Улюблені пісні XX сторіччя

Любисток

У 1960–х роках Степан Пушик створив такі вірші, які полонили найвідоміших українських композиторів, а згодом – і виконавців. Якраз тоді поет навчався заочно в Московському літературному інституті, а мешкав у Івано – Франківську. Хоч раніше у нього вже були пісні із самодіяльними композиторами, все ж проривом у професійну естраду стала пісня «Треба йти до осені» на музику Олександра Білаша. А згодом народилася «Течія». Спочатку вірш показав Ігорю Покладу, але він його чомусь не зацікавив. Саме тоді неймовірну популярність мав студентський ВІА «Опришки» Івано – Франківського педінституту. Керівник ансамблю Руслан Іщук написав музику до «Течії», і вона прозвучала в музичному телефільмі «Червона рута», який знімали 1971 року в Яремчі. Цей фільм поріднив Степана Григоровича з Володею Івасюком.

«Потім у мене з’явилася пісня «Любисток», – каже Степан Пушик. – Підштовхнула до написання вірша дівчина, яку мав тоді в горах (її псевдонім був Ксенія Новокарпатська). Вона була для мене імпульсом до написання пісень на гірську тематику про кохання. 1968 року я поїхав написати нарис про зйомки фільму «Анничка». Одночасно, звісно, заїхав й до своєї любаски, щоб зробити репортаж про полонину. Коли сходив униз, тоді народилося «Синь Карпатських гір і синь небес, І дівочі оченята сині. Я шукав у горах едельвейс, А знайшов любисток в полонині…”

Вірш акуратно склав, заадресував і надіслав у Київ Олександру Білашу. Він досить довго з ним нічого не робив. А якось до мене на роботу (тоді працював у редакції газети) прикарпатський композитор Богдан Юрків і попросив декілька віршів. Я не міг йому не дати, він взяв цілу папку, серед них був і «Любисток». Богдан досить швидко написав музику. Якраз тоді на гастролі до нас приїхав Дмитро Гнатюк, і Юрків запропонував йому заспівати. Той погодився. Було це в Івано-Франківському краєзнавчому музеї, де легендарний співак, який завжди був закоханий у живопис, прийшов на чиюсь виставку. Тоді Дмитро Михайлович попросив зустрічі зі мною. Перше, що сказав мені: «Завтра у мене концерт у Косові, їдемо разом, там заспіваю твій «Любисток». Дмитро Михайлович спочатку заспівав мою давнішу «Треба йти до осені» на музику Олександра Білаша, а потім сказав: «Зараз для вас уперше прозвучить прем’єра пісні, автор вірша якого нині є у глядацькій залі!» І витягнув мене на сцену. Ось так пішов у люди «Любисток».

Але одного разу, пізно повернувшись з весілля, на якому був дружбаном, бачу сон і мені сниться, що мою пісню «Любисток» порубали на кавалки. Кожен ніби скаче і живе. Я відкриваю очі, і чую по радіо передачу «Від суботи до суботи», де мій «Любисток» звучить у виконанні Миколи Кондратюка (його тоді називали Контр-Гнатюк), але музика була іншою. Виявляється, що й Білаш на той час зробив свій варіант мелодії. Так ця пісня існує й досі у двох мелодіях, кожна з яких є по – своєму цікавою.

Треба сказати, що Дмитро Гнатюк вже співав «Любисток» з музикою Богдана Юрківа на різних заходах у Києві, її сприймали краще, аніж виконання Миколи Кондратюка з музикою Олександра Білаша, на що останній якийсь час нагнівався на мене. Правда, згодом Олександр Іванович змирився і написав чардаш на мій вірш «Над горою місяць повен», яку знають з голосу Анатолія Мокренка, Миколи Кондратюка і багатьох інших співаків».

На долині туман

Справжнім центром розвитку музичної культури України в радянські часи був Будинок творчості композиторів «Ворзель», розташований у прикиївській лісовій зоні Кичеєво, де на 11 гектарах лісового масиву збудували 21 будинок (дво– трикімнатні з усіма побутовими зручностями) на відстані 150–200 метрів один від одного (щоб не долинала музика). «Ворзель» функціонував на відрахування з виконаних композиторських творів. Кожна будівля мала рояль. Був і пансіонат з кімнатами для співавторів – поетів, вокалістів, артистів, режисерів. Там збиралася національна аура, писали і творили пісенні шедеври Костянтин Данькевич, Григорій і Платон Майбороди, Андрій Штогаренко, Олександр Білаш, Ігор Шамо… Ніхто не ставив собі за мету перелічити всі шлягери, написані там, за які більше ніж півсотні композиторів отримали звання народних артистів СРСР і УРСР.

У високосному лютому 1964 року в кичеєвському лісі Олександр Білаш разом з Дмитром Павличком написали «Два кольори», а через рік на мистецькій вечірці ворзельських кумирів автор музики вічної пісні «Рідна мати моя» Платон Майборода жартома сказав Борисові Буєвському: «Ну, що ти пишеш свої симфонії? Ти спробуй пісню написати! Це набагато складніше!» Але симфоніст усерйоз прийняв виклик. І надзвичайно швидко створив пісню на вірш Василя Діденка «На долині туман», яка відразу отримала популярність серед українців усього світу.

Борис Миколайович довго шукав поетів, близьких йому за духом. Саме таким був уродженець запорізького Гуляйполя Василь Діденко, якого майже ніде не друкували, тому ледь зводив кінці в життєвих негараздах. Незвичність талановитого поета була в тому, що він рідко записував вірші, все тримав у голові. Пам’ять мав феноменальну, адже міг, при потребі, прочитати їх відразу сотнями чи записати на папері. Любив Василь мандрувати Україною. Заходив в районні газети, залишав там для друку два – три десятки віршів. Йому інколи платили наперед. І він йшов собі далі. Ось так, доки Діденко мандрував, Борис Буєвський написав на його вірш «На долині туман» пісню. Василь про це дізнався аж через три місяці, хтось із знайомих сказав, що його пісню надрукував журнал «Україна». Ось тоді, нарешті, поет отримав свої кровні чесно зароблені великі гроші за пісню, яка вже звучала звідусіль і її вважали народною. І в Канаді, і в Австралії, на Сахаліні і в його рідному Гуляйполі (від чого новоспечений поет тішився якнайбільше). Одного виконання «На долині туман» Миколою Кондратюком на «Голубому вогнику» 1 травня 1965 року було достатньо: пісня полетіла у світи, щоб ніколи вже не приземлятися.

13 квітня 1990 року Василь Діденко пішов із життя. Вже після поховання праху поета в Києві став відомий його лист – заповіт «Поховайте мене в Гуляйполі». 25 червня 1997 року завдяки клопотанню близьких людей і численних цінителів його таланту, навічно переїхав до своїх земляків і оспіваного ним у віршах містечка.

Радянська влада заблокувала всю творчу роботу Бориса Буєвського. Це бумерангом вдарило по здоров’ї композитора – за короткий час став інвалідом першої групи по зору. 1993 року виїхав до Бельгії на постійне проживання. Не зміг зрадити рідного і прийняти громадянство іншої країни, а принципово залишився українцем. У його творчості відчувається постійний біль, туга за Батьківщиною…

На трамвайній зупинці

Коли в далеких 1940–1950–х роках світом стрімко облетів кінофільм «Серенада сонячної долини», до стрічки якої чудові композиції написав американський кінокомпозитор Гаррі Уоррен, а зіграв їх оркестр Гленна Міллера, студентський музичний Львів і гадки не мав, що у галицькій столиці незабаром звучатимуть прекрасні імпровізовані джазові мелодії. Піонером національного джазу, в якому звучав український мелос, став Ігор Хома. 1955 року він мав свій джазовий квінтет, а 1957–го створив ансамбль «Ритм». Джазмени починали джазувати в польській школі, навпроти політехніки.

У кінці 1950–х і на початку 1960–х років рідкісні концерти «Ритму» у Львові завжди проходили з аншлагами, ведучим усіх програм джаз – бенду був студент театральної студії при театрі імені Марії Заньковецької Богдан Ступка. Разом з Ігорем Хомою (фортепіано) біля витоків українського джазу стояв львівський трубач Володимир Кіт. 1960 року з колективом «Ритму» вони обидва, а також Олег Хома (ударні), Роман Гумецький (контрабас), Орест Довганик (саксофон) були єдиними представниками України на Першому Всесоюзному джазовому фестивалі в Радянському Союзі (Тарту, Естонія), де співали українську пісню «На трамвайній зупинці» Анатолія Кос – Анатольського і Ростислава Братуня, яка відразу ж стала хітом. Ігор Хома формував і розвивав імпровізаційний джаз, орієнтований на український мелос.

Володимир Кіт: «Ми грали для свого задоволення, навіть мали вже там своє жіноче вар’єте. Хто знає, що було би далі, якби Хома не поїхав у Москву 1957 року на Всесвітній фестиваль молоді і студентів. Ось там його вразив почутий джаз. Повернувся до Львова і відразу приступив до виснажливої роботи. Ми стали «Ритмом». Хома, треба віддати йому належне, тримав руку на пульсі часу. Знав, що робити і як. Був жорстким, вимогливим, але справедливим. Багато імпровізували, додавали свого.

Уже 1959 року «Ритм» виконував чисто інструментальну п’єсу «Взяв би я бандуру» на два саксофони і ритмічну секцію. Зазвучало все цікаво і незвично. Тоді репетиції ми вже проводили в музичній школі імені Соломії Крушельницької, в нижній залі. Ігор попросив сприяння в цьому Анатолія Кос – Анатольського, який очолював обласну композиторську спілку. І він допоміг. Проте Хома прагнув вивести наш ансамбль на орбіту міжнародного джазу. І це йому і нам вдалося!

1960 року «Ритм» уперше презентував український джаз українською піснею в Тарту (Естонія) на Всесоюзному фестивалі джазової музики. Ось там ми виконували «На трамвайній зупинці», яку співав учень Львівського музичного училища Анатолій Пацельд (він також непогано грав на саксофоні).

Ростислав Братунь був великим нашим симпатиком, «пропихав» нас на різні святкові виступи, рекламував, де міг, писав нам пісенні тексти. Взагалі, про Ростислава Андрійовича залишилися лише найтепліші спогади».

Над морем

Свою першу пісню «Колискова» юний Володимир Івасюк написав на вірш тата – письменника. А невдовзі його увагу привернув вірш Віктора Миколайчука у газеті «Літературна Україна», який 1966 року став піснею «Відлітали журавлі». Згодом Михайло Івасюк познайомив сина зі своїми студентами Чернівецького університету Володимиром Вознюком, Василем Бабухом і Богданом Гурою, з якими юний композитор написав «Відлуння твоїх кроків», «Світ без тебе» та «Баладу про мальви». «Червону руту», «Водограй», «Пісня буде поміж нас», «Я піду в далекі гори» Володя написав на власні вірші. Але в його серці завжди жила мрія співпрацювати зі справжнім поетом – піснярем. Коли композитор переїхав 1972 року до Львова, видавалося, що давня мрія здійснилася. Почав писати з Ростиславом Братунем (найбільше, разом створили 30 пісень), Богданом Стельмахом, Романом Кудликом… Усі народжені пісні Івасюка увірвалися в українську естраду тодішніх 1970–х широким бурхливим потоком, полонили слухачів темпераментними ритмами і ліричними пристрасними інтонаціями та захопили своєю невимушеною легкістю й імпровізацією. Авторами слів до пісень Івасюка були також і визнані метри української поезії – Дмитро Павличко, Дмитро Луценко, Олесь Гончар, Степан Пушик…

Перший пісенний текст Дмитра Павличка народився у 1957–му. Його назва «Над морем». Правда, піснею він став через 10 років, у 1967–му.

«Написав гарну, теплу та ліричну музику на нього Володя Івасюк, – стверджує Дмитро Павличко. – Спеціально для Івасюка я нічого не писав, мого вірша він сам знайшов. Хоч мені завжди подобалася його творчість».

Дмитро Васильович також співавтор композитора Володимира Івасюка. На два його сонети «Далина» (1973 рік) та «Над морем», Володя написав пісні, які і донині звучать досить по – сучасному.

У листі від 6 жовтня 1974 року зі Львова до Києва Володя пише до Дмитра Павличка: «А оце звертаюся до Вас, Дмитре Васильовичу, з уклінним проханням. Якщо вважаєте, що можете мати зі мною якісь творчі справи, то надішліть мені, будь ласка, декілька своїх поезій, спеціально написаних, як пісенні тексти. Буду вам дуже вдячний. Я певен, що вони викличуть у мене мелодії. Старатимусь, щоб пісні вам мої сподобались. З глибокою й щирою повагою Ваш Володимир Івасюк».

Справді, пісня «Далина» сумна та трагічна, є коротким романсом – роздумом. Образок сумного осіннього дня накладається на людські почуття. Але десь там, за хмарами є світло…

108 пісень (саме стільки вдалося створити за своє коротке 30–літнє життя Володимирові Івасюку) – дорогоцінне надбання нашого народу, нев’януча окраса його духовної культури. Доки живе пісня, доти живе й народ. Доти житиме й геній Володимира Івасюка. Є там і дві пісні (і шкода, що лише дві, і, може, дякувати Богові, що аж дві!) на вірші Дмитра Павличка!

Намалюй мені ніч

Поезія Миколи Петренка має два крила: ліричне й філософсько – публіцистичне. Але вони, ці крила, не зуміли б піднести його поезію над виданнями, коли б не одухотвореність і щирість. І все ж ім’я поета широкому загалові відоме насамперед завдяки десяткам пісенних текстів, котрі поклали на музику відомі львівські композитори. Серед написаного варто відзначити супершлягер «Намалюй мені ніч» з музикою Мирослава Скорика. «Карпати», «Ти забудь ті слова», «Калина приморожена», «Як цимбали обізвуться», «Срібні кораблі», «Червона хустина», «Перепілочка мала», «Якщо любиш Україну», «Кажуть люди» – з музикою Мирослава Скорика, Володимира Івасюка, Анатолія Кос – Анатольського, Богдана – Юрія Янівського, Віктора Камінського, Ігоря Білозіра визнавалися найкращими піснями року, постійно звучали по радіо й телебаченню, із естрадних та театральних сцен.

Микола Петренко свій вірш написав 1962 року і дав його композитору Мирославові Скорику. Той досить швидко створив музику.

«Нині достеменно й сам не знаю, скільки насправді існує вже мелодійних варіантів пісні «Намалюй мені ніч». Принаймні про п’ять знаю точно, – зазначає Микола Петренко. – Вірш я присвятив художниці Гері Левицькій, яка написала мій вдалий портрет у майстерні скульпторки Теодозії Бриж. Усі ми тоді були молоді, хотіли горіти і творити. Усе трапилося перед якоюсь вечіркою. Фана (так звали Теодозію) ще ліпила щось, Генріетта малювала, а я сумував, не мав, що робити. Фана тоді кинула мені: «Чого снуєшся без діла? Краще напиши мені і Гері вірш!» І я справді написав тоді два вірші, один з яких опісля був покладений на музику. Нині в колишній майстерні, що на вулиці Мартовича, 5 у Львові, де все писалося, ліпилося, народжувалося, знаходиться меморіальний музей скульпторки Теодозії Бриж.

Мирослав Скорик мав свій власний ансамбль «Веселі скрипки» в консерваторії, який був першим виконавцем. Згодом виявилося, що ми спільно цією піснею започаткували новий напрямок української естрадної пісні. Звичайно, що це успіх і це велике щастя, що саме так воно й було. «Веселі скрипки» виступали на сценах не тільки Львова, вони були постійними учасниками гала-концертів в Києві та Москві в Кремлі. Виступали з відомими солістами Дмитром Гнатюком, Анатолієм Мокренком, Людмилою Божко, Борисом Жайворонком. Радіо та телебачення часто транслювали пісні Мирослава Скорика, які виконували «Веселі скрипки». А вершиною популярності можна вважати участь пісні «Намалюй мені ніч» в найбільш престижній тоді телепередачі Радянського Союзу – «Голубому вогнику». Через якийсь час мій вірш якось потрапив у Канаду і Богдан Весоловський, який писав як довоєнні львівські естрадні пісні, так і післявоєнні (потім він емігрував), написав власний варіант музики. Пісня звучала там на хвилях україномовних радіостанцій і мала неабияку популярність в США та Канаді. Канадці видали й платівку з її записом, це також було у першій половині 1960–х. У тексті є слова «вирушають у путь, щоб згоріть…» У Весоловського все це вдалося драматизовано, ближче до суті написаного. У 1970–х яскраво запалилася зірка Соні Ротару, вона повернулася до нашої з Мирославом Скориком пісні. Мабуть, мала потребу в цьому. В її варіанті з живим оркестром «Намалюй мені ніч» найкраще з записаного будь – коли. Звучить вона й у музичному фільмі «Червона рута», знятому 1971 року в Яремчі».

Не топчіть конвалій

У Львові, в 1963 році, композитор Мирослав Скорик створив вокальний ансамбль «Веселі скрипки», для якого написав ряд пісень, що в той час були дуже популярними. У тих піснях композитор започаткував новий напрямок української естрадної пісні, де поєднав українські інтонації та слово з ритмами джазу, танго, блюзу, халі–галі, босса-нови, що панували тоді у світі, але були маловідомі в Україні. А пісня «Не топчіть конвалій» стала тоді дуже популярною.

Мирослав Скорик: «Наприкінці 1950–х років у нас з’явилися нові музичні течії із Заходу, заборонені тут раніше. Ми, студенти та молодь, сприймали це з великою цікавістю. Відтоді захоплююся джазом. Я навіть мав тоді у Львові невеличкий ансамбль під назвою «Веселі скрипки», для якого писав пісні. Цей ансамбль виконував різні популярні мелодії, а також джазові твори. Я тоді написав чимало пісень, зокрема такі шлягери, як «Намалюй мені ніч», перший український твіст «Не топчіть конвалій» – ці пісні співали, під них танцювали – вони були дуже популярними. Потім я відійшов від того. Але тоді моїм завданням було – осучаснити тодішню українську естраду, вивести її з такого чисто народного, селянського лона та зробити, так би мовити, інтелігентнішою. На жаль, до кінця мені це не вдалося…

На початку 1960–х після навчання в аспірантурі у Москві я приїхав на роботу до Львова. Тоді всі захоплювалися джазом, який був до другої половини 1950–х заборонений. А тут його щойно дозволили! Я також був підкорений тими ритмами. Створив вокально–інструментальний ансамбль «Веселі скрипки». Пісні, які написав для нього, були дуже популярні. Одна з них – «Не топчіть конвалій», перший український твіст».

Що цікаво, свої перші кроки на естраді юний Володимир Івасюк робив з творами Мирослава Скорика. Ось як про це згадує Михайло Івасюк у книзі «Монолог перед обличчям сина»: «Восени 1964 року Володя згуртовує кіцманських хлопців і дівчат з музичної школи і створює вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка» – один із перших колективів республіки на початку 1960–х років. До його складу входять, між іншими, дівчата з гарними голосами: Л. Шкуркіна і Л. Сазонова, тенор приємного тембру М. Калинчук та ін. На фортепіано грає сестра Галинка, на скрипці й гітарі – Володя, кларнеті – С. Клевчук, баяні – Є. Синько. Із творів сучасних композиторів, які культивували жанр пісні, романсу, він з особливим задоволенням виконує пісні Мирослава Скорика («Карпати», «Не топчіть конвалій», «Намалюй мені ніч»), звертається до творчості Олександра Білаша та Платона Майбороди, які в той час набирали значного розголосу».