Інтуiцiя справдi не зрадила професора. Лише одного вiн не врахував – набiр до вiйськово-морського училища в Севастополi розпочався значно ранiше за вступнi екзамени в Киiвському унiверситетi.
Коли батько приiхав Льоню забирати – той став уже курсантом. Не обiйшлось, правда, без втручання дядька, капiтана другого рангу, одного з викладачiв мореходки. Власне, не так втручання, як захопленоi розповiдi про зграi дельфiнiв, захiд сонця над океанами, запах морськоi солi, русалок та бозна ще чого.
Так чи iнакше, той прихисток племiнника i його вступ до нахiмовського мiг би коштувати дядьковi чимало – батько Льонi з ним бiльше нiколи не розмовляв. Якби батька не засудили – то, ймовiрно, це могло б якось дошкуляти Сан Саничу. Але професора забрали саме при початку вiйни. А Сан Санич загинув невдовзi у боях на морi.
Темнi води iсторii – вони завжди поруч…
Тож так само випадково Льоня не був засланий до Сибiру як член родини зрадника Батькiвщини.
Комусь вiйна принесла горе, а його, виходить, порятувала, бо хлопця забрали на фронт незадовго до того, як його батька, спадкового нiмецького дворянина, але повноправного громадянина Радянського Союзу, професора Киiвського державного унiверситету[10 - Нинi – Киiвський нацiональний унiверситет iменi Тараса Шевченка.] (iще можна навести низку фактiв, що вказують на його благонадiйнiсть), суд визнав винним у зрадi Батькiвщини. Власне, просто за фактом походження. Бо почалась Велика Вiтчизняна, i церемонитись iз «сумнiвними громадянами» часу не лишалось.
Чи був Леонiд щасливий, що вiйна таким чином врятувала його вiд вироку «члена сiм’i зрадника Батькiвщини», а потiм вiд наглоi смертi на полi бою? Навряд. М’ясорубка вiйни не залишала мiсця сантиментам. Кожного дня приходили повiдомлення про смерть близьких людей. Батька вiдправили до Сибiру. А Льонi не залишилось нiчого iншого, як гребти щосили, аби не потонути в темних водах iсторii…
* * *
А колись життя текло рiчечкою.
У дитсадок Льоня ходив мiсяцiв зо два, а потiм влаштував скандал, мовляв, його там кривдять, i вiн хоче бути вдома з бабусею. Але бабусi було нелегко з його «подвигами», i тодi батьки пiшли на певнi матерiальнi витрати.
У тi часи було заведено вiддавати дiтей так званим фребелiчкам (освiченим жiнкам бальзакiвського вiку, прихильницям виховання за методом нiмецького педагога Фребеля). Вони не лише гуляли з дiтьми в парку, а й розучували з ними вiршики, пiснi, давали початковi знання арифметики i письма. Зазвичай група складалася з п’яти – семи хлопчикiв i дiвчаток дошкiльного вiку.
Удома хлопчику в торбинку складали iжу, i фребелiчка забирала його вранцi, а ввечерi вiдводила додому. Жила вона неблизько: десь аж на початку вулицi Ковальськоi[11 - Так на той час називали сучасну вулицю Антоновича.], гуляти дiтей водила в Миколаiвський парк[12 - Сучасний парк Шевченка.].
* * *
Саме туди чимчикував нинi одноногий Леонiд, згадуючи дитячi променади з нянею. Вона ж iх називала «корзо» – на iталiйський кшталт. Льоня ж подумки – променадом.
Вiн прошкандибав по вулицi Енгельса[13 - Сучасна Лютеранська вулиця.], опираючись на милицю, бо там деiнде залишилась брукiвка. Правда, з ii нерiвностей гумовi наконечники зiсковзували. Будинки, повз якi шкандибав капiтан-лейтенант, нагадували про безжальну гру долi. Як тiльки вiн устигав порадiти, що ось цей, з яким у нього були пов’язанi дитячi або юнацькi спогади, вцiлiв, – наступний виявлявся зруйнованим ущент. І так майже скрiзь. На очi йому траплялися поодинокi мешканцi в таких однакових одностроях i з коротким волоссям, що вiн не завжди мiг розрiзнити – це жiнка чи чоловiк. Декотрi на молодого чоловiка у морському кiтелi звертали увагу. Моряк теж пiдморгнув парi дiвчат, що поспiшали в кiно (судячи з iхньоi жвавоi суперечки щодо нового фiльму). Вони розсмiялись. Життя продовжувалось…
Коли вiн оминав будiвлю театру iменi Івана Франка, що пахла свiжою штукатуркою, де жвавi маляри на риштованнi закiнчували нижнi два поверхи, то побачив на площi коло тiнистих столiтнiх каштанiв кiлькох поважних чоловiкiв у костюмах. Тi жваво обговорювали якесь будiвництво:
– Товарищ Заболотный! Вы же как президент Академии архитектуры УССР должны понимать, насколько грандиозны и захватывающи задачи новой пятилетки! Как ни велики раны, нанесенные войной, партия и правительство призывают наш народ в самые кратчайшие сроки восстановить разрушенное!
– Ага. Партiя – вона, звiсно, закликае нас iз вами все вiдбудувати. Воно-то так… – І чоловiк, до якого звертався, скорiше за все, архiтектор, почесав лисiючу макiвку, думаючи, як вiдповiсти м’якше, i почав здаля: – А ви, до речi, в курсi, що навiть вузькоколiйку для вантажного трамвая не проклали, аби вивозити завали з Хрещатика навеснi сорок четвертого? Тiльки згодом, уже в квiтнi?
– Товаришу! – розпинався спiвбесiдник, перейшовши на рiдну мову i все бiльше закипаючи. – Я вам не про якийсь там трамвай! Ми з вами вже говорили навеснi про той величезний план робiт, котрий ми повиннi виконати, аби повернути мiста i села Украiни до довоенного рiвня, а потiм перевершити! Пам’ятаете, весною 1946-го я у вас iнтерв’ю ще брав? Я за ту статтю в «Бiльшовицькiй зброi» про п’ятирiчку украiнського зодчества премiю отримав. Там усе вiрно написано! Про заводи, мости, фабрики, котрi треба щонайшвидше вiдбудувати. А ви менi торочите про якийсь театр. Ну, хто туди зараз ходитиме? От ви менi скажiть?
Цi двое нагадали Льонi батька, особливо той, поважнiший, котрий намагався щось пояснити i постiйно витирав спiтнiле чоло пiд легким лiтнiм капелюхом. Батько теж полюбляв обговорювати науковi проекти зi своiми колегами в парку навпроти унiверситету. Інодi брав i малого з собою. Льонине серце враз стислося вiд болю… «Шкода, що я тебе не послухав, тату, i не став фiлологом. Пробач, що мене не було поруч… А ще трохи ранiше померла мама»…
* * *
Напередоднi вiн прочитав у «Киiвськiй правдi», що в театр Франка тiльки-но з евакуацii, з Ташкента i Семипалатинська, повернулась трупа з маминим улюбленцем Крушельницьким. Льоня чув вiд неi, iнтелiгентки з родини харкiвських столичних педагогiв, що своерiдну «рокiровку» з театрами виконали, коли йому було шiсть: «Березiль» переiхав до Харкова, а трупа Івана Франка з Харкова – до Киева, в примiщення колишнього театру Соловцова (котрий став вiдтодi називатися iменем Каменяра). Тож у «Березiлi» Крушельницький режисував п’есу «За двома зайцями», i про нього писали в газетах надзвичайно схвальнi вiдгуки. Мама ходила на неi кiлька разiв, поки не усвiдомила, що вагiтна, а тодi одружилась iз Льониним батьком (котрий, до речi, був ii викладачем) i назавжди заснувалась у Киевi.
Малий Льоня так любив той театр… Адже мама туди часто навiдувалась разом iз ним. І аби вiн не совався на стiльцi пiд час вистави, давала йому шоколаднi цукерки.
А тепер вiн дивився на будiвлю театру i з полегшенням констатував, що хоч вона вцiлiла. Це обнадiяло капiтан-лейтенанта – може, вцiлiв (хоча б частково) Хрещатик? Дарма що в газетах писали, нiби нiмцi його пiдiрвали. Та ще й розповiдь тьотi Зiни… Одначе хiба ж можна вiрити жiнцi, котра не сповна розуму вiд горя? Звiсно, Хрещатик просто зобов’язаний вцiлiти… Дарма, що тi чоловiки на площi щось говорили про якiсь вагонетки… Льоня захекався вiд швидкоi ходи на милицi i збився з думки.
Вiн саме звернув на вулицю, на табличцi якоi значилося: «Вулиця Заньковецькоi» (а ще до вiйни це була вулиця Фiрдоусi), але нова назва йому сподобалась бiльше. Льоня взагалi любив театр i все, що нагадувало йому про усмiхнену молоду маму… Бiльше з тим: колишня Фiрдоусi iснувала лише з одного боку. Інший згорiв дощенту.
Те ж саме з вулицею Маркса – нижня частина лежала в руiнах[14 - Сучасна вулиця Городецького.]. А потiм моряк побачив i руiни Хрещатика. Ноги самi несли його туди. В кiнцi вулицi вiн уперся в те мiсце, котре пiдсвiдомо не хотiв оминути. До вiйни на розi Маркса i Хрещатика пiд номером тринадцять дрiб два розташовувалась комiсiйна крамниця iз закличною назвою: «Портьери, килими, дорiжки, майолiка. Художнi вироби». Вона була вельми популярною серед корiнних жителiв Липок. Льоня пам’ятав, як мама там купувала начиння на кухню. Але не це його вабило сюди. У цiй крамницi працював давнiй товариш, Миха.
* * *
Вже другий день отак походжав Льоня киiвськими вулицями, читаючи новi назви, подумки називаючи iх по-старому. Однак коли вiн пiдiйшов до Хрещатика, побачене приголомшило.
Льоня з газетних статей знав, що ще у 1944 роцi було оголошено всесоюзний конкурс на проект вiдбудови Хрещатика. Киян мобiлiзували на розбирання руiн. Майже щодня там бував i Микита Хрущов – для пiднесення трудового ентузiазму. А Павло Тичина написав вiрш (його розучували у школах):
Люба сестронько, милий братику,
Попрацюемо на Хрещатику!
Ви з того кiнця, ми – з цього кiнця,
Труд освiтить нас, наче тi сонця.
Однак очiкування радянськоi влади, що громадяни радо й безкоштовно працюватимуть на «народному будiвництвi», не виправдалися, i розбирання страшних завалiв просувалось украй мляво. До того ж органiзацiя процесу була слабкою. Навеснi 1944 року на закритiй нарадi партактиву голова виконкому Киiвськоi мiськради Мокiенко лютував: «Дiтлахiв тягнiть менше! І професорiв не треба сюди, берiть таких, що можуть працювати!» Однак продуктивнiсть роботи знесилених людей не зростала. У кiнцi липня того ж сорок четвертого керiвництво вже примирилося з тим, що не вдасться розчистити Хрещатик до подвiйного свята 6–7 листопада – рiчницi визволення мiста i Жовтневоi Революцii. Було прийнято рiшення, що до вiдбудовчих робiт мають бути залученi чотири тисячi п’ятсот вiйськовополонених.
Однак розчищенi урвища з напiврозiбраними завалами, що вкривали Хрещатик, ще до 1945 року заповнювали нечисленнi добровольцi-кияни (здебiльшого працювали жiнки i навiть дiти), а вже потiм – полоненi нiмцi й мадяри, котрi пiд наглядом iх розбирали. Утiм, задача була вкрай непростою – адже бiльшiсть споруд на Хрещатику була зруйнована.
Леонiду на очi траплялись якiсь порожнi, крихкi скелети будинкiв, якi, мов примари, височiли над сiрою масою зруйнованих споруд. Через вiкна проглядалося, що, окрiм фасаду, далi нiчого нема.
Вiн знав зi шпальт газет, якi траплялось йому читати у штабi, що ще до кiнця травня 1945 року Хрещатик заасфальтували й добудували колектор пiд ним – тунель у пiвтора кiлометри завдовжки, де мали проходити усi головнi труби i кабелi центру мiста. Цi стратегiчнi завдання були першочерговими, порiвняно з вiдновленням будинкiв, i газети перiодично нагадували про цей «успiх» вiдбудови.
Але на капiтан-лейтенанта головна вулиця столицi справила неоднозначне враження. На фонi гнiтючих уламкiв будинкiв i справдi кидалось в очi те, що Хрещатик уже було заасфальтовано i нiби подiлено на клiтинки острiвцями безпеки для переходу пiшоходiв i щоглами лiхтарiв. Також по шосе весело курсували тролейбуси. На тротуарах видiлялися дерева, адже ще минулоi осенi вулицю обсадили десяти-дванадцятирiчними липами, в деяких мiсцях вони чередувалися з горобиною i, звiсно, – з каштанами, символом головноi артерii мiста. Вiн завважив, що i про це десь читав.
Однак про те, що нiщо не було готове до початку будiвництва, не доводилось анi чути по радiо, анi читати в газетах. Леонiд бачив тепер на власнi очi, що Хрещатик i досi вкривають напiврозiбранi завали. Вiн не знав, що – як завжди – на закритих зiбраннях партактиву усi нарiкають на те, що будiвельних матерiалiв на такий масштабний проект бракуе.
Вiн спостережливо зауважив про себе, що нiде не видно бодай фундаменту нових будiвель за зеленою завiсою дерев, нiби спецiально висаджених густо, аби закривати собою руiни. Згадав, що в номерi «Блокнота агiтатора» саме з’явилася стаття «Киiв через п’ять рокiв», де керiвництво обнадiйливо стверджувало, що спорудження будинкiв можна буде почати за рiк (себто в сорок сьомому) i завершити за п’ять рокiв.
Хай там як, всiм мешканцям столицi ще не вiдомо було, що розбудова Хрещатика почнеться лише наприкiнцi сорок дев’ятого i затягнеться аж на десять рокiв. І навiть сам Каганович, якого у березнi 1947 року буде призначено першим секретарем ЦК КП(б)У, спецiально для органiзацii та проведення «операцii Вiсла», в перервi мiж депортацiями до Сибiру украiнцiв, прибувши з нетривалим вiзитом у 1947 роцi до Киева, на нарадi в мiськкомi партii скаже таке: «Ну, знаете, довгий час тримати рани вiдкритими не можна. Адже, хоч вони агiтують проти нiмцiв, настане час, коли усе це почне агiтувати проти нас. – В цей момент в залi почався галас. Однак Каганович нiкого не боявся. Особливо киiвських урядовцiв. – Що ви за господарники? Чотири роки минуло! Чому нiчого не робиться?»…
А зараз Льоня просто думав: «Значить, не збрехала…», згадуючи слова сусiдки. І йому болiло, бо Хрещатик – то був не якийсь iдеологiчний символ, а рiдна вулиця з дитинства.
* * *
Звiсно, будинку, в якому колись була крамниця, де працював Миха, також бiльше не було. Льоня хотiв побачити будь-яку розруху, лише б щось залишилось. Це було б хоч якимсь доказом, що його товариш живий. Нехай з пустими полицями, що виднiлись iз порожнiх зiниць широких вiкон. Нехай навiть без полиць…
Льонин апатичний настрiй пiсля побаченого Хрещатика якось ураз перемiнив його внутрiшньо – щось обiрвалося.
Звiдкись з’явився чорний кiт i почав тертися об ногу. Капiтан-лейтенант знесилено сповз на землю i почав гладити тварину[15 - За iронiею долi, саме цей будинок першим побудують пiд час вiдновлення Хрещатика. Вiн викличе неабиякi суперечливi дебати своею архiтектурою доби пiзнього сталiнiзму.]. Потiм ще раз поглянув на залишки центральноi вулицi мiста i подумав: «Яке руйновище… Навiть околицi бiльше вцiлiли». Кiт мурчав, i Льоня вирiшив вiддати йому свiй обiд – тридцять грамiв ковбаси на шматку хлiба, якi купив у закусочнiй по дорозi, куди моряк зайшов зранку. Кiт з’iв i ковбасу, i хлiб. А потiм почав лащитися до хлопця, просячи ще. «Ет, хитруне, як мед – так i ложкою?» – Леонiд почухав кота за вухом i спробував пiдвестися. Однак утома вiд прогулянки i спека на вулицi зробили свое – вiн вирiшив посидiти в затiнку ще пару хвилин.
Трохи правiше перед ним простягалась площа Калiнiна[16 - Сучасний Майдан Незалежностi.]. Звiсно, i вона лежала в руiнах. Капiтан-лейтенант розстебнув гiмнастерку i потер долонею спiтнiлi пiд тiльняшкою груди. Йому щосили закортiло курити.
– Пробачте, шановний… – звернувся вiн до першого стрiчного, ймовiрно, його однолiтка, що чимчикував, пiдмiтаючи широкими флотськими штанинами пилюку.
– Га?
– Вибачте, чи не знайдеться сигаретки? – запитав Леонiд ввiчливо.
Чоловiк витрiщився так, що капiтан навiть злякався такоi реакцii.
