Церква святого Джеймса Бонда та iншi вороги
Галина Вiкторiвна Горицька
Ретророман
Закiнчуеться виснажливе, знекровлено-дистрофiчне лiто 1946 року. Одноногий моряк, командир бронекатеру Пiнськоi вiйськовоi флотилii, нарештi повертаеться додому з вiйни. Вiн не знае, що його чекае: чи жива його кохана, еврейська дiвчина Аля, чи пережила вона трагедiю Бабиного Яру, чи живий батько, котрого перед самою вiйною звинуватили в зрадi Батькiвщини? Невже добре в повоенному Киевi лише тим, хто стежить за людьми i бореться з ворогами народу, як от колишнiй чекiст, майор держбезпеки, що займаеться оперативною роботою по духовенству всiх конфесiй у вiддiлку «О» в сумнозвiсному будинку на Володимирськiй, 33?..
Галина Горицька
Церква святого Джеймса Бонда та iншi вороги
© Г. В. Горицька, 2019
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
* * *
Дмитру Васильовичу Малакову присвячуеться
Подяка тим, без яких ця книга була б абсолютно iнакшою:
Дмитро Васильович Малаков – украiнський краезнавець, член Нацiональноi спiлки краезнавцiв Украiни. Лауреат премii iменi Дмитра Яворницького Нацiональноi спiлки краезнавцiв Украiни (2012 р.).
Оксана Володимирiвна Овсiюк – кандидат iсторичних наук, завiдувач вiддiлу культурологiчних дослiджень Науково-дослiдного iнституту украiнознавства. Голова ради молодих учених Науково-дослiдного iнституту украiнознавства. Заступник голови Центру прикладноi антропологii. Автор монографii «Життя пiсля окупацii: побут киян 1943–1945 рр.»
Олександр Миколайович Чудновець – голова ради громадськоi органiзацii «Киiвське вiйськово-iсторичне товариство». Дослiдник вiйськовоi iсторii. З 1979 р. проходив службу в ВМФ на кораблях Балтiйського флоту. Ветеран МНС Украiни. Автор книги «Монiтор «Смоленськ» («Krakоw»), три долi».
Нiнель Григорiвна Ящук – бiохiмiк, украiнський краезнавець, дослiдниця киiвськоi Дарницi. Автор книги «Любимая Дарница. Оглядываясь на ХХ век…».
Це iсторiя про те, чим i як жила звичайна людина в повоенному Киевi. Історiя, замiшана на кровi, злочинному романтизмi, високих пориваннях душi, тоталiтарностi радянського режиму i щасливих випадковостей, без яких неможливi були б ми – тi, котрi постали з попелу надiй наших предкiв. Історiя неможливостей i закономiрностей водночас. Закономiрностей – бо зрозумiлих подiй i iхнього перебiгу для тих, що були до нас, i – неможливостей для поколiння тих, хто прийшов пiсля нас, i ще, сподiваюсь, для тих, хто буде згодом. Бо тяжко уявити гiршоi iронii долi, якщо все знов розпочнеться i повториться.
Кожна лiнiя цiеi iсторii абсолютно автономна щодо iншоi. І тому розпочинати можна з будь-якоi частини. Позаяк стежки переплетенi. А як читати – залежить вiд вас.
Ще кiлька слiв про суто важливе – посилання. Якщо ви, мiй шановний читачу (а я шаную кожного), застали радянськi часи i встигли побувати в комсомолi перш нiж вiн зник, мабуть, ви можете цi сторiнки проiгнорувати – бо бiльшiсть iз них розкривають те, що ви знаете й так. А iншi… Як я вже сказала: все залежить вiд вас.
Інсайт
Что-то с памятью моей стало.
Все, что было не со мной, – помню.
Р. Рождественський. «За того парня».
Кажуть… Люди кажуть багато чого. І я iм здебiльшого не вiрю. Лише iнодi, коли не маю iншого вибору, бо надiя – едине, що лишаеться. Ось як зараз.
«Ендшюльдiген зi бiтте», – почула я заяложену фразу коло вуха i зрозумiла ii. Передi мною вибачались за те, що добряче штовхнули. Потяг метро по дорозi сюди був повнiсiнький i вилiзти звiдти видалося так само складно, як i залiзти в електричку на вокзалi Берлiна. Що йшло далi – якась тарабарщина, це залишилося поза моею розумовою досяжнiстю. Нiмецькоi я не знаю.
А ось мiй батько знав. Льотчик-винищувач пiд час Другоi свiтовоi, вiн вивiз мою маму з цього ж таки Берлiна, який визволяв. Пожалiв i врятував вiд масових згвалтувань, що на неi напевне чекали. Ця складна операцiя iз задiянням усiх корисних зв’язкiв, одного генерал-лейтенанта i навiть його спецтранспорту – лiтака, позиченого на добу, ледь не коштувала батьковi життя. В Киевi його розжалували i забрали всi нагороди. А в особовому вiддiлi пiсля численних допитiв мали постановити одне – заслання. Батько дивом уникнув арешту.
Моя мама була красунею. А радянськi солдати не гребували навiть монашками. Що вже казати про звичайних миловидних нiмкень. Хоча я бачила iхню весiльну свiтлину i тому можу стверджувати: мама себе понiвечила, як могла, аби не бути принадною для радянських вiйськових. Обстригла наголо волосся i попросила сестру (котру таки згвалтували, а потiм убили) зламати iй носа. Однак i така вона випромiнювала свiтло юноi краси. Навiть зi староi вицвiлоi фотографii.
* * *
Батько менi залишив купу фотографiй в офiцерському шкiряному планшетi з потертим наплiчним ременем. Усi свiтлини дiстались менi в спадок. Безлiч iнших, що вперто не бажали старiшати, – зiгнутi по краях свiтлини, що пахтiли рудою шкiрою сумки. З молодим батьком i радiсною мамою. Я так i не наважилася спитати, допоки вiн був iще живий: чи то i для мами це було кохання з першого погляду?
У тому польовому планшетi була фотографiя, яку я нiяк не можу забути. Ви коли-небудь закохувалися в людину зi свiтлини? Не в диктора телебачення або футболiста чи спiвака, принаймнi тих, хто жив з вами в один час (навiть якщо i на iншому континентi), а в хлопця з фотографii – льотчика, що разом з моiм неймовiрно молодим батьком всмiхаеться щасливо в об’ектив? А за ними – лани широкi, i десь там, удалечинi, лiс на задньому фонi моеi батькiвщини… Тiеi, яку вони захищали вiд фашистських загарбникiв.
* * *
Це як coup de foudre[1 - «Удар блискавки» (фр.) – крилатий вираз, що означае закоханiсть iз першого погляду.], хай йому грець. У дитинствi я все думала, чи може статися так, що побратим батька зi свiтлини, в якого я була безнадiйно закохана усе свое дитинство, якось стрiнеться менi? Адже батько не забував своiх вiйськових товаришiв, i вони часто збиралися разом. Чи упiзнала б я його?.. Адже я могла пiти з батьком на одну з цих зустрiчей i подивитись, який вiн. Могла хоча б просто запитати у батька, чи вiн одружений? Чи оцей льотчик зi свiтлини, ну, оцей, нахилений над трофейною каскою, котру використовували як казанок, живий?
Однак у юностi я була украй нерiшучою дiвчинкою. Я боялася запитати у тата бодай щось про нього. Боялася стрiти. Мiж нами було провалля в тридцять з гаком рокiв, яке нiяк не подолати. А втiм, його усмiхненi очi довго не йшли з моеi нерозумноi голови. Чи це була любов? Хтозна…
Просто гарний парубок зi староi свiтлини. Як випадковий стрiчний. Нiби стоiш на зупинцi i бачиш, як крiзь вiкно трамвая юнак проводжае тебе поглядом. А ти стоiш нерухомо, боiшся дихнути i все дивишся вслiд тому вагону, в якому до вiкна, спiтнiлого вiд дощу i вологи, прилип носом той, з ким ти вже i дiтей народила…
Ось питання: чи такi стрiчi i справдi випадковi?
Адже я й досi пам’ятаю цю свiтлину. Єдину, на якiй е вiн. Удалечинi – жовте поле (iмовiрно, жовте, я хочу так думати, адже свiтлина чорно-бiла) пiд синiм небом. Жодноi хмаринки над летовищем. Погода льотна. Вогнище з казанком i чимось поживним у ньому i двое на передньому планi – мiй батько i вiн. Обидва усмiхаються, немов вiйна вже скiнчилася. Немов навкруги – спокiй i благодать. Мир.
Одноногий моряк
«Не свiдомiсть людей визначае iхне буття, а навпаки, iх суспiльне буття визначае iхню свiдомiсть».
К. Маркс
Кожен письменник, працюючи над своiм твором, вiдчувае iнодi сумнiв: чи вiрний вiн життевiй правдi? Так бувае доти, поки ти вiдчуваеш свое право робити з героем все, що тобi до вподоби. Але настае раптом момент, коли ти починаеш залежати вiд його волi, його характеру. Для мене цей момент дуже важливий. Я вiдчуваю, що герой став живим, а це i е та умова, без якоi не можна завоювати довiри читача.
В. Некрасов «Шлях героя», стаття в «Лiтературнiй газетi» (26 квiтня 1955 р. № 50).
Роздiл перший. Киiв 1946 р.
Вiн повернувся додому без ноги. Знаете, скiльки тодi було таких – немiчних, хворих, злих на цей свiт – уже мирний, але й не такий, яким вони хотiли його бачити пiсля перемоги?
Коли вiн колупався в замковiй щилинi дверей квартири, що дiсталася йому вiд батька, в царському будинку на вулицi Карла Лiбкнехта[2 - Сучасна назва – Шовковична.], ще не почало опадати листя з хрещатицьких каштанiв. Закiнчувалось знекровлене, виснажливо-дистрофiчне лiто 1946-го.
– А чого ви тут ото стоiте? Що вам треба? – заверещала доволi голосно сусiдка з квартири напроти. «Аби хтось почув i допомiг, якщо злодiй», – вiдразу скумекав. Потiм побачив у ii очах оте, що бачив не раз, поки його з iншими пораненими везли роздовбаними шляхами Украiни на санiтарнiй машинi пiд час евакуацii за призначенням, – як жiнки витирають очi фартухами, не чистими й охайними, а зужитими i латаними, дивлячись на них.
– Господи, Льоню? Це ти?!
– А що, тьотю Зiно, я так змiнився?
Стара еврейка вiдвела погляд i нiчого не вiдповiла. Щоб не лукавити. Потiм роззирнулась навсiбiч, нiби за ними хтось стежив:
– Ходiмо, Льончику, до мене. Я тобi все розкажу…
– Та заждiть-но, Зiно Якiвно, – юнак заусмiхався, як колись, ранiше хлоп’яком, коли бив шибки цiй жiнцi, граючи у футбола, потiм вибачався нiяково. – Дайте хоч води напитися в рiдному домi…
– Води, Льончику? – Вона подивилася на нього якось безпорадно, стиснула долонi, витираючи iх, чистi, об фартух, i закусила губу. На мить застигла, але швидко отямилась. – Та ходiмо зi мною – тут уже iншi замки, не длубайся в них.
Зiна Якiвна майже силомiць запхала його до своеi квартири.
