Моральнi листи до Луцилiя. Том II
Луцiй Анней Сенека
Істини
Луцiй Анней Сенека (4 р. до н. е. – 65 р.) – давньоримський письменник, державний дiяч, оратор, фiлософ, перший представник фiлософii стоiцизму в Римi. Вiн був впродовж кiлькох рокiв наставником майбутнього iмператора Нерона, а в першi i кращi роки його правлiння – найближчим радником iмператора.
«Моральнi листи до Луцилiя» – останнiй твiр Сенеки. Це своерiдний пiдсумок усiх його фiлософських роздумiв про життя, людину i суспiльне благо як таке, можна сказати, що в цих листах вiн викладае систему стоiчноi етики. Фiлософ на прикладах iз життя пояснюе своему учневi Луцилiю, що життя кожноi людини цiнне настiльки, наскiльки в ньому е моральна основа.
Луций Анней Сенека
Моральнi листи до Луцилiя. Том II
© О. Кононенко, переклад украiнською, 2019
© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017
Лист LXXXIV
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Тi поiздки, що проганяють мою в’ялiсть, кориснi, на мою думку, i для здоров’я, i для занять. Чому вони кориснi для здоров’я, ти бачиш сам: якщо пристрасть до наук робить мене лiнивим i заважае турбуватися про тiло, то так я роблю вправи хоч за чужий рахунок. А чому вони кориснi для занять, я тобi поясню. Бо я не припиняю читати, а це, як на мене, необхiдно – по-перше, для того, щоб не задовольнятися самим собою, по-друге, щоб, знаючи дослiджене iншими, судити про знайдене i думати про те, що ще треба знайти. Читання живить розум i дае втомленому заняттями вiдпочити за iншим заняттям.
(2) Не можна тiльки писати чи тiльки читати: одне з цих занять пригнiчуе i вiдбирае сили (я маю на увазi перо), друге розсiюе i розслабляе. Треба в свою чергу переходити вiд одного до другого i одне другим мiряти, щоб зiбране за читанням наше перо перетворювало в щось суттеве.
(3) Ми, так би мовити, повиннi наслiдувати бджiл, якi подорожують у пошуках медоносних квiтiв, а потiм складають принесене в стiльники, де воно i перетворюеться на мед, i, як сказано у нашого Вергiлiя,
збирають текучий
Мед i стiльники своi наповнюють солодким нектаром
(4) Про бджiл точно не вiдомо, чи то сiк, який вони вибирають з квiтiв, е готовий мед, чи то вони надають зiбраному солодкiсть якимись домiшками i властивiстю свого дихання. Дехто вважае, що iхне умiння – не робити мед, а збирати його, i кажуть, що у iндусiв мед знаходять в листi тростини, де вiн народжуеться або як роса, завдяки тамтешньому клiмату, або як солодкий i густий сiк самоi тростини, i що в наших травах е та ж сила, тiльки не така явна i примiтна, а народженi для цього живi iстоти вишукують i накопичують такий сiк. Іншi думають, що зiбране бджолами з найнiжнiших трав i квiтiв перетворюеться на нову речовину завдяки особливим приправам i змiшуванню, не без якогось, так би мовити, бродила, яке i зливае рiзне воедино.
(5) Але, щоб менi не вiдволiкатися вiд нашого предмету, скажу, що i ми повиннi наслiдувати бджiл: вичитане з рiзних книг роздiляти, тому що окремо все зберiгаеться краще, а потiм, з усiм старанням i усiма здатностями розуму, злити рiзнi проби i досягти единого смаку, так що, навiть якщо буде видно, звiдки щось взяте, воно мае виглядати iншим, нiж там, звiдки було взяте. Бо те ж саме в нашому тiлi робить без нашого старання сама природа. (6) З’iдена страва лише обтяжуе шлунок, доки залишаеться, якою була, i плавае в ньому твердими шматками; тiльки коли змiнюеться, перетворюеться вона на силу i в кров. Нехай те ж саме буде i з усiм, що живить наш розум: не можна, щоб почерпнуте залишалось недоторканим i тому чужим.
(7) Його треба перетравити, iнакше це буде страва для пам’ятi, а не для розуму. Будемо вiдданими тому, з чим згоднi, засвоiмо його так, щоб з множини виникло одне, як з окремих чисел виходить одне, коли меншу розрiзнену кiлькiсть обiйме один пiдрахунок. Те ж саме нехай зробить i наша душа: все, що помогло iй, нехай вона приховае i показуе лиш те, чого сама досягла в результатi.
(8) А якщо i з’явиться в тебе схожiсть з ким-небудь, кого захоплення пiдняло в твоiх очах, я хочу, щоб ти наслiдував його, як син, а не як портрет: бо портрет мертвий. «Що ж, не можна буде зрозумiти, чиi промови ти наслiдуеш, чиi докази, чи думки?» – Я думаю, iнколи i не зрозумiеш цього – тодi, коли великий розум надае свiй чекан всьому, що побажав взяти вiд будь-якого зразка, i приведе все до одного. (9) Хiба ти не бачив, як багато голосiв у хорi? І всi вони зливаються в единий звук. Є в хорi голоси високi, е низькi, е середнi, супроводжують iх флейти, – але окремi голоси прихованi, явно чути голос всiх.
(10) Я говорю про хор, який був вiдомий старим фiлософам. Пiд час наших змагань бiльше спiвакiв, нiж колись бувало глядачiв у театрi; всi проходи заповненi рядами спiваючих, лави оточенi трубачами, з пiдмосткiв звучать флейти i органи всiх родiв, i з рiзноголосся виникае злагодженiсть. Те ж саме хочу я бачити i в нашiй душi: нехай вона вмiстить багато мистецтв, багато настанов, багато прикладiв з рiзних столiть, але нехай все це буде узгодженим.
(11) Ти запитаеш, як цього можна досягти? – Постiйною увагою, – не вчиняючи нiчого iнакше, як за порадою розуму. Якщо ти захочеш його послухатися, вiн тобi скаже: «Негайно облиш все, за чим гоняться; облиш багатства – вони або небезпечнi для власника, або обтяжливi. Облиш насолоди, i тiлеснi, i духовнi, – вони знiжують i розслабляють. Облиш пошук почестей – це рiч спесива, пуста i непостiйна, iй немае кiнця, вона завжди в тривозi, чи не видно кого попереду, чи немае кого за плечима, завжди мучиться заздрiстю, i при тому подвiйною. Бачиш, яка нещасна людина, якщо навiть той, кому заздрять, заздрить теж.
(12) Чи бачиш ти цi будинки вельмож, цi пороги, бiля яких шумно сваряться тi, що прийшли на поклон? Ти натерпишся образ, щоб увiйти, а ще бiльше – коли увiйдеш. Іди повз сходи багатiiв i пiднесених насипами перехожих: там ти будеш стояти не тiльки над кручею, а й на слизькому мiсцi. Краще спрямуй крок сюди, до мудростi: прагни до ii спокою, до ii достатку!
(13) У справах людських до всього, що на перший погляд пiдноситься тiльки над зовсiм вже низьким, ведуть крутi i важкi пiдступи. Нерiвною дорогою здираються до вершини почестей. А якщо ти побажаеш зiйти на цю висоту, до якоi не пiднятися фортунi, ти побачиш все, що шануеться як найвище, бiля своiх нiг, хоч пiдйом твiй буде пологим.
Бувай здоровий.
Лист LXXXV
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Я тебе щадив i до цього часу задовольнявся малим: пропускаючи все заплутане, давав тобi тiльки спробувати докази, якi нашi подають у пiдтвердження того, що однiеi доброчинностi досить, щоб зробити життя вповнi щасливим. А тепер ти велиш менi викласти всi умовиводи, скiльки iх е, – i нашi, i придуманi з тим, щоб виставити нас на смiх; та якщо я захочу це зробити, вийде не лист, а книга. Я багато разiв запевняв тебе, що не знаходжу в доказах цього роду нiякого задоволення. Соромно виходити на битву в iм’я богiв i людей, озброiвшись шилом.
(2) «Розумна людина невибаглива; невибагливий стiйкий; стiйкий безтурботний; безтурботний не знае смутку; хто не знае смутку, той блаженний; значить, розумний блаженний, а розумностi досить для блаженного життя».
(3) Ось що заперечують на цей умовивiд деякi перiпатетики. Безтурботний, i стiйкий, i той, хто не знае смутку – все це треба тлумачити так: «безтурботним» зветься не той, хто нiколи не хвилюеться, а той, хто хвилюеться рiдко i стримано; i «той, хто не знае смутку», за iхнiми словами, – це той, хто смутку не пiддаеться, хто грiшить цiею вадою не часто i не дуже сильно, бо людська природа вiдмовила нам в тому, щоб чиясь душа була недоступною для смутку, а мудреця скорбота не перемагае, не зачiпае, i таке iнше в цьому родi, у вiдповiдностi до свого вчення.
(4) Вони не прибирають пристрастi, а зменшують iх. Як мало, проте, визнаемо ми за мудрим, якщо вiн сильнiший вiд найслабших, радiснiший вiд найскорботнiших, стриманiший вiд розгнузданих, виший вiд найнижчих! Що буде, якщо хто-небудь стане захоплено хвалити власну вправнiсть, дивлячись на кривих i калiк?
В полi летiла вона по верхiв’ях злакiв високих,
Не приминаючи ногою стебла i ломких колоскiв,|
Мчала й по морю, шлях по хвилях прокладаючи вправно,
Не встигаючи стопи змочити в солонiй пучинi.
Ось що таке швидкiсть, якщо оцiнити ii саму по собi! Раптом ти назвеш здоровим того, у кого невеликий жар? Не дуже сильна хвороба – це вже не здоров’я!
(5) Вони говорять, що «мудрець зветься безтурботним так само, як називають “безкiсточковими” не тi фiнiки, де зовсiм немае твердих зерен, а тi, де вони не такi твердi». Але це неправда. На мою думку, людина добра – не та, в якiй менше зла, а та, в якiй його немае. Рiч не в тому, щоб вади були малими, а в тому, щоб iх не було, а iнакше, якщо будуть хоч якiсь, вони виростуть i обплутають людину. Зрiле i велике бiльмо заслiплюе око, але i невелике затьмарюе його.
(6) Якщо ти припустиш у мудреця пристрастi, розум з ними не зрiвняеться, i його змие наче потоком; особливо ж якщо ти залишиш мудрому не одну пристрасть, щоб вiн з нею боровся, а всi iх. Цiлим натовпом пристрастi, нехай i помiрнi, сильнiшi, нiж одна, навiть i шалена.
(7) Людина жадiбна до грошей, але не занадто, честолюбна, але помiрно, гнiвлива, але вiдхiдлива, непостiйна, але не кидаеться туди-сюди, похiтлива, але не до запаморочення. Нi, краще тому, ким одна пристрасть володiе цiлком, нiж такому, хто одержимий всiма потроху.
(8) І потiм, не так важливо, наскiльки пристрасть сильна: вона, якою б не була, пiдкорятися не умiе i напучуванню не пiддаеться. Як не слухаеться доказiв жодна тварина, нi дика, нi домашня i лагiдна (сама iхня природа глуха до умовлянь), так не слухаються, не дослухаються до них пристрастi, якими б не були вони нiкчемними. Тигри i леви нiколи не позбудуться лютi, хоч iнколи iх приборкують; та коли менше всього чекаеш, приборкана кровожернiсть прокидаеться, так i вади не приручаються по-справжньому.
(9) Далi, якщо розум в чому й допомагае, так тiльки в тому, що не дае пристрастi виникнути; а коли вона виникае наперекiр йому, вона наперекiр йому i укорiниться, бо легше не допустити ii народження, нiж витримати ii натиск.
Отож «помiрнiсть» ця обманна i марна, i думати про неi треба так само, як про заклики не дуже сильно божеволiти, не дуже сильно хворiти. (10) Управляти можна тiльки доброчиннiстю, а не душевними недугами – iх легше викорiнити, нiж приборкати. Чи е сумнiв у тому, що застарiлi i стiйкi вади людського духу, якi ми називаемо хворобами: скупiсть, жорстокiсть, розпутство, невiрнiсть обов’язку не можна стримати? Отже, не можна стримати i пристрастi, вiд яких прямий шлях до вад.
(11) Далi, якщо ти даси хоч трохи волs скорботi, страху, жадiбностi та iншим дурним пориванням, вони вийдуть з-пiд твоеi влади. Чому? Та тому що предмети, якi iх збуджують, поза нами. Вони i ростуть залежно вiд того, великими чи малими е причини, що iх викликають. Тим сильнiшим буде страх, чим виявиться бiльшим чи ближчим те, що лякае; тим гострiшим буде бажання, чим багатшою буде нагорода, надiя на яку його розпалюе.
(12) Якщо ж нам не пiдвладне iснування в душi пристрастей, то сила iхня – й поготiв: якщо ти даси iм виникнути, вони будуть рости разом зi своiми причинами i якими тiльки зможуть стати, такими i будуть. Додай i те, що вони, як би не були знищенi, завжди набирають силу: бо все, що нам на погибель, не мае мiри. Хвороба легка спочатку, коли пiдкрадаеться, а потiм хворе тiло гине i вiд найменшого напливу жару.
(13) Хто настiльки безумний, щоб повiрити, буцiмто в нашiй владi вiдхiд тих речей, чие начало нам не пiдвладне? Звiдки менi взяти сили покiнчити з тим, щ я не в змозi був не допустити? Мiж тим перегородити доступ легше, нiж задушити, допустивши.
(14) А деякi говорять про таку вiдмiннiсть: «Якщо людина стримана i розумна, то дух ii за своiм звичним станом i властивостями спокiйний, але часом навпаки не спокiйний. У звичайному своему станi дух ii не схильний нi до хвилювань, нi до скорботи, нi до страху, але е багато зовнiшнiх причин, якi здатнi його хвилювати».
(15) Ось що примiром вони хочуть сказати: людина хоч i не гнiвлива, та iнколи бувае у гнiвi; хоч i не боязка, та iнколи боiться; тобто вада остраху iй чужа, та вiдчуття боязнi знайоме. Якщо погодитись з цим, то острах, з’являючись все частiше, перейде у ваду, i гнiв, допущений в душу, змiнить стан цiеi душi, що ранiше не знала гнiву.
(16) І далi: хто не зневажае зовнiшнi причини i чогось боiться, той, коли треба буде хоробро йти на вогонь i клинки заради вiтчизни, законiв i свободи, буде зволiкати i пiде серцю наперекiр. А в мудрому такого лицемiрства бути не може.
(17) Окрiм того, я вважаю, треба ось на що звернути увагу: не треба змiшувати двi речi, якi слiд доводити окремо. Що тiльки чесне е благом, – це один умовивiд; а що для блаженного життя досить доброчинностi – iнше. Якщо тiльки чесне е благом, то всi погодяться, що для блаженного життя досить доброчинностi; i навпаки – нiхто не визнае, що тiльки чесне е благом, якщо доброчиннiсть одна лише робить нас блаженними.
(18) Ксенократ i Спевсiпп вважають, що блаженним можна стати i завдяки однiй доброчинностi, а ось чесне не е единим благом. І Епiкур вважае, що той, хто володiе доброчиннiстю – блаженний, але самоi доброчинностi не досить для блаженного життя, тому що блаженними робить насолода, що насолода витiкае з доброчинностi, а не вона сама. – Безглузда вiдмiннiсть! Бо ж вiн сам стверджуе, що немае доброчинностi без насолоди. А якщо вона завжди i нерозривно з нею пов’язана, значить, досить i ii однiеi: бо насолода, без якоi доброчинностi не бувае, завжди при нiй, навiть коли вона одна.
(19) Безглуздим е i твердження, нiби блаженним можна стати i через одну лише доброчиннiсть, але вищого блаженства нею не досягнути. Я не розумiю, як це можливо. Блаженне життя мiстить в собi довершене благо, неперевершене нiчим, а якщо це так, то й блаженство довершене. Якщо немае нiчого бiльшого й кращого, нiж життя богiв, а блаженне життя божественне, значить, йому нiкуди вже прагнути в висоту.
(20) Окрiм того, якщо блаженне життя нiчого не потребуе, значить, блаженне життя досконале, i мiж блаженним i блаженнiйшим життям рiзницi немае. Невже ти маеш сумнiв, що блаженне життя е вищим благом? А якщо в ньому е вище благо, значить, е i вище блаженство. І як не можна нiчого додати до вищого (бо що вище нього?), так i до блаженного життя, яке не бувае без вищого блага. Якщо ти уявиш справу так, нiби один блаженнiший, нiж iнший, то доведеться тобi пiти i далi, та уявити чисельну кiлькiсть ступенiв вищого блага; а я розумiю так, що вище вищого блага немае жодного ступеня.
