Його як корiнного киянина вiдправили до Киева. В ешелонi з ним iхали тридцять шiсть хлопцiв, направлених служити в Пiнську вiйськову флотилiю. Подальшу долю декотрих з них вiн знав: Вася Турянський, Женя Ткаченко i Андрюха Алiбасов пропали безвiсти. Ще двадцять дев’ять до кiнця Вiтчизняноi не дожили. А п’ятеро разом iз ним… «Треба iх знайти», – подумав Льоня i знову полинув спогадами до випускного.
Тодi по гучномовцю транслювали промову Сталiна, в якiй вiн сказав: «Не полишати ворогу жодного паровоза, жодного вагона. Не полишати противнику нi кiлограма хлiба, нi лiтра пального!»
Це було перше звернення глави Уряду СРСР до радянського народу пiсля початку вiйни. Хоча до цього, ще 22 червня, прозвучало звернення Молотова. Але головними були слова вождя. Доленоснi…
Головнокомандувач надихав, роз’яснюючи роль радянських людей в цiй вiйнi: «Вiйну з фашистською Нiмеччиною не можна вважати вiйною звичайною. Вона е не лише вiйною мiж двома армiями. Вона е водночас великою вiйною всього радянського народу проти нiмецько-фашистських вiйськ. Метою цiеi всенародноi Вiтчизняноi вiйни проти фашистських гнобителiв е не тiльки лiквiдацiя загрози, що нависла над нашою краiною, але й допомога всiм народам Європи, що стогнуть пiд ярмом нiмецького фашизму». Вiн закликав мобiлiзувати всi сили i пожертвувати всiм, якщо доведеться, аби народи СРСР залишились вiльними i не впали пiд натиском ворога.
Всi хлопцi, як один, уважно це слухали, стискаючи гвинтiвки в руках. Всi готувалися боронити рiдну землю i вже пережили авiаналiт. Власне, двадцять першого червня вiйна для них почалася з авiанальоту на базу ВМФ у Севастополi. Тодi контр-адмiрал Єлисеев наказав вiдкрити вогонь по нiмецьких лiтаках i тим самим увiйшов у iсторiю: це був по сутi перший вiйськовий наказ дати вiдсiч нiмецьким силам у Вiтчизнянiй вiйнi. Льоня тодi не сумнiвався: кожне слово товариша Сталiна – вiрне.
* * *
Однак пiсля розповiдi сусiдки хлопець сприйняв цю промову якось не в контекстi загального патрiотизму i самопожертви, котру йому прищiплювали в училищi. Капiтан-лейтенант уже мав невтiшний досвiд стикання з «ежовщиною»[5 - «Єжовщина» – назва перiоду в iсторii СРСР (на посадi наркома внутрiшнiх справ в 1937–1938 рр. перебував М. І. Єжов), коли сталiнськi репресii були доведенi до максимуму. Інша назва цього перiоду – «Великий терор» (за назвою книги Роберта Конквеста (англ. «The Great Terror: Stalin’s Purge of the Thirties» (1968). За межами колишнього СРСР поширений термiн «Велика чистка» («The Great Purge»).].
– Я закурю?
– Звiсно, якщо маеш що, – хмикнула сусiдка.
Льоня вмостився на облупленому пiдвiконнi, дiстав iз кишенi ситцеву торбинку з тютюном i насипав на тонку смужку одiрваного папiрця зi староi газети, що ii пiдняв з пiдлоги. Вiн також устиг позирнути на шпальту, в якiй звучав обнадiйливий пафос початку новоi п’ятирiчки. Затягуючись самокруткою i розмiрковуючи про все заразом – загальну евакуацiю, призов до лав армii, загальний патрiотизм, – Льоня раптом усвiдомив, що до цiеi розмови з Зiною Якiвною вiн нiколи не мав сумнiву в правильностi спiльних комунiстичних гасел «всiх братнiх народiв». І поки це його не стосувалось безпосередньо, також вважав, що жертви отi – заради перемоги i майбутнього процвiтання. Нiколи не сумнiвався…
Але саме завдяки старiй газетi вiдбувся вiдвертий дiалог мiж сусiдкою-еврейкою i сином професора – демобiлiзованим капiтан-лейтенантом. До цього дня ще нiколи вони не були такими вiдвертими. Зiна Якiвна виказала хлопцю те, що накипiло. А в Льонi пiсля того, як вiн прочитав ту шпальту, раптом зародились сумнiви щодо дiй радянськоi влади в цiлому. Маркс якось сказав, що друковане слово перетворюе матерiальну боротьбу в боротьбу iдейну, боротьбу плотi i кровi – в боротьбу духовну, боротьбу потреб, пристрастей, емпiрii – в боротьбу теорiй, розуму, форми. Вiн iще мав би додати, що цi незбагненнi метаморфози не можна доводити до абсурду…
Льоня аж пересмикнув плечима, i вiн втупився у вiкно, що виходило на вулицю Карла Лiбкнехта. Через дорогу виднiвся красивий сiрий будинок, також «буржуазний», на останньому, четвертому, поверсi якого мешкав його давнiй товариш Миха. Льоня зiтхнув i все ж таки наважився попросити:
– Розкажiть про Алю, будь ласка…
Тьотя Зiна якось безпорадно поглянула на нього, i Льоня побачив, як опустились ii руки i повисли безвiльно.
– Ну добре… – вiдказала, вмощуючись до нього спиною на жовту софу, аби хлопець не побачив, як потекли в неi сльози. – Вона завжди була чепурненька, моя дiвчинка. Я тодi вдягла на Алю вiдразу двi сукнi, що пошила незадовго до цього, а зверху – ще одну, стару, адже думала: на новому мiсцi, може, щось вимiняе…
– Ви гадали, вас кудись переселяють?
– Ну, так, звiсно. Хоча й насторожувало оте: «Хто не з’явиться – буде розстрiляний». Але ж нiмцi завше були вкрай рацiональними i жорсткими. Який наказ тим не завершувався? Зiбрали безлiч людей. І старших, i дiтей. Серед нас були юристи, фiлологи, професори, хiрург iз мого шпиталю… Вiн мав золотi руки, Льоню. Як же його вбивати? Ми всi вiрили, хоча було i якесь передчуття лихого… Проте що нам залишалося?
– А як вас примусили прийти всiх? – не розумiв хлопець.
– А ти б не пiшов, якби твоiм дiтям погрожували розстрiлом? В оголошеннi було написано: «Всi жиди, що мешкають у Киевi та його околицях, повиннi з’явитися з цiнними та теплими речами о сьомiй годинi на жидiвському кладовищi». Я вже не пам’ятаю, як я прийшла додому i вiдразу розказала все чоловiковi. Це було 28-го, 29-го був Судний день, i ми всi мали пiти. Менше нiж за добу мали виконати цей звiрячий наказ…
Льоня почув, що стара жiнка плаче. Їi тремтливi плечi освiчувало червоне сонце, що виглядало з-за чотириповерховоi сусiдньоi будiвлi. Вiн присiв бiля неi на пiдлогу i поклав руку на ii плече.
– Менi щиро жаль, тьотю Зiно…
– Усi пiшли… Цiлими родинами. Там були також украiнцi чи росiяни, що допомагали нести речi чи вести тих, хто потребував допомоги. З нами поруч iшла, Нiна, росiянка. Вона допомагала сусiдцi, якiй на вигляд було рокiв вiсiмдесят, не менше. І от стара впала i втратила свiдомiсть, а нiмець вийняв пiстолета i ii пристрелив! У всiх на очах… Можеш уявити, я це бачила! Що я тодi вiдчувала?.. Я зрозумiла, що йду на смерть, i подумала, що в мене тепер нiколи не болiтимуть суглоби, що мене так мучили…
Тьотя Зiна торкнулася сухою, немiчною рукою до колiна.
– А тепер знаеш, що я думаю? Нехай би в мене на тi суглоби зсередини хтось кишки намотував… Усе ж краще, анiж…
– Тьотю Зiно – ви вижили. І це головне, – якось машинально промовив Леонiд. Вiн справдi радiв, що Зiна Якiвна зосталась живою. Але вже за мить пошкодував про своi слова.
– Синку, мене Бог покарав. Я пережила своiх дiтей. – Стара еврейка замовкла на мить, а потiм продовжила якимось неживим голосом: – Коли застрелили ту бабцю, Нiна почала лементувати, акцент у неi був московський, i чомусь зверталась вона саме до мене: «Видите, тётя, что делается?!» Їi i мене вiдштовхнув нiмець зi словами: «Геть, росiянки!» Я впала i вдарилась головою об щось, може, бровку. А прийшла до тями лише кiлька днiв по тому… Мене хтось упiзнав i привiз у шпиталь. Потiм сказали, що я два днi марила. А тепер що менi лишаеться, Льоню? Я щодня ходжу туди. Запах там спочатку стояв такий, що я вила…
Капiтан-лейтенанту, хоча вiн повсякчас бачив смерть у бою, знов стало зле.
– Я пiду, мабуть… – не знаючи, що сказати, вичавив вiн iз себе.
– Та куди ти пiдеш, синочку? Лишайся. У мене тепер, – i тьотя Зiна обвела висохлими руками кiмнату, – багато мiсця… – І знов заплакала. – Поки iнших сусiдiв не пiдселили…
– Зiно Якiвно, ви ж знаете, усi ми постраждали вiд нiмецького загарбника…
Зiна Якiвна уп’ялася в нього здивованим поглядом, мовляв, я ж зовсiм про iнше говорила… Лише похитала головою i нiби вiдiйшла кудись думками. Прошепотiла до фотографii чоловiка, що висiла з-посеред свiтлин: «Яцеку, ти бачиш, що робиться?»
* * *
Льоня дуже добре пам’ятав того Яцека. Щоправда, забув, як його по батьковi, але те вже не важливо. Бо нi в кого вже просити нiчиеi руки. Залишились лише свiтлини, перев’язанi чорними стрiчками по краю, – Алi, ii брата та батька.
Чоловiк Зiни Якiвни завжди iздив скрiзь велосипедом. Стрункий i високий, немов жердина, вiн мружився вiд задоволення, ламаючи куснями буханку ще теплого хлiба, щойно привезеного з гастроному, i даючи Льонi i його друзям на подвiр’i – мов пташенят годував. Аля завжди пiдбiгала до батька першою i кидалась в його обiйми. Капiтан-лейтенант достеменно не пам’ятав, ким вiн був за фахом, бухгалтером чи що. Бо, окрiм неодмiнного атрибуту – велосипеда, мав круглi окуляри. У нього було таке саме кучеряве волосся, як у iншоi сусiдки – Варвари Олександрiвни. Щоправда, та, аби мати такi ж самi дрiбнi кучерi, накручувала волосся на папiльотки з газет, а не на валики для волосся, котрi використовувала бiльшiсть жiнок, аби бути схожими на Любов Орлову з ii крупними завитками…
Варвара Олександрiвна упевненими, вивiреними рухами генеральшi, коли тiльки починало теплiшати, розвiшувала на затишному, невеличкому подвiр’i свою iмпортну бiлизну, займаючи всi мотузки. Все висiло коло куща бузку, а вiрьовок було всього кiлька, бо в iншому кутку двору була водокачка, i там завжди кружляла мошва – бо мiсце було мокре, для неi принадне. А ще стояли двi лавицi коло пiд’iзду iхнього дореволюцiйного «буржуазного» будинку.
Сусiдкам це геть не подобалося, але нiхто не мiг заперечити жiнцi генерала. І лише одного разу Зiна розсердилась на неi, бо побачила, як упала Аля i почала плакати за отими завiсами з коштовноi шовковоi бiлизни, i гаркнула: «Варваро! Забери геть свое барахло! Увесь двiр завiсила!» На що генеральша миттево вiдповiла: «Менi що – його в шухляду запхати, як ото ти?» Льоня пам’ятав, як усi присутнi на подвiр’i почали реготати. І навiть Аля з розбитим колiном перестала плакати i заусмiхалась. Щоправда, Варвара Олександрiвна цього Зiнi так i не забула. Здаеться, вони не спiлкувались пiсля цього. Льоня хотiв було запитати в Зiнаiди, чи вони помирились, коли вiйна почалася? Чи жива ще ота генеральша?
Йому аж здалося, що вiн вiдчув запах крохмалю вiд постiльноi бiлизни, котру розвiшувала iнша сусiдка – огрядна брюнетка. Вона зазвичай прогулювалась iз чорним пуделем i чоловiком з чималим барильцем. Здаеться, вони мали «емку»…[6 - Так називали авто, яке було випущене на Горьковському автозаводi iм. Молотова, що вважалось масовим у Радянському Союзi.]. Вихлопи змiшувалися з ароматом бузку, а бiлi простирадла колихалися на вiтрi, мов крила янгола… Згадав вiн також i рiзкий запах нафталiну, коли ховали сусiдку, iменi котроi вiн не пам’ятав. Їi руки пахли зовсiм не ладаном – Льоня згадав Вертинського, – але в трунi, яку поставили на мiсцi сушiння бiлизни, виглядала вона як Вiра Холодна, якiй присвятив вiрша поет. Згадав вiн i фрески Врубеля у Всеукраiнському антирелiгiйному музеi, i як туди водили на екскурсii селянок у хустках, котрi, скорiше за все, були вiруючими, але волiли це приховувати[7 - У 1929 р. секретарiат ВУЦВК затвердив рiшення Киiвськоi мiськоi ради про закриття «на численнi прохання трудящих» Володимирського собору в Киевi та органiзацiю в його примiщеннi Всеукраiнського антирелiгiйного музею.].
Того Киева, який вiн любив, давно не було. Вiн зник набагато ранiше, задовго до початку вiйни, але був йому рiднiшим i ближчим, бо любов цю прищеплював йому батько. Леонiд усвiдомлював, що втрата ця давнiшня, але все одно на якусь мить поринув думками в минуле, i його синi очi стали замрiяними, аж зеленими. Це траплялось лише тодi, коли хлопець почувався щасливим. Першою це помiтила його вже покiйна мати…
Потiм Леонiд поглянув на Зiну Якiвну, як вона розмовляла з чоловiком на фото i бубонiла собi щось пiд нiс. Вiн iз сумом зiтхнув i припустив, що, може, та вже збожеволiла вiд горя… Однак у нього, хоч i одноногого, все життя ще попереду… Йому було тяжко бачити Зiну Якiвну такою – таке вiдчуття, нiби пiсля попереднього нокауту вiн пiднявся, але невидимий ворог продовжував наносити удар за ударом.
Капiтан-лейтенант i незчувся, як закуняв. Прямiсiнько на подертому паркетi коло софи iз заплаканою Зiною Якiвною. Спати навiть отак його навчила вiйна…
* * *
Зрання, перевдягнувшись i зав’язавши холошу на кульшi, вiн мимоволi подався до кухнi. Вiкна виходили в затишний двiр. Щоправда, лавиць на ньому вже не було. Льонi чомусь пригадалося, як йому хтось ще в шпиталi розповiдав про те, що у переддень приходу нацистiв до Киева вiдключили воду. Хлопець, понуро дивлячись на обрубки дерев липи, бузку i старого горiха, зрозумiв: дрова теж нiхто не завозив. І так – два роки…
Льоня полiз до шафи i знайшов там банку з сухарями i чаем. Вiн зрадiв i подумав було нагрiти чаю, однак у сулii майже не було керосину, та вiн i не знав, котрий примус тьотi Зiни. Може й сухарi не ii… Зазначив, що тепер на кухнi замiсть великого обiднього столу стояли чотири маленькi столики, i на кожному – примус, кiлька каструль, стакани з алюмiнiевими виделками та ложками.
Вiн спробував визначити, де ж стiл Зiни Якiвни? Збагнув: мабуть, де лише одна зубна щiтка. Вiн сумно провiв рукою по запиленому столу, на клейончасту скатертину якого вже давно нiхто не ставив кухонного начиння, i знову зiтхнув, розмiрковуючи, як же Зiна Якiвна виживала увесь цей час? Мабуть, новi сусiди пiдгодовували…
Льоня повернувся до кiмнати й побачив, що Зiна Якiвна уже сидить i дивиться у вiкно вiдсутнiм поглядом вицвiлих, виплаканих очей. «Бiдолашна жiнка…» – спало йому на думку, а вголос вiн додав: – Прогуляюся трохи…
Сусiдка кивнула легенько. А коли вiн зачинив за собою дверi, Зiна Якiвна стрепенулася, нiби хотiла щось сказати услiд.
Лише пошепки додала: – Ошер ва-ошер, Льонечко[8 - «Щастя i багатства!» (Івр.)].
Роздiл другий. «ЧСИР»[9 - «Член сiм’i зрадника Батькiвщини» («Член семьи изменника родины») (рос.) – формулювання закону СРСР «Про членiв сiм’i зрадникiв Батькiвщини» вiд 1935 р. Цей термiн передбачав покарання для всiх членiв родини. Вони пiдлягали засланню у вiддаленi райони Сибiру.]
Леонiд Іванович, моряк, капiтан-лейтенант ВМФ, потрапив на флот випадково. Вiн з дитинства ненавидiв iноземнi мови i тому не мав нiякого намiру коритися волi батька i ставати фiлологом, наслiдувати його. Отже, це був своерiдний бунт, акт його непокори – в тридцять восьмому, по закiнченнi школи, поiхати до Севастополя, нiчого нiкому не сказавши. Батько лютував, коли знайшов Льонину цидулку на сервантi: «Твоею стежкою не пiду. Вибачай, але нiмецька фiлологiя – не мое. Буду купатися i засмагати. До осенi не чекай. Твiй син».
«Та як вiн посмiв? Негiдник, шалопай… Купатися, загоряти? Та я його миттю додому вiдправлю!» Так думав професор унiверситету, поки пив вранiшнiй чай i шукав у телефонному записнику номер Сан Санича – двоюрiдного брата покiйноi дружини. Той жив у Севастополi, i батько був упевнений, що син зупинився у нього.
