Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

– Старий! Ой, ну тобто…

– Та називай мене просто інвалідом. Так буде точніше…

– Та припини ти! Очухаєшся, знайдемо тобі ще кращу за жидівочку Алю…

– Облиш! Якщо хочеш називатися моїм товаришем, – гостро увірвав його Леонід.

Минула перша радість зустрічі, почали вилазити усілякі розбіжності між ними. На якийсь час вони замовкли, посьорбуючи пиво з бідончика, куди його налила приязна продавчиня кіоску. Попахувало це все непом з його дитинства, правда, продукти по картках, а пиво – будь ласка, на тобі. Його вдосталь.

Нарешті Михайло вирішив перервати мовчання:

– Вибач, старий. Не хотів тебе образити. Війна, знаєш, мене якось змінила. Став жорсткішим. Не зважаю на соплі. Та й дружки… Поділ – це не Липки.

– А чого ви туди переїхали?

– Як чого? Ну ти й… Хе-ех! – Миха засміявся, обіпершись руками в коліна і крутячи головою туди-сюди. – Не знаю, як там твоя тьотя Зіна, чому з голоду не здохла, а я ось точно сконав би, якби лишився в центрі. Ти зрозумій: там не так усе. У нас там свої люди, хоч і викинуті на обійстя, нещасні, але чесні по-своєму. І у нас там свої закони. Ось ти, наприклад, знав, що після відходу нашої армії ще в сорок першому ніякого продовольства місто не отримувало аж до визволення?

– Ну, так, – кивнув Льоня. – Зіна Яківна повідала.

– Так от. На околицях – Куренівці, Святошині та подекуди й у нас, на Подолі, були городи, і можна було дістати якийсь хавчик. Хоча городи й доглядали люди, але щось ми їли. Та й київські ринки під час окупації продовжували працювати. Правда, приходилось обдирати фраєрів… Зваж: за їхню місячну зарплатню можна було купити буханку хліба на Євбазі. Тож знаєш, скільки та хлібина коштувала? Скажу: 300 окупаційних карбованців! А середня зарплатня – 400. Але й це не головне… – Миха махнув рукою і зиркнув, розмірковуючи, чи казати. – Я в армію просто не хотів, розумієш? Ніколи не хотів. І всі ці «а ти записався?», усі ці плакати, пісні… Бо я єврей! Точніше, – поправив він себе, – українець єврейського походження. І мене не так-то просто обдурити агітпропом[17]. Родичі мої всі дременули з Києва. Щоб ти знав, дядько мій – з УПА, і я міг би цілком стати українським партизаном. Бігати по лісах, у землянці жити? Я з матір’ю залишився, бо стара вона в мене була, щоб від’їжджати… Та й сам я завжди хотів щось продавати, вимінювати, просто жити… Жити! – Миха вдарив себе в груди дебелим кулаком. – Розумієш? Не воювати. А я тут прописаний, то мене б загребли. О такі-то діла…

Леоніда це приголомшило. Він навіть зіп’явся на ногу, хоча його вже трохи хитало від випитого пива. Він обіперся об дерево. Кінець серпня в Києві видався дуже теплим. Так завжди було аж до жовтня: сонце ніби не хотіло віддавати місто холодній окупантці-осені і пряжило так, ніби й не збиралось відступати.

– Та давай лапу, – Миха допоміг товаришеві сісти на колоду. – Ти чого?

– Давай не будемо про твоїх родичів, що драпали, про пограбованих фраєрів, гаразд? Бо, виходить, поки я бився в лавах армії, ти ховався по закапелках. А за тебе інші гинули!

Миха нічого не відповів. Тільки запалив цигарку, зиркнув на похмурого товариша. Леоніда розвезло від пива і також потягло на одкровення:

– Ми з тобою таки різні… Я навіть не уявляв, наскільки. Я, приміром, ось не можу знайти своє місце в цьому… – Він не знаходив потрібних слів і, хапаючи повітря ротом, тільки мовчки розвів руками… – у цьому місті. У Києві, розумієш? Я залишив його іншим – квітучим, пахучим, мов коровай, коли весною тридцять восьмого поїхав до Севастополя поступати в мореходку. А потім оборона Києва, клятий «київський котел»… А я ж тоді ще в жодних боях не побував… Нас, зелених хлопців, одразу кинули на передову. Я навіть не усвідомлював, що я воюю в рідному місті. Мій бронекатер підірвали, а я втратив ногу. Чи можна сказати, що я воював? Мені так соромно було в шпиталі… Бо вже від мене ніякої користі батьківщині, і що на фронт – зась… Ти розумієш? – Льоня махнув рукою. – Ет, нічого ти не розумієш… Бо на фронті не був. А там – усе інакше. Тобі дають наказ – і ніколи, ніколи навіть щось подумати. Ти – просто ґвинтик в руках командування, частина величезної машини. Але життя віддати не жаль, ти навіть прагнеш померти в священному бою. Але втратити ногу? Це так жалюгідно…

Льоня скривився і задивився кудись удалечінь, де тепер була спалена німцями пустка, туди, де ще малим бавився на сонячному пляжі квітучої київської Венеції. У нього була мама-красуня, з довгою каштановою косою, яку так і не відрізала на пошану моді, і батько в пілотці, хвацько змайстрованій з газети, і з шахами під пахвою. Десь там над ними завжди витали поети Срібного віку, котрих мама і тато цитували наввипередки, немов змагаючись. Сміх, музика Шопена, обожнювана мамою…

– Я про серйозні речі хочу розповісти тобі… – насупився Миха, дістаючи фляжку з горілкою з кишені своїх широких штанів і надсьорбуючи. – Гадаєш, нам легко було? Ти знаєш, як визволяли Київ?

– Ну, звісно, знаю… – Леонід похмурнішав і також приклався. Хоча й відчував, що запивати пиво горілкою – то вже занадто. – Я тоді вже в штабі служив. У нас багато про це говорили, – сухо додав.

– А знаєш, – гостро примружився товариш, – скільки в тому Дніпрі, на який ти зараз дивишся, людей загинуло, коли його форсували? Знаєш, що газети… Ех!.. – Миха затнувся. Але потім-таки вичавив: – Брешуть вони всі! Знаєш, скільки наших полягло?.. Я тоді з хлопцями ще обручки з мертвих знімав. І знаєш, скільки цих пальців було?.. Не порахувати. Парняги нашого віку, може, й не мріяли, як ось ти, померти в «священному бою», – скривив він глумливо рота.

Капітан-лейтенант зблід, але вирішив ніяк не коментувати слів Михи. Все одно не переконає. Однак він знав, звісно, знав про Ватутінський наступ. Чи було це виправдано? В ставці говорили, і говорили багато. Звісно, що так. І ніяк інакше. Про те, що втрати сягали по рівноцінності сталінградським, тобто два мільйони осіб (але що з ворожої сторони лише четверта частина загиблих – звісно, замовчували).

– Чи мені не знати? Я ж кажу, що ногу втратив у тій воді. Просто трохи раніше. Десь, може, плаває зараз. До якого берега прибилась, і її пси обгризли, – гірко пожартував він. Льоня уже відчував, як довкола все гойдається. А коли спробував порахувати бики Ланцюгового мосту, то нарахував сім замість п’ятьох, як воно мало бути[18].

– Які пси? – Миха знову недобре зиркнув. – Ех ти! – хмикнув, похитав головою з боку в бік.

Він добряче сп’янів від горілки. Почувався вільніше. Кудись зникли всі його босяцькі замашки і все те, набуте на «дні». Повільно, обсмикуючись та обтрушуючись від дніпровського піску, Миха підвівся з пенька, випростався на повен зріст – високий, дебелий – і подивився Леонідові просто у вічі:

– Добре, що Ватутін здох після нападу наших, – промовив. Двадцять дев’ятого лютого сорок четвертого, коли робив огляд частин фронту на Західній Україні… Біля села Милятина Острозького району його перестріли вояки УПА. Була стрілянина, Ватутіна поранили, багато крові втратив. Ну й слава богу – це йому за битву дніпровську, паскуді… Він потопив сотні тисяч…

Леонід перебив:

– Але як ти…

– Що, звідки знаю? Пташка наспівала. Я ж кажу тобі: маю там рідню… Ет, не важливо, – відмахнувся Миха. – Дурень, він відмовився від ампутації. Так йому і тре![19] І ще дещо… – Він примружився. – Ось усі знають, що жидів зганяли у Бабин Яр. А ти в курсі, моряче, що в тому Яру розстрілювали всіх невгодних твоєму любому Кобі? Чув про українських націоналістів, розстріляних там само? Шістсот українців, членів ОУН, серед яких – очільниця Спілки українських письменників – Олена Теліга, також там лежить, у тому Яру. Так що я, українець єврейського походження, можна сказати, постраждав двічі.

Миха стис кулаки і хрипко засміявся, намагаючись подолати зніяковіння від невдалого жарту.

– Послухай, старий, ти ж знаєш… – Леонід відчував, що мусить зупинити його, так само, як і у відвертій розмові із Зіною Яківною. Адже був день. Звичайнісінький київський день. Але навіть у піску були «вуха». А всі знайомі йому близькі люди, немов змовившись, не бажали мовчати. Капітан-лейтенант подивився туди, де була дорога, там, голосно пирхаючи, їздили машини.

– Ти не повинен цього говорити. Ніколи. Зрозумів? Бо я цього не терпітиму. Закон моря.

М’яко, але вагомо поклав долоню на плече Михайлові. Той трохи похитнувся під його рукою:

– А ти хоч знаєш, як жилося нам при німцях? Ось ти розповідаєш мені тут про своє, про те, що хотів там за когось померти, та лише втратив ногу. Це так жалюгідно, вибач мені на слові. Просто жалюгідно… Геройство оце твоє, – Леонід хотів було встати, але Миха твердим жестом знов всадовив його на пеньок. Вони обидвоє вже хильнули зайвого і хилиталися. – Нас твоя Червона армія залишила напризволяще. Ти гадаєш, лише тобі дісталося? А ми тут їли листя з кульбаб із сіллю і технічним мастилом. А спочатку поїли всі калачики, котрі росли в дворі під водокачкою. Варвара Олександрівна відтягувала нас від них, коли ми їх зрізали під самісінький корінець, адже то вона їх саджала. А згодом вона сконала від голоду. І вже не обурювалась, коли ми поспилювали всі дерева у дворі. А я носив мамине золото за безцінь у комісійний магазин, аби купити їй ерзац-хліба. Носив шмаття до села і вимінював на харч. А потім уже не було що міняти, а мати вже не вставала…

Цей діалог міг закінчитися сваркою або й навіть скупими (чого гріха таїти?) п’яними сльозами. Однак раптом щось недалеко вибухнуло, у такий спосіб увірвавши розмову чоловіків.

Шубовснуло, неначе морська міна. Леонід автоматично зігнувся в три погибелі і навіщось прикрив голову руками. Враз протверезішав. Отямився за хвилину і почалапав за Михою, бо той вже біг на звук вибуху.

Над самим урвищем, де з води виглядала підпора від мосту, скупчилася пацанва. Друзі підійшли ближче, і стало зрозуміло: розірвалася міна. Хлопчаки почули недоладне шаркання ноги інваліда і обернулись. Побачивши двох дорослих чоловіків, хтось із шпани гукнув: «Дядечки, не говоріть нікому!» – і всі кинулися навсібіч.

– Що робитимемо, Михо?

– Те, що вони й сказали. Не говоритимемо нічого.

– Але ж так не можна! – запротестував Леонід.

– Можна, камраде, можна. Ти скоро взнаєш багато такого, що нині можна. – Миха вже опанував себе і хитро всміхався.

Якийсь хлопчина стояв по пояс у воді.

– Ну, а ти чого не втікаєш? – запитав Миха.

– А мені нема куди, та й я нічого не боюсь, – гордо випростався хлопець. – То я міну знайшов під отим мостом, Русанівським. Один прольот не вибухнув, і німці повитягали звідти міни з толом. Я й украв кілька. Бо їсти хтілося…

– І що ви з нею робили? А якби вона вибухнула? – поцікавився Леонід.

– Ет, пусте! Один хлопець тримає міцно між колінами, а інший голкою сковирює слюду. Усього й ділов! – сплюнув хлопчина. – А тоді тільки скрутити детонатор, і діставай тол. Зараз, знаєте, скільки би риби догори животами поспливало?

– І давно промишляєш? – запитав Миха.

– Як дід від голоду помер, а квартиру віддали якимось прийшлим з Вінничини… А що вам тра’? – Хлопець уже сполохався. Ці розпити його зачепили, і він націлився дременути.

– Стривай… Та постривай ти! – гукнув навздогін Михайло. – Ось на, буханка хліба. Свіжого. Непереливки буде – приходь до Житнього ринку. Запитаєш Миху-моряка. Я тебе пристрою…

Хлопчака вмовляти не довелось. Він вихопив хлібину і швидко втік.

– Ти бачив… Як тваринка якась… – проказав Миха. – Слухай, я теж моряк. – При цьому він хвацько затанцював, підтримуючи руками широкі штанини, і тицьнув на свою тільняшку, що виглядала з-під піджака. – Ми таки недаремно зустрілися. Ми хоч і блатні, але, як і ви, – особливі, безстрашні. Ти пробач, старий. Сам же сказав: ніяких споминів, і все’дно весь час згадували минуле. Все! Більше не будемо.

– Домовились. Слухай… А як тебе не загребли остарбайтером до Німеччини?

Миха похитав головою, ніби хотів сказати: «Як мед, так і ложкою». Однак махнув рукою: «Гаразд… розкажу».

Він усівся на поваленому дереві і почав розповідати.

«Горе-остарбайтер»

– Усіх відправляли. Всіх, хто залишився в окупованому Києві. І уникнути цього було ніяк, бо списки всіх пожильців зберігалися в будуправліннях. Спочатку я брехав, що приходжу до мами в гості, а сам живу в гуртожитку при «Ленінській кузні»[20], аби не потрапити в той клятий список. Одначе кербуд – хитра бестія, – невдовзі розвідав, що я залишаюся на ніч, і ніякий я не інженер. Що ж… Аби не доніс до військкомату – довелось віддати останню тисячу «ленінців»[21]. Я вже знюхався з подільськими блатними, ми облавами прочесували дрібні крамниці, що під час окупації обслуговували фриців. Проте головним був прибуток, що «капав» із базарщиків. Ті торгували, а ми їх буцімто кришували. Щоправда, не так захищали, як «бомбили».

За цими словами Миха розплився в посмішці. Відчувалось, що йому подобались ті часи, дарма що окупаційні.

– Але потім стало гірше: невдовзі після початку окупації почався голод. Німці, ясно, нас не годували, а радянські солдати, коли відходили, кажуть, не тільки підірвали мости і пошкодили водогін, а ще й спалили вагони із зерном. Ті, котрі не могли з собою вивезти. Німці почали робити регулярні облави, і тут ось заковика й виникла.

– Облави? – перепитав Льоня.

– Ну, так. Усіх зганяли на біржу праці, де нас зареєстрували, а потім усі мусили щодня навідуватися за відмічанням явки в спеціальних картках. А якщо ти не хочеш примусово працювати – це саботаж, за це – розстріл. Отак. А робота рабська, копійчана. Або мости підірвані йди лаштуй, або хрещатицькі завали розбирай. Спочатку бажаючих не було. Ані на ту роботу, ані на німецьку, заробітчанську.

Тоді німці почали регулярно робити облави. Просто на вулицях, себто в людних місцях, найчастіше на базарах, де ми з пацанвою промишляли. Під’їжджали вантажівки, перекривали відступ, і фріци починали прочісувати натовп на предмет придатних до роботи людей. А потім – прощавай, Києве! Більше ти рідних не побачиш. Хоча ні, стривай… – Миха потер лоба, ніби щось пригадуючи. – То вже пізніше була задіяна така практика. Десь у сорок третьому. Але я вже не розрізняв особливо. Мама захворіла від голоду, і я крав, лупив, залякував – чого я тільки не робив, аби дістати для неї щось поживне. А потім її не стало, і весь той калейдоскоп подій змішався…

– Не важливо, Мишо, – промовив Льоня. – Розказуй далі.

– Ну а що розказувати? Здається, взимку сорок другого в газетах почав з’являтися заклик до того, аби працездатні вирушали до Німеччини. І стояв лютий мороз такий… На вулицях повільно конали голодні, поміж них їздили фріци на машинах з водіями і лярвами, котрі погодились під них лягати за шмат ковбаси…

Ми з пацанвою спостерігали за тими нещасними. Заробітчан відправляли з центрального вокзалу. Можна було побачити ті «телятники»[22], в яких німці обіцяли годувати гарячим тричі за подорож. – Миха сплюнув і скривився. – Уникнути тієї «казкової» подорожі в заморські краї було ой як тяжко…

Існувала рознарядка з кожного району на щоденну кількість «телят» у ті вагони, що мали їхати до Німеччини. Рятувала арбайтскарта[23], однак, ну ти зрозумів, вона мені не світила, а грошей дістати вже не було де. І ось якось іду я в своїх кльошах, пилюку підмітаю на Євбазі. Райончик взагалі-то не мій, але ж пацанва послала, у них все схвачено. А ти не сперечаєшся. Просто йдеш і робиш, що сказали. О! – Миха схопив Леоніда за рукав кітеля і емоційно потряс. – То як ти там кажеш? Накази не обговорюють…

Той хотів було щось відказати, однак Михайло продовжив:

– І тут мене пов’язали і в вантажіку запхали. Опам’ятався вже на ринку праці. Ззовні охорона, всередині охорона. Кажуть, прямуйте в кімнату номер чотирнадцять. Ну я і пішов. Дивлюся туди-сюди – вийти зась, а так – ходи собі туди-сюди, скільки влізе. Я почав спостерігати. Заходять в одну кімнату, всі заходять. А звідти вже не виходять – пакують їх, «теляток», у вантажівки, а потім уже, значить, у вагони. Я собі й думаю, як би звідти змитися. Мізкую, не поспішаю. Потім згадую, як читав у газеті, що шефа біржі праці зовуть Гоппе. Доктор Гоппе. Заглянув у сусідній кабінет і мимохідь німецькою питаю: «А де кабінет доктора Гоппе?» Медсестра зиркнула на мене і каже: «На другому поверсі». А я їй, як ні в чому не бувало: «Данке шьон» і пішов собі шукати. У кабінеті тому сидять дві секретарки, гарненькі лялечки. Я до них: «Дівчатка любі, а де ж ваш начальник?» Вони дивляться на мене, кліпають мовчки. Тут я їм про матінку почав розповідати. Видумую на ходу, мовляв, матінка моя хворіє, тому я не можу нікуди поїхати. Ходив на базар хоч за якимись харчами, отам мене і загребли. Одна зжалілась наді мною, щось своїй товаришці прошепотіла і каже: «Сидіть тут. Якщо вийде такий високий, у пенсне, можете у нього просити. Ото і буде наш начальник».

– Ти ж ніби поганенько німецьку зі школи знав, хіба ні?..

– Ех ти! – Миха розсміявся. – Коли хочеш жити – піднімаєш із глибин усі свої ресурси, як той Каменяр.

– Хто-хто? – запитав лейтанант.

– Поет український. Ет, не важливо! – відмахнувся Миха. – Слухай далі. І ось уже вечір надходить, і я став побоюватись, що мене поженуть до товарняка, і я не дочекаюсь доктора Гроппе. Аж тут з кабінету вийшов він. Сплутати неможливо: брита макітра, немов дзеркало, вилискує, пронизливі крижані очі за круглими скельцями пенсне. І я – до нього: «Докторе Гроппе, перепрошую, що вас турбую, однак мене помилково забрали з базару. Я працюю на вашому заводі, USMA. Прошу мене направити до медичної комісії». І це все чистою німецькою, розумієш?

– І що було далі? – Льоня напружено сидів напроти Михи і все більше занурювався в його історію.

– Так. Далі… А далі у того доктора два помічники сидять у кабінеті: один німець, а другий – українець. І нікого вони на медичну комісію не направляють. Усіх – на Керосинну[24]. А звідти до Німеччини. – Миха махнув рукою, – близько, дуже близько, мій товаришу… І тільки якщо у тебе сифіліс, короста, або ти харкаєш кров’ю – тоді не їдеш. Подихай тут. Дивиться на мене той Гроппе. А потім каже: «Люблю сміливих» і ламаною російською додає: «Смєлост гарада бєрьот». Так, здається, у вас кажуть переможці?» Сміється, а тут виходять німець та українець. Я думав – все, гаплик. А потім подивився на його помічника, того, що українець, він залишився оформляти мене, і благаю: «Змилостився, братчику. Я ж – свій. Усі мої зараз воюють з радянськими солдатами по лісах Волині…» І заспівав, їй-богу, затягнув так щиро:

Той зиркнув на мене і мовить: «По лісах, кажеш? Ану як назвеш мені українського командира нещодавно сформованого «Нахтігаль» – відпущу»[25]. А я йому не тільки прізвище назвав, а й кілька його позивних!

Тоді той мовчки щось чиркнув в документах. «Іди, – каже. – Ось тобі аусвайс на підставі розпорядження доктора Гроппе і медкомісії. Щоб я тебе більше тут не бачив».

І я побіг додому, ти чуєш? Ніг під собою не бачив! Прибіг і кажу мамі: «Ти не повіриш, звідки я сьогодні виборсався!» А потім сів на підлогу та й плачу: згадав, що неньки вже немає. До кого мовив? Мо’ до духа святого? Не знаю…

Миха замовк і невдовзі поглянув на Льоню. Той сидів на поваленому дереві і дивився на Дніпро, схрестивши руки на грудях. Теж мовчав. Вигляд у нього був невеселий, і Миха подумав, що таки не лише йому дісталося непереливки в казані війни.

– Ну, – кивнув Миха, – а ти?

– Я ж кажу – декілька днів на фронті. І все. Моє життя скінчилось… – не дивлячись на товариша, буркнув моряк. – Після шпиталю в штабі працював…

– Людське життя – це драма. Бо ми завжди помираємо, – продекламував Миха.

– Занадто по-філософськи як для блатного, – хмикнув Льоня.

– То мама казала. Перед смертю. Ніби втішала… Або готувала мене до свого відходу.

Льоня ніяково зиркнув на Миху і хотів було щось додати, але не встиг.

– На, тримай, і для тебе у мене залишилось дві хлібини, – промовив до товариша Миха.

Льоня знітився:

– Та не тре’… Я десь знайду…

– Ти-то знайдеш. Я не сумніваюся. Але для початку тобі треба документи всі зібрати і тицяти-ницяти по різних комітетах, інстанціях. А ота жидівка, ой, пробач, тьотя Зіна, голодна, либонь. Це не тобі. Це їй. – Миха тицьнув дебелим пальцем на хлібину, що вже лежала перед капітан-лейтенантом.

– А де ти стільки хліба дістав?..

Схоже, Миха вже прийшов до тями і повернув собі колишню задеркуватість та запал.

– Ет… ну, ти й дурний, кореш! Хлібокомбінат із босотою навідали.

Потім, не чекаючи подальших заперечень, Миха хвацько насунув кашкета собі на лоба і відчайдушно вигукнув, відбиваючи черевиками чечітку під ритм «Яблучка»:

– Ех! Якби за п’ять років до цього знав, як то воно буде – об’їдався б досхочу в «Червоному маку»[26]. Та хто ж знав…

Потім Миха гукнув Льоні на прощання: – Нас мало, але ми в тільняшках! – підморгнув і розвернувся довкруги себе, здіймаючи пилюку довгими штаньми. А тоді швидкими кроками пішов нагору, до дороги. І шукай вітру в полі…

Однак дотемна Леоніду не судилося потрапити додому, до тьоті Зіни. Його пригоди в Києві продовжились, коли капітан-лейтенант піднявся від берега Дніпра до зарослого Набережного шосе з іржавими трамвайними рейками і зрозумів, що трамвая, що ходив від Ланцюгового мосту, більше не існує.

Хлопець стояв на тому самому місці, де до війни іноді з мамою вони чекали на трамвай, аби з прогулянки біля води поїхати на Липки, і усвідомлював свою безпорадність. Аж раптом коло нього зупинилася стара вантажівка.

– Куди тобі, моряче?

Леонід зрозумів, що його впізнали по кітелю, яким він обережно прикривав хлібини під пахвою.

– Та ось… Думав на трамвай сісти…

Рудий водій із кирпатим носом у вицвілому цивільному одязі прищулився на сонці і щиро заусміхався:

– Ну-ну… Тоді ще треба почекати, як рак свисне.

«Ех, – подумав Леонід. – Або пан, або пропав!»

– До університету мені треба…

– То сідай. Тебе за милу душу підвезу. У мене син пропав безвісти в наступі Ватутіна.

Льоня знітився. Про себе відмітив: «Знов цей наступ…» Хотів було сказати, що йому дуже жаль, але не встиг. Кирпатий дядько помітив його зніяковіння:

– Та чого ти… Це життя. Он моя жінка вже другого під серцем носить. Сорок рочків бабі. Ніхто й не сподівався. А батюшка у церкві так і сказав мені: «Відпусти на небеса його душу. Зла не тримай і на долю не нарікай. І Бог помилує». І що? Ось уже третій місяць, як вагітна. Добре, хоч не раніше. А то б не прогодував… Та й зараз не солодко. Зрештою, родичі з села трохи допомагають. Недавно сестра приїздила – сала привезла… Отаке…

І водій заусміхався щасливо. Леонід зрозумів: він знає, що син уже не повернеться.

– Відспівали?

– Та що ти!.. Він же безвісти ніби як зник. – І дядько враз похмурнішав, насупився. Було видно, що думає не про хороше.

Капітан-лейтенант спочатку не хотів, але наважився:

– І я там був. Ми сімдесят діб захищали місто. На жаль, так і не втримали позицій…

Водій кивнув. До парку їхали вже мовчки. Кожен думав про своє.

Розділ четвертий. Три буханки хліба

Леонід так любив той університетський сквер, який часто навідував батько, але шкодував, що не потрапив на відкриття пам’ятника Шевченку в березні тридцять дев’ятого, приурочене до 125-річчя від дня народження поета. Одночасно з відкриттям пам’ятника його ім’я було присвоєне Київському державному університету.

В кінці 30-х років у Києві розпочався просто-таки будівельний бум. Місто неначе готувалося до втрати половини історичних будинків.

Першого травня 1939 року Аля ходила дивитися на урочисте відкриття Центрального універсального магазину, який був побудований на розі вул. Леніна[27] і Хрещатика, про що в листі захоплено писала Льоні. А на Червоноармійську[28] вони з батьком і Семеном ходили дивитися на гігантське будівництво Центрального республіканського стадіону, який мали здати в неділю, 22 червня 1941-го. Листа, в якому йшлося про цей стадіон, Леонід отримав останнім. Він якимось дивом дійшов до нього. Потім листів від Алі вже не було. Адже ця дата, 22 червня, виявилася фатальною – почалася війна. І тому стадіон був урочисто відкритий лише після війни і, очевидно, з принципу – саме 22 червня. А квитки, продані на футбольний матч п’ятирічної давнини, діяли для тих, хто їх зміг зберегти.

Про це Леонід вже дізнався від Зіни Яківни, але бажання поглянути на стадіон в нього не було.

Інша справа – університетський сквер. Місце його дитячих прогулянок із батьком…

* * *

Капітан-лейтенант пірнув у спогади, поки роздивлявся пам’ятник Шевченку і червоний корпус, який виявився все ж не «головешкою», як висловився Миха, а цілком пристойною будівлею. Студенти і абітурієнти, ймовірно, щойно зараховані до університету, вже ходили навкруги, і декотрі заходили всередину. А отже, університет функціонував.