Капiтан-лейтенант подумав, що в цiй ситуацii повоення – це неминуче.
Потiм йому спало на думку: «А може, то лише для мене усе так рiже око в мiстi? Може, я занепадницький песимiст?» Вiн усмiхнувся сам до себе i на повнi груди вдихнув тепле, лагiдне киiвське повiтря. Коло його нiг приземлився жовтий лист. Осiнь вступала в своi права.
Льоня накинув на плечi кiтель. Пiд вечiр стало свiжiше, хоча кiнець лiта сорок шостого був анi теплiшим, анi прохолоднiшим за будь-яке iнше лiто в Мiстi. Леонiд iнодi думав про Киiв, як Булгаков, – з великоi лiтери. Ви можете запитати: «Хiба можна думати про мiсто, уявляючи, якими лiтерами воно написане?» Для нього це не було дивиною. Ще навчаючись у школi, вiн усвiдомив, що бачить слова. Іноземнi мови давались йому напрочуд легко, вiн вчив тi слова, мовби граючись. Дарма що не любив лiнгвiстику i фiлологом ставати не хотiв. Можливо, то був лише юнацький максималiзм? Спротив батьковоi волi? Адже фотографiчна пам’ять його нiколи не зраджувала. Вiн мiг би бути визначним спецiалiстом з таким хистом. Однак… Господи, капiтан-лейтенант i сам не вiрив, що став вiйськовим. Всi iспити здавав завдяки фотографiчнiй пам’ятi. І навiть вивчив французьку з бабусею завдяки iй. І якби не вiйна, скорiше за все, таки б вступив на фiлологiчний до батька. «Пробач, тату…» – знову промайнуло в головi. Льоня на якусь мить заплющив очi. Аж раптом коло нього хтось тихо прошепотiв: – Привiт…
Вiн ураз здригнувся. Подумав: «Неочiкувано. Мене пiдстерегли» i подивився довкола. То була дiвчина, нi, таки жiнка, тiльки мiнiатюрна i коротко пiдстрижена. Моряк констатував, що дуже худа. Вiн нiчого не встиг проказати до неi, милуючись якусь мить дрiбними жовтими квiтами на ii сатиновiй вишиванцi, дуже жiночнiй.
– Я помiтила, в тебе двi хлiбини… – Жiнка знiяковiла i затиснула губи. Було видно, що вона примушуе себе це казати. Потiм подивилася Льонi прямо у вiчi i посмiхнулась: – Я можу тобi дати трохи городини. І навiть картоплi. Тiльки дай менi, будь ласка, половину хлiба натомiсть.
Вона нагадувала косулю. У неi були великi вологi карi очi i безлiч дрiбних жилок, мiрiадами розсипаних пiд тонкою шкiрою. Льонько нiчого не вiдповiв. Вiн дивився на пульсацiю судин на ii тонкiй шиi. Жiнка стрепенулась: – Нi! – І тут тiльки вiн усвiдомив, що поклав свою руку поверх ii. Вона рiзко пiдвелася. І лише тут до капiтан-лейтенанта повернувся голос:
– Зажди… Вибач. Я замислився. Як тебе звати?
– А навiщо це?
– Ну… – почав вiн розмiрковувати, вiдчуваючи свою перевагу пiсля того, як йому однiею фразою вдалося зупинити втечу незнайомки. – Городина за хлiбину – це не рiвноцiнно. Ми ж не на товкучцi. Можу я на додачу до овочiв почути твое iм’я?
І Льонько заусмiхався. Йому здалося, що вiн напрочуд дотепний.
– Гаразд. Називай мене… – Дiвчина замислилась. – Давай так. Я пропоную тобi таке. Якщо поцiлиш камiнчиком в отой смiттевий бак – скажу свое iм’я. А якщо нi –вiддаси менi хлiб, i все. Отакий ленд-лiз для постраждалоi пiд час вiйни. Годиться?
– О-о, панянко… – засмiявся вiн. – Хитра ж ти! Пропоную трохи ускладнити: кожен кидатиме, i ми збiльшуватимемо вiдстань. Хто перший промахнеться – той i програв. Не дивись, що я одноногий. Руки у мене вправнi.
– Справедливо, – погодилась дiвчина. – Давай так.
І вони заходилися кидати камiнцi у бетонний бак. Врештi Льонько таки промазав, але здаватись не хотiв.
– Зажди! Там уже така вiдстань, що тяжко не програти.
– Он як? А я гадала, ти чесний. Що ж… – розвела руками дiвчина. – Залишусь без хлiба. Матиму на увазi, якi на флотi хитрi моряки.
– Ох ти ж яка… – Льонько широко усмiхався. – Програв – визнаю! Але я дуже-дуже хочу дiзнатися твое iм’я.
– Тодi пропоную наступне. – Дiвчина на якусь мить замислилася. – Давай стрiнемось через мiсяць.
– Через мiсяць?!
– Ну, так. Через мiсяць… На цьому самому мiсцi. І в цю ж годину! – Вона прудко вихопила з його рук хлiбину i похапцем побiгла з парку.
«Ет!.. Прудка. Справжня косуля», – подумав Льоня. Першою реакцiею було зупинити… А потiм вiн лише махнув рукою. Якщо кидати камiнцем мiг на рiвних, то в бiговi, навiть на коротку дистанцiю, вiддавав першiсть дiвчинi, у якоi були прудкi двi ноги.
…Потiм Льоня ще кiлька днiв iз замрiяною усмiшкою на вустах згадував Косулю, але та пригода забулася пiд тиском життевих обставин.
* * *
Цiкаво, подумав вiн: вже другу хлiбину за сьогоднi вiддав. Йому почало здаватись, що бартернi стосунки зараз у Киевi важать бiльше за грошi.
Леонiд зайшов у закусочну i замовив пива.
– Нiколи не бери бочкове. Тiльки «жигулiвське». І тiльки четвертого розливу, – проказав йому якийсь п’яний дядько. І капiтан-лейтенант, слiдуючи невимовному бажанню, подивився пiд стiл. І справдi: у того в сiтцi були чотири мокрi, на вигляд холоднi пляшки.
– А хiба «жигулiвське» на розлив – не той смак?
– Нi. То навiть не «жигулiвське». – Чоловiк пiдморгнув i вiдiйшов до iншого столика.
Закусочна була повна. За сусiднiм столиком два робiтники сперечались щодо перевиконання плану на Хрещатику, заiдаючи горiлку пирiжком:
– І все ж, Фiмо, послухай мене. Дають понаднормовi. Та що грошi! Картки на харчування за першою категорiею! Так що… пропоную напружитись. Знаеш, iншого такого шансу…
Тут Льоня вiдволiкся на розмову за iншим столом:
– Я пiшов до суду. Ну, як?.. Менi ж ордер видали. Я приiхав – квартиру отримав. Меблi купив, розумiеш? Дружину з евакуацii ще не дочекався. Мав повертатися на фронт. А вона з дiтьми приiхала – квартира вже iншими зайнята. Меблi, якi я купив, вони самовiльно продали…
Потiм моряк прошкандибав до буфетника:
– Налийте двi по сто, – велiв. І сам здивувався своему хриплому голосу. Йому до рук дали надтрiснутi чарки з мутною рiдиною. Пiсля вiйни катастрофiчно бракувало промтоварiв, i посуду в тому числi, отож Льоня змовчав, зиркнувши на таку тару. Пiшов шукати того дядька, котрий дав влучну пораду щодо пива. Вийшов на вулицю, але i там його не знайшов. Довелось пити самому. Холодна горiлка пiшла краще за пиво.
* * *
– Зiно Якiвно, а яка тодi була Аля?
– Слухай, Льонечку, ти п’яний. Завтра поговоримо.
– Так, я знаю. І я вперше забув, що я – п’яний iнвалiд. Я зараз просто п’яний. Розумiете?
– І де ти так устиг…
– Це не важливо… Мiсць повно. А все ж, яка була Аля?
– Вона була прекрасна, Льоню… Я знаю, що ти хотiв з нею одружитися… А тепер – iди спатки. Я сьогоднi не хочу знову плакати.
– Зiно Якiвно, я принiс вам хлiба. Зустрiв Миху i отримав буханку просто так…
* * *
Вранiшне сонце було безжальним до людини з похмiлля. І воно нiби промовляло: «Вставай та йди». Льонько достеменно не знав, куди мае йти. Здаеться, вiн заблукав у тому парку Шевченка, куди водив його, малого, батько, i так з того парку i не вибрався.
Знову згадав «киiвський котел», героiчнi днi оборони Киева, битву за Киiв (вiд рiзних назв сенс не змiнювався). Спогади були такими яскравими… Вони накривали його з головою, i вiн пiрнав у них до баротравм.
Ось нiби тiльки-но його було призначено командиром бронекатера. Буревiйний сорок перший. Вiйна. А йому минае лише двадцять перший рiк. Молодiсть… Його розвiдувальний бронекатер типу «Д» (себто дозорний) старший за нього на чотири роки. Побудований в Америцi компанiею «Муллiнс i К°» на замовлення вiйськового вiдомства. Нiмцi його вже захоплювали у вiсiмнадцятому i використовували як сторожовий катер. Залишили. Потiм вiн брав участь у громадянськiй вiйнi. Лискучий, сiрий, прудкий… Потiм потрапив до складу Пiнськоi флотилii.
Льонько устиг понюхати пороху у складi днiпровського загону Пiнськоi вiйськовоi флотилii i навiть пiдiрвати свiй бронекатер (мiж iншим, единий з п’ятнадцяти вцiлiлих пiсля боiв за Киiв)[29 - Флотилiя сприяла тривалому утриманню переправ через Днiпро i створенню оборони Киева та Черкас. З вiдходом частин Червоноi армii кораблi були пiдiрванi своiми екiпажами.].
Насправдi йому пощастило, адже десь сто морякiв з Пiнськоi флотилii потрапили до полону, i iх стратили. Виходить, дiйсно пощастило, бо йому «лише» вiдiрвало ногу. Чорний гумор, як то кажуть вiйськовi. Ось так.
Санiтарна машина встигла вивезти Леонiда до Киева. Туди кривавого вересня сорок першого, пiд час другого штурму Киiвського укрiпрайону, який розпочали вiйська 29-го армiйського корпусу вермахту, вiдходили по Днiпру та Деснi кораблi флотилii. Всi моряки iз затоплених кораблiв концентрувалися на Подолi, в будiвлi штабу[30 - Сьогоднi це головний корпус Киево-Могилянськоi академii.].
Аж тут раптово починаеться артилерiйський обстрiл – важке поранення в плече отримуе контр-адмiрал Рогачов, командувач Пiнською вiйськовою флотилiею. Це поранення рятуе Рогачову, а вiдтак i Льонi, життя. Командувача вивезли на лiтаку з оточення буквально в останнiй момент, а лейтенанта без ноги вiн прихопив iз собою. Закон моря: своiх не лишають. Контр-адмiрал на борту скаже йому таке: «Тримайся, моряче… Ми ще з тобою повоюемо». І цих слiв Леонiд не забуде нiколи.
