Миха стис кулаки i хрипко засмiявся, намагаючись подолати знiяковiння вiд невдалого жарту.
– Послухай, старий, ти ж знаеш… – Леонiд вiдчував, що мусить зупинити його, так само, як i у вiдвертiй розмовi iз Зiною Якiвною. Адже був день. Звичайнiсiнький киiвський день. Але навiть у пiску були «вуха». А всi знайомi йому близькi люди, немов змовившись, не бажали мовчати. Капiтан-лейтенант подивився туди, де була дорога, там, голосно пирхаючи, iздили машини.
– Ти не повинен цього говорити. Нiколи. Зрозумiв? Бо я цього не терпiтиму. Закон моря.
М’яко, але вагомо поклав долоню на плече Михайловi. Той трохи похитнувся пiд його рукою:
– А ти хоч знаеш, як жилося нам при нiмцях? Ось ти розповiдаеш менi тут про свое, про те, що хотiв там за когось померти, та лише втратив ногу. Це так жалюгiдно, вибач менi на словi. Просто жалюгiдно… Геройство оце твое, – Леонiд хотiв було встати, але Миха твердим жестом знов всадовив його на пеньок. Вони обидвое вже хильнули зайвого i хилиталися. – Нас твоя Червона армiя залишила напризволяще. Ти гадаеш, лише тобi дiсталося? А ми тут iли листя з кульбаб iз сiллю i технiчним мастилом. А спочатку поiли всi калачики, котрi росли в дворi пiд водокачкою. Варвара Олександрiвна вiдтягувала нас вiд них, коли ми iх зрiзали пiд самiсiнький корiнець, адже то вона iх саджала. А згодом вона сконала вiд голоду. І вже не обурювалась, коли ми поспилювали всi дерева у дворi. А я носив мамине золото за безцiнь у комiсiйний магазин, аби купити iй ерзац-хлiба. Носив шмаття до села i вимiнював на харч. А потiм уже не було що мiняти, а мати вже не вставала…
* * *
Цей дiалог мiг закiнчитися сваркою або й навiть скупими (чого грiха таiти?) п’яними сльозами. Однак раптом щось недалеко вибухнуло, у такий спосiб увiрвавши розмову чоловiкiв.
Шубовснуло, неначе морська мiна. Леонiд автоматично зiгнувся в три погибелi i навiщось прикрив голову руками. Враз протверезiшав. Отямився за хвилину i почалапав за Михою, бо той вже бiг на звук вибуху.
Над самим урвищем, де з води виглядала пiдпора вiд мосту, скупчилася пацанва. Друзi пiдiйшли ближче, i стало зрозумiло: розiрвалася мiна. Хлопчаки почули недоладне шаркання ноги iнвалiда i обернулись. Побачивши двох дорослих чоловiкiв, хтось iз шпани гукнув: «Дядечки, не говорiть нiкому!» – i всi кинулися навсiбiч.
– Що робитимемо, Михо?
– Те, що вони й сказали. Не говоритимемо нiчого.
– Але ж так не можна! – запротестував Леонiд.
– Можна, камраде, можна. Ти скоро взнаеш багато такого, що нинi можна. – Миха вже опанував себе i хитро всмiхався.
Якийсь хлопчина стояв по пояс у водi.
– Ну, а ти чого не втiкаеш? – запитав Миха.
– А менi нема куди, та й я нiчого не боюсь, – гордо випростався хлопець. – То я мiну знайшов пiд отим мостом, Русанiвським. Один прольот не вибухнув, i нiмцi повитягали звiдти мiни з толом. Я й украв кiлька. Бо iсти хтiлося…
– І що ви з нею робили? А якби вона вибухнула? – поцiкавився Леонiд.
– Ет, пусте! Один хлопець тримае мiцно мiж колiнами, а iнший голкою сковирюе слюду. Усього й дiлов! – сплюнув хлопчина. – А тодi тiльки скрутити детонатор, i дiставай тол. Зараз, знаете, скiльки би риби догори животами поспливало?
– І давно промишляеш? – запитав Миха.
– Як дiд вiд голоду помер, а квартиру вiддали якимось прийшлим з Вiнничини… А що вам тра’? – Хлопець уже сполохався. Цi розпити його зачепили, i вiн нацiлився дременути.
– Стривай… Та постривай ти! – гукнув навздогiн Михайло. – Ось на, буханка хлiба. Свiжого. Непереливки буде – приходь до Житнього ринку. Запитаеш Миху-моряка. Я тебе пристрою…
Хлопчака вмовляти не довелось. Вiн вихопив хлiбину i швидко втiк.
– Ти бачив… Як тваринка якась… – проказав Миха. – Слухай, я теж моряк. – При цьому вiн хвацько затанцював, пiдтримуючи руками широкi штанини, i тицьнув на свою тiльняшку, що виглядала з-пiд пiджака. – Ми таки недаремно зустрiлися. Ми хоч i блатнi, але, як i ви, – особливi, безстрашнi. Ти пробач, старий. Сам же сказав: нiяких споминiв, i все’дно весь час згадували минуле. Все! Бiльше не будемо.
– Домовились. Слухай… А як тебе не загребли остарбайтером до Нiмеччини?
Миха похитав головою, нiби хотiв сказати: «Як мед, так i ложкою». Однак махнув рукою: «Гаразд… розкажу».
Вiн усiвся на поваленому деревi i почав розповiдати.
«Горе-остарбайтер»
– Усiх вiдправляли. Всiх, хто залишився в окупованому Киевi. І уникнути цього було нiяк, бо списки всiх пожильцiв зберiгалися в будуправлiннях. Спочатку я брехав, що приходжу до мами в гостi, а сам живу в гуртожитку при «Ленiнськiй кузнi»[20 - Сучасна назва заводу «Кузня на Рибальському».], аби не потрапити в той клятий список. Одначе кербуд – хитра бестiя, – невдовзi розвiдав, що я залишаюся на нiч, i нiякий я не iнженер. Що ж… Аби не донiс до вiйськкомату – довелось вiддати останню тисячу «ленiнцiв»[21 - Червiнцi iз зображенням Ленiна.]. Я вже знюхався з подiльськими блатними, ми облавами прочесували дрiбнi крамницi, що пiд час окупацii обслуговували фрицiв. Проте головним був прибуток, що «капав» iз базарщикiв. Тi торгували, а ми iх буцiмто кришували. Щоправда, не так захищали, як «бомбили».
За цими словами Миха розплився в посмiшцi. Вiдчувалось, що йому подобались тi часи, дарма що окупацiйнi.
– Але потiм стало гiрше: невдовзi пiсля початку окупацii почався голод. Нiмцi, ясно, нас не годували, а радянськi солдати, коли вiдходили, кажуть, не тiльки пiдiрвали мости i пошкодили водогiн, а ще й спалили вагони iз зерном. Тi, котрi не могли з собою вивезти. Нiмцi почали робити регулярнi облави, i тут ось заковика й виникла.
– Облави? – перепитав Льоня.
– Ну, так. Усiх зганяли на бiржу працi, де нас зареестрували, а потiм усi мусили щодня навiдуватися за вiдмiчанням явки в спецiальних картках. А якщо ти не хочеш примусово працювати – це саботаж, за це – розстрiл. Отак. А робота рабська, копiйчана. Або мости пiдiрванi йди лаштуй, або хрещатицькi завали розбирай. Спочатку бажаючих не було. Анi на ту роботу, анi на нiмецьку, заробiтчанську.
Тодi нiмцi почали регулярно робити облави. Просто на вулицях, себто в людних мiсцях, найчастiше на базарах, де ми з пацанвою промишляли. Пiд’iжджали вантажiвки, перекривали вiдступ, i фрiци починали прочiсувати натовп на предмет придатних до роботи людей. А потiм – прощавай, Киеве! Бiльше ти рiдних не побачиш. Хоча нi, стривай… – Миха потер лоба, нiби щось пригадуючи. – То вже пiзнiше була задiяна така практика. Десь у сорок третьому. Але я вже не розрiзняв особливо. Мама захворiла вiд голоду, i я крав, лупив, залякував – чого я тiльки не робив, аби дiстати для неi щось поживне. А потiм ii не стало, i весь той калейдоскоп подiй змiшався…
– Не важливо, Мишо, – промовив Льоня. – Розказуй далi.
– Ну а що розказувати? Здаеться, взимку сорок другого в газетах почав з’являтися заклик до того, аби працездатнi вирушали до Нiмеччини. І стояв лютий мороз такий… На вулицях повiльно конали голоднi, помiж них iздили фрiци на машинах з водiями i лярвами, котрi погодились пiд них лягати за шмат ковбаси…
Ми з пацанвою спостерiгали за тими нещасними. Заробiтчан вiдправляли з центрального вокзалу. Можна було побачити тi «телятники»[22 - Закритi товарнi вагони.], в яких нiмцi обiцяли годувати гарячим тричi за подорож. – Миха сплюнув i скривився. – Уникнути тiеi «казковоi» подорожi в заморськi краi було ой як тяжко…
Існувала рознарядка з кожного району на щоденну кiлькiсть «телят» у тi вагони, що мали iхати до Нiмеччини. Рятувала арбайтскарта[23 - Посвiдчення особи з щотижневим службовим штампом про перебування на роботi.], однак, ну ти зрозумiв, вона менi не свiтила, а грошей дiстати вже не було де. І ось якось iду я в своiх кльошах, пилюку пiдмiтаю на Євбазi. Райончик взагалi-то не мiй, але ж пацанва послала, у них все схвачено. А ти не сперечаешся. Просто йдеш i робиш, що сказали. О! – Миха схопив Леонiда за рукав кiтеля i емоцiйно потряс. – То як ти там кажеш? Накази не обговорюють…
Той хотiв було щось вiдказати, однак Михайло продовжив:
– І тут мене пов’язали i в вантажiку запхали. Опам’ятався вже на ринку працi. Ззовнi охорона, всерединi охорона. Кажуть, прямуйте в кiмнату номер чотирнадцять. Ну я i пiшов. Дивлюся туди-сюди – вийти зась, а так – ходи собi туди-сюди, скiльки влiзе. Я почав спостерiгати. Заходять в одну кiмнату, всi заходять. А звiдти вже не виходять – пакують iх, «теляток», у вантажiвки, а потiм уже, значить, у вагони. Я собi й думаю, як би звiдти змитися. Мiзкую, не поспiшаю. Потiм згадую, як читав у газетi, що шефа бiржi працi зовуть Гоппе. Доктор Гоппе. Заглянув у сусiднiй кабiнет i мимохiдь нiмецькою питаю: «А де кабiнет доктора Гоппе?» Медсестра зиркнула на мене i каже: «На другому поверсi». А я iй, як нi в чому не бувало: «Данке шьон» i пiшов собi шукати. У кабiнетi тому сидять двi секретарки, гарненькi лялечки. Я до них: «Дiвчатка любi, а де ж ваш начальник?» Вони дивляться на мене, клiпають мовчки. Тут я iм про матiнку почав розповiдати. Видумую на ходу, мовляв, матiнка моя хворiе, тому я не можу нiкуди поiхати. Ходив на базар хоч за якимись харчами, отам мене i загребли. Одна зжалiлась надi мною, щось своiй товаришцi прошепотiла i каже: «Сидiть тут. Якщо вийде такий високий, у пенсне, можете у нього просити. Ото i буде наш начальник».
– Ти ж нiби поганенько нiмецьку зi школи знав, хiба нi?..
– Ех ти! – Миха розсмiявся. – Коли хочеш жити – пiднiмаеш iз глибин усi своi ресурси, як той Каменяр.
– Хто-хто? – запитав лейтанант.
– Поет украiнський. Ет, не важливо! – вiдмахнувся Миха. – Слухай далi. І ось уже вечiр надходить, i я став побоюватись, що мене поженуть до товарняка, i я не дочекаюсь доктора Гроппе. Аж тут з кабiнету вийшов вiн. Сплутати неможливо: брита макiтра, немов дзеркало, вилискуе, пронизливi крижанi очi за круглими скельцями пенсне. І я – до нього: «Докторе Гроппе, перепрошую, що вас турбую, однак мене помилково забрали з базару. Я працюю на вашому заводi, USMA. Прошу мене направити до медичноi комiсii». І це все чистою нiмецькою, розумiеш?
– І що було далi? – Льоня напружено сидiв напроти Михи i все бiльше занурювався в його iсторiю.
– Так. Далi… А далi у того доктора два помiчники сидять у кабiнетi: один нiмець, а другий – украiнець. І нiкого вони на медичну комiсiю не направляють. Усiх – на Керосинну[24 - Сучасна вул. Шолуденка.]. А звiдти до Нiмеччини. – Миха махнув рукою, – близько, дуже близько, мiй товаришу… І тiльки якщо у тебе сифiлiс, короста, або ти харкаеш кров’ю – тодi не iдеш. Подихай тут. Дивиться на мене той Гроппе. А потiм каже: «Люблю смiливих» i ламаною росiйською додае: «Смелост гарада берьот». Так, здаеться, у вас кажуть переможцi?» Смiеться, а тут виходять нiмець та украiнець. Я думав – все, гаплик. А потiм подивився на його помiчника, того, що украiнець, вiн залишився оформляти мене, i благаю: «Змилостився, братчику. Я ж – свiй. Усi моi зараз воюють з радянськими солдатами по лiсах Волинi…» І заспiвав, iй-богу, затягнув так щиро:
Ой, що ж то за шум учинився, гей,
Що Комар до повстанцiв зголосився!
Зголосився Комар до повстанцiв, гей,
Щоб кусати москалiв-голодранцiв.
Щоб кусати москалiв, ще й нiмоту, гей,
Щоб прогнати з Украiни ту голоту…
Той зиркнув на мене i мовить: «По лiсах, кажеш? Ану як назвеш менi украiнського командира нещодавно сформованого «Нахтiгаль» – вiдпущу»[25 - Йдеться про Романа Шухевича («Дзвiн», «Чернець», «Тарас Чупринка») – члена галицького крайового проводу ОУН. Вiн був командиром украiнського вiйськового пiдроздiлу в складi iноземних легiонiв вермахту (1941–1942 рр.).]. А я йому не тiльки прiзвище назвав, а й кiлька його позивних!
