант. Уже наступного дня вона його отримала з незвичною назвою «Глаза на песке», щось подібне до «Облако в штанах».

Коли робив переклад, то відчув, наскільки близькі мені рядки рідною мовою і як вони ніяково звучать у перекладі. Наприклад: «Ти поверни мені дощі і радощі…» Хто розуміється в поезії, той відразу почує і відчує це. Російською ж «дожди і радости» – уже не те… І таких поетичних слів було багатенько.

Так народилася перша пісня, яка зробила мені ім’я. У той час були два популярних твори, які звучали звідусіль – «Эти глаза напротив» і «Глаза на песке». Міансарова мала унікалий тембр голосу і унікальний діапазон. Її любили, її чекали, її намагалися наслідувати. Ніколи не забуду, як на одному з конкурсів 1970 року 70 відсотків конкурсантів співали «Глаза на песке».

Щоб закріпити досягнуте, ми з Ігорем Покладом відразу ж написали для Тамари Міансарової ще одну пісню «Забудь». Ці дві пісні стільки звучали і їх виконували стільки виконавців, що авторських гонорарів я почав отримувати вдвічі більше, аніж на редакторській роботі. Я відчув смак і з 1970 року пішов на творчу роботу. А до того короткий час працював спочатку на Українському радіо і телебаченні, а потім у журналі «Будівництво і архітектура», де була пожежа і де згоріла моя трудова книжка, яку я навіть не поновлював.

Що ж до українського варіанту «Очі на піску», то він дав мені натхнення писати рідною мовою, я відчув смак у цьому. Я відчув, що буду займатися цією справою, яка стала метою і змістом усього життя. Ця пісня з тих, які не залежать від часу. Пройшли роки, пролетіли десятиліття, вона своєї актуальності не втратила. І не втратить. Хоч співавали «Очі на піску» Надія Пащенко та інші виконавці, тепер думається, що варто, може, її було запропонувати Софії Ротару, чи комусь іншому».

Пісня про вчительку

Кажуть, що всі професії йдуть від учителя, школи. Багато людей вдячні школі за ту мудрість, яку вони там здобули, за підготовку до подолання життєвих труднощів. Ці поетичні рядки ще раз нагадують, що школа – осередок усього доброго й світлого, тож треба цінувати її й тих, хто несе світло знань.

Чотирнадцятирічним юнаком приїхав Платон Майборода у Запоріжжя, де продовжував навчання в середній школі № 36. Тут він із захопленням керував шкільним самодіяльним оркестром, який став кращим у місті, терпляче навчав юних оркестрантів гри на мандоліні, балалайці, гітарі, вчив їх музичній грамоті, розписував партії п’єс для оркестру, співав у хорі. Шкільна вчителька Олена Павлівна Дзиваківська помітила захоплення чубатого юнака і, ніби вгадавши у своєму учневі майбутній талант, приносила йому книжки з музики. Учителька оточила Платона увагою, добротою, материнським піклуванням і теплом.

Вдячність цій людині, яка стала для композитора рідною на все життя, Платон Іларіонович задушевно і просто висловив у «Пісні про вчительку». Він написав її у 1967 році на вірш поета Андрія Малишка. Пісня відразу полюбилася.

І тепер, коли чуєш цю музику в безпосередньому звучанні дитячих голосів, ніжно завмирає пам’ять про нашу першу добру вчительку.

Спогади вчительки поета: «У другому класі на торбині Андрій друкованими літерами написав своє ім’я і прізвище. По імені та прізвищу його називали лише ми, вчителі. Для інших він був просто Дуся, Дуся Базелик. На уроках любив пустувати, але коли я раптом запитувала, то відповідав правильно. Траплялося іноді й таке, що не знав відповіді на запитання. Для нього це був великий сором, він страшенно переживав і тримався відлюдькувато аж до наступного дня. У кінці навчального року діти здавали свої книжки. Андрієві підручники завжди були чисті й охайні, і кожен учень хотів їх потім одержати».

Слово вчителя. Андрієві Самійловичу таланило в житті зустрічати добрих і чуйних людей. Він з вдячністю згадував своїх учителів у школі, технікумі, інституті. Вірш «Вчителька» присвячено улюбленій учительці Платона Майбороди, друга поета, Олені Павлівні Дзіваківській, з якою Майборода спілкувався до останніх днів її життя.

«Пісня про вчительку» – пісенний шедевр. Ще нікому не вдалося створити кращої пісні на цю тему. Не одне десятиріччя лунає вона у всіх школах України на святі останнього дзвоника і ще довго звучатиме. Адже вона – це вдячність Вчителю за його служіння народу! «Школярських днів нам не забуть ніколи, не проказати їх, не проспівати», – писав поет.

«Вчителько моя, зоре світова» – у кого ці слова не лунали на шкільних уроках музики?

Андрій Малишко дуже шанував своїх вчителів Обухівської школи. І вірші Андрій Малишко почав писати ще в школі. «Я шаную і люблю, – писав він, – найбільше три професії – хлібороба, вчителя і лікаря. Без хлібороба не може людина існувати, без вчителя вона буде темною і увесь світ темний, без лікаря – цього бога здоров’я – коротким і невтішним стало б її життя».

Зворушливою «Піснею про вчительку», музику до якої написав Платон Майборода, поет низько вклонився всьому вчительству за його плідну роботу. Її співають на шкільних випускних вечорах, і в будні. Це улюблена пісня і вчителів, і учнів, нинішніх і колишніх.

Плаче захмарене небо

Перші пісні Ярослав Вишиваний почав писати ще під час навчання у Теребовлянському культосвітньому училищі. Грав на баяні, трубі, скрипці, гітарі. А перша серйозна робота з’явилася аж у Чернівецькому університеті, куди 1961 року вступив на філологічний факультет. Мелодія, яку час від часу собі намугикував, сиділа в ньому давно. Якось наспівав її своєму однокурснику Сашкові Димиденку, уродженцю Сумщини. Він виділявся серед нас тим, що міг говорити віршами «на ходу», римував дуже легенько і просто. За якийсь короткий вечірній час у студентському гуртожитку народилася пісня «Плаче захмарене небо». Йшов жовтень 1962 року.