– Льончику, ти?! От тобi й на! Е-ех! – І перехожий… заспiвав фронтову пiсню i почав гопати просто посеред вулицi:
На побывку едет
Молодой моряк,
Грудь его в медалях,
Ленты в якорях!
Леонiд витрiщився на чоловiка. І упiзнав! Перед ним стояв… Миха, Михайло! Той самий, до якого, з острахом почути недобрi вiстi, вiн чимчикував. Той самий, що з ним, малим, жадiбно поiдав хлiб, куплений батьком Алi. Тодi всi дерева були великi – бо всi дiти у дворi були приблизно одного вiку. Для них не iснувало нi нацiональностi, нi соцiального статусу, чи рангiв.
Але потiм часи змiнилися, i поки Льоня продовжував гризти гранiт шкiльноi науки, Миха почав прогулювати школу. Сяк-так учився. І то недовго. Бо, як тiльки йому виповнилося п’ятнадцять, пiшов працювати в комiсiонку до родичiв на Хрещатику. Подейкували, вiн промишляв iще дечим – крадiжками i аферами. Але Льоня тому не вiрив – роздiлена навпiл ще гаряча цiлушка хлiба поеднувала. Однак вiдтодi дерева стали нижчими…
* * *
Хлопцi обiйнялися.
– Та тримай, тримай, ось тобi «Казбек»! Як ти? Про батька твого чув. Усi знають. – Миха поглянув кудись убiк, а потiм нахилив голову, йому також болiло. – І про Алю знаю. Я, Льоню, про всiх усе знаю. – Вiн випростався, пересмикнув плечима i якось недобре усмiхнувся кутиком вуст. – Якщо тобi тре’ якась допомога…
– Ти служив? – запитав капiтан-лейтенант прямо, сам не знаючи навiщо, мабуть, щоб перервати його слова i пропозицiю про допомогу. Льонi здалось – вiн уже знав вiдповiдь.
Миха хвацько зсунув кашкета на очi:
– Слава богу, милував…
Леонiд зрозумiв: приятель жонглюе словами, немов наголошуе, i це означае, що вiн поза системою.
– Я, власне, саме тебе шукав. Про тебе ж нiяких чуток не було.
– Чи я живий?
– Ну, так… Послухай, – пiсля паузи проказав Льоня i простягнув руку до плеча товариша. – Менi байдуже, чи ти служив. Розумiеш? Ти – мiй друг, i я…
Миха, що сiв навпочiпки навпроти, пiдвiвся i зiбгав його в обiймах:
– Друзяко, я тобi потiм усе розповiм. Я такий радий тебе бачити! Шкода, що твiй батько… Жаль Алю, ii батька… Усiх шкода, – Миха красномовно розвiв руками в рiзнi боки. – Але ми з тобою, старий, живi! Розумiеш? Ходiмо вип’емо.
Льоня трохи затримався з вiдповiддю:
– Та, власне, я збирався зайти до унiверситету…
– Облиш, – махнув долонею Миха i закурив, насупивши брови. – Нащо дивитись на тi головешки? Їх нiмцi спалили, коли вiдступали. Зрозумiй: тре’ тiльки в майбутне! Тiльки туди!
Роздiл третiй. Миха-моряк
Пiсля двогодинноi розмови за теплим «жигулiвським» на схилах Днiпра Леонiд вже був цiлком обiзнаний щодо тих, кого називали блатними. Миха розповiдав йому такi речi, якi капiтан-лейтенанту, може, й не хотiв би знати.
– Старий! Ой, ну тобто…
– Та називай мене просто iнвалiдом. Так буде точнiше…
– Та припини ти! Очухаешся, знайдемо тобi ще кращу за жидiвочку Алю…
– Облиш! Якщо хочеш називатися моiм товаришем, – гостро увiрвав його Леонiд.
Минула перша радiсть зустрiчi, почали вилазити усiлякi розбiжностi мiж ними. На якийсь час вони замовкли, посьорбуючи пиво з бiдончика, куди його налила приязна продавчиня кiоску. Попахувало це все непом з його дитинства, правда, продукти по картках, а пиво – будь ласка, на тобi. Його вдосталь.
Нарештi Михайло вирiшив перервати мовчання:
– Вибач, старий. Не хотiв тебе образити. Вiйна, знаеш, мене якось змiнила. Став жорсткiшим. Не зважаю на соплi. Та й дружки… Подiл – це не Липки.
– А чого ви туди переiхали?
– Як чого? Ну ти й… Хе-ех! – Миха засмiявся, обiпершись руками в колiна i крутячи головою туди-сюди. – Не знаю, як там твоя тьотя Зiна, чому з голоду не здохла, а я ось точно сконав би, якби лишився в центрi. Ти зрозумiй: там не так усе. У нас там своi люди, хоч i викинутi на обiйстя, нещаснi, але чеснi по-своему. І у нас там своi закони. Ось ти, наприклад, знав, що пiсля вiдходу нашоi армii ще в сорок першому нiякого продовольства мiсто не отримувало аж до визволення?
– Ну, так, – кивнув Льоня. – Зiна Якiвна повiдала.
– Так от. На околицях – Куренiвцi, Святошинi та подекуди й у нас, на Подолi, були городи, i можна було дiстати якийсь хавчик. Хоча городи й доглядали люди, але щось ми iли. Та й киiвськi ринки пiд час окупацii продовжували працювати. Правда, приходилось обдирати фраерiв… Зваж: за iхню мiсячну зарплатню можна було купити буханку хлiба на Євбазi. Тож знаеш, скiльки та хлiбина коштувала? Скажу: 300 окупацiйних карбованцiв! А середня зарплатня – 400. Але й це не головне… – Миха махнув рукою i зиркнув, розмiрковуючи, чи казати. – Я в армiю просто не хотiв, розумiеш? Нiколи не хотiв. І всi цi «а ти записався?», усi цi плакати, пiснi… Бо я еврей! Точнiше, – поправив вiн себе, – украiнець еврейського походження. І мене не так-то просто обдурити агiтпропом[17 - Маеться на увазi вiддiл агiтацii i пропаганди ЦК КПРС.]. Родичi моi всi дременули з Киева. Щоб ти знав, дядько мiй – з УПА, i я мiг би цiлком стати украiнським партизаном. Бiгати по лiсах, у землянцi жити? Я з матiр’ю залишився, бо стара вона в мене була, щоб вiд’iжджати… Та й сам я завжди хотiв щось продавати, вимiнювати, просто жити… Жити! – Миха вдарив себе в груди дебелим кулаком. – Розумiеш? Не воювати. А я тут прописаний, то мене б загребли. О такi-то дiла…
Леонiда це приголомшило. Вiн навiть зiп’явся на ногу, хоча його вже трохи хитало вiд випитого пива. Вiн обiперся об дерево. Кiнець серпня в Киевi видався дуже теплим. Так завжди було аж до жовтня: сонце нiби не хотiло вiддавати мiсто холоднiй окупантцi-осенi i пряжило так, нiби й не збиралось вiдступати.
– Та давай лапу, – Миха допомiг товаришевi сiсти на колоду. – Ти чого?
– Давай не будемо про твоiх родичiв, що драпали, про пограбованих фраерiв, гаразд? Бо, виходить, поки я бився в лавах армii, ти ховався по закапелках. А за тебе iншi гинули!
Миха нiчого не вiдповiв. Тiльки запалив цигарку, зиркнув на похмурого товариша. Леонiда розвезло вiд пива i також потягло на одкровення:
– Ми з тобою таки рiзнi… Я навiть не уявляв, наскiльки. Я, примiром, ось не можу знайти свое мiсце в цьому… – Вiн не знаходив потрiбних слiв i, хапаючи повiтря ротом, тiльки мовчки розвiв руками… – у цьому мiстi. У Киевi, розумiеш? Я залишив його iншим – квiтучим, пахучим, мов коровай, коли весною тридцять восьмого поiхав до Севастополя поступати в мореходку. А потiм оборона Киева, клятий «киiвський котел»… А я ж тодi ще в жодних боях не побував… Нас, зелених хлопцiв, одразу кинули на передову. Я навiть не усвiдомлював, що я воюю в рiдному мiстi. Мiй бронекатер пiдiрвали, а я втратив ногу. Чи можна сказати, що я воював? Менi так соромно було в шпиталi… Бо вже вiд мене нiякоi користi батькiвщинi, i що на фронт – зась… Ти розумiеш? – Льоня махнув рукою. – Ет, нiчого ти не розумiеш… Бо на фронтi не був. А там – усе iнакше. Тобi дають наказ – i нiколи, нiколи навiть щось подумати. Ти – просто гвинтик в руках командування, частина величезноi машини. Але життя вiддати не жаль, ти навiть прагнеш померти в священному бою. Але втратити ногу? Це так жалюгiдно…
Льоня скривився i задивився кудись удалечiнь, де тепер була спалена нiмцями пустка, туди, де ще малим бавився на сонячному пляжi квiтучоi киiвськоi Венецii. У нього була мама-красуня, з довгою каштановою косою, яку так i не вiдрiзала на пошану модi, i батько в пiлотцi, хвацько змайстрованiй з газети, i з шахами пiд пахвою. Десь там над ними завжди витали поети Срiбного вiку, котрих мама i тато цитували наввипередки, немов змагаючись. Смiх, музика Шопена, обожнювана мамою…
– Я про серйознi речi хочу розповiсти тобi… – насупився Миха, дiстаючи фляжку з горiлкою з кишенi своiх широких штанiв i надсьорбуючи. – Гадаеш, нам легко було? Ти знаеш, як визволяли Киiв?
– Ну, звiсно, знаю… – Леонiд похмурнiшав i також приклався. Хоча й вiдчував, що запивати пиво горiлкою – то вже занадто. – Я тодi вже в штабi служив. У нас багато про це говорили, – сухо додав.
– А знаеш, – гостро примружився товариш, – скiльки в тому Днiпрi, на який ти зараз дивишся, людей загинуло, коли його форсували? Знаеш, що газети… Ех!.. – Миха затнувся. Але потiм-таки вичавив: – Брешуть вони всi! Знаеш, скiльки наших полягло?.. Я тодi з хлопцями ще обручки з мертвих знiмав. І знаеш, скiльки цих пальцiв було?.. Не порахувати. Парняги нашого вiку, може, й не мрiяли, як ось ти, померти в «священному бою», – скривив вiн глумливо рота.
Капiтан-лейтенант зблiд, але вирiшив нiяк не коментувати слiв Михи. Все одно не переконае. Однак вiн знав, звiсно, знав про Ватутiнський наступ. Чи було це виправдано? В ставцi говорили, i говорили багато. Звiсно, що так. І нiяк iнакше. Про те, що втрати сягали по рiвноцiнностi сталiнградським, тобто два мiльйони осiб (але що з ворожоi сторони лише четверта частина загиблих – звiсно, замовчували).
– Чи менi не знати? Я ж кажу, що ногу втратив у тiй водi. Просто трохи ранiше. Десь, може, плавае зараз. До якого берега прибилась, i ii пси обгризли, – гiрко пожартував вiн. Льоня уже вiдчував, як довкола все гойдаеться. А коли спробував порахувати бики Ланцюгового мосту, то нарахував сiм замiсть п’ятьох, як воно мало бути[18 - Ланцюговий Миколаiвський мiст – перший постiйний мiст через Днiпро. Зруйнований двiчi: 1920 року польськими вiйськами та 1941-го – пiдроздiлами НКВС та 37-i армii.].
– Якi пси? – Миха знову недобре зиркнув. – Ех ти! – хмикнув, похитав головою з боку в бiк.
Вiн добряче сп’янiв вiд горiлки. Почувався вiльнiше. Кудись зникли всi його босяцькi замашки i все те, набуте на «днi». Повiльно, обсмикуючись та обтрушуючись вiд днiпровського пiску, Миха пiдвiвся з пенька, випростався на повен зрiст – високий, дебелий – i подивився Леонiдовi просто у вiчi:
– Добре, що Ватутiн здох пiсля нападу наших, – промовив. Двадцять дев’ятого лютого сорок четвертого, коли робив огляд частин фронту на Захiднiй Украiнi… Бiля села Милятина Острозького району його перестрiли вояки УПА. Була стрiлянина, Ватутiна поранили, багато кровi втратив. Ну й слава богу – це йому за битву днiпровську, паскудi… Вiн потопив сотнi тисяч…
Леонiд перебив:
– Але як ти…
– Що, звiдки знаю? Пташка наспiвала. Я ж кажу тобi: маю там рiдню… Ет, не важливо, – вiдмахнувся Миха. – Дурень, вiн вiдмовився вiд ампутацii. Так йому i тре![19 - Насправдi консилiум лiкарiв вирiшив здiйснити високу ампутацiю лiвого стегна. Внаслiдок сепсису Ватутiн невдовзi помер у киiвському вiйськовому шпиталi.] І ще дещо… – Вiн примружився. – Ось усi знають, що жидiв зганяли у Бабин Яр. А ти в курсi, моряче, що в тому Яру розстрiлювали всiх невгодних твоему любому Кобi? Чув про украiнських нацiоналiстiв, розстрiляних там само? Шiстсот украiнцiв, членiв ОУН, серед яких – очiльниця Спiлки украiнських письменникiв – Олена Телiга, також там лежить, у тому Яру. Так що я, украiнець еврейського походження, можна сказати, постраждав двiчi.
