– Не треба про це говорити… – зашепотiла стиха. У коридор вийшов хтось чужий – Льоня ранiше не бачив цього чоловiка.
– Зiно Якiвно, бiжу картки отоварювати. Кажуть, нарештi м’ясо видають, а не консерви. Вам чергу зайняти?
– Нi-нi, Ігоре Івановичу, – швидко промовила, штовхаючи Льоню до кiмнати, Зiна Якiвна. – Я трохи згодом сама пiдiйду
– Тьху! Чи ви гадаете, що вони вас там чекатимуть у магазинi?
Зiна Якiвна нiчого не вiдповiла. Нарештi заштовхала розгубленого хлопця до своеi кiмнати i рiзко захлопнула дверi, провернувши ключ у замку. Потiм пояснила:
– Це Ігор Іванович – один iз моiх нових сусiдiв.
Льоня потер скроню:
– Нiчого не розумiю… У вас що тепер – комуналка у квартирi?
– Авжеж, – вiдказала стара згорблена жiнка i вiдвела погляд, нiби щось неприемне спало iй на думку, а вона не бажала пояснювати й згадувати. Потiм енергiйно махнула рукою i продовжила: – З цiеi кiмнати лише вчора молоду пару виселили. Виявляеться, в них був пiдробний ордер. Кербуд вiдразу пiсля цього прибiгла, сказала, що тут надлишок жилплощi, i вона скоро нових приведе. А я вже звикла жити сама пiд час окупацii…
– Пiдробний ордер? – перепитав Льоня.
Зiна Якiвна знову махнула рукою, нiби вiдганяючи вiд себе все зле чи погане. Потiм зiтхнула i заходилася пояснювати:
– Це нинi дуже важливий документ, Льоню. Основний папiрець, можна сказати, що засвiдчуе право займати кiмнату або й цiлу квартиру. Це вже як кому пощастить. Адже пiсля нiмцiв та пожеж у центрi житлових примiщень значно поменшало… Мiськрада видае такий ордер. Тож лише Богу вiдомо, кому цей документ дiстанеться. Черги страшнi… – Зiна Якiвна розвела руками. – Так-от. Хоча корiнець документа зберiгаеться в житлових конторах, а сам вiн мiстить купу деталей, як-от номер та дата видачi, його все одно якось умудряються пiдробляти. Людям-бо жити нiде. І iсти нема чого… В гастрономах порожньо. У нас тепер карткова система. Подейкують, вона на Донбасi з сорок першого. Звiсно, все з Бiлокам’яноi почалося. Ну а у нас вже пiсля того, як нiмцiв вигнали, картки були введенi. Ось тобi, наприклад, захочеться котлети, а м’яса катма.
Зiна Якiвна раптом неприродно реготнула. Потiм ураз стихла, позираючи, чи не чуе хто. Пояснила тихо:
– Ось у тебе е, примiром, картки на м’ясо, а замiсть них у гастрономi – однi лише консерви. Або приходить мама з немовлям за молоком, а iй замiсть молочка трохи цукру вiдсиплять. Нема, нiчого нема, Льоню… Навiть якщо у тебе найвища категорiя[3 - Нормування поширювалось на муку, хлiб, крупи, макароннi вироби, цукор, м’ясо, м’ясопродукти, рибу та на промисловi товари. Робiтникам щодня належало 500–700 г хлiба, службовцям – 400–450 г (в залежностi вiд важливостi галузi виробництва), дiтям i утриманцям – 300 г.]…
– Заждiть, iз харчуванням менi все ясно. А що з моею квартирою?
– Льоню, я ж пояснюю: з житлом у Киевi страх що коiться… Хто спритнiший – вiдразу пiсля окупацii щось ухопив. А так – новi люди приiздять, колишнi мешканцi повертаються, селити нема куди, всiх ущiльнюють. Невже ти гадав, що квартира тебе чекатиме пустою? – Зiна Якiвна похитала головою. – Та й не у вiйнi лише справа… Не встигли ще й судове рiшення по твоему батьку прийняти, тiльки опечатали, а ордер на заселення комусь уже видали. Родинi енкаведешникiв. Гадаю, вони до цiеi квартири придивлялись ще до арешту. Подейкують, працiвники цього наркомату всюди найкраще житло урвали i не туляться в комуналках. Отаке-то, Льоню…
По цих словах Зiна Якiвна знов огледiлась. Льонинi очi округлились.
– З квартирою менi тепер ясно… – кинув вiн. – Що ж, я у нiй вiдтодi, як у мореходку поступив, не жив. Грець iз нею. Зiно Якiвно, а де Аля, де всi вашi?
* * *
Уже через кiлька хвилин Леонiд сидiв на старiй жовтiй софi Зiни Якiвни i хитав головою, чимдуж стискаючи щелепи. Так, нiби при кожнiй ii фразi хтось бив його по обличчю боксерською рукавицею, а пiсля останнiх слiв просто-таки послав у нокаут.
– Як… – забрали? Що значить… усiх?
– Так, Льончику… Всi, всi моi дiти… І Семен, i Аля, i Яцек iз ними… в Бабиному Яру покояться…
Хлопець подивився на свiтлини, що висiли на стiнi рiвненько. І всi – з чорними стрiчками. Коло однiеi кружляла оса. Вiн пiдвiвся, аби розгледiти обличчя дiвчини на тiй свiтлинi. Кирпата, смiшна, з такими вогненно-рудими, палахкими кучерями, що сама Гедi Ламар позаздрила б…
Вiн знав Алю iз дитинства. Тоненька, завжди усмiхнена. Вона писала йому якось у вiйськово-морське училище разiв зо два, а потiм припинила. Але Льоня не знав, чому припинила… Вiн гадав, що коли його вiдправили на фронт, ii листи просто не доходили до нього. А потiм вiн утратив ногу i перестав перейматися усiм на свiтi. Навiть листами Алi.
Вiн хотiв одружитися з нею, коли повернеться. Це було мрiею всього його дитинства i молодостi. Перше кохання. І поки що – едине. Леонiд пам’ятав, як запiзнювався в школу, аби побачити, як мама веде Алю в дитячий садок. Старшi хлопцi дражнилися: «Аля i Льоня – голубки на фургонi». Їi кiски, ii бiлi гольфи з помпончиками, немов хвостики пуделя, ii радiснi очi, що так задивлялись довкола – до сонця i хмаринок на небi, дитячий смiх товаришiв, що, здавалось, щойно покинули гратися в квача на подвiр’i…
– Щось менi зле, Зiно Якiвно, – ледь вичавив вiн iз себе. – Дайте хоч ви води напитися, якщо вже не в батькiвськiй оселi…
Стара жiнка поглянула на нього i пошкандибала на кухню. Льоня лише тепер завважив, що всi шпалери в кiмнатi якiсь бруднi i обдертi. Дерев’яна рама вiкна тримаеться на одному шпiнгалетi i хитаеться, як стара гойдалка, зi скрипом – туди-сюди… Сонце шпарить у кiмнату, немов розстрiлюе впритул. Отi шпалери i фотографii померлих, i Льонине серце також…
Сусiдка тремтливими руками поставила навпроти склянку води на, схоже, дивом уцiлiлий дубовий стiл – з меблiв «сталiнського ампiру». Льоня пам’ятав, як Аля ними пишалась. У цiй квартирi ще був комод з цього гарнiтуру на товстих рiзьблених нiжках у виглядi лап лева (вона кумедно називала iх «звiв’ячими», бо не вимовляла звук «р»). Лишився ось цей стiл зi слiдами гарячого пiдстаканника, що не раз ставився на нього…
Усе навкруги видавалося якимось нереальним пiд безжальним сонячним промiнням – застарiлим, каламутним, немов та вода, що бовталася в стаканi, принесеному слабкими руками тьотi Зiни.
* * *
Зiна Якiвна якийсь час мовчки дивилася на свiтлини, нiби пригадуючи щось важливе. Їi погляд переходив з одного обличчя на iнше. Льонi здалося, що вона вiдiйшла пам’яттю кудись далеко. Вона мовчки стояла, напружено блукаючи очима по розстелених газетах на пiдлозi, немов шукала щось загублене. Як голку в сiнi…
Потiм вона стрепенулась, складаючи думки докупи, пiдняла сiчневий номер «Правди Украiни» i прочитала рядки пафосноi замiтки про четверту п’ятирiчку: «Грандiознi, захопливi завдання новоi п’ятирiчки. Як не тяжкi рани, заподiянi вiйною, партiя та уряд закликають народ – у найкоротшi строки вiдновити все зруйноване». Поклала газету i заговорила:
– У той день киян на вулицях зовсiм не було. Нiби якась суцiльна змова, i всi, окрiм нас, розумiють, куди жидiв ведуть. А ми, наiвнi, думали, що то переселення. Правда, я вiдчувала, що трапиться щось невiдворотне, i що нiмцi спецiально поширюють чутки про тi шланги, аби виправдатись потiм. Себто зробили так, аби украiнськi полiцаi нi про що не здогадувались, зганяючи нас у Бабин Яр. Хтозна, чи у цих нацiоналюг – прихвоснiв нацистських, був жаль хоч до когось, окрiм селян у вишиванках…
– Стривайте, якi шланги? – не зрозумiв хлопець.
– Бач, коли Хрещатик пiдiрвали, евреiв звинуватили у тому, що буцiмто усi шланги, що мали подавати воду з Днiпра, вони пошкодили. Але ж то не евреi виннi, Льоню! То солдати, коли полишали тут усiх напризволяще…
– Як – солдати? Тьотю Зiно, вибачайте, але я…
– Ти можеш менi не вiрити. Але сам помiзкуй: якби то пiдривали нацисти – навiщо так хапливо? Адже й фрицiв багато тодi постраждало. Навiщо тодi iм удавати, що вони гасять полум’я? Якщо в Яру стiльки вбито, хiба вони соромляться якогось пiдпалу? Ось згадай тьотю Лялю – вона ж там квартиру мала, на тому клятому Хрещатику! Хiба б вона псувала тi шланги?[4 - Центр Киева у вереснi 1941 р. зруйнували не нацисти, а радянськi вiйська. Утiм, чутки про участь радянських вiйськ у руйнуваннi Киева заперечували як нiмецьку пропаганду. Навiть Хрущов удавав, що не знае, чиiх рук ця справа. У своiх мемуарах вiн писав: «Я так i не змiг розiбратися… Населення говорило, що нiмцi пояснювали: це пiдiрвали партизани, якi лишилися. Я вважаю, що це все ж таки була справа рук гестапiвцiв». Хрещатик мали розчистити до свята Першого травня 1944 р. (насправдi це вiдбулося лише восени 1945 р.). У тогочаснiй радянськiй пропагандi Хрещатик став символом звiрств нацистiв.]
– Стривайте…
Але Зiну Якiвну було вже важко спинити. Їi чорнi очицi блищали праведним гнiвом, вона казала, в принципi, логiчнi речi, Льоня це усвiдомлював, але вiрити все ще не хотiлося:
– А ти знаеш, що нiмцi зафiльмували, як розмiновували музей Ленiна? Та й моя пацiентка з Микiльськоi слобiдки розповiдала, як вони цiлими штабелями складали розрядженi мiни з толом на ганку ii будинку. Тож знаеш, вiд кого тi залишились?
– Тьотю Зiно…
– А я скажу тобi – вiд 37-i армii, котра замiнувала Русанiвський мiст! І пiдiрвала. А нiмцi пiзнiше, аби уникнути ексцесiв, витягували iх з одного прольоту, що чомусь не вибухнув.
Льоня закрив обличчя руками i похитав головою:
– Тихше… Про це зараз не слiд говорити…
– А ти знаеш, що напередоднi вiдходу наших з Киева в Лук’янiвськiй в’язницi розстрiлювали в’язнiв? У мене одна з робiтниць у шпиталi, прибиральниця, там втратила чоловiка. Його розстрiляли. Червонi, не нiмцi, – Зiна Якiвна склала руки на грудях i кивнула пiдборiддям, немов питаючи у хлопця: «Ну що скажеш тепер?»
Льоня лише мовчки розвiв руками. Однак стара еврейка на цьому не зупинилась.
– А знаеш, що Сталiн казав по радiо? Не залишати вороговi жодного зернятка, жодного! Всiх жителiв евакуювали разом iз заводами, науковими й культурними установами, з обладнанням… Себто кого не забрали в армiю, евакуювали на Схiд, Льоню. У мiстi лишилися тiльки жiнки, дiти, старi та хворi. Такий собi зайвий баласт получаеться…
* * *
Капiтан-лейтенант на це не мав що вiдповiсти. Цим трагiчним подiям у Киевi передував його достроковий випуск iз мореходки.
Вiн згадав погiдний день i плац училища. Випускникам перших наборiв Чорноморського вищого вiйськово-морського училища iменi Нахiмова поспiхом присвоювали звання. Льоня був тридцять восьмого року вступу, i йому вiдразу присвоiли звання лейтенанта. Вiн цим тодi дуже пишався. Тi хлопцi, що поступили тридцять дев’ятого, отримали лише звання молодшого лейтенанта, а сорокового – старшин. А курсантам п’ятого набору сорок першого року взагалi не пощастило – iм судилося стати лише «старшинами 1-оi статтi». І вiн не був упевнений, що хтось iз них дослужився до наступного звання. Подейкували, бiльша частина випускникiв загинула у боях. Достеменно вiдомо, що всього було випущено 1794 особи. І всi вони вiдразу iхали на передову, на фронт…
