Тодi той мовчки щось чиркнув в документах. «Іди, – каже. – Ось тобi аусвайс на пiдставi розпорядження доктора Гроппе i медкомiсii. Щоб я тебе бiльше тут не бачив».
І я побiг додому, ти чуеш? Нiг пiд собою не бачив! Прибiг i кажу мамi: «Ти не повiриш, звiдки я сьогоднi виборсався!» А потiм сiв на пiдлогу та й плачу: згадав, що неньки вже немае. До кого мовив? Мо’ до духа святого? Не знаю…
* * *
Миха замовк i невдовзi поглянув на Льоню. Той сидiв на поваленому деревi i дивився на Днiпро, схрестивши руки на грудях. Теж мовчав. Вигляд у нього був невеселий, i Миха подумав, що таки не лише йому дiсталося непереливки в казанi вiйни.
– Ну, – кивнув Миха, – а ти?
– Я ж кажу – декiлька днiв на фронтi. І все. Мое життя скiнчилось… – не дивлячись на товариша, буркнув моряк. – Пiсля шпиталю в штабi працював…
– Людське життя – це драма. Бо ми завжди помираемо, – продекламував Миха.
– Занадто по-фiлософськи як для блатного, – хмикнув Льоня.
– То мама казала. Перед смертю. Нiби втiшала… Або готувала мене до свого вiдходу.
Льоня нiяково зиркнув на Миху i хотiв було щось додати, але не встиг.
– На, тримай, i для тебе у мене залишилось двi хлiбини, – промовив до товариша Миха.
Льоня знiтився:
– Та не тре’… Я десь знайду…
– Ти-то знайдеш. Я не сумнiваюся. Але для початку тобi треба документи всi зiбрати i тицяти-ницяти по рiзних комiтетах, iнстанцiях. А ота жидiвка, ой, пробач, тьотя Зiна, голодна, либонь. Це не тобi. Це iй. – Миха тицьнув дебелим пальцем на хлiбину, що вже лежала перед капiтан-лейтенантом.
– А де ти стiльки хлiба дiстав?..
Схоже, Миха вже прийшов до тями i повернув собi колишню задеркуватiсть та запал.
– Ет… ну, ти й дурний, кореш! Хлiбокомбiнат iз босотою навiдали.
Потiм, не чекаючи подальших заперечень, Миха хвацько насунув кашкета собi на лоба i вiдчайдушно вигукнув, вiдбиваючи черевиками чечiтку пiд ритм «Яблучка»:
– Ех! Якби за п’ять рокiв до цього знав, як то воно буде – об’iдався б досхочу в «Червоному маку»[26 - Вiдоме кафе, що розташовувалось на вул. Карла Маркса.]. Та хто ж знав…
Потiм Миха гукнув Льонi на прощання: – Нас мало, але ми в тiльняшках! – пiдморгнув i розвернувся довкруги себе, здiймаючи пилюку довгими штаньми. А тодi швидкими кроками пiшов нагору, до дороги. І шукай вiтру в полi…
* * *
Однак дотемна Леонiду не судилося потрапити додому, до тьотi Зiни. Його пригоди в Киевi продовжились, коли капiтан-лейтенант пiднявся вiд берега Днiпра до зарослого Набережного шосе з iржавими трамвайними рейками i зрозумiв, що трамвая, що ходив вiд Ланцюгового мосту, бiльше не iснуе.
Хлопець стояв на тому самому мiсцi, де до вiйни iнодi з мамою вони чекали на трамвай, аби з прогулянки бiля води поiхати на Липки, i усвiдомлював свою безпораднiсть. Аж раптом коло нього зупинилася стара вантажiвка.
– Куди тобi, моряче?
Леонiд зрозумiв, що його впiзнали по кiтелю, яким вiн обережно прикривав хлiбини пiд пахвою.
– Та ось… Думав на трамвай сiсти…
Рудий водiй iз кирпатим носом у вицвiлому цивiльному одязi прищулився на сонцi i щиро заусмiхався:
– Ну-ну… Тодi ще треба почекати, як рак свисне.
«Ех, – подумав Леонiд. – Або пан, або пропав!»
– До унiверситету менi треба…
– То сiдай. Тебе за милу душу пiдвезу. У мене син пропав безвiсти в наступi Ватутiна.
Льоня знiтився. Про себе вiдмiтив: «Знов цей наступ…» Хотiв було сказати, що йому дуже жаль, але не встиг. Кирпатий дядько помiтив його знiяковiння:
– Та чого ти… Це життя. Он моя жiнка вже другого пiд серцем носить. Сорок рочкiв бабi. Нiхто й не сподiвався. А батюшка у церквi так i сказав менi: «Вiдпусти на небеса його душу. Зла не тримай i на долю не нарiкай. І Бог помилуе». І що? Ось уже третiй мiсяць, як вагiтна. Добре, хоч не ранiше. А то б не прогодував… Та й зараз не солодко. Зрештою, родичi з села трохи допомагають. Недавно сестра приiздила – сала привезла… Отаке…
І водiй заусмiхався щасливо. Леонiд зрозумiв: вiн знае, що син уже не повернеться.
– Вiдспiвали?
– Та що ти!.. Вiн же безвiсти нiби як зник. – І дядько враз похмурнiшав, насупився. Було видно, що думае не про хороше.
Капiтан-лейтенант спочатку не хотiв, але наважився:
– І я там був. Ми сiмдесят дiб захищали мiсто. На жаль, так i не втримали позицiй…
Водiй кивнув. До парку iхали вже мовчки. Кожен думав про свое.
Роздiл четвертий. Три буханки хлiба
Леонiд так любив той унiверситетський сквер, який часто навiдував батько, але шкодував, що не потрапив на вiдкриття пам’ятника Шевченку в березнi тридцять дев’ятого, приурочене до 125-рiччя вiд дня народження поета. Одночасно з вiдкриттям пам’ятника його iм’я було присвоене Киiвському державному унiверситету.
В кiнцi 30-х рокiв у Киевi розпочався просто-таки будiвельний бум. Мiсто неначе готувалося до втрати половини iсторичних будинкiв.
Першого травня 1939 року Аля ходила дивитися на урочисте вiдкриття Центрального унiверсального магазину, який був побудований на розi вул. Ленiна[27 - Сучасна вул. Богдана Хмельницького.] i Хрещатика, про що в листi захоплено писала Льонi. А на Червоноармiйську[28 - Сучасна вул. Велика Василькiвська.] вони з батьком i Семеном ходили дивитися на гiгантське будiвництво Центрального республiканського стадiону, який мали здати в недiлю, 22 червня 1941-го. Листа, в якому йшлося про цей стадiон, Леонiд отримав останнiм. Вiн якимось дивом дiйшов до нього. Потiм листiв вiд Алi вже не було. Адже ця дата, 22 червня, виявилася фатальною – почалася вiйна. І тому стадiон був урочисто вiдкритий лише пiсля вiйни i, очевидно, з принципу – саме 22 червня. А квитки, проданi на футбольний матч п’ятирiчноi давнини, дiяли для тих, хто iх змiг зберегти.
Про це Леонiд вже дiзнався вiд Зiни Якiвни, але бажання поглянути на стадiон в нього не було.
Інша справа – унiверситетський сквер. Мiсце його дитячих прогулянок iз батьком…
* * *
Капiтан-лейтенант пiрнув у спогади, поки роздивлявся пам’ятник Шевченку i червоний корпус, який виявився все ж не «головешкою», як висловився Миха, а цiлком пристойною будiвлею. Студенти i абiтурiенти, ймовiрно, щойно зарахованi до унiверситету, вже ходили навкруги, i декотрi заходили всередину. А отже, унiверситет функцiонував.
Потроху вечорiло. Леонiд сiв на лаву коло пам’ятника i роззирнувся навкруги. Прохолоднi серпневi алеi парку не були порожнiми. Багато мiстян висипало погожого вечора на прогулянку. Навпроти нього сидiла закохана парочка. Дiвчина була в кумедному зеленому беретику з довгим хвостиком – «iждiвенцем», як такi тодi називали, що, немов антенка, стирчав убiк, та в носочках з босонiжками. Льоня цю моду знав. Так i до вiйни дiвчата вдягались. Зараз бiльше вже бачив iх без носочкiв, а iхнi сукнi – з глибшим вирiзом. Замiсть кiс – хвилясте волосся i чубчик, накручений валиком спереду, або двi коси, перехрещенi на потилицi, – то вже була нiмецька мода… Нiби на змiну панянкам-школяркам прийшла мода на дорослих дебелих жiнок. Таких собi «радисток». Вони носили пiджаки з чоловiчого плеча i пiдперiзували iх широкими пасками. Мiцнi i без демонстрацii дiвочостi, скорiше, з неприкритою сексуальнiстю. З вiйськовою виправкою, нагадуючи чоловiкiв, дарма що в спiдницях до колiн. Іронiя долi: на вулицях звiльненого вiд фашистських окупантiв Киева повсюдно квiтла нiмецька мода. Навiть журнали нiмецькi позалишались, i дiвчата шили собi сукнi з такими гiпертрофовано широкими плечима, що навiть вiйськовi позаздрили б. До речi, тi також вiддавали перевагу широкому розвороту плечей у кiтелiв, бушлатiв. Льонько навiть помiтив, що в гiмнастерках у мужчин були пiдплiчники.
Капiтан-лейтенанту пригадалося, як його дивом врятували вiд зараження кровi. І врятувала його ось така квiтуча медсестра з великим бюстом, нахиленим над ним, як у отоi панянки, що зараз сидiла навпроти нього.
Хлопець хотiв вiдволiктися вiд своiх спогадiв, але вони наздоганяли його кожного разу, коли вiн залишався наодинцi з собою. І навiть просто пiд час зустрiчей зi знайомими i близькими йому людьми вони неодмiнно починали говорити про вiйну i окуповане мiсто.
